Як я стала православною

Версія для друку

Наталія Захарьят

Я стала православною дев'ять років тому. Рішення про це прийняла за одну годину - рівно стільки часу, скільки тривало моє перше в житті інтерв'ю з Митрополитом Ризьким і всієї Латвії Олександром.

На зустріч з владикою мене відправили спонтанно і практично примусово - всі мої тодішні колеги за дивним збігом обставин Наталія Захарьят опинилися в той день зайняті невідкладними справами, а мої вмовляння щодо повної некомпетентності в питаннях релігії на редактора не подіяли.

- Я католичка! - практично з порога навіщось заявила я митрополиту. Владика відреагував на цю фразу з посмішкою: мовляв, чудово, що ви віруюча людина. І став розповідати мені, як багато спільного у православних і католиків. Додав, що сам він родом з Латгалії, виріс серед католиків.

Будучи досвідченим і мудрим священнослужителем, владика відразу зрозумів, що католичкою я була формальною. Хрестили мене ще дитиною, до костелу я ходила раз на рік з нагоди, а якщо відчувала потребу про щось попросити Бога, то відправлялася ставити свічки в православний храм.

Просто на той момент я була глибоко переконана, що віру, як і батьків, людина змінювати не може. І хоча моя мама сама кілька років тому перейшла у православ'я і вмовляла мене наслідувати її приклад, я не бачила в цьому особливого сенсу.

Владика змінив мої переконання з допомогою кількох фраз. Сказав, що в жодній релігії немає такої великої кількості святих, як у православ'ї. Порадив почитати про них книжки. А на прощання подарував мені маленьку ікону Володимирської Божої Матері. Я навіть не знаю, свідомо чи ні він її вибрав, але день пам'яті цієї ікони збігається з моїм днем ангела.

Наступного дня після нашої зустрічі я вирушила в Благовіщенську церкву і пройшла миропомазання в православну віру. Потім хрестила свою першу хрещеницю. На цьому моє воцерковлення на той момент і закінчилося.

Уроки хвороби

Через два роки я потрапила в лікарню з підозрою на дифтерію. Не чекаючи результатів аналізів, лікарі зробили мені щеплення від цієї хвороби (при температурі 40 градусів) і стали лікувати антибіотиками, значно перевищуючи дозу.

Коли в результаті діагноз не підтвердився, а мені ставало все гірше і гірше, мої рідні пішли за поясненнями до завідуючої відділенням, де їм сказали, що всі свої претензії вони зможуть висловити трохи пізніше в суді... якщо я помру.

Перелякана мама під розписку забрала мене додому і побігла по храмам - шукати священика, який міг би мене вдома соборувати (особливе таїнство, яке здійснюється над хворими людьми). Але в той день всі отці були зайняті, крім одного - саме того, який моїй мамі здавався занадто молодим і недосвідченим. Але вибору не було.

У мене ж з отцем Олександром відразу встановилося повне взаєморозуміння. І після соборування я відчула себе значно краще. А коли мене поклали вже в іншу лікарню, де лікарі виправляли помилки своїх колег, отець Олександр регулярно приходив мене сповідати і причащати прямо в палату. І завжди був у рясі (просто багато батюшок воліють в лікарню ходити в цивільному одязі).

Після кожного його відвідування до мене заглядали медсестри: «Невже ти така грішна, що попи до тебе постійно ходять?»

Коли я одужала, мої близькі наполягали на тому, щоб я подала на лікарів до суду. Колеги вмовляли зробити журналістське розслідування. Я ж розумом ніби розуміла, що це треба зробити, але серце противилася. Тому що чітко усвідомлювала, що ця лікарняна історія трапилася у моєму житті не випадково, що це був справжній Божий промисел, щоб привести мене до віри.

До речі, отець Олександр, як випадково з'ясувалося пізніше, виявився моїм родичем. Нехай і далеким, але єдиним православним священиком у нашій великій католицькій родині.

А відразу після виписки - справа була якраз перед Різдвом - редакція відправила мене на передсвяткову лекцію до тоді ще ієромонаха, а нині ігумена Макарія (Кирилова). Наслідком цього знайомства стали проекти «Суботи»: «Православні святині в Латвії» та «Незручні запитання до церкви».

Православна громада

***

Кажуть, що рано чи пізно Бог посилає кожній людині сигнали прийти в церкву. Від того, чи зуміє людина їх розпізнати і прийняти, багато в чому і залежить її подальший шлях.

Коли я вперше це почула - вирішила поставити в нашій молодіжній театральній студії спектакль про те, як сучасні люди приходять в храм.

За основу я взяла чудові розповіді московського автора Олександра Худошина, чию книгу випадково купила в магазині. Хотіла навіть написати йому листа з запрошенням на прем'єру, але не змогла знайти в Інтернеті ні рядка про цього письменника.

Через півроку ми з хлопцями поїхали з уже іншою постановкою на гастролі в культурний центр при московському храмі преподобного Марона Пустельника Сирійського. І в числі інших парафіян цієї церкви на виставу до нас прийшов Олександр Худошин! Що це, якщо не промисел?!

Слава Богу за все!

Прості чудеса

І подібні невипадкові випадковості по мірі свого осягнення віри я спостерігаю з тих пір постійно. На власному прикладі. Або на прикладі близьких людей і випадкових знайомих.

Коли в Екабпілс з Москви привезли заново написану чудотворну Якобштадтську ікону Пресвятої Богородиці, моє прохання по молитвам біля неї здійснилася рівно через тридцять хвилин.

Не випадково кажуть, що якщо людина робить один крок назустріч до Бога, Бог у відповідь робить десять кроків назустріч людині. Потрібно тільки повірити.

Пам'ятаю, як один мій атеїстично налаштований друг довго не міг зважитися хрестити свого маленького сина. То йому погода здавалася невідповідною для цього обряду, то наша країна в цілому, то ще щось.

Потім він з дружиною, донькою і дворічним Микитою відправився в похід в гори, де в одну з ночей, коли вони досягли вже якоїсь вершини, почався страшний вітер і злива. Їх супернаворочений намет став протікати, і стало очевидно, що якщо найближчим часом стихія не стихне, то намет просто завалиться і захистити дітей від холоду і вологи буде неможливо.

Мого друга охопив жах і він, сам від себе не чекаючи, став хреститися, опустився на коліна на землю і на весь голос став молити Бога про допомогу, обіцяючи після повернення одразу хрестити Микиту.

І злива припинилася. А коли, здорові і неушкоджені, вони всією родиною повернулися додому, в мене з'явився ще один хрещеник.

А найчудесніша історія сталася в театральній студії, яку я вела при Ризькій духовній семінарії. У нас займалася дівчинка-підліток, у якої була остання стадія онкології. На заняття вона приходила рідко, завжди носила перуку або шапку і була дуже блідою.

Незадовго до приходу до нас її мамі сказали, що жити дівчинці залишилися лічені місяці. Але в якості останньої надії порадили звернутися в ризький храм Нерукотворного Образу Спаса, що як раз знаходиться навпроти Дитячої лікарні. Мовляв, там є чудотворна ікона Богородиці, за молитвами біля якої часто відбуваються зцілення діток.

Мама дівчинки стала проводити в храмі дні і ночі безперервно. А через деякий час лікарі констатували незрозумілий факт: пухлина і метастази просто випарувалися! Дівчинка одужала. Зараз вона справжня красуня, повна сил і енергії. А мама її як і раніше кожен день приходить в церкву.