Андрій Толстой: Ліфостротон митрополита Володимира

Колонка редактора

Смерть митрополита Володимира сколихнула Україну, хоча на неї вже давно чекали. Чекали навіть ті, хто бажав аби митрополит жив якомога довше. Бо ж стан його здоров’я був надто складним протягом останніх років.

Відхід митрополита був би вагомим та знаковим навіть, якщо б відбувся в мирний і дореволюційний час. Та в буремні часи, тобто теперішні, для Церкви, народу і держави смерть Предстоятеля Української православної церкви, який очолював її протягом 22 років, може бути справді подією епохальною.

Митрополит Володимир мав великі шанси свого часу стати Московським патріархом. У 1990 році він був одним із трьох кандидатів на Патріарший Престол, другим за кількістю голосів після обраного Патріархом митрополита Ленінградського і Новгородського Алексія (Ридигера).  Очолюючи УПЦ та маючи неймовірно великий авторитет в Церкві та державі мав всі можливості підтримати автокефальні прагнення певної частини мирян і духовенства і стати незалежним Предстоятелем принаймні значної частини православних в Україні. Але на такий крок він не пішов, залишаючись до останньої миті свого життя вірним єдності із Московським Патріархатом, а через нього і з Вселенським Православ’ям.

Кажуть, що митрополита Володимира з обранням на Київську кафедру першим привітав президент Фінляндії, оскільки саме в цій країні митрополит перебував на час його обрання Предстоятелем УПЦ - 27 травня 1992 року. Обрали Володимира Предстоятелем на місце його попередника митрополита Філарета (Денисенка), якого Архієрейський Собор УПЦ в Харкові тоді ж відрахував за штат із забороною у священнослужінні. Згодом, як відомо, колишній митрополит РПЦ (УПЦ) Філарет (Денисенко) очолив Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП).

Наступного ж дня, 28 травня 1992 року, московський патріарх Алексій ІІ благословив митрополита Володимира на предстоятельське служіння. А вже за два тижні, 11 червня Архієрейський Собор РПЦ затвердив рішення Харківського Собору УПЦ. Ще через два тижні, 26 червня, Помісний Собор УПЦ в Києві ухвалив: «Визнати Архієрейський Собор у Харкові від 27 – 28 травня 1992 р. канонічним і затвердити всі його діяння й постанови, які вважати законними». Підтримали рішення Харківського Собору і всі Помісні Православні Церкви, які вступили в євхаристійну єдність із митрополитом Володимиром і духовенством УПЦ, а не з їх опонентів.

20 червня 1992 р. Митрополит Володимир прибув у Київ. Його зустрічали тисячі православних кліриків і мирян. Свою першу проповідь Владика Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні». Але не всі були раді його прибуттю, в тому числі і у владі.

Зміщений митрополит Філарет (Денисенко) рішення Харківського собору не визнав, як і саму його канонічність. Хоча майже всі православні владики з України підтримали цей Собор, в УПЦ КП пізніше було заявлено, що відбувався він в порушення канонів та під тиском КГБ, тобто Москви. З того часу в риториці УПЦ КП відносно УПЦ (МП) мало що змінилося, все ті ж звинувачення в служінні Москві, які іноді підхоплюють певні політичні кола. Чи має підґрунтя така критика ми обговоримо в іншій статті.  У нашій темі, на цьому етапі, варто лише підкреслити, що той, кого сьогодні називають «великим українцем та патріотом» навіть в колах українських націоналістів та УПЦ КП і УГКЦ, був свого часу для них ніким іншим як «ставлеником Москви», обраним на неканонічному та незаконному Соборі організованому КГБ. Безперечно, що в Москві ніколи б не затвердили кандидатуру антикремлівського кандидата. 

А в «Історико-канонічній декларації Архієрейського Собору УПЦ КП» до того ж говориться, що відбулося порушення при обрані митрополита Володимира, «Собор обирає Предстоятеля Української Православної Церкви із середовища українського єпископату. Насправді псевдо-собор обрав керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана) із середовища Російської Церкви, а не Української».  Поруч з іншими звинуваченнями, висновок один – митрополит Володимир (Сабодан) - незаконний глава Української православної церкви, і сама Церква незаконна, бо, серед іншого, в порушення Статуту та Канонів позбавила влади митрополита Філарета та обрала на його місце митрополита Володимира.  І президія Верховної Ради України також не визнала його.

Позиція Київського Патріархату щодо цього питання офіційно ніколи не змінювалася. Але змінювалася риторика щодо Предстоятеля УПЦ - митрополита Володимира. Так із «ставленика Кремля» та майже агента КГБ, він став «патріотом» і перетворився із борця з автокефалією на захисника незалежних прав УПЦ, і навіть більше, на лютого ворога Кремля, який разом із владою Януковича намагався наблизити смерть щирого українця митрополита Володимира. Про все це яскраво пише нинішня українська преса, так що переповідати теорії змов та навколоцерковні детективні сюжети я не буду, з цим чудово справляються «Дарії Донцови» з прес-центру, який очолює архієпископ Євстратій Зоря.

Але така зміна риторики влаштовувала більшість, як в УПЦ КП і в самій УПЦ (МП). Наголошувати на українському патріотизмі Володимира означало вносити недовіру до нього з боку Московського керівництва та сприяти розділенню в середовищі самої УПЦ. Для рідної митрополиту Церкви така риторика була більш, ніж вигідна, бо при тому, що сама Церква є підрозділом РПЦ в Україні та все ж очолює її палкий український патріот. Особливо для УПЦ такий імідж Предстоятеля став в нагоді після перемоги «Євромайдану».  Поки що ми говоримо лише по міжцерковні діла, але безумовно, що особа митрополита Володимира в першу чергу мала вплив на справи всередині самої УПЦ. Але це також тема для окремої статті, інакше читач втомиться.

На завершення хочу звернути увагу лише на те, що митрополит Володимир з багатьох питань не висловлювався, або говорив мало. За нього говорили інші, як із середовища УПЦ, так, що найдивніше, із середовища УПЦ КП. А митрополит мовчав. Він маже ніколи не займав однієї сторони в багатьох конфліктах, як в середовищі Церкви так і в країні. Тому позицію УПЦ найчастіше можна було «читати» по діям, наприклад, кого нагороджують церковними орденами, з якими прихожанами систематично з’являються спільні фотографії Предстоятеля (або його секретаря). Мовчання Володимира є певною таємницею, і ми лише можемо робити припущення, чому він мовчав.

Дамо слово Патріарху Філарету. В одному із своїх недавніх інтерв’ю він так висловився щодо Предстоятеля УПЦ. Він сказав, що Володимир людина «більш духовна, ніж Кирил (Московський патріарх, ПО), але слабка як адміністратор». Згадуючи радянське минуле патріарх Філарет наголосив, що митрополит Володимир «завжди був слабким... У радянський час багато питань церковного життя залежали від держави. Тому за спиною держави і він, і багато інших архієреїв здавалися сильними. А коли треба діяти самому, в нього адміністративних здібностей виявилося недостатньо».

Отже, можлива причина мовчання №1 – митрополит Володимир – недостатньо здібний, слабкий адміністратор.

Однак цю причину ставить під сумнів статистика. Так за роки служіння Митрополита Володимира як Предстоятеля кількість парафій в УПЦ зросла з 5,5 тис. в 1991 р. до 10 554 в 2004 р. Ці громади опікують близько 9 тис. священнослужителів. Кількість монастирів збільшилася з 32 у 1991 р. до 161 у 2004 р. У них несуть послух близько 5 тис. монахів.

На час обрання Митрополита Володимира, в УПЦ функціонували 4 Духовні семінарії й академія, до 2004 р. кількість духовних закладів зросла до 15. Діє близько 4 тис. недільних шкіл. Сьогодні Українська Церква має більше 100 періодичних видань, у багатьох єпархіях налагоджені відносини з регіональними теле - і радіоагентствами, що значно сприяє проповіді Слова Божого.

Отже, треба пошукати іншу причину мовчання митрополита Володимира. Я буду радий, якщо хтось достовірно знає та поділиться нею, я ж висловлю лише своє особисте припущення. На мою думку, митрополит Володимир мовчав, бо дбав про Церкву. УПЦ не є однотонною, як наприклад, РПЦ, УПЦ КП  чи УГКЦ. Її прихожанами, священиками і навіть єпископами є люди, які мають різнобарвні політичні та ідеологічні вподобання, а єднає їх усіх в Церкві Православ’я, а не ідеологія, особистість чи етнос. Тут я погоджуся з Патріархом Філаретом. Митрополит Володимир справді не видатний менеджер, не адміністратор у світському розумінні цього слова. Якби він був ним, то уламки УПЦ вже б прибивало до того чи іншого берега. Предстоятель-менеджер може керувати РПЦ, УПЦ КП та УГКЦ, а ось стояти за кермом УПЦ (МП) міг і може тільки батько. Через це, на мою думку, вести УПЦ поміж підводних скель сьогодення, з Божою допомогою, найкраще зможе Місцеблюститель Митрополичої Київської Кафедри митрополит Онуфрій (Березовський).

Отже, митрополит Володимир мовчав керуючись давнім правилом медиків: не нашкодь. І завдяки його довгому предстоятельству цей принцип мимоволі увійшов у плоть і кров ієрархії УПЦ, незворотно вплинув навіть на свідомість тих, хто митрополита за його батьківську, як їм здавалося «м’якотілість», дещо осуджував. Це чітко видно по заявам Синоду та Місцеблюстителя УПЦ протягом останніх місяців. Позиція церковності, навіть на шкоду «політичній доцільності» продовжує переважати. Не сумніваюся, що Митрополит Володимир був заручником тієї системи в якій жив, і тому нерідко мусив грати по її правилам, у тому числі і в стосунках з державою та її правителями. Але думаю, що не відштовхуючи грішників із влади та свого середовища від себе та Церкви, він давав їм нагоду торкнутися Христа, навернутися, і тим самим послужити народу, послужити ближньому. А те, що він здебільшого був для багатьох з них лише черговим піаром не провина митрополита, а, можливо, його Ліфостротон, де в ролі Пилата сидять ті, кому він незручний задля цілей далеко нецерковних.

Андрій Толстой, редактор сайту «Православний оглядач»

Редактор «Православного Оглядача»: Я звертаю увагу на те, як реагують на сайт читачі

«Церква з народом» («Церковь с народом») укр, рос.

«Не грайте Вашим спасінням, не грайтеся! інакше будете вічно плакати…» 

Чудо у Фатімі

«Ви в Парижі! У столиці темряви і гріха…»

Чи можуть допомогти нам індульгенції (відпусти)?

Українці повинні стати християнами, а не європейцями

Папа може тільки померти

Чому Православна Церква не святкує Непорочне зачаття Діви Марії