Безглуздо чекати світла з того боку, де сонце заходить

Православні церковні мистецтва - це мистецтва богословські. І твори, які ними народжуються, відображають собою слово Боже.

Ці мистецтва виражають таємничу сутність нашої релігії і звернені до наших почуттів. Гімнографія і музика - до слуху, архітектура, іконопис  та інші мистецтва, що створюють церковне начиння, облачення і т. д. звертаються до зору. Третє почуття - нюх - вивищує й освячує кадіння фіміаму. Четверте і п'яте почуття, саме смак і дотик, як більш матеріальні, залишаються за дверима цього духовного бенкету. 

Два найбільш благородних почуття - зір і слух. Головним чином вони живляться духовними зображеннями та співами і ними ж освячуються. Отже, твори церковних мистецтв, як було сказано вище, відображають в собі слово Боже. Те, що бачить і чує в храмі людина, що молиться, викликає в її розумі й серці таємничі релігійні образи. Все видиме в храмі має таку форму, яка підносить людину в таїнственний світ духовної радості і блаженства: сама будівля храму, святі ікони, іконостас, покров, літійниця, священний потир, лампади, панікадила, амвон, ієрейскі облачення, переплети богослужбових книг, купіль, архієрейське місце і навіть стасидії - своєю смиренною аскетичною формою. 

Те ж відбувається і зі звуками, які людина чує в храмі: співи, в яких поєднані воєдино слово і музика, молитви, умилительно (зворушливо) виголошені, виголоси і священна проповідь. Однак проповідь не повинна мати мирський характер, не повинна бути порожнім, відштовхуючим людей красномовством, «набожною балаканиною», як сказав один архієрей. Вона, наскільки можливо, повинна наближатися до літургійно гармонійного слова, бо тільки в цьому випадку вона буде доречною і не буде порушувати гармонії піснеспівів і служби в цілому. Всі слова, написані святими отцями, літургійно гармонійні, тому святоотцівська проповідь - прекрасне доповнення літургії, чого не можна сказати про більшість вимовних сьогодні з амвона промов, які руйнують гармонію служби, обриваючи і охолоджуючи духовне пломеніння, зворушливий стан, що викликається в людях священними зображеннями і співами. Адже більшість слів,які вимовляють сучасні проповідники є не що інше, як прозаїчне, нудне і беззмістовне бурмотіння, «благочестиве (а може, й нечестиве) марнослів'я».

Церковне мистецтво ж за своєю природою богослужбове, літургійне, духовне, піднесене, а не мирське, тобто не матеріальне, чуттєве та марнославне, мета якого - тішення почуттів. Стародавні греки говорили: «Мистецтво є насолода», тому їхня релігія була просто «гарною брехнею». По-справжньому духовний елемент був чужий стародавньому світу.

Всі православні церковні мистецтва (тобто мистецтва Єдиної Святої Соборної Апостольскої, не підданої змінам, Церкви) виражають одні й ті ж духовні істини - різними засобами кожне. Так, наприклад, твори іконопису виражають таємничими образами і кольором абсолютно ті ж духовні поняття, які виражає таємничими гласами музика або священним складом богослужбовий текст. 

Все це є тільки у Православної Церкви. У протестантів церковних мистецтв просто не існує, а в папській церкви вони спотворені, і з церковних перетворилися в світські та мирські. Протестантизм захотів скасувати почуття, знищивши те, що до почуттів звернено, але тим самим він оголив релігію, позбавивши її літургійного покрову богослужіння й обряду, перетворивши її в якусь невизначену та бездушну річ, в якийсь мутний теїзм. У той час як Православ'я зберегло в обряді те, що отримало від давньої Церкви, яка прагнула не до скасування почуттів (оскільки ми живемо в матеріальному світі і маємо тіло, це безглуздо), але до їх освячення за допомогою церковних мистецтв, що робить самі почуття органами спілкування віруючої людини з Царством Божим. Через церковні мистецтва ми відчуваємо це Царство, «як в дзеркалі». 

Папська церква допустила спотворення церковних мистецтв (і обряду в цілому, перетворивши його в якусь театральну виставу), принісши їх в жертву своїм мирським інтересам. Схоже, що Церква, маючи авторитет у середовищі своїх прибічників і прихильників, насправді керується настроями власної пастви, яка нав'язує їй свої спотворені уявлення про обряд. У цьому полягає причина тих збочень, які зазнали церковні мистецтва на Заході. Розпочався цей процес шістсот-сімсот років тому і досяг апогею в епоху італійського Відродження, охопивши весь інший Захід. Мирський дух з його вільною імпровізацією підмінив дух богослужбовий і літургічний. Мистецтва в папській римо-католицькій церкві поступово позбулися свого літургійного характеру, перетворившись в світські, тобто матеріальні. На Заході немає більше іконопису - є тільки живопис (тобто мистецтво, відтворююче певний сюжет, як, наприклад, так званий історичний живопис). Ні псалмоспіву, але є музика - творіння мирських композиторів. Якщо, як було сказано вище, церковні мистецтва покликані до того, щоб відображати в собі слово Боже, викликати в душах віруючих розчулення, а не плотську втіху та бажання, то можна уявити, що за розчулення відчуває людина, яка молиться перед іконами, на яких зображений плотський образ. Наприклад, Мадонни, написаний з продажних натурниць, лицемірних жінок, коханок розпусних живописців, які писали свої роботи під пісні та істеричні крики бродячих комедіантів. Якщо це молитва, то молитвою можна назвати і те, що скоюють перед своїми ідолами, зробленими у вигляді голих чорних жінок, дикі африканські племена, танцюючі, немов біснуваті, під звуки тамтамів. «Народжене від плоті є плоть є, а народжене від Духа дух є».

Отже, тільки в Православній Церкви навіть до сьогоднішнього дня існують церковні мистецтва, які ведуть духовне творення «в освячення почуттів». Але це незрозуміло ні більшості наших кліриків, ні богословам, завдання яких в тому, щоб довести до свідомості всіх православних людей цю думку, яка підспудно живе в їхніх серцях, як священний завдаток, який зберігся до теперішнього часу завдяки православній традиції, але який поступово зникає під ударами глупих демагогічних слів напівграмотних проповідників, волаючих з амвона про необхідність церковного «обновлення». Виходить, обновлення полягає в тому, щоб прикрасити себе взятими з Заходу фальшивим намистом, скинувши з себе прикрашене справжніми діамантами та перлами дорогоцінне намисто іконопису і таїнственної музики. 

Захід - це місце утилітарного духу, тому там так розвинена наука. Але для віри безглуздо чекати світла з того боку, де сонце заходить. Сонце встає на Сході, і духовне Сонце, Господь наш Ісус Христос, «зробивши Себе прикладом для нас», прийшов зі Сходу, тобто звідти, де ми з вами живемо. Через святий убрус, подарований Авгарю-царю, через співи, які під час Тайної Вечері Господь заспівав разом з учнями, Він дав нам образ церковних мистецтв. Будемо ж зберігати неспотвореними ці бездоганні первообрази.

Фотіс Кондоглу

Джерело: agionoros.ru

В якості ілюстрацій використані роботи Фотіса Кондоглу

 

 

 ФОТІС КОНДОГЛУ 

Ім'я Фотіса (Фотія) Кондоглу (1897-1965) мало відомо в Україні та Росії. Між тим, багато в чому саме завдяки цій людині православний  іконопис і храмове будівництво повернулися до своїх канонічних зразків.

Літератор, іконописець, етнограф і видавець Фотіс Кондоглу народився в 1897 році в Малій Азії. Він п'ять років жив і навчався в Європі (Іспанії і Франції), де прославився за свій унікальний талант живописця і опублікував свої перші літературні праці. У 1822 році Кондоглу повернувся до Греції і влаштувався в Афінах. Поголовне захоплення Заходом і відсутність духовних інтересів в середовищі афінської інтелігенції вразили Фотіса. Надривним шуканням колег він протиставив християнський світогляд. Захист, збереження та поширення православної та народної традиції стають сенсом його життя. Кондоглу не просто художник і літератор, але і полеміст, борець і місіонер. Причому просвітницьку діяльність він поєднує з особистим аскетичним подвигом, на практиці втілюючи проповідує їм ідеали. 

 

 

У живописі Кондоглу був прихильником візантійської традиції. Він не тільки повернув її в православні храми, але і рішав у подібній техніці твори здавалося б далеких від неї жанрів - портрета, пейзажу, натюрморту. 

Кисті Кондоглу належать фрески, мозаїки та ікони багатьох православних храмів Греції. Він працював реставратором в Афінському музеї візантійського мистецтва, в обителях Святої Гори Афон, Коптському музеї в Каїрі. 

За загальним визнанням, Кондоглу один з найбільш видатних іконописців нового часу. Його художня спадщина величезна за своїми обсягами і унікальна по красі і таланту. Кондоглу продовжує традицію пізньовізантійського живопису, але не є простим імітатором, його творіння відрізняє неповторна впізнавана авторська манера. 

Не менш відомий Кондоглу і як літератор - в 1964 році було опубліковано його двадцятитомну збірку творів. Він використовував свіжий народний мову, збагачуючи її елементами місцевих діалектів. Твори письменника відрізняла висока художність і глибоке знання життя. 

Кондоглу був полум'яним прихильником вивчення народних звичаїв та духовності. Ніхто інший так не сприяв активізації етнографічних досліджень. 

У 1952 році Кондоглу спільно з Василем Мустакісом почав публікувати журнал «Ківотос» (Ковчег). Це видання було задумано авторами як відповідь на протестантизовану проповідь грецьких позацерковних організацій. Журнал виходив недовго, але зіграв дуже важливу роль у поваленні пієтизму і моралізаторства протестантствующих товариств. 

Різноманітна діяльність Фотіса Кондоглу стала етапною в історії Еллади і послужила каталізатором навернення грецької наукової та академічної громадськості, а згодом і суспільства в цілому до традиції у всіх її формах. У храми завдяки Кондоглу повернулася традиційний православний іконопис, а візантійський спів витіснив західний партес.

Кондоглу вдалося виховати значне число учнів, які після смерті свого наставника продовжили розпочату ним справу. Одним із його соратників був зокрема музикознавець Симон Каррас, що пробудив у сучасників інтерес до вивчення візантійської музичної церковної та світської традиції. Подругою Кондоглу була Ангелікі Хадзіміхалі, що почала перші серйозні дослідження з вивчення грецької народно-прикладного мистецтва. Справа реабілітації візантійського мистецтва і повернення його в православні храми продовжили також пов'язані з Кондоглу іконописці і живописці Спірос Папалукас, Спірос Васіліу, Ралліс Копсідіс, Петрос Вамбуліс, Янніс Терзіс, Дінос Ксінопулос і Нікос Еггонопулос. 

Багато в чому завдяки діяльності Кондоглу і його ученніков відбувся поворот до традиційного православного церковного мистецтва та співу в країнах Балканського регіону.

Опосередкований вплив зробила діяльність Кондоглу і на життя Російської Православної Церкви. Якщо до революції 1917 року більшість храмів розписувалися в західній манері, сьогодні багато іконописців працюють в рамках Православного Передання, намагаючись уникати неканонічності запозичень і новаторських рішень.

Афанасій Зоітакіс