Архімандрит Віктор (Бедь): Не потрібно шукати у моїх молитвах політичного забарвлення ч.2

Друга частина інтерв’ю архімандрита УПЦ (МП) Віктора (Бедя) для Православного Оглядача.

Перша частина – ТУТ.

Отець Віктор (Бедь), зокрема, розповідає про те, чи критикував він публічно Патріарха Кирила? Яке  «особливе» ставлення в РПЦ до Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія? Чи існує в УПЦ (МП) призначений Москвою наступник митрополита Володимира? Чому православним українцям не варто прислухатися до того, що говорить диякон Андрій Кураєв? Як так сталося, що Україна будучи незалежною вже понад 20 років все ще переживає серйозну політичну та економічну кризу?..

– Нещодавно Вас необґрунтовано звинуватили у тому, що з Вашого відома була опублікована на сайті Уповноваженого УПЦ у справах освіти та науки, ким Ви власне і є, стаття, яка критикує Патріарха Кирила. Хоч імені Кирила у статті не згадано у ній все ж таки говориться про «українофобів», «єдиноросів» та «ідеологів російського світу», які «мусять старатися видати Україну, тобто Русь, за минувшину московитів». Чи не є це непрямою критикою керівництва РПЦ?

– Ніколи у своєму житті я не піддавав, не піддаю і не збираюсь піддавати критиці чи будь-якій критичній оцінці догматично-церковну діяльність як ієрархії Московського патріархату, зокрема Святійшого патріарха Московського Кирила, так і Української Православної Церкви чи інших Помісних Православних Церков, оскільки не мав і не маю на це жодних підстав, належного богословського досвіду і бажання.

Будучи делегатом Помісного Собору Російської Православної Церкви, в кінці січня 2009 року я свідомо голосував за обрання главою Московського патріархату саме Святійшого патріарха Кирила, оскільки вважав його найдостойнішим кандидатом із тих архіпастирів, що були включені до бюлетеня для таємного голосування. Та це не означає що на рівні окремо взятих українських і російських церковно-політичних кіл, які є прихильниками імперських ідей великого московського шовінізму, не існує особистостей, які не поділяють моїх власних і наукових поглядів щодо правдивої історії Скіфії-Русі-України, церковного будівництва Церкви Христової в Україні, бачення напрямків і шляхів подальшого розвитку Української Православної Церкви, її місця в сім’ї автокефальних Помісних Церков та подолання розділення православних в Україні.

Саме окремі представники цих політико-церковних кіл і намагаються породжувати навколо моєї богословсько-освітньої, наукової і церковної діяльності всякого роду нісенітниці, та провокують певні непорозуміння на церковному рівні. І певних результатів ці недоброзичливці досягли. Так, незважаючи на те, що Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія, згідно з рішенням Священного Синоду УПЦ, є вищим духовним навчальним і науковим закладом Української Православної Церкви, тільки її представник зі всіх інших представників духовних академій і університетів рішенням останнього архієрейського Собору Московського патріархату не включений до числа осіб, що за посадою є делегатом Помісного Собору Російської Православної Церкви.

Не зважаючи на духовно-освітній статус Ужгородської української богословської академії і письмове подання Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, я єдиний, з поміж ректорів академій УПЦ та РПЦ, так і не був уведений до складу Міжсоборної присутності Московського патріархату бодай до складу комісії з питань духовної освіти, хоча саме за взірцем організації навчального процесу в Ужгородській українській богословській академії імені святих Кирила і Мефодія (впровадженого з благословення Блаженнійшого Митрополита Володимира ще в січні 2002 року) з минулого року проведено реформування всієї вищої духовної освіти як в Українській Православній Церкві, так і в Російській Православній Церкві на всьому просторі СНД  (перехід на підготовку бакалаврів і магістрів, відповідно скореговані терміни навчання на чотири і два роки, уведено подальшу підготовку докторів богослов’я, запроваджено принципи Болонського процесу в організації духовної освіти і т.д.). Одним словом впроваджено те, за що нашу безпідставно академію десять років критикували всі кому тільки було не лінь. Та з цим нічого не поробиш… Приходиться просто за всім цим смиренно спостерігати і молитись…

Та поряд із цим між нашою академією та єпархіями РПЦ триває добра співпраця. Зокрема, для їх потреб, як і потреб інших Помісних Православних Церков, ми вже не один рік готуємо бакалаврів, магістрів та докторів богослов’я. Тісно ми взаємодіємо і з рядом наукових і освітніх установ Російської Федерації, при цьому з року в рік така співпраця як на церковно-духовному, так і світському просторі тільки розширюється і виходить на більш високий рівень.

У контексті Вашого запитання слід зазначити, що вияв патріотизму Святійшого патріарха Московського Кирила до своєї держави-вітчизни Російської Федерації, і мої любов і патріотизм до своєї Батьківщини України не перешкоджає нам вірувати у Спасителя Нашого Ісуса Христа, проповідувати слово Боже і бути в лоні однієї і тієї ж Вселенської Православної Церкви Христової. І це найголовніше…

А щодо пропаганди ідей «русского мира», то зрозуміло що в умовах державної незалежності України, Російської Федерації і Білорусі ця доктрина вже є застарілою і великої перспективи як на рівні міждержавних, так і на рівні міжцерковних відносин не має і мати не буде, це правда. Та відмахуватись від цієї проблематики огульно теж не потрібно. Слід пам’ятати, що ті громадяни Російської Федерації, які за своїм етнічним походженням є вихідцями з колишніх республік СРСР – України і Білорусі, а ще раніше – з етнічних земель Русі-України, і які на сьогодні проживають у складі Московської держави, не притворно, а насправді тяжіють до своєї великої української етнічної, духовної, культурної та історичної минувшини, і особливо ті посеред них, які за своїм етнічним походженням є українцями або відчувають у собі прабатьківське українське коріння.  Для них Русь – це святе. І ми не повинні про це забувати.

Хоча слід враховувати і те, що для іншої частини громадян Російської Федерації неслов’янського походження (які складають її переважну більшість) русько-українська чи навіть білоруська культура та православна віра не є рідними, а  тільки частково запозиченими ними в силу тих чи інших історичних процесів на теренах колишньої великої московської імперії, тож вони не можуть змінити своїх власних вікових традицій, культури, релігійних уподобань і віровчень. В таких умовах проповідування слова Божого Московська патріархія перебуває у дуже і дуже складній ситуації, потребує використання особливих методів місіонерської роботи, церковного будівництва і, даруйте, але і нашої підтримки, як молодша сестра Української Православної Церкви, що вийшла з її лона у 1448 році, і тільки в 1589 році здобула визнання і автокефалію від нашої спільної матері-церкви Константинопольського патріархату. Тож у питаннях духовної православної єдності, УПЦ і РПЦ, є нероздільними, як і всі Помісні Православні Церкви поміж собою.

 

 – Сьогодні все частіше говорять про те, що в наступники Митрополита Володимира готують митрополита Антонія (Паканича), кандидатура якого,  мовляв, задовольняє Москву. Він також є вихідцем із Закарпаття. Як Ви гадаєте, наскільки буде визначальним для майбутнього курсу УПЦ особа її Предстоятеля?

– Наразі постановка питання про обрання нового глави Української Православної Церкви є неактуальною і некоректною. На чолі УПЦ стоїть авторитетний і мудрий глава – Блаженнійший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви. Впевнений, що Господь Бог ще відведе Блаженнійшому довгі роки життя і дарує йому сили для управління нашою Церквою, бо його миротворча місія іще далеко не виконана в Україні. Окрім того, хочу нагадати, що українці славляться довголіттям, тож роки нашого Предстоятеля іще далеко не ті, щоб сьогодні говорити про його переобрання.

Поряд з цим слід зазначити що повнота архієрейського Собору Української Православної Церкви має достатньо гідних кандидатів, які з честю могли б очолити Українську Православну Церкву. Серед них – Високопреосвященнійші митрополити, правлячі – Агафангел (Одеська єпархія), Лазар (Симферопольська єпархія), Онуфрій (Чернівецька єпархія), Іларіон (Донецька єпархія), Платон (Феодосівська єпархія), Іриней (Дніпропетровська єпархія), Нифонт (Луцька єпархія), Сергій (Тернопільська єпархія), Антоній (Хмельницька єпархія), Софроній (Черкаська єпархія), Віссаріон (Овруцька єпархія), Питирим (Миколаївська єпархія), Симеон (Вінницька єпархія), Филип (Полтавська єпархія), вікарні – Павло (Свята Києво-Печерська лавра), Антоній (Київська духовна академія і семінарія), і це не говорячи про цілий ряд достойніших архієпископів і єпископів. Тож у свій час Українська Православна Церква матиме з кого обрати свого гідного керманича. Як бачимо, Блаженнійший Митрополит Володимир подбав і про це. Та цей час, Слава Богу, наразі іще не наступив…

А щодо духовно-церковного курсу розвитку Української Православної Церкви, то він визначений соборною волею Церкви і закріплений у її установчих документах та відповідних рішеннях архієрейських та помісних Соборів. І навряд чи він зміниться в бік згортання канонічно-правового статусу незалежності в управлінні з широкими правами автономії. Скоріш за все питання стоятиме про розширення сьогоднішнього канонічно-правового статусу в напрямку здобуття у канонічний спосіб, рано чи пізно, цілковитої автокефалії Української Православної Церкви у єдності зі Вселенським Православ’ям. На здобуття якої, Українська Православна Церква, беззаперечно має цілковите канонічно-правове та духовно-історичне право.

 

 – Неодноразово Ужгородську українську богословську академію критикував диякон Андрій Кураєв, який звинуватив церковне життя в Україні в «ідеологічному пофігізмі» та заявляв, що в «Ужгороді вже багато років триває профанація богослов’я». Звідки у «диякона всіє Русі» така любов до України та до Ужгорода зокрема?

- По-перше окреслена Вами особа не мала, не має і, думаю, ніколи не матиме ніякого відношення ні до України, ні до українців, ні до Української Православної Церкви.

По-друге не слід особливо перебільшувати роль і значення протодиякона Московської патріархії Андрія Кураєва у житті як Російської Православної Церкви, так і богословської думки взагалі. Хоча, якщо він є науковим світилом для Московських духовних шкіл як їх професор, чи російської богословської науки як її доктор, то нехай вони там ним і переймаються, тішаться та прислухаються до його цінних вказівок… Нам в Україні думки відвертого українофоба, який дозволяє собі робити огульні заяви про те, що, на його думку, української нації ніколи не було і не є, абсолютно не цікаві і не потрібні.

Що ж до суті Вашого запитання, то на нього, на мою думку, найбільш правильно і змістовно могли би надати відповідь у Федеральній службі безпеки Російської Федерації… Та сумніваюсь, що на сьогодні вони захочуть розтаємничити перед Вами свої файли з цього питання, і з українського питання взагалі…

 

- Отче Вікторе, Ви є Уповноваженим УПЦ з питань вищої освіти і науки. Поставте, будь-ласка діагноз сьогоднішньому стану освіти і науки в Україні. Які перші кроки необхідно зробити, щоб почали відбуватися зміни на краще?

– Українська освіта і наука розвиваються не на порожньому місці. Як світська, так і богословсько-духовна їх складова базуються на надзвичайно багатій освітньо-науковій спадщині минулих поколінь. Україна входить в число передових держав світу, де освіта і наука, незважаючи на всі труднощі соціально-економічного характеру в державі, розвиваються динамічно і повноцінно. А основні проблеми старі: відсутність належного і достатнього фінансування, надмірна забюрократизація системи управління освітою і наукою, відсутність правового механізму щодо забезпечення повної автономії вищих навчальних закладів тощо.

 

На державно-церковному рівні, це не вирішення до кінця питання про визнання дипломів випускників вищих духовних навчальних закладів, їх дипломів та атестатів про наукові ступені та вчені звання. Та слід відзначити, що з усіх цих питань є порозуміння з Міністерством освіти і науки України, відповідними профільними комітетами Верховної Ради України. З урахуванням думки офіційних представників Церков кожна з цих проблем чекає свого поетапного вирішення.

 

 – Останнім часом пожвавилися розмови про скликання Всеправославного Собору, хоча мова про нього йде понад 80 років. Чи потрібен цей Собор Православній Церкві?

– Однозначно скликання і проведення такого Вселенського Православного Собору є необхідним і бажаним. Адже в соборності – сила Вселенського Православ’я. Та процес його скликання і реального проведення постійно гальмується і відкладається. Як на мене, то для успішного проведення Вселенського Православного Собору його найвищим організаторам слід відійти від власної гордині, намагання нав’язати іншим вирішення своїх власних державно-церковних проблем і церковної політики, без врахування інтересів інших, і згадати про те, що всі ми належимо до лона єдиної Соборної Апостольської Церкви Христової, в якій кожна з держав і Помісних Церков повинна бути представлена належним чином, з урахуванням їх власних історично-державних, церковних і культурних традицій та інтересів. Бо посеред рівних братів і сестер у Христі не може бути старших і молодших, головніших і менш значущих, а в усьому має бути тільки Христос.

 

 – Останнє запитання, не зовсім церковне. Україна переживає гостру економічну та політичну кризу. До чого це може призвести, і як на Вашу думку у цій ситуації повинна діяти Церква?

– Сьогоднішні корупційно-кризові явища в політичній і соціально-економічній галузях українського суспільства є прямим наслідком програної націонал-патріотичними силами політичної боротьби щодо декомунізації України іще в 1991 році, хоча слід зазначити, що в умовах тоталітарного управління і контрольованого комуністично-радянською номенклатурою українського суспільства провести до логічного завершення таку політичну реформу на початку 90-х років ХХ ст. практично було неможливо. Націонал-патріотичні політичні сили на той час іще не були настільки могутніми, щоб справитись до кінця з раненим, але надзвичайно могутнім і структуризованим, з реальними важелями державної влади і потужним бюрократично-чиновницьким апаратом,  комуністично-радянським режимом.

 

Не сприяла цій перемозі як роз’єднаність, так і продажність серед націонал-патріотів. Та все ж, за умов збереження політичної єдності результат міг бути і досягнутий і більш вагомий… Та після відновлення 24 серпня 1991 року, з благословення Господа Бога, української державності, на жаль, в націонал-патріотів не вистачило волі до єдності, а відтак український народ опинився на роздоріжжі і без чітко визначених орієнтирів та єдиного провідника, внаслідок чого не вдалось усунути від державної влади комуністично-радянську номенклатуру, яка і надалі залишилась управляти в Україні, формально проголосивши про своє зречення від Комуністичної партії.

 

Національно-патріотичні сили, об’єднані у той час в українському парламенті у складі опозиційної Народної Ради, фактично розкололись (не без прямої участі правлячої комуністичної еліти та її спецорганів). Інтенсивно посилились процеси з розчленування єдності об’єднавчої української громадсько-політичної організації Народного руху України. Внаслідок цього не вдалось негайно розігнати, у своїй абсолютній більшості, комуністично-радянську Верховну Раду України, а 1 грудня 1991 року, за співучасті ряду лідерів національно-патріотичних сил, комуністично-радянська номенклатура, на фоні політичної наївності та розшарування українського народу провела у перші Президенти України комуністичного ідеолога, другого секретаря Комуністичної партії України (КПУ–КПРС) Леоніда Макаровича Кравчука. Таким чином першим президентом незалежної України стала особа, яка все своє свідоме життя пропрацювала на самих відповідальних посадах Комуністичної партії, партії яка своїми руками придушила і знищила державну незалежність Української Народної Республіки 1918–1921 рр., всі роки в подальшому виступала проти державної незалежності України і переслідувала (убивала) всіх тих, хто в Україні піднімав голос за її державну незалежність. Тож на які позитивні реформи і яку декомунізацію в Україні можна було розраховувати на найближчі десятиріччя…, зберігши при владі тих же комун як…

 

Саме непроведення перевиборів прокомуністичної Верховної Ради України восени 1991 року і обрання 1 грудня цього ж року головного ідеолога Комуністичної партії України (філіалу Комуністичної партії Радянського Союзу) Л.М.Кравчука першим президентом відновленої Української держави не дали змоги провести політичні реформи щодо  декомунізації в нашому суспільстві і відкинули нормальний демократичний, правовий, національний і соціально-економічний розвиток України на десятки років. Тож подальші процеси наростання корупції, нахабної «прихватизації» всього національного багатства українського народу ніким іншим, як окремими сімейними кланами колишньої комуністично-радянської номенклатури (перетасованої родинно між собою від Далекого Сходу до Карпатських гір у складі колишнього СРСР) і призвели до сьогоднішнього кризового стану в українському суспільстві. Та про це, чомусь, часто забувають.

 

Двадцять років поспіль, в умовах відродженої державної незалежності, на рівні найвищих щаблів політичної влади, відбувалась тільки зміна декорацій, а акторська посткомуністична ненажерлива владно-номенклатурна трупа залишалась в одному і тому ж складі – як не самі представники правлячої комуністично-радянської еліти минулих років, то недолугі, але талановито схильні до пограбування українського народу та утвердження корупції, їх нащадки. Якщо до цього додати, що переважна частина колишньої (і сьогоднішньої) комуністично-радянської номенклатури завжди категорично виступала і відверто вела боротьбу проти відновлення державної незалежності України, то неважко зрозуміти, чому Україна за останні 20 років топталась на місці як у питаннях утвердження української політики, так і в питаннях європейської інтеграції. Ці ж чинники відіграли негативну роль і в питаннях церковного будівництва, і зокрема щодо допущення (чи сприяння) розділення православних в Україні.

У сьогоднішніх умовах, які є наслідком минулих років (особливо політичних прорахунків у дні після 24 серпня 1991 року), якщо Україна буде розвиватись і надалі шляхом посилення правового свавілля,  процвітанню корупції в органах державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) та сімейно-корупційній монополізації в економіці, то наслідки такого розвитку неважко передбачити, ми їх неодноразово вже, за останні періоди, спостерігали у інших народів світу – це шлях до народного всеохоплюючого соціального вибух і бунту, на який, до слова, народ має право згідно з міжнародними нормами з прав людини та української Конституції.

Та будемо молитись, щоб така участь не постигла Україну та український народ, а українській владі вистачило сил, мудрості та політичної волі утвердити в Україні правопорядок і забезпечити належний соціально-економічний розквіт та добробут.

Поряд із цим, ми повинні добре усвідомити, що тільки дотримання Заповідей Божих і утвердження українського патріотизму, що базується на природному праві української нації на своє самовизначення, – та основа, без якої Україна не відбудеться як правова, соціально зорієнтована та процвітаюча держава. Держава, яка повинна бути рідною матір'ю як для всіх українців, так і для всіх без винятку представників братніх націй, що влились в єдину сім'ю українського громадянства. Чим швидше це ми усвідомимо і реалізуємо на практиці, тим швидше збудуємо гідне життя в Україні...

Ви запитуєте, де в умовах важкого життя українського народу повинна бути Українська Православна Церква. Відповідь однозначна: звичайно ж, зі своїм народом, духовно його опікувати та підносити молитви до Господа Бога за спасіння душ як мертвих, так і живих, і майбутніх поколінь співвітчизників…

 

Спілкувався редактор сайту "Православний Оглядач" о.Андрій Толстой.