Ваші листи: «Будьте батьками, а не князями»

Як я і обіцяв, розпочинаємо нову рубрику, в якій надаємо слово нашим читачам. Так і назвемо її - «Ваші листи».

Оскільки сьогодні ми будемо розглядати великий лист, то обмежимося тільки ним одним. Він надійшов днями до нашої редакції, і є анонімним. Як правило ми не друкуємо листів чи статей без імені автора, але цього разу робимо виняток. Єдине, що насмілився написати про себе автор, це те, що він є священиком однієї з українських конфесій. Я не буду називати конфесію, лише зазначу, що вона неправославна.  Гадаю, що для наших читачів здебільшого буде цікава проблема піднята в листі, ніж імена (навіть їх абревіатура) та конкретні назви, які ми також опускаємо.  

Чому ми вирішили все ж таки надрукувати цю статтю, хоча мова в ній йде, нагадую, про стан справ в неправославній конфесії та духовному навчальному закладі. По-перше, тому що цей лист надійшов на поштову скриньку нашого сайту «Православний Оглядач», отже його автор намагається щось сказати своїм через чужих. Можливо тому, що свої церковні ЗМІ його не послухають. По-друге, проблема, яка піднята в листі не може вважатися вузько конфесійною. Можливо я помиляюся. Але про це судити читачам.

Текст листа:

«Будьте батьками, а не князями», – нещодавно  сказав до єпископів Папа Франциск

А що, є в Церкві хоч один єпископ, який не свідомий своєї місії – бути батьком для своєї пастви? Очевидно, що є! Власне це і спонукало мене написати те, що вже більше 10 років не дає мені спокою.

Багато священиків покладали велику надію на нововисвяченого єпископа (…) І я був упевнений, що власне цей владика змінить у нас ситуацію на краще. Та перше його слово до нас, священиків, мене дуже насторожило і налякало. Подумав, іншого разу скаже краще. Та ні іншого, та й жодного разу. А мав він і першого і майже кожного разу говорити наступне: «Дорогі мої отці, брати і духовні діти! Ми живемо у важкі часи становлення нашої держави. Так, нам сьогодні нелегко. Нелегко і нашому народу. Тому прошу вас: часто нагадуймо слова Христа «З того дізнаються всі, що ви Мої учні, коли любов матимете між собою». Тож засвідчуймо цю любов між собою нашим вірним і цим подаваймо для них приклад для наслідування. Завжди і у всьому будьмо між собою чесні та справедливі, підтримуймо одне одного і спішімо на поміч».

Не сумніваюся, що такі часті нагадування допомогли б нам бути свідомими великої відповідальності у наших взаємовідносинах і спонукали б до тих відносин, про які говорив Господь. А це було б найкращим свідченням, що ми – Його учні. Хіба може сьогодні хтось заперечити, що ми дуже далекі до такого свідчення??? Хто ще не знає, що ми поділені на своїх-ближніх і своїх-дальніх? «Свої» – це курія і оточення єпископа, а «не свої» – це всі інші священики. Для своїх все в першу чергу: і більші парафії, і допомоги, і більші інтенції і т. ін. А для дальніх є стандартні відповіді: «Поки що немає», «Це ваша справа».

А ось Папа Франциск, верховний Архієрей католиків, вчить і закликає своїх єпископів любити священиків, як своїх «перших ближніх», як до цього закликає сам Господь у Заповіді любові до ближнього. Це означає, що єпископ повинен дбати про них як батько, як брат і як друг. Дбати про духовне зростання та про матеріальні потреби кожного священика, знаходити для них час, приймати їх, коли вони про це просять. А виходить, що власне єпископи поділили священиків, а через це немає між священиками не те що злагоди і любові, а й навіть щирих і дружніх стосунків.

Наприклад, хто може пояснити, як розуміти відповіді вл.(…). своїм отцям, які просили про допомогу: «Займатесь землеробством», «Продавайте льоди (морозиво)», «Продавайте «Колю» (тобто Кока-колу)» і навіть «Ідіть до ратуші і просіть у людей помочі, може вам щось дадуть» і, не повірите, але сказав одному старенькому священику о. Н. Д ще й таке: «Я поможу, але на домовину».

Добре, що сьогоднішній Папа і виголосив тезу «Бідна Церква для бідних», і сам засвідчує свою вбогість і всіма силами намагається втілити цю тезу в життя Церкви. А якби він її не виголосив? Хіба Христос до цього не закликав своїх служителів? Але хто скаже, чому наші єпископи (назва конфесії) на цю тему нічого не проповідують???

В (…) році, коли (…) став єпископом (наша молодь тоді масово виїздила за кордон на заробітки), то купив собі скромненького «джипа», якого в скорому часі вкрали, а потім одна за одною ще дві куплених круті автівки (загальною сумою прибл. 150 тис. $).

Не раз писали і говорили про особливу заслугу єп.(…) у становленні Духовної семінарії. Та викликає великий сумнів власне дух цього закладу і формація, де, як свідчать окремі викладачі, власне, немає Христового духу чесності, справедливості і любові між студентами і викладачами (про це ніхто й не говорить), а натомість дух лицемірства, дволичності, улесливості і підкупності, який несе всякі земні успіхи.

Чи може хтось збагнути і уявити собі, як викладач «Морального богослов’я» (…) цинічно вимагав у студента (сина священика) хабара за оцінку на екзаменах, а перед тим зобов’язував викладача (…) навмисне занижувати оцінку? Жахливою є сцена цього неймовірного цинізму, коли цей професор науки про добро і зло (…) в аудиторії підійшов до студента і нахилившись до вуха, тихо запитав: «Мама вже приїхала з Польщі?». «Ще ні», – відповів студент і попросив ще трохи почекати, коли мама повернеться із заробітків і він дасть відповідну суму цьому професору за оцінку. І в скорому часі ця заробітчанка (дружина священика) повернулася і справу цього разу, як не раз перед тим, було залагоджено. Але стався конфлікт і був розбір справи у єпископа-ректора в присутності викладачів. Ректор намагався зі своєї кишені повернути студенту гроші, але о.(…) обіцяв зробити це сам.

Та не пройшло й місяця, як професора «Морального богослов’я» о. (…) за великі заслуги перед Церквою було нагороджено високою церковною нагородою – митрою, яку йому вручив ректор єп. (…)

Є ще інші й більш жахливі випадки, та про них іншим разом.

Якщо хтось може заспокоїти мою душу, то дуже прошу.

Священик (назва конфесії)»

Священик також попросив дописати: «Зі зрозумілих причин лист (стаття) анонімний».

Звичайно, якщо хто має слова втіхи для автора статті, напишіть нам, і ми перешлемо їх йому, а можливо і опублікуємо.

Та повернімося до змісту листа. Чи таку вже серйозну проблему підняв у ній автор, який називає себе священиком. Судячи по стилю написання, сумніватися в тому, що цей чоловік має духовний сан не приходиться. Хтось можливо почне вираховувати автора, та навіщо. Він максимально приховав імена та прізвища героїв статті, ми зробили це ще більше. Бо розуміємо, що заміна одних людей на інших, як правило докорінно не змінює ситуації, якщо налагоджено працює система, хороша чи погана.  

Чи можна назвати описану ситуацію духовною хворобою. Мабуть що так. Бо, якщо найбільша заповідь християн це любов до Бога і ближнього, то її відсутність не може бути компенсована нічим іншим, окрім любові, любові практичної, любові діяльної,  або як каже святий апостол Павло, любові нелицемірної.  

Автора листа надихнули слова папи Франциска. І я підозрюю, що не одного його. Свого часу взірець бідності, який намагався наслідувати католицький святий Франциск з Асижу, також надихнув багатьох. Але то було справжнє стремління до вбогості, і чимало людей, відгукнулося на його приклад, залишивши свої маєтки та роздавши майно вбогим.  Сьогодні ситуація трохи інша.  У наш час можна багато говорити про ті чи інші християнські чесноти і подвиги та зовсім їх не наслідувати, заробляючи при цьому певний капітал, який інколи називають піаром.  Так ось, я не виключаю, що автор листа захотів чогось справжнього,  мабуть він хоче, щоб про оновлену Церкву не лише говорили, але й здійснювали її на практиці.

Та чи проблема це лише однієї конфесії? Який вихід з цієї ситуації можна запропонувати? Що нас чекає в майбутньому, якщо нічого у цьому питанні не змінювати? Про це та інше, що лежить у вас на серці, я хотів би почути від вас, дорогі читачі.

Редактор сайту «Православний Оглядач»:  о. Андрій Толстой