Православний оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • Києво-Печерська Лавра
  • Церква святого апостола Андрія у Львові
  • Козацькі могили під Берестечком
  • Свт. Іоан Златоуст звершує Божественну літургію

Ратцінгер в 1984 році: Церква поступово перестає бути католицькою

З бесіди кардинала Ратцінгера – майбутнього Папи Бенедикта XVI – з італійським журналістом Вітторіо Мессорі

 Публікуємо переклад третього розділу з книги-інтерв’ю кардинала Йозефа Ратцінгера «Звіт про віру» («Rapporto sulla fede»).


У 1984 році, вперше в історії, префект Конгрегації віровчення розмовляв з журналістом, відповідаючи на найгостріші питання. Зокрема, він проаналізував витоки небувалої кризи, що спіткала Католицьку Церкву. Діагноз, поставлений Ратцінгером понад 30 років тому, разюче точний. І можливо прийшов час, нарешті, прислухатися до тих рецептів, які він пропонує.

Кардинал Йозеф Ратцінгер

 

Кардинал Йозеф Ратцінгер

 

ЗВІТ ПРО ВІРУ

 

Глава третя

 

Біля витоків кризи: ідея Церкви

 

Таємне і явне

 

Мессорі: Отже, криза. Але де, на вашу думку, основний пролом, тріщина, яка, збільшуючись, загрожує міцності усієї будівлі католицької віри?


У кардинала Ратцінгера на щодо цього немає сумнівів: найбільшу тривогу викликає криза концепції Церкви, еклесіології:

 

Ратцінгер: Тут знаходиться джерело здебільшого непорозумінь, а то і справжнісіньких помилок, що підстерігають як теологію, так і католицьку суспільну думку.

 

Мессорі: Він пояснює:

 

Ратцінгер: У мене таке враження, що Церква просто тихенько перестає бути католицькою, хоча безпосередньо ніхто їй в цьому не відмовляє. Багато хто більше не вірить, що ми маємо справу з Богомданою реальністю. Церква, в тому числі на думку деяких теологів, постає як структура людська, інструмент, створений нами, і який ми, отже, можемо самі безперешкодно перебудовувати, виходячи з поточних потреб. Таким чином, в католицьке мислення і навіть в католицьке богослов’я всіляко впроваджується концепція Церкви, яку навіть не можна назвати протестантською в «класичному» розумінні. Деякі модні еклесіологічні ідеї пов’язані радше з моделлю певних «вільних церков» Північної Америки, де шукають притулку віруючі у своїй втечі від гнітючої «державної церкви», створеної в Європі Реформацією. Ці «біженці», не вірячи більше в Церкву, як задуману Христом, і бажаючи, разом з тим, вислизнути від церкви державної, створюють свою власну церкву, організацію, що задовольняє їх запити.

 

Мессорі: А для католиків?

 

Ратцінгер: Для католиків Церква, складається з людей, які формують її зовнішній вигляд, але за ним знаходяться фундаментальні структури, задумані Богом і, отже, недоторканні. За людським фасадом надлюдська таємниця, в яку жоден реформатор, соціолог, організатор не має права втручатися. Однак, якщо вважати Церкву людською будівлею, нашим власним витвором, то ми приходимо до того, що і зміст віри довільний, і дійсно, у віри більше немає справжнього, гарантованого інструменту за допомогою якого вона виражає себе. Таким чином, якщо відсутнє надприродне бачення таємниці Церкви, крім соціологічного, сама христологія втрачає свій зв’язок з Божественним, і, як чисто людська структура, починає відповідати лише людському задуму. Євангеліє перетворюється в Ісус-проект, проект соціально-визвольний, або в інші проекти виключно історичні, іманентні*, які на вигляд можуть здаватися релігійними, але вони, по суті своїй, атеїстичні.

 

*Іманентний – той, що залишається всередині кордонів можливого досвіду, прим. пер.

 

Мессорі: Під час Другого Ватиканського Собору у виступах ряду єпископів, у звітах теологів, що їх консультували, а також у фінальних документах наполегливо просувається концепція Церкви як «народу Божого». Та сама концепція, яка потім, по всій видимості, стала домінуючою в пост-соборній еклесіології.

 

Ратцінгер: Дійсно, наполеглива увага до неї була і залишається, однак в текстах Собору вона в рівновазі з іншими, що її доповнюють, та ця рівновага у багатьох теологів почала зникати. І все ж, що б вони там не думали, таким шляхом ми ризикуємо швидше повернутися назад, ніж просунутися вперед. Тут є пряма небезпека, відмовившись від Нового Завіту, повернутися до Старого. Згідно Писання, «Народ Божий» – це, насправді, Ізраїль в його відносинах молитви і вірності з Господом. І обмежитися одним цим виразом для визначення Церкви, значить не відобразити в повній мірі тієї концепції, яку вона має в Новому Завіті. По суті, тут народ Божий завжди відсилає до старозавітного елементу Церкви, її наступності по відношенню до Ізраїлю. Але більш явну новозавітну конотацію* Церква набуває в понятті «Тіла Христового». Ми є Церквою і входимо в неї не завдяки соціальному статусу, але через приєднання до тіла самого Господа через хрещення і Євхаристію. Концепція Церкви виключно як «народу Божого», що настільки наполегливо нав’язується сьогодні, диктується еклесіологіями висхідними, фактично, до Старого Заповіту, і ще, можливо, політичними, партійними, колективістськими впливами. Це не новозавітна, не католицька концепція Церкви і вона прямо не пов’язана ні з соціологією, ні, в першу чергу, з христологією. Церква не вичерпується «колективом» віруючих, будучи «Тілом Христовим» вона є чимось більшим, ніж сума її членів.

 

*Коннотація включає додаткові семантичні або стилістичні елементи, стійко пов’язані з основним значенням в свідомості носіїв мови, прим. пер.

 

Мессорі: Для префекта серйозність ситуації посилюється тим фактом, що в таке животрепетне Кардинал Йозеф Ратцінгер і журналіст Вітторіо Мессоріпитання як еклесіологія не можливо втрутитися директивно, за допомогою документів. І хоча останніх не бракує, на його погляд, потрібна робота на більш глибокому рівні:

 

Ратцінгер: Потрібно відтворити заново справді католицьку атмосферу, знову знайти сенс Церкви як Церкви Господньої, як місця реальної присутності Бога в світі. Тієї таємниці, яку має на увазі Другий Ватиканський Собор, коли вживає такі слова, що надзвичайно зобов’язують і перегукуються з усією католицькою традицією: «Церква, або Царство Христове, вже існуюче як тайна» (Lumen Gentium, n. 3).

 

«Не нам належить, але Йому»

 

Мессорі: На підтвердження «якісної» різниці між Церквою і будь-якими людськими організаціями, він нагадує, що...

 

Ратцінгер:... тільки Церква в цьому світі переходить кордон, недоступний людині при всій її досконалості: смертний рубіж. Члени Церкви, як живі, так і мертві – живі, з’єднані тим життям, що дає приналежність всіх до тіла Ісуса Христа.

 

Мессорі: Те, що католицьке богослов’я зазвичай іменує communio sanctorum, сопричастям святих, де «святі» – це всі хрещені.

 

Ратцінгер: Звичайно. Але не треба забувати, що цей латинський вираз означає не тільки єдність членів Церкви, чи то живих, чи мертвих. Communio sanctorum означає також «спільність у святому», тобто благодать таїнств, що виливаються з Христа померлого і воскреслого. Ось той зв’язок, таємничий, але реальний, те єднання в Житті, яке стверджує, що Церква не є «нашою» Церквою, яку ми можемо мати у своєму розпорядженні по своєму бажанню, але це Його Церква. Все те, чим є Церква «наша» – це не Церква у вищому сенсі, вона належить її людському, а, отже, вторинному, минущому вигляду.


Мессорі: Те, що зараз католицьку концепцію Церкви забувають, або відкидають її, якось позначається на ставленні до церковної ієрархії?

 

Ратцінгер: Звичайно. Це один із найтяжчих наслідків. У цьому полягає причина деградації справжнього послуху, який, на думку деяких, навіть не є більше однією з християнських чеснот, але спадщиною авторитарного, догматичного минулого, яке, отже, час подолати. Якщо Церква це насправді «наша» Церква, якщо Церква це тільки ми, якщо вона влаштована не так, як хоче Христос, тоді ієрархія більше не розглядається як служіння на благо хрещених і така, що встановлена ​​самим Господом. Відкидається концепція влади по Божій волі, влади, яка легітимізується Богом, а не схваленням більшості, як в політичних структурах. Але Церква Христова не партія, не асоціація і не клуб: її устрій, органічний і незмінний, має характер не демократичний, а сакраментальний, отже, ієрархічний; оскільки ієрархія, що заснована на апостольському спадкоємстві, є необхідною умовою досягнення сили і реальності таїнства. Ця влада заснована не на голосах більшості, вона базується на владі самого Христа, який побажав передати її людям, які будуть його представниками аж до його остаточного повернення. Тільки відновивши такий погляд на речі можна заново відкрити для себе необхідність і плідність католицького послуху Церкви своїй законній ієрархії.

 

Заради істинної реформи

 

Мессорі: І все ж, поряд з традиційним виразом communio sanctorum (в повному сенсі слова), є інший латинський вираз, що здавна ходить поміж католиків: Ecclesia semper reformanda – Церква завжди потребує реформ. Собор ясно висловився в зв’язку з цим: «Хоча силою Святого Духа Церква залишилася вірною Нареченою свого Господа і ніколи не переставала бути знаменням спасіння в світі, вона, тим не менш, чудово знає про те, що серед її членів – як кліриків, так і мирян – протягом багатьох століть зустрічалися і такі, хто не був вірний Духу Божому. І в нашу епоху від Церкви не приховане те, наскільки далекі одне від одного вістка, яку вона проголошує і людська слабкість тих, кому довірено Євангеліє. Як би не судила про ці недоліки історія, ми повинні їх усвідомлювати і рішуче боротися з ними, щоб вони не завдали шкоди поширенню Євангелія» (Gaudium et Spes, 43, прим. Ред.). При всій повазі до таїнства, хіба ми не покликані також докладати зусилля по зміні Церкви?

 

Ратцінгер: Звичайно, в своїх людських структурах Церква semper reformanda. Слід, однак, віддавати собі звіт – яким чином і до яких меж. Процитований текст Другого Ватиканського Собору вже досить точно вказує на те, що «вірність Нареченої Христа» не ставиться під сумнів невірністю її членів. Але, щоб бути краще зрозумілим, я пошлюся на латинську формулу, яку в римській літургії проголошував на кожній Службі Божій священик: [а саме, на] «знак миру», що випереджає причастя. Отже, він молився: «Domine Jesu Christe [...], ne respicias peccata mea, sed fidem Ecclesiae tuae»; тобто «Господи Ісусе Христе [...], не дивися на гріхи мої, але на вірність Твоєї Церкви». Зараз у багатьох перекладах (а також в оновленому латинському тексті), формула ординарної меси була перенесена з мене на нас: «Не дивися на наші гріхи». Подібне зміщення здається незначним, проте воно має величезне значення.

 

Мессорі: Чому, на ваш погляд, перехід від «я» до «ми» такий важливий?

 

Ратцінгер: Тому що суть у тому, щоб прохання про прощення звучало від першої особи: це відноситься до необхідності особистого визнання власної провини, потреби особистого навернення, яке сьогодні, навпаки, часто приховане в анонімній масі «ми», групі, «системі», людстві, де всі грішать і, отже, зрештою, ніхто не здається грішником. Таким чином, розмивається значення відповідальності і провини кожного. Природно, нову версію тексту можна розуміти правильно, так як в гріху завжди переплітаються я і ми. Важливо, щоб в новому акценті на «ми» – «я» не пропадало.

 

Мессорі: Це важливий момент, до нього варто ще повернутися, але поки звернемося до того, з чого ми почали – до зв’язку між аксіомою Ecclesia semper reformanda і тим благанням до Христа про прощення для себе особисто.

 

Ратцінгер: Добре, повернімося до цієї молитви, яку літургійна мудрість включила в найбільш урочистий момент Меси, той, що передує фізичному, близькому єднанню з Христом під виглядом хліба і вина. Церква передбачала, що хто б не звершував Євхаристію, має необхідність сказати: «Я согрішив, не дивися Господи на мої гріхи». Так повинен був звертатися в обов’язковому порядку кожен священик: єпископи, сам Папа нарівні з найостаннішим священиком, були зобов’язані вимовляти її під час своєї щоденної Меси. І миряни, також як всі інші члени Церкви, були покликані об’єднатися в цьому визнанні провини. Тобто всі в Церкві без винятку повинні були визнати себе грішниками, просити вибачення, стаючи тим самим на шлях до справжньої реформи самих себе. Але це зовсім не означало, що грішницею ставала Церква як така. Церква, як ми бачили, є реальністю, яка таємничо і нескінченно перевершує суму своїх членів. Фактично, щоб отримати прощення Христове мій гріх протиставлявся вірі Його Церкви.

 

Мессорі: А сьогодні?

 

Ратцінгер: Сьогодні про це, здається, забули і багато теологів, і духовні особи, і миряни. Це не просто перехід від «я» до «ми», від персональної відповідальності до колективної. Складається враження, що деякі, нехай навіть несвідомо, так переінакшують сенс, що у них виходить: «Не дивися на гріхи Церкви, але на мою віру». Якщо справді так, то ні до чого хорошого це не призводить: гріхи окремих людей стають гріхами Церкви, а віра зводиться до суто особової справи, до власного способу розуміти і визнавати Бога і його вимоги. Боюся, що саме сьогодні такий напрямок думок і почуттів вельми поширений: це в черговий раз демонструє, наскільки загальнокатолицька свідомість багато в чому віддалилася від правильного розуміння Церкви.

 

Мессорі: Отже, що ж робити?

 

Ратцінгер: Потрібно знову почати говорити до Господа: «Ми грішимо, але не грішна Церква, яка належить Тобі і є носієм віри». Віра – це відповідь Церкви Христові, і Церква є Церквою в тій мірі, в якій існує акт віри. І ця віра – не персональний, одиничний акт, не відповідь окремо взятої особистості. Сенс віри – вірити разом, з усією Церквою.

 

Мессорі: На що, отже, можуть бути спрямовані ці «реформи», які ми покликані принести в нашу громаду віруючих, які живуть в історії?

 

Ратцінгер: Ми повинні завжди мати на увазі, що Церква не наша, але Його. Отже, реформи, оновлення, нехай навіть необхідні, не можуть здійснюватися через наше ревне прагнення до творення нових, штучних структур. Як максимум, результатом роботи такого роду стає якась «наша» Церква, ніби по нашій мірці, яка може бути навіть цікавою, але яка, сама по собі, не стає від цього Церквою справжньою, тією, що підтримує нас вірою і дає нам життя в таїнствах. Я хочу сказати: що б ми не зробили, це буде нескінченно гірше того, що робить Він. Отже, справжня реформа не в тому, аби багато метушитися, споруджуючи нові фасади, але (на відміну від того, що думають деякі еклесіологи) справжня реформа – це в максимальній мірі постаратися позбутися тут від «нашого», щоб краще проявилося те, що належить Йому, Христові. Ось та істина, яку добре розуміли святі: ті, хто дійсно глибоко реформував Церкву, не плануючи нових організаційних структур, але змінюючи самих себе. Я говорив, але ніколи не зайве повторити: Церкві, щоб відповісти на потреби людини, потрібна святість, а не менеджмент.

 

Джерело.

 

To Top