Україна перед вибором. Сергій Шумило

«Бувають часи, коли не можна інакше спрямувати суспільство до прекрасного, заки не покажемо усю глибину його теперішньої мерзоти; бувають часи, коли навіть зовсім не слід говорити про високе і прекрасне, не показавши одразу ясно як день шляхів і доріг до нього кожному» (М. Гоголь).

 

ХХ століття виявилося знаковим в історії Європи. Воно завершилось майже цілковитою секуляризацією європейського суспільного життя, з якого цілеспрямовано, протягом цілих поколінь намагались витіснити, вигнати Христа. Руками самих же людей.

 Як результат, Християнство як світогляд, як спосіб життя, поведінки та мислення, як найвища цінність і правда в європейській суспільній та культурній сферах тепер не має впливу.

Воно, на жаль, вже не має в серцях європейців того морального авторитету, значення голосу сумління, на який би рівнялись, посилались і навколо якого гуртувались би суспільства, нації, народи. Фактично втрачено головний цементуючий чинник європейської цивілізації.

Бог не може вмерти, вмираємо ми

У своєму невідворотному падінні в ХХ столітті людство зробило виклик, ствердивши, що «Бог вмер», що «Його немає»... А значить все дозволено...

Проте Бог не може вмерти, як би того комусь не хотілось. Він Вічний і Живий. Невідворотній і Його Суд, від якого людство навмисно намагається сховатись за власними хворими уявами. Насправді вмирає людство, яке в серці не має Бога, втратило, зреклося Його Любові і Правди, тим самим спотворивши свою природу, і тим прирікши себе на смерть.

Сучасна глобальна цивілізація постала на «конкуренції» з християнством, з Богом. Доба «просвітництва», «велика французька революція», «буржуазне суспільство», соціал-демократія і марксизм... Ми також є продуктом цієї «конкуренції». Комунізм не народився сам по собі в Україні чи Росії. Він породжений загальноєвропейськими процесами повстання проти Бога, бажання стати «вільними» від Нього. Ми також у сьогоднішньому своєму обличчі є продуктом нової європейської позасердечної та позадуховної постіндустріальної цивілізації гріхоцентризму, що сама собі готує катастрофу.

Наш постсовєтський спадок не є цілком окремим. Він з тих самих хвороб, що й на Заході, тільки з притаманним Сходові дещо іншим колоритом. Потенція та сама. Зараз українці, білоруси чи росіяни за духовним, а точніше антидуховним станом значно ближчі до космополітично-безрелігійної свідомості, ніж це могло бути на поч. ХХ ст., коли наші народи мали особливий, самобутній побут і православну свідомість.

За  роки войовничого атеїзму та богоборництва  в  країнах колишнього СССР  в  свідомість та гени людей  настільки  міцно  в’ївся  відбиток матеріалістичної свідомості та богоборницької  «совєтчини»,  відбиток  ухилення  від правомислія,  добровільного  боговідступництва і зрадництва,  що  вже  важко  говорити  про  нас,  як  про  спадкоємців  колись  величних  християнських  народів.  В  цьому  відношенні  досить  справедливими  були  заяви  компартійних  ідеологів,   що  їм  вдалося  витворити,  селекційно  вивести  відверто  нову  формацію – «совєтську  людину» (homo  sovieticus)  з  власною,  відмінною  від  стародавньої  неповноцінною  ментальністю,  свідомістю,  психікою,  світосприйняттям  та  підходом  до  вирішення  життєвих  проблем. Уся система совєтського експериментального виховання була спрямована саме на це.

Нас роками, десятиліттями вчили не думати, не мати власних думок, поглядів, переконань, ідей. Нам згори нав’язували примітивний атеїстичний стандарт і одноманітність, ізолюючи від будь-якого світоглядного розмаїття. Проте, згодом, в одну мить, цю завісу одноманітності несподівано (тими ж компартійними ідеологами - експериментаторами) було зірвано. На людей хлинув потоп неякісної інформації. Не маючи до того власних думок, поглядів і переконань, не будучи морально приготованим, наш народ почав захлинатись від такого інформаційного напливу, остаточно дезорієнтуючись і духовно розкладаючись.

Замість скасованої комуністичної релігії і моралі народу не запропонували якоїсь серйозної здорової альтернативи, опертої на тисячолітні національно-релігійні цінності, і той духовний вакуум, що утворився, почав заповнюватися всілякою безсмаковістю, а то й відвертим дияволопоклінництвом. Нам подали, точніше нав’язали «нові стандарти», «нове мислення», «нові цінності» – цінності також зіпсованої, також безбожної цивілізації, як єдиної панацеї від усіх бід, які подекуди стають для нас своєрідним «язичницьким божком», «новою релігією», далекою від християнства та його цінностей. Програма духовної руйнації слов’ян, закладена іще в 1917 р., спрацювала чітко, і тепер народ майже остаточно опинився втраченим для власної історичної національно-релігійної самобутньої духовної спадщини, не розуміючи, зневажаючи і відкидаючи її.

Двадцять років духовного самогубства

Позбувшись моралі, люди стали гіршими, ніж були за «совєтів». Останні двадцять років – роки нашого духовного самогубства, продовження майже сторічної «блудодійної оргії».

Розмірковуючи над проблемами духовного розвитку суспільства Тарас Шевченко писав: «Для людини матеріаліста - безбожника, котрому Бог відмовив в святому радісному почутті розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси, для такої напівлюдини всяка теорія прекрасного ні більш ні менш, як пуста балаканина»¹. Ці застереження великого кобзаря як ніколи актуальні нині для нашого здеморалізованого, духовно звітрілого українського люду.

Нині для більшості, як і писав Шевченко,  «всяка теорія прекрасного ні більш, ні менш, як пуста балаканина». Таке суспільство Кобзар називав «напівлюдським».

В масі своїй здеморалізоване українське суспільство за взірець нині приймає «воровські поняття». Ментальність «шпани» опановує людьми.

Замість навернення до високоморальних християнських чеснот, суспільство через засоби масової інформації цілодобово споживає і культивує в собі язичницькі культи насолод, комфорту, жорстокості, насильства, збочень і наживи. Люди мовчазно погодились, аби на противагу авторитетові Церкви, Сім’ї і Держави підростаючому поколінню подавались інші вартості. Замість християнства нині завуальовано пропонується відверте дияволопоклонство, яке нав’язується крізь сучасні музику, кіно, телебачення, радіо, інтернет, газети, книжки… Не розуміючи того, ми перетворюємось на дрібні гвинтики єдиної світової сатанинської машини, без власних думок та ідей. Під оманливими гаслами про «свободу» продовжується її блюзнірське придушення.

За таких умов формується ціле «нове суспільство», «нова генерація». Суспільство – для якого вже немає будь-яких моральних чи духовних обмежень, цінностей. Для нього вже немає Бога, а значить, як писав Достоєвський, «все дозволене». На кримінально-блатному жаргоні, що нині посилено витискує з побуту здорову літературну мову, це зветься «безпредєл». Єдине, що вони шанують, кому вклоняються – «золотий тілець», магічний культ якого перетворює  людей на заручників, рабів.

Але таке моральне «спрощення» відгукується на значно тоншому, органічному рівні. Нестримне прагнення розваг, задоволень, комфорту і розкоші притлумлює духовні якості людини, цілковито підпорядковує її «плотському началу», що в свою чергу порушує і руйнує природну гармонійність людського організму, спотворює й калічить психіку.

Перед нами оголюється суть людського буття, спливають на поверхню першопричини, які ми самі не хочемо або не здатні бачити.

Учень святого старця схиієромонаха Феодосія (Кашина) Кавказького та багаторічний в’язень сталінських концтаборів за віру cхиарх. Лазар (Журбенко,+2005) застерігав, що сучасну  культуру  споживання  варто розглядати не інакше як продукт відступлення (апостасії) європейської цивілізації від християнства.  На його переконання, особлива  небезпека  західної  форми  апостасії   в  порівнянні  навіть і  «совєтською»  полягає  ще  й  у  тому,  що  вона  є  результатом  добровільного,  а  не  примусового  відпадіння  від  Христа.  Добровільне  відступництво  накладає  на  людину  свого  роду  «незмиваєме  тавро»,  адже  піддає  особливо  тяжкому  ушкодженню  усі  частини  душі:  розум,  серце,  волю.  Цю  печать  апостасії  неможливо  змити  лише  розширенням  знань,  логічним  переконанням  ззовні чи прийняттям «правильної ідеології». Тільки  власним  покаянним  усвідомленням  свого  падіння,  внутрішнім  наверненням  до  Христа.   Причому,  наверненням  не  лише  словом,  а  й  внутрішнім  подвигом.

«Прибіжище під тінню Єгипта»

Український народ з Милості Божої багато сотень років був носієм неоціненної духовної спадщини, скарбниці справжніх християнських святих, пророків і старців, чого не мають інші народи Європи, не кажучи вже про Америку чи Австралію. І ми повинні б цей скарб відроджувати, зберігати і нести цим народам, духовно й культурно збагачувати європейську та світову цивілізацію. Це наше призначення, місія, Явне Покликання. Проте, заради модерново-безрелігійних «цінностей» сучасної псевдоєвропейської цивілізації ми досить часто зрікаємося власних, набагато вищих духовних скарбів та надбань. 

Парадоксально, але більшість з наших людей навіть не бажає розуміти, що тим самим ми втрачаємо власну самобутність, самодостатність, власне обличчя, а отже інтерес і потребу до нас з боку інших народів. Ґрунтуючись на чужому, ми не знаємо свого, а отже не маємо чого запропонувати світові, який, до речі, потребує від нас саме «нового», «невідомого» для них, але водночас самобутнього, традиційного і старого для нас. Тому то ми й не маємо тієї духовної та творчої активності, якою колись відзначався наш народ у минулому.

«Горе непокірливим синам, каже Господь, що збираються і радяться, але без Мене, і укладають союзи, не за Духом Моїм, аби прикласти гріх до гріха, не прислухаючись до вуст Моїх, йдуть до Єгипту, аби підкріпити себе силою фараона і сховатись під тінню Єгипту. Але сила фараона буде для вас ганьбою і прибіжище під тінню Єгипту – безчестям... Усі вони будуть осоромлені з-за народу, від якого немає користі їм; не буде від нього ані допомоги, ані поради, але сором і ганьба» (Іс. ХХХ, 1-5).

Ці застереження як ніколи підходять до нашого необачливого народу, що увесь час намагається «підкріплювати себе силою фараонів», шукає «прибіжище під тінню Єгипту», яким для нас у різні часи виступають то Орда, то Польща, то Росія чи, тепер, ЄС. Проте, чи потрібне стародавньому і духовно самодостатньому Києву, який здавна вважався «другим Єрусалимом» та духовним центром Східної Європи, постійне шукання «прибіжища під тінню Єгипту», постійне шукання опори на чужинських «фараонів»?

Шлях нашого відродження існує

Нині Україна переживає глибоку кризу, навіть не політичну чи економічну, а саме духовну. Вона, як і 1000 років тому, потребує  нового  «місійного  охрещення»,  духовної  християнізації народу, каяття, навернення  до Христа, до  тисячолітньої  скарбниці  Св. Православія та духовних першоджерел «другого Єрусалиму», його цілющих благодатних основ, високоморальних принципів та чеснот. Потребує поступового вивільнення  людської свідомости  від  сміття, пошкодженого  духом  «просвітництва», «совєтчини» та західної «свободи від Бога», гріхоцентризму. Потребує усвідомлення Вічності Буття, Вищого Суду та потреби спасіння власних душ, звільнення, очищення їх від бруду гріха.

Саме в цьому контексті, напевно, може розкритися покликання України, її місія.

Україна  лише  завдяки  Православію  отримала  свою  духовну  красу,  гармонійність, цілісність  та  величність.  Без  нього  вона  вже  не  є  «Єрусалимом другим», «престолом Святої  Русі»,  а  являє  лише порожнину, сукупність географічних  територій, а тому й не має будь-якого сенсу у житті.

Аби  Україна  ступила  на  справжній  шлях  духовного  відродження,  український  народ,  його  духовна  й культурна  еліти  мають  навернутись  на  шлях  безкомпромісного,  «консервативного» стояння в Правді, повернутись до одвічних духовних першоджерел, з  яких  живилися  усі  життєдайні  артерії  нашої  Батьківщини.  Та  колишня  велична Русь-Україна  Провидінням  Божим  за  гріхи  наші  була  відтята  від  нас  для  нашого  ж  напучення,  прозріння.  І  повернення,  відродження  її  ми  повинні  заслужити  перед  Богом,  вимолити  у  Нього. 

Тому  дійсне  відродження  Соборної Русі-України  ми  всі  мали б  розпочинати  з  внутрішнього,  духовного  відродження  кожним  самого  себе,  з  самоочищення  себе  від  тієї  гріховної  мерзенности  та  брехні,  що  перенаповнюють  наші  серця.  Самоочищення – шляхом  всенародного  покаяння,  молитви  та  життя  згідно  заповідей  Христових,  життя  у  Христі,  Його  дійсно Святій, Соборній, Православній  Церкві.  Інакше  ми  будемо  просто  негідні  ані  справжнього  відродження,  ані  самого  життя  в  мирі  та  добробуті,  а  тому  будуть  марні  і  всі  наші  зусилля  на  політичному,  економічному  чи  якомусь  іншому  поприщі.

В  цьому  відношенні  досить  слушно застерігав ще на поч. 1990-х рр. схіарх. Лазар (Журбенко, +2005):  «Шлях  до  миру  Божого пролягає  крізь  Його  Правду:  роботою  правди  буде  мир  (Іс. 32, 17).  Усі  ми  сьогодні  особливо  потребуємо  в  усвідомленні  того,  що  тільки  діланням  правди  можемо  ми  вирішити  наші  проблеми – як  духовні,  так  і  матеріяльні.  Ніякі  політичні  реформи  не  врятують  нас,  жодний  політичний  лад  не  зможе  урятувати  нас  від  нас  самих,  від  нашої  гріховности  та  її  згубних  плодів».

Дух, душа завжди є первинними над тілом. Так витворена людина від початку буття. І саме до такої гармонійної цілісності ми маємо прагнути, якщо дійсно хочемо бути повноцінними людьми, народом, багатим одночасно духовно і матеріально. Адже проблеми у сфері політики, економіки, екології – то наслідки проблем у сфері моралі, але проблеми у сфері моралі – то вже наслідки проблем у сфері духовності, власної душі. І доки ми не вилікуємось від хвороб власної душі, всі наші потуги до піднесення будуть марними. І доки наше суспільство, народ цього не усвідомить, та всеохоплююча криза дедалі більше поглиблюватиметься. А головне, жодні закордонні «месії», жодні «нові стандарти», програми «швидкого зростання» чи «сталого розвитку» не врятують нас від нас самих, від наших хвороб, хиб і гріхів.

Україна повинна очиститись, сама пройти шлях покаяння, духовного очищення та перенародження. Не орієнтація на Росію чи ЄС, а самоствердження у власній духовній спадщині та самодостатності, як духовного центру східного слов’янства, його «другого Єрусалиму», та надання сучасній духовно спорожнілій європейській цивілізації тих споконвічних моральних орієнтирів і цінностей, яких вона нині самовбивчо втрачає.

На глибоке переконання В.Білозерського, Т.Шевченка та інших «кирило-мефодіївських братчиків», призначення слов’янської цивілізації і українського народу зокрема полягає в «відродженні в своєму житті ідеї громади християнської, поверненні її в життя, що втратило найголовнішу суспільну підставу, – релігію і знову явитись в Европі з новим благом, котре вона їй дарувала».«Як і завжди, призначенням їх було розповсюдження мирної землеробської цивілізації, моральних понять гуманізму; як раніше вона пом’якшила вдачу войовничих народів, так і тепер вони пом’якшать роздратованих лихами душі народів, вирішенням соціальних задач, поверненням блага, вказаного Спасителем… Кожен член  повинен прагнути до здійснення цієї ідеї на протязі всього свого життя, використовувати всі засоби, якими він володіє, на служіння людству і своєму народові і бути напоготові навіть постраждати за Праву справу…»², – наголошував В.Білозерський. 

Самоідентифікація, пошук національної ідеї вимагає повернення народу до «духу традиціоналізму». Таке повернення до «духу традиціоналізму», до «духу нашої давнини» полягає в зануренні до великого духовного досвіду та святоотцівсько-православної спадщини минулого, що вимагає повернення народу до його духовних першоджерел, в яких він  вичерпно  зосереджує  всі  свої  позитивні  здібності і вдачу.

«Необхідно  воскресити  Православіє,  розпалити  серця  наші  любов’ю  до  віри,  як  то було  у  нас  в  давнині»³, - записав майже сто років тому  останній Гетьман України Павло Скоропадський у своїх щоденниках. 

Сьогодні Україна знову перед вибором. Не зробивши його, не ступивши на шлях дійсного духовного відродження, вона приречена на загибель, оскільки не виправдовує свого існування і призначення.

Аби здійснити своє покликання, українському люду необхідне нове навернення до Христа, до предківської православної християнської віри. Необхідна нова християнізація народу, його воцерковлення,  духовне перенародження, виправлення через каяття. Каяття в тій більше як сторічній європейській оргії, боговідступництві та викривленні душ. Звільнення від зачарованого сну людських сердець, очищення після затяжної блудної ночі та добровільного полону зла, смерті і гріха.

Ідея як така має силу і життєздатність, якщо вона підкріплюється конкретними справами. А це вимагає духовної бадьорості і творчої активності, виховання глибокої віри і духу побожності, аби з достоїнством пройти майбутні життєві випробування. Вимагає самоусвідомлення, що привернення єдності нашого народу, подолання сучасного руйнівного стану деморалізації та розкладання полягає не в політичних чи якихось інших програмах, деклараціях, але перш за все у власному духовному видужанні, усвідомленні власної самодостатності і водночас немічності перед Волею Всевишнього, усвідомленні та виконанні тієї священної місії, що покладено Божественним Провидінням на наш народ та Св. Церкву. «Єдиний шлях до видужання – покаяння і молитва, щира молитва до Господа, вблагання пробачити нам усі наші падіння, злочини, згрішнення», – вчив схиарх. Лазар (Журбенко).

Саме на покаянні, як на передумові духовного відродження, завжди наголошували Святі Отці. Якщо ж не буде покаяння і любові поміж слов’янами, кінець світу близький (Св. Іоан Кронштадтський). І навпаки, якщо буде покаяння – Господь в силах на деякий час призупинити грядущі катаклізми, аби «спаслися обрані». В цьому полягає розкриття сакральної таємниці України як «Святої Русі», як «Єрусалиму другого».

Сергій Шумило, дослідник церковної історії, публіцист

Екологія, Православ`я і духовність. Сергій Шумило

Україна потребує повернення Хреста

Релігійні чинники народження Козацької України

Релігієзнавець: Київ ніколи не був «унійним центром» ч.1

Релігієзнавець: Київ ніколи не був «унійним центром» ч.2

Глава УГКЦ: Святкування Хрещення Русі 28 липня – московська традиція (коментарі)

Київський князь Оскольд – святий!

Чи був Тарас Шевченко греко-католиком?