Левіафан чи карась?

Джерело: 20 хвилин

Андрій ТОЛСТОЙ, редактор сайту "Християнський оглядач"

Читав багато відгуків про раскручений на Заході фільм Звягінцева "Левіафан". З відгуків тих, хто за і проти, особисто я зрозумів одне - назва цього фільму стосується не його змісту, а його призначення. 

З'явилося ще одне "дзеркало російської революції", але на цей раз криве. Тепер не вистачає лише чергового "вірусу" в запломбованому вагоні з Європи, який пообіцяє "землю - селянам", "заводи - робітникам", ну звичайно ж "світу - мир", і знову почне руйнувати храми і вбивати "лицемірних" священнослужителів, а оскільки такі завжди є, то будуть і підстави, щоб черговий "Ілліч" знову комусь їздив по вухах.

Можливо позитивним результатом фільму є те, що частина людей, нарешті, подивившись його усвідомили, що земля це не рай. На ній виявляється можуть жити безсердечні, лицемірні та й просто нещасні люди. Ось я читаю Біблію, і там набагато об'єктивніше, ніж в будь-якому фільмі описується діагноз людства, але одночасно дається рецепт їх лікування, а точніше, відкривається сам Лікар. 

Адже зло живе не у владі, церкві, або лише в слабохарактерних алкоголіках, воно в кожній конкретній людині, як спадщина первородного гріха від прабатька Адама. І це одвічне ниття революціонерів про те, що винна якась система, релігія, влада і так далі, давно повинне набити оскому будь-якому хоч трохи мислячому чоловіку. Винна гріховна природа людини, незалежно від її національності чи громадянства, соціального статусу або релігійності. Невже, всупереч наслідкам 1917 року і всіх наступних революцій, багато з нас цього досі не зрозуміли? Адже тоді, і кожен раз знову, починали будувати новий світ з тих самих матеріалів невідроджених духовно і неперетворених на Образ Христа людей. 

Тому, щоб змінився світ, треба в першу чергу змінити людину, а не систему владу. Такі думки були навіть у Льва Толстого, якого Ленін назвав "дзеркалом російської революції". В одному із своїх оповідань він передав думку - щоб витерти брудний стіл, потрібна чиста ганчірка. Але ось знову, люди, які далекі від чистоти в своїх намірах і діяннях, невтомно спекулюють на життєвих труднощах, щоб зробити собі ім'я, отримати кошти, а хто візьме до своїх рук заточеного ними ножа, їм насправді байдуже. Адже було ж в історії, що заради порятунку пригнобленого мужика, мільйони цих мужиків, і не тільки, лягли в сиру землю. І знову права Біблія: "Немає нічого нового під сонцем".

Революція 1917 року готувалася десятиліттями. Десятки письменників жахалися "жалюгідним життям" простої людини на Русі, і підспудно готували прихід до влади партії більшовиків, які досягли неймовірних успіхів у визволення трудового народу від гніту життя, відібравши це життя у мільйонів. А щоб вони оцінили це досягнення, останні роки їх існування перетворювали на ГУЛАГаське пекло. Минув час, одумалися, настав період соціалізму з "людським обличчям" при Брєжнєві. Саме цей час багатьом ще живим і запам'ятався як радянська влада. Але це вже була пародія на торжество революційної ідеї. Дивно, що саме вороги радвлади любили називати найсвітліший її період "епохою застою" ніби ностальгуючи за часом масового і божевільного терору. Цим показали, що в душі вони самі є більшовиками, революціонерами, яких не влаштовує відносно стабільне, мирне життя, нехай і з неминучими життєвими труднощами. 

Хтось в Україні можливо скаже, що фільм "Левіафан" це проблема Росії. Не погоджуся з цим. Тому що всяка проблема Росії за короткий час стає проблемою і України. Переворот у жовтні 1917 року в Петербурзі приніс громадянську війну і Україні, три голодомори, депортацію і великий терор. Адже за всіма історичними дослідженнями видно, що останні десятиліття царизму були для населення нинішньої України досить сприятливими. На той час, наприклад, найбільша народжуваність у Європі була саме у нас. І не за рахунок емігрантів, а тому що життєвий рівень багатьох людей був дуже високим. Та ось пройшло майже сто років після революції, а чисельність населення України особливо не змінилася.

Саме тому бажання революції задля народного щастя у своїй країні або в сусідніх державах, це те саме, що бажати обвалитися власному будинку з його недоліками, або принаймні сусідньому, що стоїть впритул або поряд. Та навіть, якщо в тому будинку живе сусід, який мені не симпатичний, я заради своєї ж безпеки, керуючись здоровим глуздом, такого бажати не зможу. Тому, всяке "мазохістське" мистецтво я не сприймаю. Книга або фільм, яка в черговий раз знімає відповідальність з людини і перекладає її на систему, подразнює і приводить у глухий кут, в якому від безвиходдя залишається тільки обв'язатися поясом шахіда, взірвати себе хорошого і погану систему. Безумство, а головне марність такого кроку очевидні. Та це, схоже, комусь дуже потрібно.

Я не проти реалізму в мистецтві. Навпаки, з дитинства моїми улюбленими іноземними письменниками були Віктор Гюго і Альфонс Доде... Всякий "Левіафан" порівняно із "Знедоленими" - карась. Я вже не кажу про реалізм Достоєвського... та інших адекватних російських письменників XIX століття. Вони теж розповідали про трагедії в особистому житті своїх співгромадян, показували наскільки людина складна і проста одночасно, готова на найвеличнішу самопожертву і на найганебніше пожирання ближнього. Але читаючи їх не виникало думки, що от треба поміняти владу або просто змінити систему і всі погані стануть хорошими. Завжди приходило розуміння, що система дійсно недосконала, але вихід один - завжди залишатися людиною всупереч нелюдам навколо тебе. 

Наостанок хочу навести слова сербського мислителя Іустина Поповича, думаю, багато хто зрозуміє: "Немає нічого більш страшного для людини, ніж бути безпосередньо із собою самою; і немає нічого неприємнішого для людини, ніж бути безпосередньо з людьми; і немає нічого сумніше для людини, ніж бути безпосередньо зі світом. Тільки коли людина прийме Господа Христа як посередника між собою і людьми, між собою і світом, між собою і самим собою, тоді її печаль перемінюється на радість, відчай на захоплення, а смерть на безсмертя; тоді гірка таємниця світу перетворюється на солодку таємницю Божу. Тому в душі людини створюється молитовне ставлення не тільки до Бога, але і до багатостраждального творіння".

«Вихід»: сатанізм на екрані

Інший Ной

Демони заколоту

Андрій Толстой: Естонія - це Європа

Доктор Фауст - революціонер