Єпископ УПЦ: Львівський Собор УГКЦ 1946 року - трагедія для православ`я і католицизму

"Великою трагедією" для православ'я і католицизму назвав Собор УГКЦ* 1946 року, (на якому була самоліквідована Українська греко-католицька церква), єпископ Львівський і Галицький УПЦ Філарет (Кучеров). 

Про це керуючий Львівською єпархією УПЦ розповів в інтерв'ю сайту "Духовна велич Львова". 

"Так, події 46-го року – велика трагедія і для православ’я і для католицизму, - говорить єпископ. - Кілька років тому, коли я прийшов до Львова вікарним єпископом, тут хотіли святкувати «ювілей» цього собору. Мій попередник, владика Августин, доручив мені разом із деякими богословами та істориками підготувати з цієї нагоди конференцію. Я відмовився брати в цьому участь, написав владиці рапорт у якому виклав своє бачення. І сказав, що ця конференція тільки поглибить конфлікт між нашими Церквами. Вона не принесе ніякої користі, бо справді собор 46-го року є трагедією для наших Церков. Це показник того, як влада згубно впливала на церковні процеси".

Владика Філарет переконаний, що з історії треба робити правильні висновки. На його думку, "сьогодні ми можемо запобігти таким речам". Він нагадує про трагедію іншого часу, а саме часів Перебудови, коли з 1989 року, із гоніннями і серйозними проблемами в Галичині стикнулися вже православні.

"В нас був 46-й рік, в нас був 89-й рік, - зауважує керуючий Львівської єпархією УПЦ. -  Нам що, знову повертатися до цієї трагедії? Ми не можемо сьогодні захоплювати храми одні одних".

Єпископ відзначає, що на Львівщині єпископи різних конфесій ведуть нормальне і активне спілкування, чують одні одних. 

Але владика Філарет звертає увагу, що на ці важкі процеси, які останнім виникають в міжконфесійному житті в Україні впливають зазвичай невіруючі люди, ті, які взагалі до Церкви не ходять. "Є політики, а є просто провокатори, які впливають на ці процеси", каже він.

Керуючий Львівською єпархією УПЦ застерігає, аби твердження людей, які кажуть, "що греко-католики утискають православних" , не справджувалися. 

Єпископ Філарет розповів про свою зустріч з главою УГКЦ і порадив як краще діяти духовенству УПЦ КП в ситуаціях, коли хтось ініцією процес переходу чи захоплення храму УПЦ:

"Коли був Синод (Патріарший Синод єпископів УГКЦ, який тривав 7-14 вересня у Львові-Брюховичах – В.М.), я зустрічався із Блаженнішим Святославом. Ми довго спілкувалися про події, які відбуваються в нашій єпархії, в Церкві, в суспільстві, в державі. Ми не можемо дати привід для розмов тим, хто шукає протистояння між нашими Церквами. Так само і з іншими православними конфесіями. Ну що дасть Київському Патріархату, коли вони переведуть у свою юрисдикцію нехай навіть 100 парафій, а порозуміння і діалог буде зруйновано? Створено комісії із діалогу, а як ці комісії можуть працювати, якщо в парафіях коїться страшне…? От коли єпископ чи священик-декан скаже громаді: «Я не візьму вас у свою юрисдикцію, бо ми мусимо об’єднатися за іншим принципом», то тоді і буде діалог".

* Львіський Собор УГКЦ - собор кліриків і мирян Української греко-католицької церкви, скликаний 8-10 березня 1946 року у Львові, на якому була проголошена ліквідація Брестської унії 1596 року і возз'єднання з Руською православною церквою. УГКЦ та Католицька церква в цілому називають цей собор псевдособором. Рішення собору підтримали 997 із 1270 греко-католицьких священиків Західної України. Критики Собору відзначають, що в ньому не брав участь жоден єпископ УГКЦ і він був проведений за допомогою і під тиском спецслужб Радянського Союзу. Водночас, перехід духовенства з унії до православ'я в значній мірі забезпечив збереження церковної інфраструктури в Галичині, що в свою чергу, вплинуло на відносно високий рівень релігійності і священичих покликань з-поміж місцевого населення. Захисники Собору нагадують греко-католикам про те, що сама унія була накинута свого часу українському народу також під тиском, а нерідко і за допомогою грубого насилля, з боку окупаційної влади Речі Посполитої. 

Для того, щоб краще зрозуміти позицію духовенства УГКЦ, яке підтримало рішення Льівського Собору 1946 року, пропонуємо ознайомитися із промовою о. Гавриїла Костельника в день відкриття Собору: 

НА ВЕЛИКИЙ ШЛЯХ

Всечесні отці і Високоповажані панове, делегати Собору!

350 літ минає від унії в Берестю, якої наша галицька греко-католицька Церква є наслідницею. За той довгий час унія виявила все, що потенціальне вміщалось в її насінню.

За 300 літ християнство з малої єврейської секти стало світовою релігією. За 300 літ магометанство стало небезпечним суперником для християнства. За 300 літ протестантизм всадовився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Берестейська унія?

Ми можемо й повинні ще ширше поставити проблему унії, можемо слідити за нею по історії від самих її початків, від унії царгородського царя Михаїла Палеолога на соборі в Ліоні 1274 р. І до чого ж дійшли спроби унії східних Церков з римською Церквою за той довгий час? Унія й нині там, де була в своїх початках. Вона вічно рвалась і рветься, а Римові настало залишитися з неї тільки ті частини, які вповні зденаціоналізувалися, як наші холмщаки, що 1905 р. стали римо-католиками і поляками, або як галицькі вірмени.

Чому воно так? Загально треба відповісти, що або насіння лихе, або терен непридатний.

Римські апологети і апологети унії від віків репетують: «Терен непригожий! Graeza fides! Переслідування унії!..» І тенденційно повикривляли всі поняття, історичні і догматичні, які є в зв'язку з унією. Об'єктивно мусимо ствердити, що куди тяжчі і прикріші були ті переслідування, якими православних змушувано до унії з Римом. Так, цар Михайло Палеолог своїх рідних осліплював, високими державними достойниками та єпископами тюрми заповнював, тому що вони були противниками унії. А папські нунції самі ходили по тюрмах, щоб наочно переконатися, і ще їм замало було переслідувань та упокорення православних.

Та це все Михаїлові Палеологові не помогло. Папи раз-у-раз закликали до хрестоносного походу проти Царгороду. І тільки доти задовільнялися унією греків, доки не мали надії силою підкорити їх. Коли ж Карло з Анжу озброївся і йшов війною проти Царгороду, папа Мартин IV викляв Михаїла Палеолога як «покровителя схизми і єресі» та позбавив його царського престолу. Ось чого дослужилася перша унія в історії Церкви!

Ось зразок, як виглядає «fides romana»!

На щастя, Михаїл Палеолог переміг Карла з Анжу 1282 р., під Білгородом, і сам незабаром помер, його унія впала, бо і якже ж могла не впасти?

Для великої і сильної релігійної ідеї ніякі переслідування не страшні. В огні переслідувань релігія іще більше скріпляється та утверджується, освячується. Православіє видержало й перенесло довговікове магометанське ярмо, видержало й усякі переслідування від наїзників латинян. А унія? Вона ніде не мала життєвої сили. Чому? Тому, що унія не має кореня. Вона тільки штучний твір, лихе насіння.

Чи унія є реставрацією тієї єдності між західною і східною Церквами, яка була в першім тисячолітті? Зовсім ні! Унія — це щось зовсім нове, чого в І тисячолітті ще не було і не могло бути. Православна Церква лишилась така сама, яка була в І тисячолітті, але Рим змінився!

Уніати-українці звичайно хваляться перед православними, що вони є такі православні, яким був Володимир Великий, бо тоді східна і західна Церкви ще були в єдності, і Володимир Великий «признавав папу римського». Отже, ніби він і був «католик» у нинішньому значенні. Та це, в дійсності, негідне логічне шахрайство. Володимир Великий признавав римському папі «примат почесті», який примат признали римському єпископові II і IV вселенські собори, а, православні і донині стоять на тому становищі. Але Ватиканський собор анафемізує всіх тих, що признають папі тільки примат почесті! Ось де зміна наступила! Значить, Володимир Великий був такий католик, якими католиками є нинішні православні, а не такий, як нинішні уніати.

В II тисячолітті папи (від Григорія VII вже зовсім виразно) заснували зовсім нову Церкву, якої в першім тисячолітті ще не було, а саме — римо-католицьку Церкву. В І тисячолітті існувала католицька соборна Церква, в якій римська Церква мала тільки локальне значення. Цю соборну, дійсно католицьку Церкву римські папи розбили, пірвали зв'язок з усіма східними Церквами, щоб свобідно могти еволюціонувати в своєму напрямі: папа — монарх у Церкві і загальний надцар у світі; римська Церква має під ноги взяти всі інші Церкви.

Яка це була велика зміна, це найкраще можемо зрозуміти зі слів папи Григорія І (590-604). Коли царгородський патріарх Йоан Посник прийняв титул «вселенського патріарха» (бо так його титулувати східні єпископи), Григорій І у своїх письмах і до Йоана Посника і до інших єпископів ось так оцінював ту новину: «Ніхто (з римських пап) не узурпував собі цієї непродуманої назви, щоб не виглядало, що, коли б узурпував собі славу єдиного в ієрархічному чині, відмовив її усім братам. Тому нехай Ваша святість ніколи нікого не називає загальним отцем (generalis pater), щоб, признавши незаcлужену почесть іншому, не відібрати собі заслуженої. Ось задля цього безбожного, гордого титулу Церква роздирається, серця всіх братів провокуються, щоб згіршилися... Отже що ж, найдорожчий брате, відповіси на тому страшному іспиті грядучого суду, що ти хочеш на світі називатись не тільки «отець», але «загальний отець» — (generalis pater).

Це не моя справа, але справа Бога, і не тільки я сам, але ціла Церква занепокоєна, бо святі канони, бо собори, що їх треба поважати, бо навіть розпорядження самого Ісуса Христа зарозумілою і помпастичною видумкою чийогось говорення захитуються».

Ось маємо тут найкращий доказ, хто, чому і як розбив первісну братерську соборну Церкву? Римська Церква в II тисячолітті вмовляє в своїх вірних, ніби це зробили горді царгородські патріархи Фотій і Керуларій, тому що не хотіли слухати Христових намісників, римських пап. Але папа Григорій І свідчить, що це зробили римські єпископи, тому що наперлися за всяку ціну захопити всю вдасть у Церкві. Коли ж уся власть для Риму, то для греків лишалася тільки неволя.

Аж до вибуху протестантської революції в XVI ст. римська Церква розвивалася і жила в безперервному антагонізмі до грецької Церкви, бо тоді ще й не мала іншого суперника. А відколи папському Римові стало служити щастя, відколи папи стали світськими королями у своїй папській державі і навіть надцарями, що назначали і скидали цісарів та королів, відтоді папи реалізували свою ідею, щоб увесь християнський світ перетворити в «imperium romanum papale» (в папську римську імперію). І де тільки могли, там нищили грецьку Церкву. Їх тактика була завжди однакова: де папи не могли знищити грецької Церкви задля політичних умов, там вони пропагували чи вимушували унію. Коли ж осягнули всю власть над уніатами, то цілком нищили грецький тип Церкви, а насаджували своє латинство.

Так папи знищили грецьку Церкву в давній Моравії і Паннонії (діло слов'янських апостолів Кирила і Мефодія), в полудневній Італії і навіть у самому Царгороді, коли хрестоносці підступом зайняли його в 1204 р. А королям в Польщі та в Угорщині папи раз-у-раз наказували, що вони мають знищити «схизматиків».

Як же ж уніатська Церква могла б доробитись чогось великого в таких умовах при боці римсько-католицької Церкви, яка органічно ворожа всьому грецькому і тільки про те думає, як і коли зліквідувати все грецьке? Для ілюстрації подамо аналогію з нової нашої історії. Чого могли українці доробитись і надіятись, як національна меншість, у націоналістичній шовіністичній Польщі? Це вповні вірна аналогія, тільки що уніати, оскільки вони засліплені викривленими римськими категоріями думання, цього не бачать.

Навіть латинські автори замічають той факт, що унія зв'язала з неславою східних народів, а православіє зі славою. Доки ж будемо нести на собі ту неславу унії? Від православних рідних братів ми відступили, щоб жити в церковній єдності з нашими відвічними ворогами: з поляками, німцями, мадярами, італійцями.

Але ж латиняни ніколи нас не признавали за справжніх католиків, бо ми й не були римо-католиками. Ми були в їх Церкві тільки наче той зайда-чужинець у селі. Польські священики, бувало, і капелюхів не знімали з голови перед нашими церквами-храмами, наші уніатські церкви «синагогами» прозивали.

Невже ж і нині, коли завдяки незрівнянному героїзмові і непроглядним жертвам Радянського Союзу впало з нас довговікове ляцьке ярмо, коли Радянський Союз зібрав усі наші землі, навіть Закарпатську Україну, яка тисячу років поневірялася в мадьярському ярмі, ба, ще більше: коли, головно, завдяки перемогам Радянського Союзу, римсько-німецька гегемонія розтрощена на віки, невже і нині ми ще будемо нести на собі неславу унії?

Це було б так саме, як коли ми б плакали за Варшавою! Це був би доказ, що ми в душі ще не відчистилися від польського намулу, що не доросли духом до нинішньої великої дійсності, щоб її прийняти, і з невільника стати «господарем домовитим».

Чи ми могли б лишитися сліпі на те, як дуже змінилася історія? Що римо-католицька Церква в середніх віках так високо була піднялася, то це було обумовлене реальними відносинами між європейськими народами. Римо-католицька Церква — це Церква романських народів, а романські народи в середніх віках переважали в Європі чисельно і культурно. Від протестантської революції в XVI ст. починають рости, під кожним оглядом, германські народи, особливо англійці. Славні республіки Венеція і Генуя та й королівська Іспанія, що панували над морями (Іспанія по відкритті Америки) падають, а на їх місце приходить Англія і, в кінці, — її дитина: англосаксонська Америка.

Друга світова війна остаточно покінчила ці рахунки: розріст і гегемонія романського світу належать до минувшини, а майбутність належить до слов'янських і англосакських народів, які й чисельно перевищили родину романських народів. Навіть у революції вже нині не передує романська Франція, а слов'янський Радянський Союз. Папство є виразом слави романського світу. Невже ми будемо жити і працювати для слави і розросту романського світу, який уже нидіє? А не будемо працювати для слави і розросту слов'янського світу, час якого настав?

Наші предки, творці Берестейської унії, тільки тому приступили до унії, що думали і надіялись, що їм унія поможе. Та грубо прорахувались, а здійснилися передбачені рахунки польських ініціаторів і покровителів унії. Унія внесла кривавий і вічний роздор між наш народ, унія стала засобом найбільшого стилю на знищення нашого народу. Це все аж надто добре відомі факти, тому непотрібно мені розводитися над ними.

Православна Росія вже тоді спасла наш народ від повної полонізації і латинізації.

Відколи ми відродилися національно в Австрії, вже ніхто з нас не похваляв тієї «польської» унії. Пам'ятаючи ту велику неславу унії в нашій історії, ми вже й не хотіли називатись «уніатами», цю назву ми відчували як образу, а називали себе «греко-католиками».

Настала нова Польща, яку Боже Провидіння хіба на те покликало до життя, щоб наша галицька греко-католицька Церква, найбільша уніатська Церква в світі, досвідчила в ній і на ній свою долю. Кому з уніатів не відкрились очі на унію за другої Польщі, той, певно, не може мати претензію на мислителя. Я не буду входити в подробиці, бо вони вам, всечесні отці і високоповажані панове, відомі. Зупинюся тільки над головним фактом: Польща, за благословенням Риму, творила нову унію, “wschodni obrzadek”, до якої скликала латинських ченців з усього світу, а нашу галицьку греко-католицьку Церкву замкнула штучно піддержуваними галицькими кордонами. Що це означає? Під боком найбільшої уніатської Церкви у світі творити нову уніатську Церкву, в тій самій державі і в тому самому народі — це ж було найвимовніше свідоцтво, що творці давньої Берестейської унії, Польща і Рим, уже не мали довір'я до нашої галицької уніатської Церкви, що вони не думали про її життя, а про її ліквідацію. В кого вінчана жінка, а він приведе собі наложницю до хати, той свою вінчану жінку випихав з хати.

Так, всечесні отці і високоповажані панове, сам Рим і Польща, за Другої Польщі, засудили нашу галицьку уніатську Церкву на ліквідацію. А ми ще й нині мали б її продовжувати? Нащо? Щоб, на втіху Римові, культивувати вічний роздор у нашому народі? Щоб продовжувати вічний роздор навіть у нутрі нашої галицької Церкви? Адже відомо, що унія навіть наші три єпархії поділила на три різні Церкви, які одна одну вічно оскаржували в Римі. Бо в унії, тому що це штучний твір, ішла вічна борня між партіями: хто з уніатів справжній католик, а хто скритий схизматик? Невже ми мали б продовжувати унію на те, щоб з Риму, для нашого упокорення, присилали нам своїх ченців візитаторів, які будуть нас судити?

Треба пам'ятати, що унія хіба тільки в Америці є звичайною собі Церквою, нарівні з іншими. А в нас, де тягнеться давня історія, унія є виповідженням релігійної війни всьому православному світові на славу Римові. Унія це «Ініціативна група по возз'єднанню всього православного Сходу з папським Римом». Чи ми будемо вести цю, нині таку безвиглядну і нерозумну, війну?

Поломилися всі історичні основи унії! Хто ще й нині хотів би унії триматися, той тіні хапається! Дякувати Богові, ми вільні, і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з нашими найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними народами. Адже ж православіє є історичною вірою слов'ян, бо слов'яни є наслідники царгородських греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір'ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов'ян. Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях, невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню? Я вже за Польщі передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке, друге романсько-германське, а третє повинно бути слов'янське. Тепер це вже здійснюється, і ми повинні йти назустріч цій нашій великій долі.

Коли я на ці теми розмовляв з нашими священиками, то вони, бувало, відповідали: «Під політичним поглядом ситуація ясна: нам тільки туди йти. Але догми, догми!» Очевидно, вони мали на думці спеціально римські догми, якими римська Церква різниться від православної.

Перш за все, треба згадати, що греки і наші предки, коли приступали до унії з Римом, не тому це робили, що переконалися в правдивості римських догм, а тільки з чисто політичних мотивів. Але римляни присилували їх, щоб вони признали римські догми. Пригляньмось головним римським догмам.

У кого розум не зачаджений теперішніми римськими догматичними поняттями, той уже, хоч би тільки, зі слів папи Григорія І (в історії Церкви Святого і Великого) ясно зрозуміє, що навіть старовинні римські папи, коли б їм хтось був предложив ватиканські догми про божественний примат і непомильність папи, осудили б ті догми, як безбожну, зарозумілу видумку, противну святим канонам, соборам і навіть розпорядженням самого Ісуса Христа. Адже ж Христос навчав апостолів братерства, а не монархічних прерогатив!

Власне, ті протиканонічні і протиєвангельські посягання римських пап, які, кінець-кінцем, довели до ватиканських догм, розбили первісну католицьку соборну Церкву (роздор між Римом і східними Церквами), а потім, після несповна чотирьох століть, роздерли і західну Церкву (протестантська революція). Вони й навіки зробили неможливим возз'єднання та співжиття інших християн з римською Церквою, бо хто ж розумний може погодитися з тим, ніби Христос свою віру і Церкву віддав Римові в приватну посілість?!

Коли папа Григорій I уже сам титул «вселенський патріарх» так кваліфікував, що задля нього «Церква роздирається», то оскільки ж більше підходять під цю кваліфікацію ватиканські догми?!

Славною є римська догма «Filioque», тобто, що Св. Дух походить не тільки від Отця, як це Христос виразно каже, але також і від Сина. Гарнак обвиняє римську Церкву, що в ній «від папи Віктора (192-202) до Калікста (218-223) модалізм був офіційною наукою». Модалізм — це погляд, віра, що три божі особи, в дійсності, є одною особою, яка виступає в трьох різних модусах: то як Отець, то як Син, то як Св. Дух. Ось уже тут був зародок для пізнішого римського « Filioque ». Коли в IV ст. появився аріанізм, який уважав Божого Сина тільки за створіння (перше, найдосконаліше створіння), то в Римі, реагуючи проти аріанізму, стали якнайбільш приближувати Божого Сина до Бога Отця, отже, стали навчати, що Св. Дух походить також і від Сина. Римляни покликались на такі євангельські тексти: «Він (Св. Дух) Мене прославить, бо з Мого прийме і звістить вам. Все, що має Отець, є Моє, тому Я сказав, що з Мого прийме і звістить вам» (Йоа. 15, 14-15).

Греки вже спершу і завжди противились цій науці, яка з ходом віків щораз сильніше приймалась на Заході, як спеціальний догматичний винахід західної Церкви. З Євангелія виходить, що тільки Бог Отець є джерельною божою особою, а Син і Св. Дух є похідними особами: Син є зроджений Богом Отцем, а Св. Дух «диханий». Тому Христос і каже: «Мій Отець є більший, ніж Я» (Йоа. 14, 28), та називає (Отця своїм Ботом (Йоа. 20, 17). Хоч Син має все, що має Отець, одначе, в Сина все те вже похідне (зроджене від Отця). Коли ж Син не є джерельною божою особою, то як він міг би бути джерелом для Св. Духа? Коли б він був таким джерелом, то Св. Дух мусів би називати Сина своїм Отцем і своїм Богом. Ось тому греки так завзято обстоювали одноджерельність у Бозі і відкидали « Filioque». Це не мала справа, бо тут іде про збереження частого, неполоманого сенсу Євангелія та про збереження Св. Тройці від абсурдів задля хибної спекуляції.

Зрештою, вже перші Собори усталили символ віри, де сказано про походження Св. Духа: «іже от Отца ісходящаго». А III і IV вселенські Собори кажуть: «Вирішив святий і вселенський Собор, що іншої віри не вільно нікому подавати, або списувати, або укладати, або інших навчати. А ті, котрі б вважались іншу віру укладати..., як би вони були єпископи, або духовні, нехай будуть усунені з єпископства, а духовні з духовного стану».

Отже, не станемо дивуватися, що папа Йоан VIII, коли замирився з царгородським патріархом Фотієм, писав до нього в справі «Filioque» 879 р. ось так: «Нехай знає Твоє братерство, що, коли недавно до нас прийшов той, котрого Ти післав, і випитував нас про святий символ (віри), то найшов, що ми його бережемо ненарушеного, як він нам від початку переданий, ані ми до нього нічого не додали, ані нічого не відняли, бо ми добре знаємо, що тих, котрі важаться таке робити, чекає тяжке осудження. І знову доносимо Твоїй всечесності, щоб Ти щодо цього слова (de hoc articulo), задля котрого повстали соблазні в божих Церквах, мали певне переконання про нас, що ми не тільки не вимовляємо його, але також і тих, які перші поважались, задля свого нерозуму, це робити, вважаємо за відпавших від Св. Письма; вони перевертають святу науку Христа Господа і апостолів та інших Отців, котрі, соборно сходячись, передали св. Символ віри. Їх ми до Юди причисляємо, бо поважились такий самий злочин, як він, поповнити; справді, вони не передають на смерть Господнього тіла, але вірних, котрі є членами Його тіла, розривають і відтинають одних від одних та вводять їх у вічну смерть, або радше, як зробив той названий переворотний ученик, замучують».

Все таки, римська Церква пізніше, а саме, на соборах: четвертім латеранськім (1215 р.), ліонським другім (1274 р.) і флоренцькім (1439 р.) прийняла « Filioque» за догму. Бачите, які карколомні догми римської Церкви, яка проголосила себе за непомильну! Та тут ішло римській Церкві про престиж, щоб дати доказ, що вона є «навчальною Церквою», бо в першому тисячолітті, в дійсності, грецька Церква була навчальною (всі вселенські Собори були її).

На соборі у Флоренції латиняни, притиснені до кута тонкою аргументацією греків, додавали до «Filioque» таке пояснення, що «латинська Церква приймає тільки одне джерело або причину Св. Духа, тобто Отця, а Син своє producere Св. Духа має від Отця, і продукує Св. Духа не сам з себе, тільки з Отця». Таке пояснення, в дійсності, сходить на повну резиґнацію латинян зі свого стана вища. Якщо Син продукує Cв. Духа не сам з Себе, тільки з Отця, то Син не є джерелом для Св. Духа.

Участь Божого Сина в продукуванні Св. Духа ніяк не може бути тієї самої категорії, що участь Бога Отця, тому що тільки Отець є джерельною божою особою, яка вповні вистачає для двох дальших похідних божих осіб, а Син сам собою не вистачає для producere Св. Духа. Отже, Бога Отця і Бога Сина не можна ставити нарівні під поглядом походження Св. Духа. А що формула «Filioque» ставить нарівні Отця і Сина під поглядом походження Св. Духа, тому вона хибна і недопустима.

Якби Св. Дух походив і від Сина, то він у своєму існуванні (в своєму повстанні) був би залежний не тільки від Отця, але і від Сина. Значить, Бог Отець наперед мусів би зродити Сина, і аж так, спільно з ним, продукувати Св. Духа (хоч у Бога нема часу, та фікційно воно на те виходить). Таким способом ми й знову дійшли б до того самого, що вже сказали: Св. Дух був би другим поколінням у Бозі, був би сином Божого Сина, а внуком Бога Отця.

В дійсності, відношення між божими особами є зовсім інші. Св. Дух взагалі не родиться з Бога Отця, тільки походить, еманує. А еманує з Бога Отця одночасно з родженням Сина, хоч, очевидно, Св. Дух і «Син є в різних взаєминах між собою (як, наприклад, у нас, людей, чуття і розум), одначе, не є вони в таких взаєминах, щоб Св. Дух походив від Сина, або щоб Син родився від Св. Духа (як і розум не походить з чуття, а чуття з розуму).

Ми дещо більше сказали про «Filioque», бо боротьбою довкруги цієї теми заповнена майже вся історія Церкви.

Ще згадаємо Непорочне Зачаття Преч. Діви Марії, яку догму проголосив папа Пій IX, вихваляючи при тім римську Церкву, ніби вона береже віру незміненою, та обіцяючи собі, що ось-ось всі на роди пристануть до римської Церкви, і що вона щасливо володітиме від моря до моря, по кінець світу.

Але римська догма про Непорочне Зачаття також карколомна. Грецька Церква десь у VII чи VIII ст. ввела в себе свято Зачаття Анни (Матері Преч. Діви Марії). Очевидно, те свято є виявом віри, що Богородиця є святою від самого свого зачаття. Але в Римі не признавали того свята аж до XIV ст., тому що вірували, що Преч. Діва Марія зачата в первородному грісі. Так про це виразно навчав головний римський теолог Св. Тома з Аквіну (в XIII ст.). Та чи могла римська Церква до кінця залишитися на такому становищі, щоб грецька Церква більше почитала Богородицю, ніж вона? Латинські теологи вишукали доктрину, що Преч. Діва Марія була «передохоронена» перед первородним гріхом, і це оправдували власне грецькими літургічними текстами, які називають Преч. Діву «пренепорочною», «чеснішою, ніж херувими, і без порівняння славнішою, ніж серафими».

Але це не все. Римська Церква на Тридентському соборі здогматизувала всю науку св. Августина про первородний гріх, між іншим те, що Адам і Єва до первородного гріха були і тілом безсмертні та що людські пристрасті є наслідком первородного гріха.

Коли Преч. Діва є передохоронена перед первородним гріхом, то ясно, що вона повинна б бути такою людиною, як Адам і Єва, отже, тілом безсмертна та без усяких пристрастей. Але ж Богородиця вмерла, як звичайно люди, і, певно, не була позбавлена усяких пристрастей, бо нині вповні певне і ясне, що пристрасті е нормальними і конечними природними реакціями. Отже, або римська догма про Непорочне Зачаття неправдива, або неправдиві тридентські догми про наслідки первородного гріха.

Таки краще є лишитись при поняттях грецької Церкви, де нема ніяких догм про наслідки первородного гріха і де Зачаття Анни признано за святе без входження в подробиці, які для людей е тайною.

І так також всі дальші догматичні погляди римської Церкви, якими вона різниться від грецької Церкви, логічно слабше продумані, ніж аналогічні грецькі погляди. Дякувати Богу, що ми тепер можемо позбутись спеціальних римських догм і догматичних теорем!

Одне певне: відродження християнства, яке нині потрібне, не може прийти з римської Церкви, тому що римська Церква спутана різними фальшивими догмами. А може прийти відродження тільки з православної Церкви, однак, як я думаю, не без вас, отці! Все нове спершу мусить, бути гнучке, щоб виминати вже обумерлі позиції, а охоплювати контрасти росту. Такого гнучкого духа мали перші єдино-християни, що перед тим були єврейські прозеліти. Вони не були ні євреї, ні погани, тому їм легше було прийняти християнство, і, як історія свідчить, саме вони стали розродком християнства по світі. Подібно і в вас, отці та панове, дух гнучкий, бо ви перебули різне і готові покинути обумерлі позиції в вашій дотеперішній вірі. Не змарнуйте того вашого покликання!

Коли уніати в царській Росії покинули унію і возз'єдналися з православною Церквою, то вони нічого нового не принесли для православної Церкви, але й не мали ніяких труднощів перед собою, бо в наслідок тієї зміни ждали їх тільки самі вигоди.

Не так воно з нами! Нас ждуть різні труднощі, журби і небезпеки. Наші «лісовики» (бандерівці), хоч самі є за православієм, виступають проти нашої акції з погрозами. В нашій державі Церква відділена від держави. Церква і духовенство вповні залежні від народу. І ми в журбі за те, щоб усі зміни в нашій Церкві, і в дисципліні, і в обряді, і в звичаях, — ішли так мудро і обережно, щоб не відпихати народу від Церкви і не гасити в ньому релігійного духа.

Але погляньте на історію і усвідоміть собі, що все велике, вагітне великою майбутністю, саме так родилося — в утисках, небезпеках і стражданнях, щоб перейшло найтвердішу школу життя і здало іспит зрілості. Так родилося і саме християнство.

Великі труднощі перед нами, та ви, всечесні отці і високоповажані панове, покопайте всі ті труднощі, відкрийте очі незрячим, підбадьоріть малодушних, віддайте всі свої сили для повернення нашого галицького народу до віри своїх предків, до чистої християнської віри, до святого Православія.

Я ставлю внесення, щоб наш Собор вирішив зліквідувати постанови Берестейського Собору з 1596 р., відректись від Риму і унії з Римом, а повернутись до св. Православної Церкви і просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, щоб нас прийняв до Всеруської Православної Церкви.

Ще мушу спинитися над назвою «Всеруська Церква». Ця історична назва всім нам добре відома. Вона була уживана не тільки в Росії, але і в Литовській та давній Польській державі. Христовій Церкві притаманна тенденція «соєдиненіє всіх церквей» — тим більше, коли Церкви находяться в одній державі. Назва «Руська Православна Церква» походить від православної Церкви Київської Русі, відки походить і назва «Русь», і з'єднує в собі православіє українського, великоруського і білоруського народів у такій же мірі, як сама Київська Русь історично з'єднує український, великоруський і білоруський народи: Київська Русь — це колиска історії усіх цих народів. Коли б хтось побоювався, що така наша єдність з Руською Православною Церквою потягне за собою русифікацію нашої західноукраїнської Церкви, то я вказав би на той факт, що православна Церква, де є повна свідомість, що Церква є організацією задля совісті і любові, в нинішніх часах не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава признає.

Ми в Україні і українці, а цього нам і в Церкві ніхто не відбере. Вкінці, неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку Правительству нашого великого Радянського Союзу за наше визволення і зібрання всіх українських земель.

Тому щасливому зворотові в Божому Провидінню ми й завдячуємо те, що можемо вже раз стати на великий шлях возз'єднання з Церквою всього нашого народу.

ГА СБУ, ф.3, оп.145(1951 г.), д.7, т.1, л.252-259

Єпископ Філарет: Чи за таке європейське майбутнє стояв Майдан?

У Львові молилися за упокій прот. Гавриїла Костельника та жертв Талергофу

Митр. Іларіон: Конфлікт з уніатами затьмарює стосунки РПЦ з Ватиканом

В Умані греко-католики вшановуватимуть убитих гайдамаками монахів-уніатів

о. Олег Точинський: УПЦ КП не хоче миру з УПЦ

Митрополит УПЦ: Своїми діями УПЦ КП віддаляє час об’єднання православних в Україні

Міжрелігійній агресії в Галичині сприяла позиція митр. Філарета (Денисенка)?

Предстоятелі Церков назвали три складових для вирішення церковної кризи в Україні