Як Ватикан взаємодіє з іншими течіями християнства?

Ольга Четверикова

Аж до Другого Ватиканського собору (1962-1965) римська «церква» виходила з того, що істинна Церква Христова перебуває виключно в ній і всі таїнства, чинені поза опікою папи, незаконні. Такими були положення, сформульовані ще на Тридентському соборі (1545-1563) та підтверджені папою Пієм ХІІ в енцикліці 1943 Mystici Corporis. Коли після війни було сформовано екуменічний рух, папа підтвердив позицію церкви в спеціальній заяві 12 серпня 1950, в якій, зокрема, говорилося, що «таємниче Тіло Христове і римська церква - це одне і те ж».

Однак на Другому Ватиканському соборі, основні рішення на якому приймалися церковними реформаторами, був здійснений обновленський переворот, метою якого було здійснити програму «аджорнаменто», тобто «осучаснення» церкви, зробивши її відкритою до нових віянь зміненого світу, в тому числі і екуменічному руху, який тоді активно розвивався. Прийняті тут документи означали рубіж в історії католицизму, після якого його вчення набуває екуменічну спрямованість.

Поставивши перед собою в якості одного із центральних завдань домогтися лідерства в досягненні християнської єдності, католицьке керівництво сформулювало свою власну екуменічну концепцію, альтернативну протестантському шляху, що дозволило йому відкритися «діалогу» з іншими релігіями, зберігши при цьому в недоторканності положення про примат понтифіка і догмат про папську непомильність.

Визнавши, що і поза римською «церквою», тобто в інших християнських спільнотах присутні начатки істини, і що вони знаходяться у відомому спілкуванні з римською «церквою», собор разом з тим підтвердив, що повне спілкування можливе тільки з визнанням римського понтифіка в якості носія універсальної влади в Церкві. Відповідно кінцевою метою будь-якої співпраці з іншим християнським співтовариством для Ватикану є підпорядкування його духовній владі папи. Не приймаючи діалог на рівних, Католицька церква не увійшла до Всесвітньої ради церков, а тільки посилає своїх спостерігачів і бере участь у роботі її комісій.

Папа римський Павло VI з Константинопольським Патріархом Афінагором

Активну співпрацю Ватикан налагодив з Константинопольською православною церквою, яка з часів патріарха Афінагора (1949 рік), відомого своїми проекуменічними і прокатолицькими поглядами, виходить з теорії «єдності церков», не бачачи перешкод для об'єднання католиків і православних. У 1965 році обидві церкви підписали скасування анафем 1054 року, які поклали початок розколу. Однак це було зроблено за спиною інших Православних церков (а патріарх Афінагор представляв лише 1 % віруючих), які вважають цей акт неканонічним і незаконним, оскільки зняття анафем можливо тільки після відмови Риму від своїх заблуджень (і в першу чергу ідеї папізму) і тільки на Вселенському Православному соборі.

Активізація діяльності католиків в СРСР, а потім у Росії відбулася тільки після перебудови, коли були легалізовані уніати, відновлені католицькі парафії та ієрархічні структури римської «церкви», яка перейшла до інтенсивного прозелітизму. Разом з тим з метою зав'язування більш тісних контактів з РПЦ папа Іван Павло II використовував роботу Міжнародної змішаної православно-католицької комісії з богословського діалогу, яка була створена ще в 1980 році за участі Константинопольського патріарха. На VII засіданні комісії 1993 він пішов на підписання т.зв. Баламандської угоди, в якій, формально відкинувши унію як насильницький спосіб окатоличення, висунув нові екуменічні богословські принципи і практичні методи для досягнення «повного спілкування», що означали більш м'які форми залучення РПЦ в орбіту впливу Ватикану.

Папа римський Бенедикт XVI і Константинопольський Патріарх Варфоломій

При Бенедикті ХVI прозелітична діяльність продовжилася, але прийняла ще більш гнучкі і витончені форми. Йдеться про тактику «криптокатолицизму» (тобто таємного католицизму), за допомогою якої католики здійснюють послідовне і глибоке проникнення в православний світ, уникаючи відкритих конфліктів і силового тиску. Головне завдання Св. Престолу залишається в досягненні визнання православними примату Римського єпископа, мислимого як верховенство його влади. Ключову роль у її здійсненні покликаний зіграти Константинопольський патріарх Варфоломій, який прагне затвердити в православ'ї запозичену в папізму ідею про Константинопольського Патріарха як видимого голову Православної церкви, щоб, об'єднавши всі помісні церкви під своїм началом, поставити їх під контроль папи, верховенство якого він вже готовий визнати. У якості ж головного засобу єднання православ'я під своїм началом Константинопольський патріарх розглядає підготовлюваний Великий Всеправославний Собор, який повинен носити реформаторський характер.

Спроби змусити РПЦ визнати примат папи здійснюється і на засіданнях комісії з православно- католицького діалогу, як це було в Равенні в 2007 р., на Кіпрі в 2009 р. і у Відні в 2010 р., але поки прориву в роботі комісії католики не досягнули. Однак Ватикан таки просунувся до своєї мети в тому сенсі, що він домігся на теперішній час головного - ідея папського примату, цієї головної єресі католицизму, не тільки не піддається викривальній критиці, але займає центральне місце в православно -католицькому діалозі, в якому «Св.Престол» виступає в якості ведучої сторони.

Папа римський Бенедикт XVI і майбутный патріарх Московський митр. Кирил (Гундяєв)

Взагалі нинішня політика Ватикану на православному Сході є добре продуманою, послідовною і наступальною. В основі її лежить тверезий політичний розрахунок, який повністю узгоджується з планами Заходу щодо вбудовування нас в їхній світовий порядок, який передбачає тотальну зміну наших цивілізаційних орієнтирів і світоглядних принципів, сформованих православною вірою. Саме таку перебудову нашої свідомості і духовного ладу і повинен здійснити Ватикан, добившись поглинання православ'я католицизмом під владою римського понтифіка.

На це спрямовані всі кроки, що робляться Св.Престолом  для залучення православних до тісного зближення, вінцем якого має стати зустріч папи Римського з Московським патріархом, до необхідності і неминучості якої посиленими темпами готують православну громадськість. Питання про цю подію, ще зовсім недавно просто немислимому, вже стає «ритуальним» для будь-якої прес-конференції за участю вищих ієрархів. Мета при цьому переслідується одна - добитися того, щоб саме питання про неприпустимість цієї події взагалі було зняте.

Папа римський Франциск і архієпископ Кентерберійський Джастін Уелбі

У силу того, що ідея про першість римського понтифіка є головним джерелом всіх заблуджень римської «церкви» і в силу цього католицизм визначається Православ'ям як єресь, зустріч Московського патріарха з папою римським стане для Ватикану знаком визнання його лжевчення як істинного і дозволить йому розглядати РПЦ як таку, що перебуває у сфері його фактичного впливу.

Що стосується відносин з протестантизмом, то, починаючи з Івана-Павла II, відносно нього проводиться політика «зведення мостів», яка призвела до підписання в 1999 році в Аугсбурзі спільної декларації католиків і лютеран, що поклала край взаємним доктринальним осудженням та спорам. Почалося їхнє активне зближення, так що вже сьогодні служаться спільні літургії. Більш того, в останні роки консервативно налаштовані англікани, незадоволені ліберальними реформами їхньої церкви, все більше стали висловлювати бажання повернутися до повної єдності з католиками, тобто перейти в лоно римської «церкви», що і стало відбуватися вже в 2010 році.

 

Джерело: pravosudovs.livejournal.com

Переклад українською: Православний Оглядач

Що таке екуменізм?

«Учасники руху екуменічної безвідповідальності протидіють традиції наших святих»

Митрополит Патріарху Варфоломію: Ви зайшли далеко… Прислухайтеся і схаменіться!

Патріарх Варфоломій заперечує зв’язки з масонством

Яка роль Ватикану у формуванні Європейського Союзу?

Про «Ватиканську весну»

Експерт: Папа Римський готується до ревізії поняття гріха

«Старший брат» включив Папу римського в список «50 євреїв року»