Отець Павло Кочкодан: Усі 40 років мого служіння були віддані Львову

22 квітня 2013 року виповнилося 40 років священичої хіротонії ключара Кафедрального собору Львівської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату митрофорного протоієрея Павла Кочкодана.

Служіння отця Павла майже порівну поділяють між собою дві епохи України: радянської та незалежної.  Також священик-ювіляр був свідком важких часів для Православної Церкви в Галичині в роки так званої Перебудови.

Православний оглядач попросив отця Павла Кочкодана розповісти про себе, про свої захоплення поза храмом, поділитися спогадами про непросте минуле і дати пораду читачам на майбутнє.

Запрошуємо і вас долучитися у світ українського священика, який віддав 40 років свого життя служінню Богові та людям у західній столиці руського Православ’я – місті Львові.

-        Отче, чому ви вирішили стати священиком і хто допоміг Вам у цьому?

-        Стати священиком я вирішив ще в дитинстві й ніколи не мав жодних сумнівів щодо цього. Велику роль у виборі мною цієї дороги відіграв парох церкви в моєму рідному селі Великі Дідушичі Стрийського району, отець Михайло Майорчак – священик старої генерації, народився він ще у 1895 році. Я ж з’явився на світ у 1948 році, а вже у 1950-ті роки любив з мамою відвідувати храм Стрітення Господнього в нашому селі. Отець Михайло дуже гарно співав. Коли він виконав пасхальний екзапостиларій «Плотію уснув»  у соборі св. Стефана у Відні, то присутні не змогли стриматися і зааплодували йому. Він жив з нами по сусідству, часто бував у нас вдома. У літній час ходив на луг, де ми пасли худобу, і там він, можна сказати, катехізував нас. Це був високий, гарний священик, мав під два метри росту. І діти, які не знали молитов, коли бачили, що він йде, втікали в луг. А хто знав молитви, той за добру відповідь отримував цукерки.

-         Уявімо, що ви не стали священиком, то який життєвий шлях обрали б?

-         У молоді роки я брав участь в художній самодіяльності, і, навіть, танцював у моршинському ансамблі «Смерічка». Обрав би дорогу мистецького, гуманітарного спрямування. Мені давалися добре дисципліни гуманітарного, історичного плану.

-         А чи були у Вас думки стати монахом?

-        Під час навчання в семінарії всі думали, що я буду монахом. Я служив іподияконом митрополита Никодима Ротова, мав гарний голос. Ми часто їздили з владикою на служіння в Новгород. Але я замилувався дівчиною, моєю односельчанкою Анною, яка ходила зі мною до школи. То ж вирішив одружитися. І ось вже понад 40 років ми разом.

-         Як священик одружений Ви маєте, умовно кажучи, дві сторони життя – церковну і світську. Чим Ви цікавитеся поза стінами храму?

-         Я знаю досконало увесь репертуар Львівської Опери.  Вже міг би бути, навіть, їхнім музичним критиком, тому що слухаю оперу у виконанні різних артистів. У мене є своє постійне місце в театрі. Ось зовсім недавно була прем’єра опери Моцарта «Чарівна флейта». Оперою я «заразився» під час навчання в семінарії в Ленінграді. Викладач Михайло Філаретович Русаков водив нас в Маріїнський оперний театр. Опера збагачує людину всесторонньо. Тут ви бачите і солоспів, і хоровий спів, чуєте симфонічний оркестр, тут декорація. У звичайному драмтеатрі тільки гра акторів, а в опері ти в полоні мистецтва у всіх його проявах. Слухаючи великі опери, які тривають більше трьох годин, такі, як «Аїда», «Набукко»… я виходжу з театру не втомлюючись. Повертаєшся додому, а музика все ще лине в тобі.

-          А які стосунки у Вас із книгою?

-         Я багато читаю. Зібрав велику бібліотеку – три з половиною тисячі книг, в основному класику. В минулому, коли працювали магазини підписних видань, я встиг придбати багатотомники усіх класиків – українських і російських, наприклад, маю 80 томів Івана Франка, усі твори Лесі Українки, Михайла Коцюбинського… З російської – твори Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Некрасова, маю 22 томи Толстого, та багато інших. Але найбільший психолог та знавець людської душі, з посеред письменників, це – Федір Достоєвський. Усі його твори читаєш із захопленням. Читаю також зарубіжну класику. Найулюбленіший мій письменник це Іван Нечуй-Левицький. Він також вихованець семінарії. Почитайте  його твори «Старосвітські батюшки та матушки»,  «Афонський пройдисвіт»…

-          Чи допомагає широке і глибоке ознайомлення з оперою та літературою Вашому духовному служінню?

-         Само собою? Допомагає всесторонньо. Ти бачиш всі аспекти життя. Люди приходять з потребою духовної розради, а тобі їх легше зрозуміти, бо ти розумієш психологію людини. Ось, наприклад, у Нечуя-Левицького є літературні герої «баба Параска» і «баба Палажка», або Кайдашева сім’я… Часто впізнаю в людях різні, так би мовити, літературні «прототипи», і не лише в прихожанах, але й у священиках.

-          Літературу писали й люди нецерковні. Чи не може виникнути спокуси переплутати Боже і людське?

-        Така зваба можлива. Коли ви читаєте письменника, то входите в його стан. Я, наприклад, люблю перечитувати епістолярій, листи Тургенєва, в нього є 17 томів художніх творів, і 13 томів – епістолярій. Це велике надбання. Він пише мамі, товаришу, коханій дружині… Але читаючи твір треба все ж таки бути аналітиком, треба мислити, що варто сприймати, а що може бути невірним баченням світу чи людських стосунків.

-          Отче, 40 років Ви служите в кафедральних храмах Львівщини, але не маєте автомобіля? Ви не вписуєтеся в образ священика, який активно формують наші ЗМІ.

-         Так, справді, у мене немає машини. Я користуюся громадським транспортом, але здебільшого ходжу пішки. Можу в день пройти 10-20 кілометрів. Відмовився я також від користування мобільним телефоном і комп’ютером. Ось такий я старомодний батюшка. Вважаю, що більшість сучасної техніки заважає людині жити, поневолює нас, стає замінником природних речей, не дає відчути справжній смак життя.  

-          Скільки у Вас дітей?

-         Двоє. Син Андрій закінчив Київську семінарію, Львівську духовну академію та юридичний факультет Львівського національного університету.  В суботні та недільні дні він служить в Кафедральному храмі, а окрім того працює юристом в будівельній фірмі. Донька Єлизавета одружена  зі священиком. Вони живуть в Мінську, там де служить її чоловік.  Маю чотирьох онуків: двійнята народилися в доньки, а хлопчик і дівчинка в сина. Отже, бачите, що моя родина тісно пов’язана зі священицьким служінням. Нам інколи нав’язують західний спосіб мислення, мовляв, коли діти виростуть, відразу повинні кудись зникнути,  бути десь повністю окремо. Я так не можу, щоб тільки служити, і не мати частого спілкування з дітьми.

-          Українцям зараз дуже складно живеться. Як духовний пастир із 40 річним стажем, що ви порадите нашим людям?

-         Ви кажете 40 років. Я ось закриваю очі й не вірю, що з того дня – 22 квітня 1973 року в Николо-Богоявленському Соборі Петербурга, коли я отримав хіротонію від владики Никодима (Ротова), минуло 40 років. Знаєте, як в тій російській пісні «это было недавно, это было давно». Усі 40 років мого служіння були віддані Львову: 18 років я служив священиком в кафедральному Соборі святого Юра, і вже 22 роки тут – у Покровському кафедральному Соборі. В моєму послужному списку лише цих два записи.

На даний час нам потрібно терпіння, витривалості. Якщо ми віримо у всемогутній Промисел Божий, що без волі Божої і волос не впаде з голови у людини, то повинні тверезо поставитися до того, що відбувається. Але з упованням і твердою надією на Бога, що нічого не робиться без Божої волі. Зараз всі захопленні прагненням швидше втекти з України. А цьому ще й сприяють ЗМІ. Наприклад, мер Сум Геннадій Мінаєв радить молоді до 35 років кинути Україну, бо він тут не бачить перспективи майбутнього для молоді. Це є ложна пропаганда для звільнення територій від корінного етнічного населення. Це є біда. Нам потрібно зберігати єдність, гуртуватися, не дати розбитися на маленькі шматочки по всьому світу, щоб там розчинитися і зникнути.

Якщо не Господь спасе нас, то хто? Якщо не Господь з нами, то наші зусилля марні.  А якщо  з нами Бог, то переживемо різне. Люди впадають у відчай, молодь не має застосування, безгрошів’я та зубожіння збільшуються. Але, якщо б Церква розпочала революційну діяльність, то стала б виконувати роль попа Гапона, провокатора, який повів людей під кулі царської поліції. І що принесли народові революції 1905 чи 1917 року? Несправедливості багато всюди, у судах, у правоохоронних органах, майже в кожній сфері. Все просякнуте корупцією. Тому, коли я говорю про терпіння, то не маю на увазі, що треба мовчати. Ні, навпаки, виявляти свій голос треба. І заявляти про свою позицію вміло, рішуче. Але я кажу про внутрішній стержень, щоб не зламалися і не здавалися у всіх цих труднощах. А  укріпити людину всередині може лише Господь і віра.

-          У чому різниця служіння в радянські часи і тепер?

-         У повоєнні час і аж до так званої Перебудови, Церква була гонима, або ще її назвиали «Церква мовчання», священик був здебільшого лише требо виконавцем, публічна проповідь контролювалася і присікалася владою. У 1970-80-ті роки, частково і через те, що «заборонений плід» здається солодшим, духовності поміж прихожан було більше. Коли впала залізна завіса, і люди вкусили надмірну свободу, то не зуміли нею правильно скористатися. Коли прийшла пропаганда «вільного світу», багато людей не устояли, можна навіть сказати, що вони очаділи в полоні насильства, сексу та інших тенетах. У радянські часи і вчителі чатували  під брамою храму, щоб видивлятися, хто з учнів йде до церкви,  але духовного запалу все ж було більше, як тепер. Зараз і храми відкриті, і  вже не чергують вчителі, але розсіяність у народі є великою. У ті часи приходилося часто хрестити, вінчати по домах, нерідко тих людей, які займали певні посади, викладачів інститутів. Одного разу, я тільки опісля дізнався, що охрестив доньку і дружину місцевого начальника КДБ. Майже всі люди, які займали посади, і дітей хрестили, і паску їли, дотримувались основних традицій.

-          Ви перебували в епіцентрі релігійного протистояння на Львівщині під час відродження Греко-католицької церкви. Розкажіть про той час, бо люди здебільшого, або не знають, що тоді відбувалося, або мають однобоку інформацію.

-         Коли розпочалася горбачовська Перебудова, то Рух повів боротьбу з православними священиками в Галичині, звинувативши, що вони «москалі» і «кагебісти». Це була неправда, бо практично все православне духовенство було місцевим. А завербовані радянськими спецслужбами священнослужителі були у всіх конфесіях, навіть у тих, хто діяв нелегально. Все ж супроти Православної Церкви почали грубо застосовувати силу, наприклад, у Самборі, Новому Роздолі, Жовкві… Та й сам кафедральний Собор святого Юра, як і Преображенська церква в 1989 році, були забрані силою. До натовпу, який штурмував Собор підключили і хворих з психлікарні, щоб створити психічний ажіотаж. Нам про це опісля розповідали самі лікарі. Тоді я був молодший, але зараз я напевно подібного не зміг би винести. А скільки наших священиків тоді померло, навіть молодих. У багатьох не витримувало серце. Отець Салабай в Миколаєві, отець Білик в Старому Самборі, молоді, гарні… не витримували. Серце зупинялося. Але все вказувало на те, що православних в Галичині тоді здали на високому рівні… були домовленості… Горбачов їхав до Папи, тобто, православні Галичини стали заручниками великої політики Москви і Ватикану. Але ми стояли до кінця. І сьогодні на Львівщині можна нарахувати близько 700 православних парафій в УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ (МП). Бачимо, що попри труднощі, з Божою допомогою, Православ’я в Галичині залишилося і укріпилося назавжди.

-          Ви розуміли, що вас можуть навіть вбити?  

-        Розуміли.  Ми ж бачили звірині погляди в наш бік. Але тоді, чомусь фізичного страху не було. Думали так - вб’ють, то вб’ють, все-рівно колись треба буде помирати.

-          Чому Ви обрали саме Київський Патріархат?

-         У нас була однозначна позиція, що православну віру ми не залишимо за будь-яких обставин. Владика Андрій (Горак)  радився з нами, і вирішив перейти з Московського в Київський Патріархат. Ми довіряли архієрею, бо він добре знав усю ситуацію із середини, і пішли за ним. Це знаєте, як кажуть, «куди голка, туди й нитка». Після Харківського Собору 1992 року, владика Андрій та владика Яків підтримали митрополита Філарета, який став тоді заступником Патріарха Мстислава, а потім і Патріарха Володимира, а опісля і сам очолив Церкву. Митрополит Філарет проводив зважену політку від самого початку. Він не приймав одноособового рішення, аби щось там проголосити. Його кроки були виважені, поступові та повністю відповідали церковним канонам.  У 1991 році був скликаний Помісний Собор УПЦ, який повністю підтримав курс Церкви на незалежність. Україна стала самостійною державою, і митрополит Філарет побачив, що Церква повинна йти з народом.  Українська Православна Церква відповідала всім критеріям необхідним для проголошення автокефалії.

-          Яке випробування вашої віри було найбільшим?

-          Які б не були труднощі, я ніколи не мав на думці залишити священицьке служіння. А найважчим був той неймовірний психологічний тиск у часи Перебудови та гонінь на Православ’я в Галичині понад 20 років тому, про що ми вже з Вами сьогодні згадували.

-          На Вашу особисту думку, яка основна перешкода єдності українського Православ’я?

-         Амбіції, амбіції… З різних сторін, з усіх сторін. Вже вироблена своя структура, кожен, хто облаштувався не поспішає навіть подумки створювати собі якийсь дискомфорт. Хтось Предстоятель, хтось вже архієрей, хтось ігумен…

Покровський Кафедральний Собор УПЦ КП у місті Львові

-          Чи можливо подолати ці амбіції?

-         На даний час це важко. Кожна Церква вже досить сформована до самостійного життя. Але ми віримо – те, що неможливе в людей, є можливим у Бога. Повинна бути добра воля для об’єднання православних, бо Христос не хоче розділення поміж вірними Його Церкви. Він казав, щоб ми були єдині, як Він з Отцем. Тоді буде легше і народові. Церква є духовною підвалиною. Якщо Церква в Україні була би єдиною, то ми б так низько не скотилися, і таких негараздів не мали б. Єдиний Патріарх вийшов би і сказав своє вагоме слово - якщо треба владі, а якщо треба і народові. Можливо у владі це розуміють, тому їм вигідніше, коли Церква поділена, бо так легше маніпулювати суспільством. У Грузії єдиний Патріарх, і його слово для держави дуже вагоме. Якщо треба піде до Президента, і той його послухає.

-          Дехто пропонує відмовитися від ідеї автокефалії української Церкви задля єдності.

-          Хочуть чи не хочуть, але автокефалія в української Церкви буде. І буде вона визнаною. Це відбудеться тоді, коли буде добра воля Предстоятелів і влади, яка не буде підігрувати одній конфесії на шкоду іншій.

-          Що Ви змінили б у своєму житті, якщо повернути час назад?

-          Я би не відмовився від того, що випало на нашу долю. Як священика мене звичайно болять проблеми політичного характеру в державі, адже наші парафіяни це громадяни України. Знаєте, як кажуть, батька і матір не вибирають, і землю, де ти народився. Випали ці випробування на нашу долю, значить вони угодні Богові, і Господь дасть нам сили усе це пережити.  Ці всі труднощі повернуться нам на спасіння душі, але для цього треба мати смирення і віру.                                                                            

       Спілкувався о. Андрій Толстой

Cg