Чому християнин падає швидше невіруючого?

Версія для друку

Прискорення вільного відпадіння

Сергій Худієв

Коли християнин починає падати, він падає швидше невіруючого. Це видно і зараз - коли християнин стає політизованим, з ним все відбувається швидше і страшніше.

Здатність утримуватися від зла, визнавати свої помилки і триматися хоч у якихось рамках цивілізованості та гуманності швидше відмовляє у християн. Звичайно, я не проводив серйозних соціологічних досліджень - я говорю про своє враження, яке є досить сильним.

Коли віруючий чітко ідентифікує себе з однією із сторін політичного конфлікту, ступінь його люті, гніву, непримиренності, немилостивості, політичного фанатизму і ненависті часто виявляється вищим, ніж у людей, далеких від релігії.

Люди, які мало цікавляться вірою, можуть проявляти простодушну розсудливість в стилі бравого солдата Швейка - «на війну ми підемо, всі ми її злегковажимо». Християнські служителі можуть, навпаки, гаряче і щиро закликати піти і повбивати інших християн, запевняючи, що це справа чи не найбільш богоугодна, а якщо по ходу діла рознесуть один храм, або інший з тими, що моляться, - таке буває, що ж робити, все одно «немає більше тієї любові, як хто душу свою за друзів своїх» (Іоан.15: 13).

Виводити з цитати, де йдеться про жертовну любов - перш за все, любов Христа, який віддає Себе на смерть за «викуп за багатьох», - заклик йти повбивати когось, значить вбачати в тексті Євангелія те, чого там немає, і не було ніколи. Але це нікого не бентежить. Чому так відбувається?

У цьому можна угледіти як духовні, так і психологічні причини. Політичний, тим більше, військовий, тим більше, громадянський конфлікт пред'являє до своїх учасників вимоги, несумісні з Євангелієм.

Вірність «своїй» стороні вимагає ненавидіти - Христос заповідає любити навіть ворогів, а братів по вірі - особливо.

Відданість своїм вимагає вбивати, або підтримувати вбивство так чи інакше. Закупівлею зброї, підбурюванням, збудженням ненависті до ворога, вихвалянням і гарячим схваленням його вбивства. Слово Боже говорить «Не вбивай».

Вірність своїм вимагає захвату із найчорнішою злістю і тріумфом з приводу мук і загибелі ворога; слово Боже говорить «не радій, коли впаде ворог твій, і нехай не веселиться серце твоє, коли він спіткнеться» (Прит.24: 17).

Помста ворогам за їхні злочини - як абсолютно реальні, так і перебільшені або зовсім вигадані - один з постійних мотивів пропаганди. Христос категорично - під загрозою втрати вічного спасіння - вимагає прощати.

Поширення повідомлень про злочини ворога - на перший погляд, сумнівних, на другий - очевидно помилкових, обов'язкова частина «інформаційної війни», збудження ненависті і зміцнення відданості людей справі війни. Заповідь Божа говорить «Не свідчи неправдиво на ближнього твого» (Втор.5: 20).

Конфлікт між тим, що вимагає Євангеліє, і тим, що вимагають «свої» - необов'язково навіть кесар, це може бути просто натовп натхнених Вільне падіння симпатиків тієї чи іншої сторони конфлікту, - може розрішатися по-різному.

Людина може відмовитися коритися «своїм» взагалі - Господь є Ісус Христос, а ви мені зовсім не пани. Він може поставити собі межу - ось тут я з вами, а як від мене ось це зажадають - ні, тут вже вибачте. Таке можливо; але біда в тому, що ці кордони будуть увесь час піддаватися тиску - так ти з нами чи ні? І коли людина прогинається - «з вами» - вона починає падати. Стрімко.

Перш за все тому, що гріх невіруючої людини, яка і не читала Євангелія, і не збиралася йому слідувати, - це менш різкий розворот від Бога, ніж гріх людини яка знає заповідь - і йде проти неї. Як говорить святий Апостол Петро, «краще було б їм не пізнати дороги правди, ніж, пізнавши, відвернутись від святої заповіді переданої їм» (2 Пет.2: 21).

Але є й причини психологічного характеру. Євангеліє говорить про те, що існує абсолютне добро - Господь і Спаситель наш Ісус Христос - і є зло, гріх, противлення. Господь вимагає абсолютної відданості, зло і гріх - абсолютного відкинення. Не можна домовлятися із сатаною. Не можна йти на компроміси з пеклом. Не можна продати половину душі. «Горе тим, що зло називають добром, а добро - злом, що ставлять темноту за світло, а світло – за темряву, гірке за солодке, а солодке – за гірке!» (Іс. 5: 20)

Поки моральним абсолютом є Христос - ми бачимо дві групи конфліктуючих грішників. Це необов'язково означає, що вони однаково, симетрично грішні - це значить, що жодна з них не є точкою відліку, точкою відліку є Христос, Суддя всіх народів. Перед ним гидоти й беззаконня «наших» і «гадів» є гидотами й беззаконням. В них не можна брати участь. Їх не можна підтримувати.

Коли для людини на перше місце виходить відданість своїй стороні в конфлікті, цей моральний абсолютизм переноситься на неї - є наша сторона (добра), є їх сторона (зла), примирення між ними неможливе і блюзнірське. Визнати, що на тій стороні не демони, а подібні нам грішні люди - єресь; визнати, що наші - теж дуже далеко не ангели, а дехто так і зовсім біси, страшна безбожність. Все, що не вписується в правильну картину, є диявольською спокусою і вимагає беззастережного відкидання. Христу приділяється проста роль - надихати наших воїнів. Думка про те, що Христос може мати з приводу конфлікту думку, відмінну від моєї, відкидається з порогу.

Звичайно, в глибині душі такий християнин розуміє, що він заблукав і грішить - розуміє це набагато ясніше, ніж невіруючий. Тому, щоб позбутися від болісного внутрішнього напруження, йому потрібна підвищена доза емоційної напруженості, картина світу високої контрастності, в якій зло яке йому протистоїть настільки абсолютне, що вимагає ненависті і помсти.

Що про ненависть і помсту каже Євангеліє?

Якраз це питання, яке турбує, треба залити підвищеною дозою праведного гніву і морального обурення.

Тому для християнина, що віддалився в політику, ступінь напруженості та істерії виявляється вищим - саме тому, що йому доводиться пригнічувати в собі Євангеліє. Невіруючому цього робити не потрібно, і він часто виявляється спокійнішим і розважливішим.

Падіння

І от щоб уникнути цієї жалюгідної і погибельної долі, треба зберігати вірність Євангелію - навіть якщо це означає, що наша відданість «правильній» стороні конфлікту охолоне і втратить свою абсолютність.

Приклади вірності Євангелії в цій ситуації у нас є - слава Богу, Церква в цілому встояла. У нас є кого слухати і кого слухатися. Патріарх Кирил, митрополит Онуфрій, Архієпископ Горлівський і Слов'янський Митрофан, Єпископ Обухівський Іона, багато інших гідних пастирів, що не схилили колін перед політичною та військовою істерією.

А тим, хто не встояв, ще можливо вискочити з мутного потоку ненависті і люті – бо ж занадто очевидно, куди він несе.

Що робити християнину, коли йде війна, - інтерв’ю із священиком

Сповідь священика перед Церквою

PRO DOMO SUA: Про Православ`я та національний патріотизм

«Церква з народом» («Церковь с народом») укр, рос.

Христос і революція (1)

Христос і революція (2)

Християнин і проблеми суспільства

Українці повинні стати християнами, а не європейцями

Статті Сергія Худієва на сайті "Християнський оглядач":

Християнин і теле-магія

Христос і Макіавеллі