Сирія, Україна і православний світ в планах Ватикану... Екуменізм по-єзуїтському

Ольга Миколаївна Четверикова, кандидат історичних наук

З приходом до влади нового понтифіка орден єзуїтів, що стоїть за ним, приступив не тільки до реформації самої Католицької церкви, а й до реалізації нового курсу її екуменічної політики, спрямованої на переведення під ідейний контроль папства представників інших християнських конфесій та інших релігій. У чому ж новизна цього курсу?

Вже в останні роки правління Бенедикта ХVI Ватикан став тлумачити екуменізм не як «толерантне визнання відмінностей один одного», а як єдність, яка є «основоположною категорією християнської віри». Однак єдність ця, згідно з вченням Св. Престолу, можлива тільки за умови визнання православними римського папи як наступника апостола Петра і глави Християнської Церкви. А оскільки формального визнання верховенства понтифіка Ватикан домогтися не може, він розробив більш гнучку форму пошуку «єдності»: не шляхом дипломатії і богословських діалогів, а, як висловився, глава папської ради зі сприяння християнській єдності кардинал Курт Кох, на людському, дружньому, духовному рівні. «Тим, що нас об'єднує найбільше, є таїнство Хрещення, визнане всіма, і Апостольське сповідання віри». Так що Ватикан не нав'язуватиме нам обговорення богословських питань, а об'єднуватиме нас в християнській молитві.

У цьому сенс нового курсу, який проводить папа - єзуїт Франциск, який є фахівцем не тільки з екуменічної відкритості, а й по східному обряду - недарма він колишній ординарій уніатів Аргентини і вихованець священика галичанина Степана Чміля. Як сказав про папу нинішній глава Української Греко-католицької церкви (УГКЦ) Святослав Шевчук, що стажувався у нього, він «знає нашу духовність», «добре знає наш обряд і навіть пам'ятає нашу Літургію».

Найкраще суть нового курсу ще раніше висловив єзуїт Мілан Жуст, що відповідав донедавна за стосунки Св.Престола із Православними церквами країн Східної Європи та Грузії: «Те, що нам потрібно в першу чергу, - це спілкування на пастирському рівні, а не тільки на богословському, або ієрархічному. Тоді виникає довіра... Якщо ж є довіра, то завжди можна знайти цитату (з Писання - О.Ч. ), щоб іншого виправдати». Але яка мета цього виправдання? Жуст прямо вказує, що через процес спілкування готується ґрунт для певних рішень: «Для нас важливо, щоб прийняття спільних документів, або можлива майбутня зустріч Папи і Патріарха не викликали серйозних протестів. Але поки протести є, я перший скажу, що, швидше за все, час ще не прийшов» [1].

Таким чином, Жуст все пояснив: зміцнення віри необхідне, щоб підготувати зустріч між папою і Патріархом, а сама зустріч повинна забезпечити ту саму «християнську єдність», або ту «повноту вселенськості», яка можлива тільки з визнанням римського понтифіка главою Церкви.

Але як виправдати перед православними спільні молитви з єзуїтом, представником того ордена, який, як писав Ю. Ф. Самарі, звершив велику «світову оборудку», уклавши «унію між істиною і брехнею, добром і злом, Божою правдою і людської неправдою»?

І тут папа Франциск здійснює сильний інформаційний хід.

Ватикан і Сирія

На початку вересня, в умовах підготовки США до вторгнення в Сирію, значення якої для Росії всім добре відоме, понтифік звернувся з листом до учасників саміту «Великої двадцятки», в якому, крім усього іншого (а мова там йшла в першу чергу, про необхідність «глобальної фінансової структури»), закликав їх знайти мирний спосіб вирішення «конфлікту в Сирії» [2].

Заклик цей, однак, нічим не підкріплений.

По-перше, папа не вказав ні винуватців, ні учасників «безглуздої бійні» в Сирії, яку він назвав «конфліктом». Тим часом, в Сирії йде війна з озброєними угрупуваннями бойовиків з 83 країн світу, яку сирійський народ веде з весни 2011 р. Як заявив наприкінці вересня на 68 сесії Генеральної асамблеї ООН міністр закордонних справ Сирії Валід Муаллем, в його країні немає громадянської війни, але є «війна проти терору, який не визнає ніяких цінностей, не визнає справедливості та ігнорує будь-які права або норми закону» [3]. При цьому він підкреслив, що будь-які політичні рішення, які супроводжуються підтримкою тероризму шляхом поставок зброї, фінансування або навчання бойовиків, є лише ілюзією вирішення проблеми.

Але добре відомо, що фінансування і навчання бойовиків здійснюване США, Британією, Францією, Саудівською Аравією, Катаром, не припиняються. Навпаки, у міру того, як помірна «сирійська опозиція» втрачає свій вплив в країні, керівники цих держав все більш активно займаються реорганізацією антинародних бойових формувань. Зате йде підготовка до ліквідації хімічної зброї Сирії - єдиної зброї стримування, яким володіє сирійський народ. Що ж до проведення конференції «Женева- 2», наміченої на 22 січня, то вона взагалі стоїть під питанням, оскільки «опозиція» вимагає в якості попередньої умови для переговорів відхід Башара Асада [4]. Ситуація особливо загострилася після того, як наприкінці листопада шість радикальних ісламістських угруповань на півночі Сирії об'єдналися в єдину бойову структуру «Ісламський фронт». На початку грудня разом з іншими організаціями він взяв участь у прямих переговорах в Анкарі, які вперше провели США, Великобританія, Саудівська Аравія і представники країн групи «Друзі Сирії» з представниками діючих в Сирії ісламістських угруповань [5].

Одночасно продовжує розкручуватися кампанія з демонізації законного сирійського уряду. На початку грудня верховний комісар ООН з прав людини, відома захисниця ЛГБТ- збоченців Наві Піллай вперше заявила, що в ООН є докази того, що сирійська влада, включаючи президента Башара Асада, відповідальна за скоєння військових злочинів, злочинів проти людства (за її словами, «масштаб злодіянь, скоєних обома сторонами конфлікту не піддається осмисленню») [6] . Вона також повідомила, що комісія ООН створила список тих, хто, на думку експертів, несе пряму відповідальність за грубі порушення. Передбачається, що в список входять високопоставлені представники армії та уряду, проте інформація про це залишається конфіденційною зважаючи на проведення можливого військового трибуналу в Міжнародному кримінальному суді (МКС). Логіка «комісарів» проста: оскільки звірства, які чинилися бойовиками, приховати неможливо, треба звинуватити в них сирійський уряд.

Однак жодних заяв з приводу такого кричущого збочення подій і триваючого терору папа Франциск не робить. Хоча держсекретар США Джон Керрі, один із активних провідників агресивної політики щодо сирійського народу, головною жертвою якої є християни, є католиком. У цих умовах проголошена турбота понтифіка про християн Близького Сходу залишається порожньою декларацією.

По-друге, і це головне, ставлення Ватикану до подій на Близькому Сході визначається в першу чергу станом іудейсько-католицького діалогу, який просунувся настільки далеко, що папа Франциск потрапив у відомий список «50 євреїв» року. Лідируюча роль іудаїзму, визнаного Ватиканом «старшим братом», зумовила крайню обережність Св. Престолу в своїй політиці в цьому регіоні, що орієнтується на інтереси Ізраїлю.

А саме з цими інтересами пов'язаний американський геополітичний курс щодо ісламських держав, в основі якого лежить відома концепція «зіткнення цивілізацій» Б.Левіса і С.Гантінгтона, що протиставляє традиційний іслам цінностям іудео-християнства, представленого в якості єдиної цивілізації. Однак з початком «арабської весни» і посиленням позицій радикального ісламізму, цього дітища західних спецслужб, головною жертвою нових процесів стали місцеві християни, а не іудеї. Дехристиянізація Близького Сходу відбувається в умовах зміцнення позицій Ізраїлю, для якого «арабська весна», як показав у своїх роботах ідеолог «гіперсіонізма» рабин Шмулевич, стала благом [7]. При цьому мова йде необов'язково про військовий контроль і силову присутність, а й про інтелектуальний і економічний вплив. Головне - включеність території в загальне поле, в центрі якого знаходиться Ізраїль.

Говорячи про території Ізраїлю, Шмулевич виділяє необхідність зайняти «природні кордони по Нілу і Євфрату, встановлені Торою», за що ратує партія Лікуд на чолі з її лідером, ізраїльським прем'єр-міністром Біньяміном Нетаньяху. Слідом за цим піде другий етап наступу - розповсюдження гегемонії держави Ізраїль на весь район Близького Сходу.

Однак Шмулевич лише повторює положення розробленого і опублікованого ще в 1982 р. стратегічного плану Ізраїлю на 80-і рр.., відомого як «план Інона» (за прізвищем співробітника ізраїльського МЗС Одеда Інона, який його представив). Це план, спрямований на територіальну експансію Ізраїлю і досягнення ним домінування на Близькому Сході шляхом політичної дестабілізації і «балканізації», тобто дроблення сусідніх арабських держав.

Відносно східного фронту Ізраїлю в плані сказано: «Повний розпад Лівану на п'ять провінцій послужить прецедентом для всього арабського світу, і в тому числі для Єгипту, Сирії, Іраку та Аравійського півострова, і все вже йде саме до цього. Розпад Сирії та Іраку пізніше на етнічно або релігійно унікальні області, як в Лівані, є головним завданням Ізраїлю на східному фронті в довгостроковій перспективі, в той час як зникнення військової потужності цих держав - завданням на короткочасний період. Сирія розпадеться відповідно до своєї етнічної та релігійної структури на кілька держав..., так що там будуть шиїтсько-алавітська держава в районі Алеппо, ще одна сунітська держава в Дамаску, ворогуючі зі своїм північним сусідом, друзи, які створять свою державу, можливо, навіть в наших Голандських висотах, і, звичайно, в Хаурані і північній Йорданії» [8].

Це стратегічні цілі. Вони розраховані на довгострокову перспективу і особливо актуальні сьогодні. Цим визначається зацікавленість Ізраїлю в розпалюванні війни в Сирії, з якою він з 1973 р. знаходиться де-факто в стані війни. Цим визначається його тісна співпраця з Саудівською Аравією, одним з ключових координаторів діяльності ісламістських бойовиків у Сирії.

Ізраїльська розвідка активно співпрацює з американською по впровадженню агентури в режим Башара Асада. Як вказував колишній глава ізраїльської військової розвідки, «ми прекрасно знаємо, що відбувається в Сирії, і володіємо дуже розвиненою системою збору відомостей на її території. Ізраїльтяни - це очі і вуха США» [9]. ЗМІ неодноразово повідомляли про присутність на території Сирії ізраїльського спецназу, про контроль Моссаду за діяльністю салафітських угруповань у країні, про надання ізраїльською розвідкою активної військової і тилової допомоги терористичним угрупованням, про проведення ізраїльськими військовими спільних операцій з бойовиками на території між Сирією та Палестиною, про поставку Ізраїлем зброї терористам [10]. Коли навесні 2013 р. Ізраїль завдав по Сирії ракетних ударів, сирійське державне агентство САНА заявило, що ця атака «підтверджує участь Ізраїлю в змові проти Сирії та його зв'язок з терористичними угрупованнями, що діють в Сирії за підтримки Заходу і деяких арабських країн».

Наприкінці вересня завісу таємниці над закулісної роллю Ізраїлю підняв і сам посол Ізраїлю в США Майкл Орен, який є довіреною особою Беньяміна Нетаньяху. Він заявив, що Ізраїль хоче, щоб сирійського президента Башара аль-Асада скинули, навіть якщо це приведе до влади в Дамаску радикальних сунітських ісламістів. «Ми завжди хотіли, щоб Башар Асад пішов, ми завжди воліли поганих хлопців, які не підтримуються Іраном, поганих хлопців, яких підтримує Іран», - сказав він, підкресливши, що найбільшою небезпекою для Ізраїлю є стратегічна дуга, яка проходить від Тегерана до Дамаска і Бейрута. «І ми вважали режим Асада наріжним каменем у цій дузі» [11].

Як написав американський журналіст Р.Перрі, «Ізраїль і Саудівська Аравія є майстрами геополітики м'якої сили, обидві країни мають розвідувальні служби світового рівня і здатні впливати на дії інших глобальних гравців - Ізраїль робить це за допомогою своїх унікальних пропагандистських і політичних навичок, а Саудівська Аравія за допомогою контролю над поставками нафти і фінансовими ринками... Розуміючи, що тепер у них є підтримка Ізраїлю, а також Саудівської Аравії, сирійські повстанці, швидше за все, будуть чинити опір будь-якому тиску США щодо припинення вогню або мирних переговорів» [12].

Яка ж в цих умовах позиція Ватикану? Оскільки Св.Престол визнає незмінність обраності іудеїв і вічність Ізраїлю як «історичний факт та чудо в Божественному плані», він не може засуджувати курс ізраїльського уряду на відновлення його держави в кордонах Стародавнього Ізраїлю. Але й відкрито підтримувати політику, що веде до виходу християн з Близького Сходу, для нього неприпустимо. Звідси утримання від реальної оцінки подій і утихомирюючі загальні декларації, які не підкріплені конкретними діями, що обертається в підсумку зрадою сирійських християн. Показово, що про мир на Близькому Сході папа говорив і під час своєї зустрічі і з прем'єром Ізраїлю Б.Нетаньяху 2 грудні цього року. Закликаючи до миру в Сирії, понтифік ні слова не говорить про тих, хто стоїть за спиною терористів,які роблять безчинства і допускають звірства щодо християн, і хто несе відповідальність за гуманітарну катастрофу в країні. Але не в традиціях єзуїтів шукати правду.

Після листа до «Великій двадцятки» папа Франциск оголосив 7 вересня «днем молитви та посту за мир у Сирії, на Близькому Сході і в усьому світі». З цього моменту тема християн на Близькому Сході перетворюється папою в ключову для забезпечення православно-католицького зближення і «культивування» почуття екуменізму.

Ватикан і Україна

21 листопада папа Франциск в ході зустрічі учасників пленарного засідання Конгрегації у справах Східних Церков підкреслив значення «примату кафедри св. Петра» для «універсального спілкування» помісних Церков, оскільки саме цей примат сприяє єдності відмінностей у традиції. Папа підкреслив, що перед Східними Церквами стоїть завдання активізації спілкування з громадами латинського обряду і закликав вчитися «екуменічного духу та діалогу» у Церков на Святій Землі. І знову висловив заклопотаність ситуацією християн на Близькому Сході.

Того ж дня, 21 листопада після оголошення урядом України про припинення підготовки до підписання угоди про катастрофічну за своїми наслідками для України асоціацію з ЄС почалися масові акції опозиції в Києві та інших регіонах України. Важливу роль у подіях «євромайдану» від початку почала грати Українська Греко-католицька церква (УГКЦ), що представляє собою найчисленнішу частину Католицької церкви в Україні і виконує місію по забезпеченню єднання України з Європою. Священики УГКЦ не обмежилися моральною підтримкою прихильників євроінтеграції, а й стали проводити агітацію, закликаючи віруючих відправлятися до Києва. Однак упевненість, з якою діяло керівництво УГКЦ, була обумовлена ​​тією підтримкою, яку надає їй Ватикан.

Та й справді, 25 листопада відбулася, як написала преса, «видатна подія»: вперше в історії незалежної України глава УГКЦ, яким зараз є Святослав (Шевчук), відслужив Літургію на головному престолі Собору Святого Петра у присутності Папи Римського. Тим часом, виключне право служити на головному престолі ватиканської базиліки має папа римський і ті, кому він надає такий привілей. Як зазначив пасторальний координатор для українських греко-католиків в Італії отець Марко, «те, що Блаженніший Святослав отримав можливість, є свідченням особливої прихильності папи до Української Церкви і народу» (одна з впливових польських газет з цього приводу зауважила, що «така подія ще недавно була б сприйнята в Москві як провокація»). У богослужінні взяли участь 30 греко-католицьких єпископів, 220 священиків і близько п'яти тисяч прочан з України, Білорусії, Литви, Італії та інших країн світу. Літургію відслужили українською, білоруською та італійською мовами.

Подія ця відбулася з нагоди дня пам'яті Йосафата Кунцевича і 50 - річчя перенесення його мощей в собор Святого Петра в Римі. Папа звернувся до паломників на італійській мові, вимовивши українською «Слава Ісусу Христу!» і заявивши: «Глибоке спілкування, яке ви хочете поглиблювати щодня всередині Католицької церкви, допомогло вам будувати мости братства також з іншими церквами та церковними громадами на українській землі і там, де присутні ваші громади. Нехай вас завжди супроводжує і благословить Господь Бог, за заступництвом Пресвятої Діви Марії і святого Йосафата». «Пам'ять цього святого нагадує нам про сопричастя святих».

Згадаймо і ми, хто такий Йосафат Кунцевич. Це уніатський архієпископ Полоцький і Вітебський, що діяв у період утвердження Брестської унії, випрацьованої єзуїтами як засіб розколу серед білорусів і українців, (як стверджував відомий єзуїт Поссевіно, «унія, а за нею і святе віровчення католицьке прийдуть на Схід зі Львова та Луцька, з Вільно і Полоцька»). Затвердження унії відбувалося за допомогою насильства і терору: за православними не визнавалися політичні права, їх братства і школи піддавалися гонінням, було заборонено будівництво православних церков, існуючі храми захоплювалися уніатами. Особливо ж прославився своєю злочинною каральною діяльністю Йосафат Кунцевич. Відібравши всі храми і монастирі у православних, він заборонив під загрозою смерті православним священикам з'являтися в місцях, де знаходилися церкви. Литовський канцлер Лев Сапіга змушений був попередити його: «Ви ж необдуманим насильством тиснете руський народ і штовхаєте його на бунт і непокору... Ви пишете, що Вам вільно топити православних і рубати їм голови... що треба віддати (їх) церкви на наругу ... (Ви) замикаєте церкви, щоб люди без благочестя і християнських обрядів помирали як нехристи... Замість радості Ваша улеслива Унія принесла нам тільки горе, неспокій та нелад...».

Населення Вітебська, одностайно відмовившись коритися Кунцевичу, майже поголовно повстало проти нього і учинило над ним розправу. Після чого, за вказівкою папи Урбана VIII, польський король Сигізмунд III за допомогою єзуїтів обрушив на жителів міста хвилю репресій, які захлиснули в результаті весь край. Сотні людей були кинуті у в'язниці і страчені, у тисяч - вилучено земельні наділи, православні церкви закривалися і опечатувалися. А Кунцевич був оголошений Католицькою церквою блаженним, а в 1867 р. возведений у ранг святого. У 1923 р. папа Пій ХI видав енцикліку, в якій Кунцевич іменується «священномучеником» і говориться, що такі приклади «святого життя» повинні сприяти єднанню всіх християн. Саме цю людину папа Іван Павло II називав «апостолом єднання», «благородною особистістю», «чия пролита кров навіки згуртувала велику справу Унії».

Як зазначив докторант Папського Салезіанського університету диякон Андрій Солецький, присутність мощей Йосафата в соборі Петра в Римі є «видимим знаком єдності української Церкви з європейським християнством». Далі він заявив: «Сьогодні, коли різні політичні сили намагаються змінити цивілізаційний вектор України, нам слід згадати подвиг священномученика Йосафата, який ще в ХVII в. віддав своє життя за єдність Української Церкви з єпископом Риму... Святий Йосафат бачив у цій єдності також цивілізаційний шлях, яким має йти український народ. Відзначаючи 50 - річчя перенесення мощей св. Йосафата в собор св. Петра в Римі, УГКЦ якраз показала своє прагнення йти по цьому шляху. Вже сам факт присутності мощей українського святого в головному храмі католицького світу вказує на місце української Церкви в контексті світового християнства, а потім - на важливу цивілізаційну місію України бути мостом єднання між західною і східною культурами... » Він завершив, що надавши главі УГКЦ привілей відслужити літургію в соборі св. Петра, папа Франциск «таким чином підтвердив важливу роль української Церкви і святого Йосафата, зокрема, у створенні майбутнього християнського обличчя Європи» [13].

Так,  від початку нам показали, по чийому прикладу нас будуть «єднати» з європейським християнством. При цьому тема єднання стала ще більш актуальною після візиту до папи римського російської делегації на чолі з президентом Росії, що відбулася в той же день.

Особливу роль у зміцненні положення України як «мосту єднання» грає Польща, що є поряд зі Швецією ініціатором політики «Східного партнерства». 27 листопада польський президент Броніслав Коморовський заявив у зв'язку з рішенням українського уряду призупинити підписання угоди: «Проблемою є політика натиску і шантажу, який по відношенню до України застосував її східний сусід. На таке не може бути згоди західного світу. Не так вирішуються питання стратегічного рівня». Назвавши політику Росії «імперською», він завершив, що «ЄС не складає зброї» [14]. А через день у Варшаві під патронажем Коморовського розпочала роботу спільна російсько - польська конференція «Майбутнє християнства в Європі: роль Церков і народів Польщі та Росії», організована Католицьким інформаційним агентством (KAI), що зібрала ієрархів, політиків, істориків та журналістів. На ній була присутня російська церковна делегація, очолювана митрополитом Іларіоном (Алфеєвим), яка прибула для продовження міжхристиянської діалогу, початок якому був покладений підписанням 1 серпня 2012 «Спільного послання народам Росії та Польщі» із закликом до примирення двох народів [15]. Однак тема зближення двох народів тут відійшла на другий план, поступившись місцем іншій.

Відповідаючи на запитання журналістів на прес-конференції, митрополит Іларіон повторив уже неодноразово проведену їм думку про можливу зустріч понтифіка та Патріарха, заявивши, що вона повинна бути добре підготовлена ​​із змістовної сторони. І в якості центральної теми для цієї зустрічі виділив ситуацію, в якій опинилися християни Близького Сходу та ряду інших регіонів, а в якості другої теми - захист традиційних християнських цінностей. 30 листопада перед початком заключного засідання митрополиту Іларіону була вручена нагорода «За заслуги в області толерантності - 2013», що присуджується фондом «Толерантність» тим,  хто сприяє співпраці представників різних віросповідань і різних народностей на основі принципу рівноправності. А ввечері того ж дня члени делегації Руської Православної Церкви були присутні на вечірньому богослужінні в католицькому кафедральному соборі Івана Хрестителя у Варшаві.

Наступного дня митрополит Іларіон зустрівся в Кракові з архієпископом Краківським, кардиналом Станіславом Дзівішем для обговорення стану православно -католицьких відносин, зокрема, співпраці в освітній сфері та студентського обміну між православними і католицькими навчальними закладами (С.Дзівіш був секретарем папи Івана Павла II, очолював «польську групу», яка контролювала понтифіка і мав близькі стосунки з членами Тристоронньої комісії, включаючи З.Бжезінського). Дзівіш запросив патріарха Кирила відвідати Всесвітні дні молоді, які відбудуться у Кракові в 2016 р. За його словами, офіційне запрошення вже підготовлене. Подробиці цього рішення повідомила нам вже польська «Gazeta Wyborcza» : «На Всесвітній день молоді приїде папа Франциск. Зараз вживаються всі зусилля, щоб там був присутній також глава Руської православної церкви патріарх Кирил. Конференція стала етапом підготовки до цього безпрецедентного заходу: адже ще жоден папа Римський за всю історію не зустрічався з православним патріархом (вочевидь Варфоломія православним вже не заході не вважають, ПО). Візит Кирила до Кракова міг би стати прелюдією до візиту Франциска в Росію. Якби це сталося, папа зробив би те, що не вдалося Івану Павлу II» [16]. Митрополит Іларіон з цього приводу знову заявив: «Я думаю, що така зустріч відбудеться, якщо обидві сторони будуть готові. Сподіваюся, що ця готовність настане найближчим часом».

«Діалог» на тлі «евромайдана»

1 грудня на Україну після спровокованого розгону «евромайдана» [17] опозиція почала масові акції протесту, спрямовані на державний переворот. У ході них греко-католики показали, як вони наводять «мости братства» і « єднання між західною і східною культурами». Хоча архієпископ Станіслав (Шевчук) і заявляв, що єдиною позицією УГКЦ є позиція діалогу, вона повністю підтримала демонстрантів, ударною силою яких були радикальні націоналісти...  Храми греко -католиків, католиків і УПЦ Українського Патріархату стали обслуговувати опозиціонерів, перетворившись на центри мобілізації. На «евромайдан» прибули греко-католицькі семінаристи Львівської, Івано-Франківської та Дрогобицької духовних семінарій, в повному складі присутня Київська духовна семінарія.

11 грудня Священний Синод УГКЦ звернувся до учасників протесту із заявою «про підтримку і солідарність з усіма, хто на майдані». При цьому з вуст деяких уніатських священиків стали звучати вже радикальні заклики...

Відкрито підтримали «євромайдан» і польські «брати». Глава Фонду духовної культури Прикордоння, уніатський священик з Любліна Стефан Батрук в бесіді з кореспондентом вже згаданого нами KAI заявив, що поляки повинні підключитися до ситуації на Україні: «Необхідний постійний моніторинг польськими ЗМІ. Безпосередній контакт з містами на Україні, де проводяться акції протесту, особливо між містами-побратимами. Їх представники повинні їздити на Україну ... і прямо підтримувати жителів духовно і матеріально. Потрібна юридична допомога. Особливо молоді католики повинні проявляти свою солідарність з молодими українцями» [18].

На боці «євромайдана» виступила і Конфедерація католицьких єпископів Литви, в прес-релізі якої сказано про «підтримку демократичних устремлінь протестуючих громадян України», що хочуть жити в державі, «в якій керуються європейськими християнськими принципами». Втрутитися в «боротьбу за владу на Україні» закликав і голова Конференції католицьких єпископів Німеччини Роберт Цолліч, звернувшись з цим до федерального уряду і особисто до канцлера А.Меркель. В інтерв'ю німецькому інформаційному агентству DPA він підкреслив, що Берлін несе відповідальність (?!) за реалізацію мирного діалогу між ворогуючими силами в Києві та що канцлер Меркель є ключовою фігурою між Євросоюзом і Росією [19].

У підсумку про свою відверто прозахідну політичну позицію заявили і УГКЦ, і УПЦ КП, і окремі представники автокефального крила УПЦ МП. Виступаючи в ефірі радіостанції «Ехо Москви» архієпископ Святослав (Шевчук) впевнено заявив: «Україна переживає період соціальної трансформації. Це не божевілля, а маніфестація громадянського суспільства», яке стане майбутнім і України, й інших країн колишнього СРСР. «Ми називаємо це європейським вектором розвитку». Про те ж він заявив на Загальнонаціональному круглому столі «Об'єднаємо Україну», яке відбулося 13 грудня, підкресливши, звертаючись до Януковича, що «якщо є бажання прийти до взаєморозуміння і вийти з кризи, яка сьогодні загострилася, потрібно почути євроінтеграційні прагнення українців» [20]. Такі ж вимоги і керівництва УПЦ КП, яке бачить вихід з кризи тільки в підписанні Угоди про Асоціацію з ЄС.

Як бачимо, ця позиція виключає який-небудь компроміс. І мова тут йде не просто про політичний вибір, а про вибір цивілізаційний… Вирішується доля Православ'я на Україні, оскільки цінності Євросоюзу не сумісні з Православ'ям .

І якщо «західний табір» свій вибір позначив чітко і однозначно, то спроби православної громадськості заявити про свою прихильність «Русскому міру» було кваліфіковано керівництвом Української Православної Церкви МП як «політичне православ'я», засуджене в 2007 р. Як заявив голова Синодального інформаційно -просвітницького відділу УКЦ МП протоієрей Георгій Коваленко, «Церква не ділить своїх вірних за політичним або геополітичним принципом. І закликає не використовувати релігійну риторику та символіку у політичній боротьбі» [21].

Проте з боку «євроінтегристів» йдеться про безкомпромісну позицію - Україна повинна бути вбудована в західну цивілізацію, в якій Ватикан відіграє одну з ключових ролей. Тому заклики до діалогу і спільного пошуку прийнятного шляху, з якими виступила Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій у своєму зверненні, підписаному митрополитом Київським і всієї України Володимиром, так і залишаються лише закликами. Впевненість у своїх силах продемонстрував євроінтеграційний табір і на Народному віче «День гідності», проведеному на Майдані 15 грудня, на якому були присутні представники шести християнських конфесій (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ в Україні та Спільнота християн віри євангельської). «Віче» почалося з екуменічного молебню і благословення, після чого кожен із виступаючих заявляв про солідарність з мітингувальниками. Тільки протоієрей Георгій Коваленко, який представляв УПЦ МП, ухилився від прийняття однієї зі сторін («наші вірні є і на цьому Майдані, і за його межами»), закликавши до виконання Божих заповідей.

Що ж до самого Ватикану, то він продемонстрував свою неупередженість і стриманість в оцінці подій, що є характерним для тактики єзуїтів, діючих чужими руками. Тим часом, саме його позиція зумовила таку впевнену поведінку прокатолицьких сил на Україні, нейтралізувавши активність православних. Адже його новий курс в екуменічній політиці двосічний. З одного боку, він відкидає різкі і радикальні кроки самого понтифіка, з іншого боку, він виключає будь-яку критику його з боку «партнерів», що можуть бути звинуваченими у відмові від спільної боротьби за традиційні християнські цінності або за порятунок християн Близького Сходу. У цих умовах, знаючи, що за їх спиною потужна сила «екуменічного консенсусу», уніати і не потребують відкритої підтримки Ватикану.

Єзуїтський орден, що опанував Св.Престолом, прикриваючись принципом «всехристиянської любові», веде свій тихий, але рішучий наступ на Русь. Це наступ не атакуючий, але всеохоплюючий і здійснюється він на всіх рівнях - церковному і державному, ідейному і політичному, освітньому та культурному, фінансовому й економічному. Згадаймо слова М.Жуста: «для нас важливо, щоб прийняття спільних документів або можлива майбутня зустріч Папи і Патріарха не викликали серйозних протестів». Саме над цим і працюють єзуїти. Як висловився міланський архієпископ Анджело Скола під час свого недавнього візиту до Москви, «можна говорити про народження «народного екуменізму» між Римо-католицькою та Руською православною церквами» [22].

 

Про зустріч з папою римським уже більш докладно, ніж зазвичай, говорив митрополит Іларіон 10 груденя в інтерв'ю газеті «Комерсант»: «Ми говоримо про зустріч Патріарха з Папою вже багато років. Але ми говоримо про те, що ця зустріч повинна бути добре підготовлена. І ми готуємо її ... » «Для нас зустріч Папи і Патріарха - не самоціль. Для нас це один з етапів розвитку двосторонніх відносин. Ми таку зустріч готові будемо організувати, коли відчуємо, що визріли передумови для неї. Тобто, усунені основні перешкоди у відносинах Церков» [23]. Головною проблемою митрополит Іларіон назвав ситуацію на Західній Україні, взаємини між православними і греко-католиками. «Конфлікт не викорінено, на Західній Україні чимало місць, де православні раніше позбавлені храмів, про що ми нагадуємо регулярно нашим партнерам в Римсько-Католицької Церкви. Щопрадва, останнім часом у нас з'явилися добрі вісті з Західної України. З'явилася надія на те, що Львівська єпархія Української Церкви Московського Патріархату отримає ділянку і будівлю для створення духовного центру... Якщо ця подія відбудеться, вона, безсумнівно, позначиться на швидкості підготовки зустрічі» [24]. Про останні події на Україні і про роль в них греко-католиків митрополит Іларіон не згадав.

15 грудня в рамках реалізації папської програми екуменізму до Росії прибув головний спеціаліст з міжхристиянських відносин кардинал Курт Кох. Програма його перебування виявилася дуже великою. У Санкт-Петербурзі він відвідав католицьку семінарію, православну духовну академію, де розповів про сучасний стан православно-католицьких відносин. У Москві відбулася його зустріч з митрополитом Іларіоном у сфері культурного співробітництва та студентського обміну. Потім його прийняв заступник Міністра закордонних справ А.Ю.Мєшков для подальшого розвитку взаємодії між обговорення Росією і Ватиканом. Нарешті, відбулася його зустріч з Патріархом Кирилом.

Головний підсумок візиту Коха співробітник секретаріату Відділу зовнішніх церковних зв'язків Олексій Дікарєв висловив так: «Ці візити внесуть свій опосередкований внесок у скарбничку майбутньої зустрічі патріарха з папою». Сам же Кох підкреслив: «Підготовка до зустрічі важливіша, ніж сама зустріч. Це подія історичного виміру, і потребує підготовки, це дуже важливо».

Те, що відбувається сьогодні на Україну, це і є «підготовка»: перебудовується цивілізаційний код народу. Така «м'яка сила» по-єзуїтському, або єзуїтства в дії. 

[1] http://www.cathmos.ru/content/ru/publication-2011-05-19-13-08-09.html

[2] См. Послание Папы к Путину и участникам G20: искать мирных путей выхода из сирийского конфликта 

[3] http://www.newsru.co.il/mideast/30sep2013/moallem_008.html

[4] http://www.kommersant.ru/pda/kommersant.html?id=2366730

[5] http://lenta.ru/news/2013/12/05/talks/

[6] http://www.bbc.co.uk/russian/international/2013/12/131202_asad_un_war_crimes.shtm

[7]После арабских революций Великий Израиль будет управлять Ближним Востоком?

//http//www.chechenews.com/world-news/worldwide/3555-1.html

[8]http://communitarian.ru/publikacii/bolshoy_blizhniy_vostok/izrail_v_teni_amerikanskoy_geopolitiki_02112013/

[9] http://www.inopressa.ru/article/20sep2013/foreignpolicy/mossad.html

[10]http://www.interfax.ru/world/txt/231833 http://mixednews.ru/archives/38008

[11] http://perevodika.ru/articles/23567.html

[12] Там же.

[13]http://www.unian.ua/news/610574-papa-frantsisk-zagovoriv-ukrajinskoyu-tserkovna-ednist-na-tli-jorstokosti-ukrajinskih-pravoohorontsiv.html

[14] http://www.regnum.ru/news/1738176.html

http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?evrosoyuz_ne_hochet_otdavat_kiev_moskve__komorovskiy&objectId=386525&lang=ru

[15]https://mospat.ru/ru/2013/12/01/news95096/

[16] http://www.polpred.com/?cnt=30&ns=1

[17] Как готовили этот разгон см.:

http://interesno.ucoz.es/publ/kak_oppozicija_srezhisirovala_napadenie_berkuta/1-1-0-1),

[18] http://www.iarex.ru/articles/43890.html

[19] Там же.

[20] http://risu.org.ua/ru/index/all_news/state/national_religious_question/54626/

[21]http://www.pravmir.ru/prot-georgij-kovalenko-cerkov-prizyvaet-ne-prevrashhat-politicheskuyu-borbu-v-svyashhennuyu-vojnu-1/

[22] http://www.iarex.ru/articles/43238.html

[23] http://www.patriarchia.ru/db/text/3429203.html

[24] Там же.

 

Статті Ольги Четверикової:

Як Ватикан взаємодіє з іншими течіями християнства?

Яка роль Ватикану у формуванні Європейського Союзу?

Про «Ватиканську весну»

Експерт: Папа Римський готується до ревізії поняття гріха

«Старший брат» включив Папу римського в список «50 євреїв року»

Інші:

Митр. Гортинський Ієремія: Справжні католики ми – православні, а не папісти

Унія: метод папоцентричного екуменізму. Архімандрит Георгій (Капсаніс)

Що таке екуменізм?

Про Православ`я та екуменізм

«Учасники руху екуменічної безвідповідальності протидіють традиції наших святих»

Чи можна молитися разом з католиками або протестантами?