Християнин і проблеми суспільства

Інок Даміан (читач Православного Оглядача)

За основу взяті роздуми Архімандрита Георгія Капсаніса, проігумена священної обителі прп. Григорія, Свята Гора.

Наскільки людина очищається від пристрастей, настільки вона отримує можливість для істинного спілкування з Богом і з іншими людьми.

Ті, хто дивиться на людину романтично, проектують зло із особистостей на суспільство, тому що вважають, що зміна суспільства на краще призведе до зміни в кращу сторону і окремих людей. Але православні християни, не відкидаючи значення впливу суспільства на людину, першорядне значення надають преображенню самої людини через покаяння і за допомогою Божественної благодаті.

Найбільша помилка, це коли ми хочемо змінити суспільство не бажаючи нести подвиг заради того, щоб змінити себе. Принаймні, наївно вважати, що зміна деяких соціально - громадських інститутів принесе переміну в людях, без їхнього покаяння та життя в мирі з Богом.

Людина, що заражена хворобою, заражає хворобою і суспільство, а хворе суспільство в цілому змінити незрівнянно важче, ніж окремих людей. Прагнення зцілити соціально-суспільні хвороби без зцілення хвороби особистості, є втечею людини від вирішення нею справжньої проблеми, відмовою визнати свою особисту відповідальність за те, що відбувається в особистому житті і житті спільноти. Зовнішня революційність це здебільшого спроба відійти від покаяння, і засіб утвердитися у власному егоїзмі, небажання побачити самого себе, яким ти є насправді. Характерно, що Господь вважає необхідною умовою для нашої участі в Його Царстві особисте покаяння, а не просто зовнішню приналежність до певної групи людей.

Ми також не повинні ігнорувати дій диявола, спрямованих на розбещення окремих особистостей і спільнот і на поширення влади зла. Спрощення людиною причин соціальних проблем призводить до заперечення нею існування диявола. Але ж в Євангелії і в досвіді християнського життя багато чого вказує на масштаби впливу саме злих духів на людей і на соціально - суспільне становище, а також на необхідність боротьби з дияволом, зречення і вигнання лукавих духів. Подвиг благодатних священноченців і мирян полягає в розрізненні духів для того, щоб християнин не впав у пастки, які розставляє лукавий, коли він приходить і діє в обличчі добра. Відсутність духовної проникливості у широких мас доводить історія, коли більшість учасників тих чи інших революційних подій та масових заворушень з часом розчаровувалися, або навіть соромилися того, за що раніше були готові пожертвувати найдорожчим. Злі духи, скориставшись труднощами людського тимчасового життя знають на які болючі місця треба натиснути в людині, щоб вона перестала духовно пильнувати і пішла в саме пекло за пройдисвітами, аби здобути собі краще земне життя, при цьому звершуючи такі вчинки, які закривають їй дорогу у життя вічне. В результаті, вона і земного покращення не отримує (або навпаки стає ще гірше) і небесну Батьківщину втрачає. 

Ми підкреслюємо силу ворожих  духів зовсім не для того, щоб вказати на наше безсилля перед ними, але на необхідність прийняття до відома цих дій християнином подвижником. Христос здобув перемогу над цими силами, і християнин може силою Христа і за сприяння божественної благодаті стати причасником цієї перемоги Христа.

У такому значенні християнська соціально-громадська боротьба докорінно відрізняється від всякої іншої боротьби. Суспільство, в якому хочуть створити гуманістичні системи (ідеалізму і матеріалізму) є антропо-центричним. Суспільство християн є Бого-антропо-центричним.  Засоби гуманістів є людськими. А у християн вони боголюдські. Тобто в основі християнського суспільства закладається смиренність. У той час як в основі гуманістичного суспільства лежить гординя, або самодостатність, закритість для Бога. Йдеться про повторення гріха Адама. Прагнення до обоження без Бога.

Можливо невипадково, що дві ці гуманістичні системи з додатком їх до економіки (капіталізм, комунізм) були породжені єретичним Заходом, де їм передував релігійний антропоцентризм виражений у вченні про «непомильність» Папи [1] і Filioque [2].

Православні, задумаємося над цим питанням, особливо ті православні, які бездумно відкидають нашу православну традицію, зазвичай через невідання, для того, щоб приліпитися до західних систем.

Тільки чисто людський характер нехристиянського суспільства позбавляє його можливості дати душі людини мир, тому що воно залишає людину непримиренною зі своїм Небесним Отцем, і тому без даху над головою. Давайте згадаємо слово блаж. Августина, який є виразником антропологічного досвіду: «Нас Господь створив для Себе і наші серця не мають спокою поки не заспокояться у Ньому».

Певні соціально - суспільні системи, у кращому випадку, нададуть допомогу для вирішення низки соціальних та економічних питань, але не допоможуть нам зустрітися з Богом і з людиною. Вони не дадуть задовільної відповіді на наші суттєві питання і, особливо,  щодо центральної проблеми - питання про смерть. Світ чудово влаштований для того, щоб померти. Хоча ці системи, і особливо марксизм, характеризуються певним сильним світським месіанізмом, але в кінцевому підсумку вони не «переносять зі смерті до життя», і тому вони створюють образ трагічних людей, позбавлених будь-якої надії.

Зазвичай, напружена людська і заповзятлива діяльність іноді є наслідком спроб забути нашу основну проблему, проблему смерті, і способом звільнитися від жаху, марноти і порожнечі, і нудьги, яка наповнює життя, що відірване від свого джерела, Триєдиного Бога.

Тому ці системи, незважаючи на доброту і чисті наміри багатьох шляхетних людей, які ведуть боротьбу і приносять себе в жертву за свої ідеали, у своїй глибині є противними людині. Якщо в ім'я якогось кращого і справедливого суспільства вони перешкоджають людині творити боголюдське суспільство, яке остаточно і повністю дає заспокоєння людській природі, ці системи блокують його в обмеженому просторі якогось закритого автоматизованого безликого матеріального суспільства та забирають у людини бачення Неба. Який же сенс у дійсності може мати наше життя, якщо ми перетворюємося на тварин, перестаємо бути образом Божим? Якщо ми засуджені на те, щоб у майбутньому не мати можливості бути причетними до вічного життя в Бозі?

[1] Це єретичне вчення Римо-Католицької церкви було остаточно закріплено на I Ватиканському соборі в 1870 р. Однак воно є органічним продовженням подібного єретичного вчення про першість і верховенство Римського папи в Церкві, проти чого повставали багато східних патріархів.

[2] Єретичне вчення Римо-Католицької церкви про сходження Святого Духа не тільки від Отця, згідно Символу віри, а й від Сина. Це вчення порушує правило Церкви не спотворювати Символ віри, було офіційно засуджено та віддано анафемі на Константинопольському соборі 879 р.