Православний оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • Києво-Печерська Лавра
  • Церква святого апостола Андрія у Львові
  • Козацькі могили під Берестечком
  • Свт. Іоан Златоуст звершує Божественну літургію

Сповідь священика перед Церквою

Свою сповідь православний архімандрит Спиридон (Кисляков) написав з наміром передати до Священного Синоду. Але часи були буремні, і з якоїсь причини (існують різні версії) цього не сталося. Інакше, не виключають дослідники його життя, священик міг попасти під заборону через свої сміливі та відверті твердження, що засуджують певні речі в церковному житті, які протягом віків не піддавалися сумніву під пильним оком державної та церковної влади.

«Православний оглядач» пропонує читачу ознайомитися з палкою сповіддю священика - місіонера,  який до останнього подиху свого життя, яке припинилося в Києві у 1930 році, допомагав людям приходити до Бога в найскрутніших обставинах життя, особистого і державного.

Слова архімандрита Спиридона, особливо відкликаються у наші дні, читаючи його сповідь, здається, що він написав її вчора, а не 90 років тому. Наш невеличкий вступ до Сповіді архімандрита Спиридона, мабуть, варто завершити словами Господа Ісуса Христа, які він сказав своїм учням про іудеїв: «Коли б Я не прийшов і не говорив їм, вони не мали б гріха, а тепер не мають виправдання за гріх свій» (Ін. 15:22).

Сповідь архімандрита Григоріє-Безуковсmкого монастиря Херсонської єпархії Спиридона* перед Церквою  (1923 р.)

«Христос - наше життя»

апостол Павло

Остання війна з німцями (тут автором маються на увазі події, що відбувалися під час Першої світової війни) здійснила в мені корінну переоцінку всіх моїх цінностей. Вона перевернула в мені все догори дном. Все, що раніше здавалося мені життям, тепер стало смертю, і багато того, що здавалося смертю, стало життям.

Архімандрит Спиридон (Кисляков)Ця жахлива світова війна не залишила в мені каменя на камені від всіх моїх колишніх цінностей. Така кардинальна їх переоцінка відбулася при наступних обставинах: в один із днів того воєнного часу, під час відвідування мною військових частин 77-ої Ополченської бригади, розташованої в різних місцях для оборони залізниць, з'явився на моїх очах німецький аероплан з чорним хрестом внизу. Я буквально впився в нього очима. Через кілька хвилин частина днища аероплана стала робити швидкі нахили вниз; так він скидав бомби якраз ... з кінця чорного хреста.

У цю мить мені згадалися знамениті слова IV століття: «Цим переможеш». Згадавши ці слова і в роздумі висловивши їх, я в цю ж мить збагнув їх суть і буквально мало не збожеволів. Ці ж слова «Цим переможеш», - говорив я сам собі, - абсолютно тотожні за внутрішнім змістом та значенням зі словами третьої спокуси Христа в пустелі: «Тобі дам усю владу над усіма царствами і славу їхню, бо вона мені передана і я кому хочу, даю її.  Отже, якщо Ти поклонишся мені, то все буде Твоє!» (Лк.4: 6,7).

В основі цієї третього спокуси і в словах «Цим переможеш» лежить одна і та ж воля диявола, який жадає перемоги над Христом і знищення Його Царства на землі шляхом реального злиття Христового Царства із земною владою кесаря ​​і з царствами світу цього.

Словами «якщо Ти поклонишся мені» диявол пропонує Христу: світ і його слава можуть стати власністю Ісуса, якщо Він вирішить скоритися духові цього світу і служити йому. Христос, будучи ворогом всяких релігійних компромісів, з обуренням в Своїй душі відкинув цю хитру спокусу і вийшов з неї Переможцем і Тріумфатором. «Геть від Мене, сатано! - сказав йому Ісус у відповідь, - написано, Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Одному служи!» (Лк.4: 8) Ця відповідь сатані стала життєвим кредом Христа, Котрий як у Своєму особистому житті, так і в житті Своїх послідовників ніколи не терпів жодних компромісів між виконанням волі Свого Отця і світом. Його життя на землі було яскравим прикладом самозречення в ім'я любові до Свого Бога. Бог Отець був для Нього безмірно дорожче і реальніше всього світу і навіть Своєї власної душі.

Саме такому святому життю Він навчав і Своїх учнів. Насамперед Ісус вимагав до Себе такої безумовної, самовідданої любові, перед якою природна любов до батьків, дружини, дітей і до власного життя в серці християнина була б незрівнянно нижче. Без такої любові до Христа ніхто не може бути християнином, якщо його життя чим-небудь відрізняється від життя Христа. Воля Христа повинна бути волею кожного християнина. Христос повинен займати центральне місце в серцях Його послідовників.

Таким Христовим життям жили християни трьох перших сторіч. Для них крім Ісуса не було іншого царя, і не було іншої влади ні на небі, ні на землі. Примат Христової влади «Дана Мені всяка влада на небі й на землі» (Мф.28: 18) був для них безумовним живим і непорушним законом життя.

Християни перших трьох століть крім Царства Божого, до якого вони належали як громадяни «не від світу цього», інших земних царств не знали, римських законів, які суперечили Євангелію не приймали і ними в своєму житті не керувалися. Для них законом було Святе Євангеліє і тільки Євангеліє, і ним одним вони керувалися в особистому, сімейному і громадському житті (Слід зауважити, що тут і далі не говоритися про анархію,  а лише про перевагу Христової влади, - ред.) .

Вони так любили свого Господа і Його святе Євангеліє, що за самовіддану любов до Христа завжди піддавалися всяким глузуванням, грубим і цинічним знущанням, вигнанню, позбавленню власного майна, різного роду тортурам і навіть мученицькій смерті. Не приймаючи до уваги це все, вони всіх любили, ні на кого не гнівалися, ні з ким не судилися, не блудили, в своєму сімейному житті не розлучалися, за зло відплачували добром, не клялися, не воювали, від ворогів не захищались, на народності не ділилися, за своїх гонителів молилися і всім людям робили добро; всіх людей без винятку вважали дітьми Одного Отця - Живого Бога (незважаючи на національність, віросповідання, стать і вік). Пов'язані узами любові Христової, вони між собою вважалися рідними і рівними братами. Не дивно, що вони дійсно були «сіллю землі» і світильниками, поставленими на свічники світити всьому світу світлом Христового вчення.

Щодо державних податків: вони платили їх, керуючись постановами Христа «віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові» (Мф.22: 21). Перші християни, правильно відрізняли, що належить кесарю, а що Богу. Знали, що кесарю належать тільки гроші і тільки тому, що на них значиться його образ і викарбуваний напис. Людина ж не належить кесарю. Вона, як носій образу і подоби Божої, належить тільки Богу. Християнин - пряма власність Христа, він є ціна крові Христової.

Тому жодна земна влада не в праві заявляти свої права на людину, а тим більше на християнина. Так дивилися перші християни на життя людське. За таке богоподібне життя і свій релігійний світогляд християни перших трьох століть у земних кесарів піддавалися покаранням. На них обрушувалася вся лава земної влади: одні горіли на вогнищах, інші як скошені колоски падали від меча, сотнями тисяч гинули на хрестах, стовпах, шибеницях, на рудниках, каторжних роботах, засланнях, в'язницях...

З тих пір, як сатана спокушав Христа в пустелі, минуло три століття. І диявол бере цю ж саму ідею 3-ої спокуси Христа і через Костянтина Великого у вигляді знамення Хреста Господнього на небі пропонує її всьому християнському світу з переможним гаслом «Цим переможеш». Диявол тріумфував, та й було від чого. Християни IV-го століття не встояли перед спокусою диявольської ідеї. Вони сліпо обманулись, з радістю прийнявши її за одкровення неба і ... зазнали поразки.

З цього моменту закінчилися золоті дні християнського життя. Настала нова ера, коли почалося швидке відхилення від релігійного вільного первісного життя в державне християнство. З цього моменту почалося швидке злиття Христа з ідеєю земної влади кесаря, Царства Божого з царством світу цього (жахливе явище в історії церкви). Церкви з націоналізмом, громадським церковним служінням, з язичницьким обоготворенням можновладців, сильних землі. Це злиття фактично і історично здійснилося у той фатальний момент, коли єпископи тих часів наважилися на нечувану річ. У 314 році вони (або зі своїх корисливих особистих цілей, або на догоду Костянтину - цьому язичникові в масці християнина) скликали в м. Арлі церковний собор на якому (страшно подумати!) віддали анафемі всіх, хто з християнських релігійних принципів відмовився служити в армії . Факт здійснений. Синедріон іудейської церкви замінений представниками  християнської церкви, Пилат - Костянтином, Голгофа - християнської війною, Євангеліє відкинуто, живий Христос знову засуджений на смерть.

Якби мені довели, що собор цей не виносив подібної постанови про війну і що він, як помісний не міг бути вирішальним органом всієї Церкви Христової, то я і тоді б не заспокоївся душею, бо не було і немає церкви, яка б з часів Костянтина не воювала. Нині представники світової християнської Церкви не тільки надихають і заохочують до всяких воєн, і навіть від імені самої Церкви Христової зводять війну в релігійний християнський культ, наприклад, Матері, Святих, військові чудотворні ікони, молебні і молитви про перемогу над ворогами і т.п. Вони від імені тієї ж Вселенської Церкви через Причастя Святих Тайн солдатів, які йдуть у бій, посилають і Самого Христа вбивати людей і бути Самому вбитим. Хіба може бути лицемірство більше ніж це? Хіба ж це не Голгофа для Христа?

Коли християни IV століття прийняли війну і стали державними християнами Костянтина Великого, з того моменту зупинилися гоніння на державних християн. Раніше світ ненавидів їх, гнав, мучив «як громадян не від світу цього», а тепер самі християни своєї показовою жорстокістю, з благословення духовних представників Церкви Христа, заливають весь світ людською кров'ю.

Без живого євангельського життя всі церковні християнські догми стали лише спадщиною вчених богословських дисертацій, книг і тільки одних книг, а не самого життя християн. З цієї ж причини розпалася і сама всесвітня християнська Церква на кілька частин, кожна з якої заперечує одна іншу у вірності Своєму Засновнику. Нарешті, о  жах! І Сам Христос з того моменту, як Церква стала державним парламентом, став найбільш жалюгідним наймитом у лжехристиянських держав.

Зараз, в порівнянні з минулим, весь світ пішов ще далі проти Христа.

З дня останньої світової війни весь християнський світ став ніби дуже жахливою похоронною процесією, яка з рушницею в руках, з оголеними шаблями, гарматами, отруйними газами, запальними сумішами, на літаках, кораблях, поїздах, автомобілях, верхи і пішки поспішає якнайшвидше поховати Христа.

Ось такі поки що наслідки проявилися в житті сучасних християн. Після цього якось моторошно стало на душі. Насправді ми всі вважаємо Христа живим Богом і в той же час своїм життям заперечуємо Його. Але чому так? Чому життя християн вперто і систематично спрямована проти Христа? Чому християни сповідують релігію Христа, а своїм життям так підло і низько знецінюють Його? Чому навіть такі цінності як поклоніння іконам, передання священства, і канонізацію святих церковне духовенство ставить для церковного життя незрівнянно вище, ніж моральне вчення Христа? Все це легко пояснити. Починаючи з того самого Костянтина Великого і до наших днів, державна дипломатія цього світу вважає для себе Святе Євангеліє за таку небезпечну анархічну книгу, якої світ ніколи не знав і не знатиме.

 

Вчення Христа для держави смерть

А Самого Христа вона вважає за святого анархіста з динамітом в руках. Щоб зберегти себе і не бути роздавленою Євангелієм, державна дипломатія відокремила себе від Христа вдячним церковним духовенством. Те ж саме і у католицизмі. Щоб своїм злочинним ставленням до Христа не викликати протест і не відштовхнути від себе більш чутливих і більш пильних християн, державна дипломатія разом з правлячим духовенством дали всьому християнському світу небачену кількість різних зовнішніх святинь. З цією метою вони створюють чудові храми, ввели чудесний церковний спів, проводять з великою пишнотою церковні служіння та т.п. Це робилося і робиться з метою, щоб християнам всім цим замінити справжнього живого Христа і Його Євангельське вчення. Немає нічого страшнішого й небезпечнішого для держави,  коли б люди стали жити згідно з вченням Христа. Сучасна держава наполегливий і найжорстокіший ворог Христа. А інший Його ворог, який анітрохи не поступається державі своєю жорстокістю і підступністю, - продажне духовенство, яке торгує Христом.

До цього дня я був найбільшим ворогом Христовим. Правда, з ранніх років я вірив у Бога, вірив в Сина Божого, Богоматір, у святих, в Символ віри і в Церкву Христову. Але я не вірив в євангельське життя, не вірив у нього як безумовну і непорушну для себе істину, без якої я в жодному разі ніколи не зможу бути християнином. У це я не вірив. На даний час, в дні цієї світової війни, коли совість моя ні вдень, ні вночі не дає мені спокою, коли вона кличе на мою душу прокляття неба, я зважився подати свою сповідь Всеросійському Церковному Собору, щоб перед ним покаятися і заявити йому, що я не можу більше вірити в Бога, в церковні догмати Символу віри і т.д. без живої самовідданої віри в усі принципи євангельської життя. Моральна релігійна сторона вчення Христа для мене цінна і безумовна, як і Сам Бог. Відмова від життя за Євангелієм для мене рівносильне зреченню від Христа.

Коли я думаю про своє минуле життя, що я знав і як жив, то мені стає дуже важко і нестерпно боляче. З юнацтва я почав порушувати моральну сторону Євангелія. Ще частіше і сильніше я порушував її в зрілому віці, особливо, коли прийняв чернецтво і став уже ієромонахом. У сані ієромонаха я порушував її тим, що чотири роки поспіль в Забайкальській області ходив з хресним ходом і в інтересах свого єпархіального начальства обманював і обдирав простий люд, торгував молебнями і самим хресним ходом. Зустрічав я хресні ходи і в інших єпархіях, зустрічаючи їх чудотворними іконами, з мощами святих. І всі ці хресні ходи переслідували ту ж найзлочиннішу мету, що і я. Кілька разів ходив я в ті монастирі і собори, де знаходяться чудотворні ікони і мощі святих, та ще й яких святих, не мужиків, не простих селян, а царів, цариць, князів, княгинь, патріархів, митрополитів, архієреїв; в цих монастирях і соборах я побачив, що вся ця святиня віддана ганебній торгівлі. І велике церковне горе, що за користі духовенства нерідко забуваються живі душі пастви, яка гине в невірстві і язичницькому житті. Цей хресний хід чорною плямою ліг на мою власну совість. Так я нехтував моральну сторону Євангелія Христа.

Вкрай безсовісним і безбожним чином я свідомо порушував і нахабно нехтував її під час цієї світової війни, коли був військовим священиком. Перо випадає з рук при одній згадці про те, що я робив на війні. Я, будучи священиком Вівтаря Христового, під час війни з хрестом і Святим Євангелієм в рукам ревно займався кривавим цькуванням одних християн проти інших. Я причащав Святими Тайнами близько 200 000 солдатів, які від мене йшли вбивати християн. У що я перетворив Святі Тайни? Хіба не в один з могутніх способів натхнення солдат на вбивство подібних собі солдат? Через причастя людей, які йшли на кривавий бій, хіба не посилав я Самого Христа вбивати людей і Самому бути вбитим?

Своїми безбожними проповідями я шалено надихав своїх співвітчизників-воїнів на нелюдське вбивство і звіряче знищення німців і австрійців. З піною в роті я переконував їх у тому, що ця війна є Божим правосуддям над тевтонами, і ми, руські люди, разом з вірними нам союзниками є зараз в руках Божих грізним всенищівним способом Його праведного гніву на Властолюбну Німеччину, тому ми повинні вважати своїм святим обов'язком безжально вбивати німців і залізною рукою знищувати і змітати їх з лиця землі, як найшкідливіший елемент людства. Я майстерно підтасовував факти для того, щоб перед судом християнської совісті воїнів не тільки виправдати цю народну бійню, а й надати їй релігійно-моральний характер.

Тепер же совість моя безжально мене дорікає за всі мої «військові» подвиги. Особливо мене мучила смертельна туга по живому Христу. Я заради інтересів держави, своєї нації та особистого життя давно відрікся від Нього.

Майже все моє життя (крім дитинства), була суцільним зреченням  від Господа. Тільки з ранніх своїх років і до двадцяти років життя я палко любив Христа. Були моменти, коли я всім єством поринав у Христа, згораючи з Ним полум'яною любов'ю до Нього. У той час я доходив до такого духовного стану, що кожна травинка, кожна квіточка, кожен лісовий кущик, кожна комашка, весь тваринний світ поля і ліси, гори, земля, річки, хмари, сонце, місяць і всі зірки говорили мені: «Дивися , в кожному з нас є Христос », і я дійсно у всьому цьому знаходив і відчував свого улюбленого Господа.

З тих пір, як я безмежно любив Христа, пройшло 23 роки. Ці роки жахливі. Вони являють собою безодню зла. Вони були суцільним зреченням від Христа і ревним служінням князю світу цього. Тепер Христос знову опанував мною. Я Його люблю, як і раніше. Він знову став милим і близьким моєму серцю. Я жити без Нього більше не можу. Він для мене все.

Тому я заради Христа відкидаю і всім своїм єством заперечую всяку земну владу світу цього. Мій Цар, Правитель і Законодавець - тільки Один Христос, бо Йому «дана всяка влада на небі й на землі» (Мф.28: 18).

Заради Христа я відкидаю і всім своїм єством заперечую всі існуючі римські язичницькі закони, які лягли в основу християнського сімейного і суспільного життя, і вважаю їх дійсною волею князя світу цього, який владно переслідує Христа і Його святе Євангеліє. Для мене, як християнина, живий безумовний закон - святе Євангеліє, і тільки Євангеліє.

Заради Христа я відкидаю і всім своїм єством заперечую і проклинаю будь-яку війну з усім, що їй належить, з усіма її атрибутами, церковними благословеннями, молитвами і молебнями про перемогу над ворогами і все це вважаю явним і свідомим зреченням Христа і Його євангельського вчення.

Заради Христа я заперечую і всім своїм єством відкидаю і проклинаю всі свої військові проповіді і вважаю їх відкритою ворожнечею і зрадою Христа і Його найсвітлішого вчення.

Заради Христа, святості і чистоти євангельського вчення я відкидаю і всім своїм єством заперечую і проклинаю злочинну постанову про війну Арльского Собору 314 року і вважаю цю постанову зрадою Христа і відкритим зреченням від Євангелія.

Заради Христа, істинного мого Законодавця, я відкидаю і всім своїм єством заперечую всяку присягу і вважаю її зрадою свого Господа, Якому я Одному і один раз в житті поклявся у таїнстві хрещення. Ревнуючи про чистоту і святість слави мого Христа, я відкидаю і всім своїм єством заперечую те церковне суспільне богослужіння, в якому імена сильних світу цього проговорюються частіше, ніж ім'я Сина Божого, і в якому духовенство молиться: «О пособити і покоритися під нозі усякого ворога і супостата»,«Про христолюбиве воїнство» і т.д. Все це я вважаю мерзенним і злочинним язичницьким обожнюванням сильних світу цього і запереченням Євангелія.

Заради Христа відкидаю і всім своїм єством заперечую все в сучасному церковному житті, що свідомо йде в розріз з волею Христа і Його божественним ученням. Нарешті, все те, що противно Христу і вороже Його найсвятішому євангельському вченню, я відкидаю і всім своїм єством заперечую.

Наостанок моєї сповіді я зобов'язаний сказати, що Христос ось вже 16 століть був закутий у страшні кайдани державної влади і весь час знаходився в них як найнебезпечніший Ув'язнений. Іноді вся держава анітрохи не соромилась робити Христа жертвою своїх інтересів. Як на це дивитися? Потрібен нам Христос чи ні? Що нам дорожче: Христос чи держава? Адже двом богам ми служити не можемо. Звичайно, якщо ми справді віримо в Христа і вважаємо Його живим християнським Богом, то всі ми повинні лягти кістьми за Нього і звільнити Його від експлуатації державою. Якщо ж знаходимо, що для нас держава, церковна наша влада, повага людей, народна слава, сан, чини, ордени, сите безтурботне життя, багатство, гроші і т.д. дорожче і вигідніше ніж Христос, то ми являємо собою не тільки не християн і не християнських пастирів, але якесь церковне пристанище одних зрадників Христа, огидних Його зрадників.

Немає нічого більш злочинного і підлого, ніж одночасно бути служителем Вівтаря Христового, пастирем Церкви Христової, провідником Його вчення в народне церковне життя, вважати себе охоронцем заповітів Христа і в ім'я земних світських коритних цілей свідомо зрадницьки ставитися до Христа і змінювати Його найсвятішу волю. Ось найголовніша причина, чому я вважав своєю християнською обов'язком покаятися у своєму злочинному проти Христа життю, раз і назавжди словом і ділом зректися кумирів світу цього, які з мого християнського життя не лише витіснили християнського Бога, але, що гірше, вони майже всім християнським світом шануються за вище божество. І в ім'я цього божества християни ось уже 16 століть свідомо приносять на вівтар не тільки своє власне життя і життя своїх дітей, але навіть і християнську релігію разом з її Божественним Засновником Господом нашим Ісусом Христом.

 

ПІСЛЯМОВА

Здійснилося! Я закінчив свою сповідь. Складаю свою сердечну подяку за неї до ніг мого розп'ятого Христа. Свідок Бог, вся вона написана живою кров'ю мого змученого серця. Тепер хто як хоче нехай думає про мене і судить мене, я закінчив свою справу. У своїй сповіді я з жахом відвертаюсь від сучасного язичницького християнства, в якому не тільки немає живого Христа, але, що страшно, у своєму ставленні до Христа воно повністю вороже Йому. Для сучасного язичницького християнства живий Христос з Назарету не тільки далекий і чужий, але навіть неперевершене світове горе! Ось чому я у своїй сповіді відрікаюся мого минулого антихристиянського життя, що при сучасному християнстві було суцільним богохульством.

З цього моменту, після цієї сповіді, я вступаю в нову фазу моєї християнського життя. З цього моменту моїм життям є Христос. Він буде для мене найголовнішим живим центром. Вся моя релігія проходила повз Христа: я вірив у Символ віри, вірив у таїнства церкви, вірив у всі обряди церкви навіть до поклоніння іконам і шанування мощей. Що ж стосується євангельського вчення, як принципу моральної євангельського життя, що являє собою внутрішнє духовне богосинівство щирого живого християнина, - у це я не тільки не вірив, а дивився на це очима всього сучасного церковного антихристиянського світу. Мені здавалося, що можна бути християнином, не живучи за вченням Господа.

На даний час в моєму релігійному світогляді сталася велика зміна: те, що колись було головним і першочерговим, тепер здавалося другорядним. Раніше на першому місці і найголовнішим у моєму релігійному світогляді була, насамперед, церква з усіма її догмами: історична наступність священства, таїнства, обряди і т.д. Живий же Христос зі Своїм вченням життя в той момент перебував десь далеко, по інший бік самої церкви. Він був зовсім для мене витісненим церквою з її історичною зовнішньої святинею.

Тепер же, як сама церква, так і всі її таїнства, і собори для мене на другому місці, як щось похідне, другорядне. Церква з усіма своїми таїнствами повинна бути нічим іншим у християнському житті, як живим плодом євангельського, богосинівського, внутрішнього духовного життя християн. Щоправда, я не можу заперечувати, що церква і всі таїнства її є теж чимось рідним Христу, близьким Його серцю. У кожному разі, це не Він Сам і не Його вчення про життя. Христос ні про що так не турбувався, як про те, щоб Його послідовники жили богосинівськими принципами Його духовного божественного життя.

Необхідно сказати правду: у Своєму вченні Христос не знає ні ієрархії, ні церковних таїнств, ні ікон, ні культу святих, ні мощей, ні храмів, ні монастирів, ні церковних статутів і т.д. Він знає лише те, що проповідував. А проповідував Він лише чисту волю Свого Небесного Отця, яка вся є богосинівським духовним життям, живим дійсним носінням в собі Бога, чесними принципами євангельської моралі.

Навіть такі слова Христа: «Істинно, істинно кажу вам: Не Мойсей дав вам хліб з неба, а Отець Мій дає вам істинний хліб з неба. Бо хліб Божий є Той, Хто сходить з неба і дає життя світові. На це сказали Йому: Господи! Давай нам завжди такий хліб! Ісус сказав їм: Я - хліб життя; Хто до Мене не буде голодувати, і хто вірує в Мене, ніколи не матиме спраги... Я живий хліб, який зійшов з небес, коли хто буде їсти цей хліб – буде жити вічно. А хліб, який Я дам,  то є Тіло Моє, яке Я віддам за життя світу. Тоді іудеї стали сперечатися між собою, говорячи: Як же Він може дати нам тіло Своє їсти? Тоді  Ісус сказав їм: Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете їсти тіла Сина Людського і пити Кров Його, то не будете мати життя в собі. Хто їсть тіло Моє і п'є кров Мою, той має вічне життя, і Я воскрешу його останнього дня. Бо тіло Моє істинно є їжа, а кров Моя – істинно є пиття. Хто ж їсть тіло Моє і п'є кров Мою перебуває в Мені, а Я в ньому. Як живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто споживає Мене, буде жити Мною. Це і є хліб, що зійшов з небес, не так, як батьки ваші їли манну й повмирали; хто буде їсти цей хліб - буде жити вічно». (Ін.6:32-35; 51-58).

Ці слова стосуються виключно євангельських богосиновних етичних принципів життя, а, зовсім не таїнства Євхаристії. Якби ці слова Христа стосувалися Євхаристії, як розуміють і тлумачать церковні представники, то Христос не пояснював би ці образні вислови Своєї божественної одухотвореної мови наступними словами: «Чи це спокушає вас?.. Дух животворить; плоть ані скільки не допомагає. Слова, які Я говорив вам , є дух і життя» (Ін. 6: 61,63). Тут Христос повністю заперечує буквальне розуміння іудеями вживання Його Тіла і пиття Його Крові і переносить це на Своє духовне моральне богосинівське євангельське вчення. Під словами «Тіло» і «Кров» Христос розумів саму останню щабель органічного сімейного зв'язку Своїх учнів і послідовників із Собою особисто через їх живе внутрішнє вольове учнівство і вільне любовне виконання ними Його святійших євангельських моральних принципів життя.

У реальному житті християн, на превеликий жаль, моральні євангельські богословські принципи життя стали давним-давно забутими, нікому не потрібними і ними не тільки ніхто не цікавиться, а й, страшно сказати, християни їх висміюють і відкидають як якусь жалюгідну утопію Галілейського утопіста - Простака і релігійного Фанатика Ісуса. Тому, я не раз говорив і говорю, що глибоко зрозумів і твердо переконався: сучасне християнство у своєму житті - пряме суцільне вороже заперечення Христа. Якщо в ньому щось і залишилося, то лише мертві формули церковних догматів, що розкладаються; дисциплінарні, поліцейські, церковні, канонічні правила соборних постанов; ікони, мощі, парча і жалюгідне, бездушне, казенне, фабричне духовенство.

Що стосується Самого Живого Христа з Його євангельським вченням про життя, то церква, в особі своїх представників, під час сходження великого Костянтина як першого християнського монарха на царський престол, заспівала Йому вічну пам'ять для себе.

Зараз на кожному кроці чуєш заяложену формулу Карфагенського святителя Кипріяна: «Кому церква не мати, тому й Бог не батько». У цій формулі стільки ж правди, скільки неправди і прихованого обману, тому що вона догматично допускає в собі абсолютизм клерикалізму і одночасне абсолютне витіснення церковної ідеї ідею Царства Божого на землі. І коли я побачив і зрозумів, що собою представляє сучасне християнство, я зважився не жити більше його життям. Тому що як тут не живи і не захоплюйся цінностями світу цього, все одно всьому буде кінець. Адже рано чи пізно і мені доведеться, коли-небудь, постати на суд Христовий.

Головне, що найбільше спонукало мене написати сповідь, це моя любов до Христа, відкинутого і донині мучимого Христа. О, я люблю мого Господа, Спасителя світу! Відтепер я всім своїм єством бажаю, щоб Христос жив в мені і Його воля була моєю волею і керувала мною.

Я гаряче люблю мого Господа, живого Христа з Назарету, добровільно і любовно приношу і вважаю самого себе, як негідну грішну жертву самозречення, до Його пресвятих ніг і гаряче прагну злитися з Ним і розчинитися в Ньому.

О, як я радий, що через цю сповідь я знову буду з Христом, знову відкриється для мене ніжна весна мого релігійного дитинства!

архімандрит Спиридон (Кисляков)

*Архімандрит Спиридон (в миру Георгій Степанович Кисляков; 4 березня 1875, с. Казинка Скопинського повіту - 11 вересня 1930, Київ) - священнослужитель Російської православної церкви, архімандрит (з 1915 року); громадський діяч, письменник.

Переклад українською: Православний оглядач

PRO DOMO SUA: Про Православ`я та національний патріотизм


To Top