Немає справжнього патріотизму без слідування за Переданням Святих Отців

Афанасій Зоітакіс. Кандидат історичних наук. Головний редактор порталу AgionOros.ru.  Заступник головного редактора Видавничого Дому «Свята Гора».

У спробах знайти нову основу для консолідації суспільства в умовах відсутності релігійної єдності в Європі і США була народжена ідея толерантності та мультикультуралізму. Але слова, як це часто буває, розійшлися з ділами.

За красивою обгорткою виявилася порожнеча. Запропонована в якості соціального стандарту толерантність, за влучним визначенням отця Даниїла Сисоєва, виявилася нічим іншим як втратою імунітету (і окремою людиною, і суспільством в цілому) перед загрозою втрати своєї національної ідентичності.

о.Даниїл Сисоєв

Водночас, сучасний західний світ, декларований як мультикультурний і мультирелігійний, на ділі гранично однорідний і одномірний: у ньому царюють англійська мова та американська культура, а роль пророка Нового Порядку виконує Голлівуд.

Преподобний Іустин Попович

«Через індустріалізацію настає кам'яний вік. Поклоніння каменю - європейська культура та її сурогати ... скам'янілі душі створюють кам'яних ідолів, кам'яні ідеали. Все засихає, в'яне, кам'яніє в реторті європейської культурі поклоніння речам. Зодчі кам'яного віку - це всі гуманістичні сили Європи», - пророчо писав у 1957 р. преподобний Іустин Попович.

К.Н.Леонтьев

Горезвісна глобалізація на практиці означає одностороннє перенесення принципів, що лежать в основі спільнот, що демонструють так звані західні стандарти, на східний ґрунт, який розуміється широко. І цей процес неминуче супроводжується зневагою до нашої національної ідентичності і до окремих її складових. Під особливим ударом виявляється візантійська спадщина, яка за визначенням К. М. Леонтьєва «як складна тканина нервової системи, пронизує наскрізь весь руський суспільний організм. Їй зобов'язана Русь своїм минулим, їй же вона повинна бути зобов'язана майбутнім». Критика Візантії не сходить зі сторінок ЗМІ, стараннями яких терміни «візантійська політика», «візантійське підступність», «візантійщина» вже стали загальними.

На шляху реалізації мрії про тотальну європеїзацію стоїть віра наших Святих - Православ'я. Зовсім не випадково багатодітність, побожність і аскетизм активно висміюються в ЗМІ, які нав'язують нам зовсім інші ідеали.

Паралельно в православних колах все частіше звучать слова про якесь «нове православ'я» і «скориговану сучасну місію», укупі з популяризацією ідеї ревізії «частково застарілого» святоотцівського Передання і реформи богослужбової мови. Спотворене тлумачення неминуче набуває і таке природне для людини почуття як любов до Батьківщини.

 

А.І.Кошелєв

«Без православ'я наша народність - мотлох», - писав у листі Івану Сергійовичу Аксакову видатний публіцист, слов'янофіл Олександр Іванович Кошелєв. У справедливості його слів ми можемо переконатися сьогодні.

«Зовсім не байдуже, за що ми любимо батьківщину, в яке її «покликання» ми віримо... Є любов до батьківщини праведна і свята, і вона рятівна і дієва. І є любов гріховна, і ця любов – гидота перед Господом, і, можливо, байдужість краща, ніж служіння «ідеалу содомському». Москва Третього Риму і Москва Третього Інтернаціоналу - це не дві рівноправні, хоча і полярні, форми національного пориву, а - дві безодні... І треба бути обережними, щоб не почати виконувати злохудожне діло, - споруджувати Вавилонську вежу», - писав, мабуть, найвидатніший православний богослов XX століття о. Георгій Флоровський.

о.Георгій Флоровський

Коли  «національні критерії витісняють або навіть усувають релігійні, відбувається відкат до язичництва..., тому що головним для віруючих стає не їхня єдність у Христі, а їхня національна своєрідність» (професор Георгій Мандзарідіс). Неминучим наслідком цього є дроблення Церкви за національною ознакою - протиприродне явище, яке вступає в протиріччя з її духом і характером.

А коли крім етнічних відмінностей немає вищої мети, яка пов'язувала б людей і вела їх до онтологічної єдності осіб «за образом і подобою Божою», національна самосвідомість неминуче вироджується в етнічний націоналізм.

У листі отцю Софронію Сахарову той же Флоровський писав про свою зустріч з архієпископом Никодимом Ротовим (виразником тієї лінії патріотизму, яка сьогодні отримала серед православних ще більш широке поширення): «Владика дуже засмутив і здивував мене своїм питанням: "Чи не засмучуєтеся Ви в глибині душі, що не в тій Церкві, де були хрещені?" [1]. На що я відповів з подивом: "Я ніколи не думав, що був хрещений в руській "церкві" і що така існує. Є лише Православна Церква". Для нього це було дивно. Ось це применшення або, по суті, забуття вселенськості Православ'я мене спокушає і ранить».

Сьогодні (за словами вже згадуваного преподобного Іустина) «християнство для дуже багатьох перестало бути подвигом і необхідністю, а стало або прикрасою, або національним звичаєм, або народною традицією, або старовиною, або мораллю, або філософствуванням, - усім, але тільки не корінним Преображенням людини: з смертного в безсмертного, з грішного в безгрішного, з диявольського в Божого. Обміліли, так обміліли "християни", що самі готують собі загибель. Звідси матеріальна культура стала все і вся. Головне в тому, що втрачене почуття безсмертя, а значить і благочестя, і богоподобія, почуття всього небесного, небесного походження людини».

Життя, прожите у згоді з святоотцівським Переданням - це основоположна вимога і умова православного світогляду. Тому для нас завжди актуально звернення до досвіду наших святих.

За словом преподобного Іустина Поповича: «Ми, християни, істинні християни доти, поки тримаємося віри Святих отців. Без цієї віри немає нам ні спасіння, ні вічного життя. Тільки так ми можемо мати благодатне відчуття православності, яке дається через молитовне спілкування зі святими».

Іван Киреєвський

«Вчення Святих отців Православної Церкви перейшли до Росії, можна сказати, разом з першим благовістом християнського дзвону, під їх керівництвом склався і виховався корінний російський розум, що лежить в основі російського побуту», - писав видатний громадський діяч і мислитель XIX сторіччя І.В.Киреєвський.

Без духовних передумов православна місія існувати не може. Її фундамент не мораль і етика, а аскеза і Дух Святий. Православ'я - це подвиг, тому й проповідується воно тільки подвигом. Подвижники - єдині місіонери Православ'я.

«Потрібно перш себе очистити, а потім інших вчити чистоті; потрібно перш себе умудрити, а потім інших вчити мудрості, потрібно перш самому стати світлом, а потім інших просвіщати; потрібно перш самому наблизитися до Бога, а потім інших приводити до Нього; потрібно перш самому стати святим, а потім інших освячувати». Ці слова святителя Григорія Богослова - аксіома життя православного християнина. Власне вдосконалення - неодмінна передумова самої можливості успішного служіння Церкви, Батьківщині, людям ...

В інтерв'ю «Святій Горі» афонський старець о. Лука Філофейський так відповів на запитання про виправданість активної участі християнина в політиці:

- Господь закликає нас змінити себе. Якщо всі ми постаралися б стати хоч трохи кращими, все людство було б у повному порядку. А зараз відбувається наступне: деякі шукають способи зробити кращими інших, а самим залишитися такими ж як вони є. Це політичні діячі...

- Чи можемо ми змінити долю своєї Країни?

- Одну річ ми покликані, можемо і повинні змінити. Самого себе. Тому, хто почне з цього все буде під силу. Змінюючи себе, людина явить і реалізує ті таланти, які їй дано Богом. Він і іншим допоможе змінити себе і перемогти зло.

Зв'язок з живою церковною традицією втілився в життя всіх православних святих. Їхня жертовна любов до співвітчизників була плодом їхніх православних переконань. Але святоотцівський патріотизм має певні відмінності від тієї любові до Батьківщини, яка сьогодні характерна для більшості з нас. Зупинимося на них докладніше.

старець Паїсій

Кожна думка і слово Святих отців випробувані молитвою і народжені з молитви, яка розглядається ними як найбільш дієвий спосіб служіння співвітчизникам. За словами старця Паїсія Святогорця, подвижники - «це радисти Церкви. Якщо своєю молитвою вони встановлюють зв'язок з Богом, то Він поспішає на допомогу і допомагає більш діяльно».

Поряд з молитвою, необхідною передумовою патріотизму праведного є смиренність. Горда людина не в змозі задіяти і реалізувати дари, дані їй Богом. Адже за словом самого Спасителя Бог такому  «противиться, а не дає благодать».

«Треба визнати безсилля своє, безсилля всякого людського індивіда своєю відокремленою волею, своєю особистою думкою визначати і формувати життя. Але треба пам'ятати: смиренність не є рабською покірністю... Упокорюючись, ми не повинні відмовлятися ні від свободи дії, ні від свободи оцінок... Одночасно необхідно відійти від уявлення про нашу всемогутність» ( прп. Іустин Попович ) .

Але якщо людина почне очищати себе і реалізовувати у міру сил дані їй Богом можливості і дари, трапиться теж саме, що і в апостольські часи. Учні Христові, отримавши Благодать Святого Духа, навертали до Христа тисячі і тисячі людей, до кращого змінюючи тим самим долю багатьох країн і народів.

Православні святі тим чи іншим способом трудилися заради народної єдності. Другою після Православ'я основою їхнього світогляду була любов до Батьківщини. І тут вони вибудовують чітку ієрархію, підпорядковуючи все, в тому числі і патріотизм, православній вірі, яка завершує «всяк дар, що з висоти є, що сходить від Отця світла».

Вони не втрачають живого відчуття святості і пріоритетної значущості Церкви,  не підпорядковують пастирську діяльність цілям улаштування земного благополуччя і благоденства, нехай навіть під приводом захисту «інтересів Вітчизни».

Св. рівноапостольний Косма Етолійський

Пріоритет вірі, Православ'ю святі віддають завжди і в усьому: «Тіло наше нехай згорить, нехай засмажити його; всі земні речі нехай заберуть у нас (немає їм місця в майбутньому, віддайте їх, вони не ваші) - бережіть і дбайте тільки про душі і Христа - лише це вам необхідно, ніхто не зможе відняти їх у вас проти вашої волі. Зберігайте їх і не втратьте» (рівноапостольний Косма Етолійський).

Справжні виразники духу Церкви - подвижники, не відмовляючись від любові до Батьківщини, стають над племінними відмінностями і своєю любов'ю обіймають весь всесвіт. Вони звертаються до нас від своєї кафоличної повноти, від повноти життя, сповненого благодаті.

Святі виходять з ідеї кафоличності, загальності церковної свідомості. Багато з них прагнули до виходу православних народів з національної замкнутості і до їх консолідації, звертали свою діяльність до всього православному світу. Головним об'єднуючим чинником суспільства вони вважали не кров, а віру.

Церква кафолична, бо вона єдине Тіло Христове, вона - союз у Христі, єдність у Дусі Святому і її зростання полягає в удосконаленні її внутрішньої цілісності.

Національні риси можуть бути розширені і перетворені у вселенський синтез тільки після звільнення людини (рівною мірою це відноситься і до народу) від егоцентризму і самодостатності. Перш ніж вступити в Церкву, ми повинні приборкати свою самозакоханість і підпорядкувати її духу кафоличності. І в повноті церковного спілкування відбувається кафоличне преображення особистості (і цілого народу).

Преподобний Іустин Попович

За словами преподобного Іустина Поповича: «Церква - це Боголюдська вічність, втілена в межах часу і простору ... Вона - вселенська, соборна, боголюдська, вічна, тому хула, непростима хула на Христа і Духа Святого - робити з неї національний інститут, звужувати її до дрібних, минущих, тимчасових національних цілей.

Церква - це Особистість Богочоловіка Христа, Боголюдський організм, а не людська організація. Церква неподільна і як Особистість Боголюдини, і як Тіло Христове. Тому в самій основі є помилково неподільний Боголюдський організм ділити на дрібні національні організації. На своєму історичному шляху багато Помісних Церков схилялися під ярмо націоналізму, під гніт національних цілей... Церква формувалася по відношенню до народу, хоча природним є зворотне: народ повинен формуватися по відношенню до Церкви.

Вже час, вже пішла дванадцята година, пора нашим окремим церковним представникам перестати бути виключно слугами націоналізму і політики, все одно якої і чиєї, і стати первосвящениками і священиками Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Заповідана Христом і здійснювана святими отцями місія Церкви полягає в наступному: насаджувати і плекати в душі народній почуття і свідомість того, що кожен член Православної Церкви - особистість соборна і вселенська, особистість вічна і боголюдська, що вона - Христова».

Святоотцівська любов до Батьківщини це не «кухонний» і «диванний» патріотизм. Ніхто не зробив стільки для своїх народів як православні святі. Їх духовний стан незримо вплинув на їх сімейне та родинне коло, на все їх оточення. Вони за життя своє багатьом допомогли принести покаяння і стяжати (здобувати) віру в Бога і сьогодні продовжують молитовно допомагати нащадкам після своєї блаженної кончини.

Духовний стан подвижників впливає навіть на природу. За словами псалмоспівця : «[Господь]перетворює пустелю на озера, і землю засохлу – на джерела води» (Пс.106 : 35). Тобто за молитвами праведників Бог і неродючу землю робить родючою, родючу ж може перетворити  на «землю родючу на солончаки за беззаконня тих, що живуть в ній» ( Пс.106 : 34).

Кожен, хто читав житія святих може призвести незліченну кількість прикладів самопожертви і положення життя своєї «за други своя» нашими православними святими.

При цьому вони дбали не тільки про духовне спасіння співвітчизників, але і намагалися допомогти їм гармонійно влаштувати життя на землі. Садили дерева, знайомили з новими способами ведення сільського господарства, надавали матеріальну допомогу, зберігали народні традиції, будували школи, благословляли на захист Вітчизни.

Головним їхнім завданням було прагнення повернути народ до православної традиції, до життя за Євангелієм, заклавши тим самим міцні основи справжнього суспільства. Щоб люди «і це життя прожили добре, в мирі та любові, а опісля успадковували вічну радість Раю». У цих простих словах святий Косма Етолійський з точністю дає визначення церковному способу життя, що ставить людину на шлях сходження на небо. Радість, радість Христова, виражена в братстві і «спільності» (Дії.2 : 42), - ось кінцева мета нашого земного існування.

Життя наших святих - це доказ і свідчення того, що ми не від цього світу, але від іншого, що людина є справжньою людиною тільки з Богом. Наше покликання - наповнити себе Господом Христом, Його божественними життєдайними силами. Якщо трудитися над цим - то людина вже на небі, хоча і ходить по землі.

Приклад і вчення святих сучасні і актуальні для нас. Вони - не просто священні символи та історичні діячі, а дороговказні маяки в нашій непростій боротьбі за наше історичне виживання.

Св. Софія

Людське суспільство без цінностей та ідеалів нежиттєздатне і приречене на розкладання. Сьогодні пропонуються різноманітні способи виходу з глухого кута. Однак тільки наша міцна віра в дусі покаяння може врятувати наш народ. Цю істину підтверджують прикладом своїм життям святі.

З кожним днем ми переконуємося в правоті слів отця Георгія Флоровського, який говорив, що «рішення руської загадки може бути знайдено тільки тоді, коли вона буде поставлена ​​в категоріях "боротьби Бога і диявола", яка звершується в серцях людей; і тоді, коли буде усвідомлено, що єдиний вихід дається сердечним визнанням: немає нам до кого йти, Господи, у тебе слова життя вічного» .

[1] о.Георгій був кліриком Константинопольського Патріархата

Джерело: Свята Гора

Переклад українською: Православний Оглядач

Європейське Просвітництво і Православна Церква

Безглуздо чекати світла з того боку, де сонце заходить

Про з’єднання Православної та Католицької Церков, яке готується Ватиканом

Унія: метод папоцентричного екуменізму

Українці повинні стати християнами, а не європейцями