Християнський оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • жнива

Дитяча сповідь: не зашкодь

Джерело: taday.ru 

Дні Великого Посту - час покаяння не тільки для дорослих, але і для наймолодших парафіян. Питання правильної підготовки дітей до Сповіді та Причастя хвилюють багатьох мам і тат. Як пояснити маленькій дитині, що таке Покаяння? Чи потрібно допомагати дітям готуватися до першої Сповіді? Як уберегти малюка, який регулярно сповідається від звикання до Таїнства? На ці та інші запитання відповідає настоятель храму святої мучениці Тетяни протоієрей Максим Козлов. 

-          Максим КозловПочинаючи з якого віку дитина повинна сповідатися?

-          Перш за все, не треба поспішати. Не можна вимагати, щоб з семи років всі діти підходили до сповіді. Норма про те, що діти повинні сповідатися перед Причастям з семи років, устоялася з синодальної епохи і з більш ранніх століть. Якщо я не помиляюся в своїй книзі про таїнство Покаяння отець Володимир Воробйов писав, що для дуже багатьох  дітей сьогодні фізіологічне дорослішання настільки випереджає духовне і психологічне, що більшість сьогоднішніх дітей у сім років сповідатися не готові. Напевне час говорити про те, що цей вік встановлюється духівником і батьками абсолютно індивідуально стосовно дитини.  У сім років, а деякі і трохи раніше, вони бачать відмінність між хорошими та поганими вчинками, але говорити, що це усвідомлене покаяння, ще рано. Тільки обрані, тонкі, делікатні натури здатні в такому ранньому віці це пережити. Є дивовижні дітлахи, які в п'ять-шість років володіють відповідальною моральною свідомістю, але найчастіше це інші речі. Це, або спонукання від батьків, пов'язані з бажанням мати в сповіді додатковий інструмент виховання (часто буває, що коли маленька дитина погано поводиться, наївна і добра мама просить священика посповідати дитину, думаючи, що якщо та покається, то буде слухатися). Або якесь мавпування стосовно дорослих з боку самої дитини - подобається: стоять, підходять, батюшка щось їм говорить. Доброго з цього нічого не виходить. 

У більшості моральна свідомість прокидається значно пізніше. Але і нехай собі пізніше. Нехай приходять в дев'ять, десять років, коли у них з'явиться велика ступінь дорослості і відповідальності за своє життя. Насправді, чим раніше дитина сповідається, тим гірше для неї - мабуть, не дарма дітям не зараховуються гріхи до семи років. Тільки з більш пізнього віку вони сприймають сповідь як сповідь, а не як перелік того, що сказано мамою чи татом і записано на папері. І ось ця формалізація сповіді, яка відбувається у дитини, в сучасній практиці нашого церковного життя є досить небезпечною річчю.

-          Що необхідно робити батькам перед першою сповіддю дитини?

-          Думаю, що спершу варто поговорити зі священиком, якому дитина буде сповідатися, попередити його про те, що це буде перша сповідь, запитати у нього порад, які можуть бути різними, в залежності від практики тих чи інших парафій. Але в будь-якому випадку важливо, щоб священик знав, що сповідь перша, і сказав, коли краще прийти, щоб не було занадто багато народу і в нього було б достатньо часу, який він міг би приділити дитині. Крім того, зараз з'явилися різні книги про дитячу сповідь. З книги протоієрея Артемія Владімірова можна почерпнути чимало тямущих порад якраз про першу сповідь. Є книги по підлітковій психології, наприклад, священика Анатолія Гармаєва про перехідний вік.

-          Як часто потрібно сповідати дитину?

-          Частково на власних помилках, почасти радячись з більш досвідченими священиками, я прийшов до висновку, що дітей треба сповідати як можна рідше. Не як можна частіше, а як можна рідше. Найгірше, що можна зробити, - це ввести для дітей щотижневу сповідь. У них вона більш за все веде до формалізації. Так вони ходили і просто причащалися кожну неділю або, принаймні, часто, що теж питання, чи правильно для дитини, а потім - з семи років - їх водять теж майже кожну неділю під розрішительну молитву. Діти дуже швидко навчаються говорити правильні слова священику - те, що батюшка очікує. Маму не слухався, в школі грубіянив, стирачку вкрав. Перелік цей легко відновлюється. І вони навіть не зустрічаються з тим, що таке сповідь як покаяння. І буває, що цілі роки приходять на сповідь з одними і тими ж словами: я не слухаюся, я грублю, я лінуюся, забуваю молитви читати - ось короткий набір звичайних дитячих гріхів. Священик, бачачи, що крім цієї дитини до нього стоять ще багато інших людей, відпускає їй гріхи і на цей раз. Але по закінченні кількох років такому «воцерковленому» чаду буде взагалі незрозуміло, що таке покаяння. Для нього не складає жодних труднощів сказати, що він те і те погано зробив, «щось пробубонить» з папірця або по пам'яті, за що його або погладять по голові, або скажуть: «Коля, не треба красти ручки», а потім: «Не треба звикати (так, потім вже звикати) до сигарет, дивитися ці журнали», і далі по наростаючій. А потім Коля скаже: «Не хочу я слухати тебе». Маша теж може сказати, але дівчатка зазвичай швидше дорослішають, вони встигають придбати особистий духовний досвід раніше, ніж можуть прийти до такого рішення.

Коли дитину перший раз приводять в поліклініку і змушують роздягнутися перед лікарем, то вона, звичайно, соромиться, їй неприємно, а покладуть її в лікарню і будуть кожен день перед уколом сорочку задирати, то вона почне робити це абсолютно автоматично без всяких емоцій. Так само і сповідь з якогось часу може не викликати у неї вже ніяких переживань. Тому, благословляти їх на Причастя можна досить часто, але сповідатися дітям потрібно якомога рідше. Дорослим ми дійсно по багатьом практичним причин не можемо рознести Причастя і таїнство Покаяння надовго, але до дітей, напевно, можна було б цю норму застосувати і говорити, що відповідальна серйозна сповідь отрока або отроковиці може здійснюватися з досить великою періодичністю, а в інший час - давати їм благословення на причастя. Думаю, добре буде, порадившись із духівником, сповідати такого маленького грішника перший раз в сім років, другий раз - у вісім, втретє - в дев'ять років, трохи відтягнувши початок частої, регулярної сповіді, щоб ні в якому разі вона не ставала звичкою.

-          Наскільки часто треба причащати маленьких дітей?

-          ПричастяНемовлят добре причащати часто, так як ми віруємо, що прийняття Святих Христових Таїн преподається нам во здравіє душі і тіла. І немовля освячується як той, що гріхів не має, тілесним своїм єством з'єднуючись з Господом в Таїнстві Причастя. А от коли діти почнуть підростати і коли вони вже дізнаються, що це Кров і Тіло Христові і що це Святиня, то дуже важливо не перетворити Причастя в щотижневу процедуру, коли вони перед Чашею пустують і підходять до неї, не дуже замислюючись про те, що вони роблять. І якщо ви бачите, що ваша дитина розкапризувалася перед службою, вивів вас із себе, коли проповідь священика трохи затягнулася, побився з кимось із однолітків, які стоять тут же на службі, не допускайте його до Чаші. Нехай він зрозуміє, що не в усякому стані можна підходити до Причастя. Він тільки благоговійно буде до нього ставитися. І краще нехай він буде дещо рідше, ніж би вам хотілося, причащатися, але розуміти, заради чого приходить до церкви. Дуже важливо, щоб батьки не почали ставитися до причастя дитини як до деякого магізму, перекладаючи на Бога те, що ми самі повинні зробити. Адже Господь від нас чекає, що ми можемо і повинні зробити самі, в тому числі і стосовно наших дітей. І тільки там, де наших сил немає, там благодать Божа поповнює. Як говориться в іншому церковному таїнстві - «немічне лікує, виснажене поповнює». Але що ти можеш, роби сам.

-          Батьки повинні допомагати дітям писати записки до сповіді? 

-         Головне, чого потрібно уникати батькам при підготовці дитини до сповіді, в тому числі і до першої, - це наговорювання  їй списків тих гріхів, які з їхньої точки зору, у неї є, або, вірніше, автоматичного перенесення якихось її не найкращих якостей в розряд гріхів, в яких він повинен покаятися священикові. І, звичайно ж, ні в якому разі не можна питати дитини після сповіді про те, що він сказав батюшці та що той йому сказав у відповідь, і чи не забув він про такий-то гріх. У даному випадку батьки повинні відійти в сторону і розуміти, що Сповідь, навіть семирічної людини, - це Таїнство. Втручання кого б то не було в Таїнство церковне, особливо таке делікатне, як Таїнство Сповіді, є абсолютно неприйнятним. І будь-яке вторгнення туди, де є тільки Бог, людина, яка сповідається і священик, який приймає сповідь є згубним. Дитина може поділитися тим, що вона говорила, якщо їй самій захочеться. Але не треба показувати нашу надзвичайну зацікавленість в цьому. Розповів - добре, ні - нічого страшного ...

Частіше діти говорять не те, що вони самі сказали на сповіді, а те, що почули від священика. Зупиняти їх в цьому не потрібно, але входити в будь-яке обговорення і тлумачення слів священика або, тим більше, критику, якщо це не збігається з тим, що, на наш погляд, необхідно було б нашій дитині почути, не можна. Більш того, не можна, виходячи з цих слів дитини, потім йти і щось з'ясовувати у священика. Або намагатися йому допомогти правильніше поводитися з власним чадом: знаєте, батюшка, ось Вася сказав мені, що Ви йому дали таку пораду, а я-то знаю, що він Вам не цілком правильно все виклав, тому Ви не цілком розібралися, і краще б Вам наступного разу сказати йому те й те. Від такого материнського напору, безумовно, потрібно себе стримувати. У тих випадках, коли таку свідомість потрібно виховувати в прихожанах, її потрібно виховувати через проповідь, через саму організацію здійснення сповіді, через попереднє багаторазове оповіщення про те, що не потрібно підходити надто близько, не можна якимось чином реагувати, якщо ви щось випадковим чином почули під час сповіді. Можливо треба проводити особливі бесіди з батьками і з прабатьками про їхнє делікатне ставлення до сповіді дітей і онуків. Все це, безумовно, в тому чи іншому вигляді може мати місце.

-           Як навчити дитину правильно сповідатися?

-          Дитяча СповідьСпонукати своїх дітей потрібно скоріше не до того, як сповідатися, але до самої необхідності сповіді. Через власний приклад, через уміння відкрито покаятися у своїх гріхах перед близькими, перед своєю дитиною, якщо перед нею винні. Через наше ставлення до Сповіді, так як, коли ми йдемо причащатися і усвідомлюємо свою немирність або ті образи, які заподіяли іншим, ми перш за все повинні з усіма примиритися. І все це разом узяте не може не виховувати у дітей побожного ставлення до цього Таїнства.

А головним вчителем того, як дитині каятися, повинен бути виконавець цього Таїнства - священик. Адже покаяння - це не тільки якийсь внутрішній стан, але ще й Таїнство церковне. Не випадково сповідь називається Таїнством Покаяння. Залежно від міри духовного дорослішання дитини її треба підводити до першої сповіді. Завдання батьків - пояснити, що таке сповідь і навіщо вона потрібна. Вони повинні пояснити дитині, що сповідь не має нічого спільного з її звітом перед ними або перед директором школи. Це те і тільки те, що ми самі усвідомимо як нехороше і недобре в нас, як погане і брудне, і чому ми дуже не раді, про що важко сказати та про що потрібно сказати Богу. А далі цю область учительства треба передавати в руки уважного, гідного, люблячого духівника, бо йому дана в Таїнстві Священства благодатна допомога говорити з людиною, в тому числі і маленьким, про її гріхи. І йому природніше говорити з нею про покаяння, ніж його батькам, бо це якраз той випадок, коли неможливо і некорисно апелювати до власних прикладів або до прикладів відомих їй людей. Розповідати своїй дитині, як ти сам перший раз покаявся, - в цьому є якась фальш і помилкове наставництво. Адже ми не для того каялися, щоб комусь про це розповідати. Не менш хибно було б розповідати дитині про те, як наші близькі через покаяння відійшли від тих чи інших гріхів, адже це означає хоча б побічно судити і оцінювати ті гріхи, в яких вони перебували. Тому найрозумніше вручити дитину в руки того, хто від Бога поставлений вчителем Таїнства Сповіді. 

-          Чи може дитина сама вибирати, в якого священика сповідатися?

-          Якщо серце маленької людини відчуває, що хоче сповідатися саме у цього батюшки, який, може бути, молодший, ласкавіший, ніж той, до кого ви самі ходите, або, може бути, привернув своєю проповіддю, довіртеся своїй дитині, нехай вона піде туди, де їй ніхто і ніщо не буде заважати каятися у гріхах перед Богом. І навіть якщо вона не одразу визначиться у своєму виборі, навіть якщо її перше рішення виявиться не найнадійнішим і вона незабаром зрозуміє, що до отця Іоана не хоче, а хоче до отця Петра, дайте їй самій обирати та устоятися в цьому. Набуття духовного батьківства - процес дуже делікатний, внутрішньо інтимний, і не потрібно в нього вторгатися. Так ви більше допоможете своєму чаду.

 А якщо в результаті свого внутрішнього духовного пошуку дитина скаже, що її серце приліпилося до іншого приходу, куди ходить подруга Таня, і що їй там більше подобається - і як співають, і як священик розмовляє, і як люди один до одного ставляться, то мудрі батьки-християни, звичайно ж, порадіють за цей крок свого отрока і не будуть з острахом чи недовірою думати: а поїхав він на службу, і, власне, чому він не там, де ми? Потрібно доручити наших дітей Богу, тоді Він Сам їх збереже. 

Мені взагалі здається, що інший раз самим батькам важливо і корисно своїх дітей, починаючи з якогось їхнього віку, посилати в інший прихід, щоб вони були не з нами, не на наших очах, щоб не виникало цієї типової батьківської спокуси - боковим зором перевірити, а як там наше чадо, чи молиться чи, чи не базікає, чому його не допустили до Причастя, за які такі гріхи? Може, ми так, побічно, по розмові з батюшкою зрозуміємо? Ось від таких відчуттів майже неможливо позбутися, якщо дитина ваша поряд з вами в храмі. Коли діти маленькі, то батьківський догляд в розумній мірі зрозумілий і потрібний, коли ж вони стають отроками, то, можливо, краще мужньо присікти такого роду близькість з ними, подалі відійшовши від їхнього життя, применшити себе заради того, щоб було більше Христа, а менше тебе. 

-          Як виховати в дітях побожне ставлення до Причастя і до богослужінь?

-          Перш за все, потрібно самим батькам любити Церкву, церковне життя і любити в ній кожну людину, в тому числі і маленьку. І той хто любить Церкву зуміє це передати своєму малюкові. Це головне, а все інше - вже просто конкретні методики.

Мені пригадується розповідь протоієрея Володимира Воробйова, якого в дитинстві водили до Причастя тільки кілька разів на рік, але він пам'ятає кожен цей раз, і коли це було, і яке це було духовне переживання. Тоді, в сталінські часи, в церкву часто ходити було не можна. Бо якщо б тебе побачили навіть твої товариші, то це могло загрожувати не тільки втратою освіти, але і в'язницею. І отець Володимир згадує кожен свій прихід до церкви, який був для нього великою подією. Не могло бути й мови про те, щоб на службі пустувати, перемовлятися, базікати з однолітками. Потрібно було прийти на літургію, помолитися, причаститися Святих Христових Таїнств і жити очікуванням наступної такої зустрічі. Думається, і ми повинні розуміти Причастя, в тому числі і маленьких дітей, що вступили в пору відносної свідомості, не тільки як ліки во здравіє душі і тіла, але як щось незмірно більш важливе. Навіть дитиною воно повинно сприйматися насамперед як з'єднання з Христом.

Головне, про що потрібно думати, - щоб відвідування служби і причастя стали для дитини не тим, до чого ми його примушуємо, а тим, що він має заслужити. Треба постаратися так перебудувати наше внутрішньосімейне ставлення до богослужіння, щоб ми не тягнули свого отрока причащатися, а, щоб він сам по закінченні певного шляху, готував себе до прийняття Святих Христових Таїн, отримував право прийти на літургію і долучитися. І, можливо, краще, щоб недільним ранком не ми би торсали свою дитину, яка розважалася суботнім вечором: «Вставай, на літургію спізнюємося!», А він би, прокинувшись без нас, побачив, що будинок порожній. І опинився і без батьків, і без церкви, і без свята Божого. Нехай він до цього лише на півгодини приходив на службу, до самого причастя, але все одно не може не відчути деяку невідповідність недільного лежання в ліжку з тим, що має в цей час робити кожен православний християнин. Коли ж самі повернетеся з церкви, не докоряйте свого отрока словами. Бути може, ваша внутрішня скорбота з приводу його відсутності на літургії навіть дієвіше відгукнеться в ньому, ніж десять батьківських підганянь «а ну піди», «а ну підготуйся», «а ну прочитай молитви». 

Тому батьки свою дитину вже в її свідомому віці ніколи не повинні спонукати до сповіді чи причастя. І якщо вони зможуть себе в цьому стримувати, то благодать Божа тоді обов'язково торкнеться її душі і допоможе не загубитися в церковних таїнствах.

Тетяна Прусакова

Переклад українською: Православний Оглядач

 

To Top