Церква: Дім молитви чи дім пропаганди?

священик Олег Точинський, клірик Волинської єпархії УПЦ

Захоплення храмів, які мали місце за останні кілька місяців, наштовхнули на деякі роздуми. Перед нами встає цілий ряд запитань і невирішених проблем, які відкрились лише в теперішніх сумних реаліях. Найперше хотілось би дати відповіді на певні запитання не стільки читачам, скільки самому собі: чому ж це трапляється? Чому ми маємо те, що маємо?

«Не робіть дому Мого Отця домом торгівлі!», - написано в Євангелії від Іоанна. Сьогодні цю фразу Спасителя варто було би змінити приблизно ось так – «не робіть дому Мого Отця домом пропаганди!». На моє глибоке переконання, однією з причин втрати окремих парафій та і взагалі тотального маловір’я, коли Церква є меншим авторитетом, ніж волаючий з телевізійного екрану політик, є привнесення в храми хибних ідеалів, які є зовсім не притаманними Церкві Христовій. Насправді, з храмів багато хто дозволив собі зробити свого роду форуми, подібні до тих, які були в Римській імперії і на яких збирались заради обговорення різного роду тем: політики, пліток, пересудів і т.п.. У цьому традиційно винуватять священиків, однак, виходячи зі спостережень, можна з впевненістю сказати, що є в цьому велика доля провини і прихожан. 

Коли люди 24 години на добу/7 днів на тиждень живуть політичними подіями в державі, зрозуміло, що їм властиво обговорювати все почуте і побачене в храмах, перед богослужіннями, після богослужінь, а іноді й під час богослужінь. Далі, процес нагадує принцип доміно: спочатку політичній ситуації в країні дають свої «експертні» оцінки  дві-три бабці, потім, в силу протиріч або ж навпаки схожості думок, це перекидається на десятьох-двадцатьох чоловік і в підсумку, люди висловлюють певні претензії до священика, мовляв «тут таке робиться, а ви про політику нічого не говорите!». Священик, через постійний тиск та вимоги парафіян, замість того, щоб залишатись вищим за ці конфлікти, навчаючи тому ж людей, приймається висловлювати свої погляди на політичну ситуацію з амвону, ледь не щослужби. Характерно, що до цього навіть проповіді траплялись дуже рідко і були переважно стислими, типу «вітаю, бажаю, Амінь». Але зараз, жодна проповідь не обходиться без красномовних епітетів та метафор в сторону політичних партій, заяв публічних людей і такого іншого. Не дивно, що всі випадки змін парафіями УПЦ своєї конфесійної приналежності мають політичне підґрунтя.

А ось далі витікають проблеми, які стосуються священнослужителів. Батюшки починають роздумувати над такими питаннями, як наприклад: якою мовою служити, кого поминати чи не поминати, за кого молитись, а кого проклясти. На всі ці запитання є кілька лаконічних відповідей, які вже давно були розкриті. Наприклад, поминання патріарха  передбачено статутом УПЦ, а не тому, що він є прихильником якогось конкретного політичного курсу. Протоієрей Георгій Коваленко неодноразово і достатньо вичерпно висловлювався щодо цієї теми, наголошуючи на ряді історичних обставин. Священик спокійно може поминати Московського патріарха (а може і не поминати), однак це аж ніяк не впливає на рівень його патріотизму чи колабораціонізму. Та і хіба проблема в цьому? В УПЦ є храми де патріарха поминають, є і такі, де не поминають, однак і туди і туди ходять люди, які є членами Церкви. Вони однаково хрещені, однаково сповідаються і причащаються, приймаючи участь в житті Церкви.

Проблема швидше в тому, що є священики і миряни, які надають подібним питанням політичного забарвлення. Замість того, аби думати про своє спасіння, миряни починають думати про те, якого патріарха поминають в храмі за богослужінням, або якою мовою відбувається служба. Священики ж, замість виконання своїх прямих обов’язків, починають вигадувати для себе різноманітні перепони літургісанню і молитві, бо в них в служебниках написано ім’я Московського патріарха. Перші, в цій ситуації, помилились з обранням релігії, а другі – з обранням покликання та життєвого шляху. 

Справа в тому, що поминання/непоминання патріарха Московського, так само як і мова богослужіння, абсолютно не впливають на жоден з основних догматичних принципів. Це не впливає ні на спасіння, ні на дійсність Таїнства, ні на Друге Пришестя Христове. Для Церкви, в усій Її повноті, ці питання є настільки дріб’язковими, що вони навіть не вартують виїденого яйця. Якщо комусь недовподоби, що в якомусь храмі поминають Московського патріарха, так знайдіть такий, де не поминають. Чи якщо хочеться комусь не поминати в єктеніях вище згадану особу – так і робіть, але не треба робити з цього драми і трагедії. Трагедія полягає зовсім не в тому. Її причина лежить у відношенні і сприйнятті мирянами Церкви та у ставленні до свого покликання священиків. Перші плутають храм з сільським зібранням в клубі, як це було колись в СРСР, другі – замість того, аби проповідувати Христа і Його ідеали, говорять про те, кого на виборах вони будуть підтримувати.   

Однак, здається, що подібна проблематика носить комплексний характер. Перша і найголовніша провина, як на мене, лежить на нас, священиках. Коли нас, після подій на Майдані, почали запитувати «Чому мовчить Церква?», ми почали впадати в крайнощі. Замість того, аби щиро і по-євангельськи закликати до миру, засудивши беззаконня, ми почали підтримувати ту чи іншу зі сторін конфлікту. Священик, як на мене, не має права з амвону давати оцінку політичним подіям, висловлюючи свою точку зору, адже він повинен бути пастирем, подібним до Христа. Беззаконня, якщо воно доведене і очевидне - засудити, за загиблих - помолитись, розбурхані настрої пастви – заспокоїти. Але, коли з амвону ллється політична пропаганда, а ще і в своєму, «експертному» баченні, тоді звичайно, результати можуть бути найнеочікуваннішими. 

До речі, чималу роль відіграло надмірне захоплення священиками політикою в таких ситуаціях, коли люди приймали рішення про те, аби відірватись від церковної спільності, вчинивши гріх розколу. Траплялось і так, коли священик, за своїми поглядами та судженнями, здається, мав би повністю відповідати людським вимогам та ідеалам, однак всеодно не влаштував. Ось до прикладу, село Угринів, що на Волині. Там і українською мовою богослужіння велось, і всі людські забаганки виконували, і патріарха не поминали - і що? Храм все одно змінив конфесійну приналежність. Так які ж тоді можуть бути претензії, якщо в наших проповідях про політику, дуже часто, більше ніж про Христа?

Другим пунктом варто було би відмітити відношення мирян до Церкви. Можливо прозвучить грубо, але сьогодні миряни дуже часто перетворюють храми на базар. Миряни поставили Церкву і священиків в таку позицію, що останні їм чимось постійно мають бути зобов'язані. То вони вимагають одного, то давай їм інше. Друзі, треба було би пригадати, що Церква, це не демократична, а ієрархічна установа, до Головою всьому є Христос, після Нього завжди йшли апостоли, які передали Благодать Божу єпископам, ті священикам, а вже в самому кінці Її отримують миряни. Але спостерігається якась зворотня тенденція, мовляв «Ми миряни, а ви від нас залежите! А якщо ми від вас підемо, то вам не буде на що жити. Голос народу, голос Божий і т.п.». Та не буде такого ніколи! Церква, це Богом встановлений організм, який залишиться незмінним аж до кінця Світу. Ще кількадесят років тому всі чекали, коли ж покажуть по телевізору останнього попа, а натомість побачили загибель цілої системи, яка нещадно боролась з Церквою. Церква нікому і нічим не зобов'язана, оскільки Вона має Свої функції, які ось вже близько двох тисяч років виконує. Гинули і народжувались держави, вимирали та перероджувались нації, людство змінювало свої життєві погляди і принципи, однак Церква завжди стояла і стоїть на Своєму. 

Церкві не страшні залякування, оскільки від самого Свого народження, Вона навчена жити у ворожому до неї світі, в очікуванні апокаліпсису. Церква дійсно не від цього світу, тому намагання підлаштувати Її під той чи інший політичний процес є абсолютно недоречним. Церква буде висловлювати Свою позицію лише там, де це необхідно, а позиція ця буде лише такою, якою вона має бути, - Євангельською! «Церкви» ж, які підлаштовували своє існування під ті чи інші політичні режими, рано чи пізно йдуть в небуття, оскільки немає в них Духу Божого, Яким тримається все. Свідком цьому є історія, яка через сотні років доносить до нас оповідання про «славні» початки, та безславні кончини тих «церков», які засновані не на Христових істинах, а на дусі тимчасових віянь.

І хоча, на певному рівні, зміна громадою власної конфесійної приналежності є проблемою, однак в ширшому розумінні цієї ситуації, це є і позитивним моментом. Церква справді очищується від тих, хто перебуваючи в Ній не хотів бачити і чути Її голосу. Церква, через гоніння стає міцнішою, багато хто переосмислює власне життя і остаточно формує для себе життєво необхідні пріоритети. Церква наповнюється сповідниками, які в тому, що вони витерпіли, набувають колосального духовного досвіду, а інші, бачачи їхній приклад, стверджуються в своїй вірі.

В цій ситуації для мирян необхідно було би визначитись, з якою ціллю вони відвідують храми. Якщо заради того, аби обговорити останні новини, то це можна зробити на пошті, в магазині, на маршрутній зупинці. Якщо ж люди справді шукають спасіння, тоді ці пошуки зовсім не сумісні з тими вимогами, які сьогодні багато хто ставить перед Церквою. Спасіння і політика – речі несумісні в принципі. Бо перша служить для об’єднання всіх і всього в Бозі, друга ж зазвичай розділює, приводить в злість, агресію, а відповідно, відвертає від Бога. 

Насамкінець хотілось би нагадати про гостру необхідність відновлення літургійного життя в Церкві, яке сьогодні переживає період певного занепаду. Літургія є серцем Церкви! Тільки той може вважатись частиною християнської громади, хто в повній мірі і постійно приймає участь в церковних Таїнствах. Тільки та людина, яка регулярно заглядає всередину своєї душі, шукаючи шляхи для самовдосконалення, яка прагне постійного єднання з Христом, приймаючи Його Святі Тіло і Кров, може називати себе людиною віруючою, християнином. А коли в Серці буде справжній Христос, деполітизація церковного життя відбудеться абсолютно безболісно і спокійно.

Джерело: Православний Оглядач

о.Олег Точинський:  Церковний розкол не долають ``знизу``

Ті, що загрались в релігійних експертів. Автоапологія на претензії до УПЦ

о. Олег Точинський: УПЦ КП не хоче миру з УПЦ

Священик УПЦ: Я не згоден з Вами, Ю.П.Чорноморець!

Мироточать?

о.Олег Точинський: Інформаційна війна проти УПЦ

О. Олег Точинський: В УАПЦ скандал чи переворот?