Третій не зайвий, або чому не чують УАПЦ?

Священик Олег Точинський, клірик Волинської єпархії УПЦ

В усіх українських міжконфесійних баталіях на тему створення Єдиної Помісної Православної Церкви (хоч ця формула не зовсім вірна), найактивніше виступають представники УПЦ КП. Це зрозуміло, оскільки визнання Світовим Православ'ям для предстоятеля УПЦ КП є життєво важливим, як би він цього не заперечував.

Помітно обережнішою в подібних речах є УПЦ, адже на сьогодні, якщо переглянути умови, які диктує УПЦ КП, паралельно захоплюючи храми, стає зрозумілим, що позитивні передумови для діалогу майже вичерпано. І зовсім слабким в цій ситуації є голос УАПЦ, який, між іншим, часто пропонує доволі цікаві альтернативи для виходу з кризи, яка склалась.

Аналіз пропозицій УАПЦ можна зробити, виходячи із забутого всіма (або ж багатьом невідомого) Відкритого листа Предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія Патріарху УПЦ КП Філарету від 24.07.2009. Більше того, в цьому зверненні митрополит Мефодій розкриває доволі цікаві подробиці подій 2008 року, коли делегація Вселенського патріархату на чолі з патріархом Варфоломієм, на прохання колишнього президента В. Ющенка, прибула до України задля посередництва в міжконфесійному діалозі.

Хоч матеріал дещо об’ємний, однак задля повної картини доцільно надати його в повному обсязі. У цій статті більше говоритиму не я, а УАПЦ, бо ж саме голос цієї конфесії найменш чутний в православниому "діалозі" в Україні сьогодні. Не треба бути великим провидцем, щоб зрозуміти - те, що ми маємо в українському православному "котлі" наприкінці 2014 року,  своїм корінням сягає не лише до подій у житті православ'я в 1990-1992, але і в роки 2008-2009. 

МЕТА ЗВЕРНЕННЯ

Митрополит Мефодій пише предстоятелю УПЦ КП Філарету: «Звернутися до Вас з цим листом, мене спонукала публікація у журналі «Український Тиждень» (число 10 ((71)) за 13.03.2009), де Ви вперше за останній час публічно прокоментували зміст переговорів УПЦ КП зі Вселенським Патріархатом влітку минулого року. Українська Автокефальна Православна Церква життєво зацікавлена в об’єднанні українського православ’я на ґрунті повної канонічної незалежності (автокефалії) та робитиме від неї залежне, аби це об’єднання відбулося.

Однак, спираючись на позицію наших попередників – блаженної пам’яті Святіших Патріархів Мстислава, Володимира та Димитрія, ми вважаємо, що метою об’єднання має бути не лише фактична автокефалізація Української Церкви, але й входження її до співпричастя зі вселенським православ’ям.Згода Його святості святішого Патріарха Варфоломія відвідати Україну з нагоди святкування 1020-ліття хрещення Київської Русі сповнила нас та мільйони наших співвітчизників надією на те, що остаточне створення канонічно визнаної Єдиної Помісної Православної Церкви може відбутися вже за нашого життя.

Ми сподівалися, що візит Вселенського Патріарха відкриє ієрархії наших Церков перспективу канонічного визнання у близькому майбутньому. Сподівалися, що зваживши на конструктивну позицію автокефального руху в Україні, Святіший Патріарх Варфоломій по-батьківськи запропонує нам модель подолання канонічної кризи. Втім, не з вини Української Автокефальної Православної Церкви переговори з представниками Вселенської Патріархії було зірвано, а церковний рух в Україні за автокефалію зазнав масштабної поразки».

Щоб правильно зрозуміти позицію УАПЦ, треба зазначити, що представники цієї конфесії є прихильниками утворення єдиної УПЦ лише за допомоги предстоятеля Вселенського патріарха, вважаючи Константинопольський патріархат Церквою – Матір’ю Українського Православ’я.

Історично відомо, що це дійсно так, адже Хрещення Київської Русі було впроваджено саме Візантійською імперією. Однак пізніше, в силу того, що Константинополь піддався тимчасовому відпадінню від Православ’я, підписавши в ХV столітті Флорентійську унію з Католицькою церквою, митрополити Києво-Московські проголосили незалежність, а пізніше автокефалію РПЦ (яка не була невизнаною світовим Православ'ям, як часто люблять інтерпретувати представники УПЦ КП, а лише Константинополем).

У силу історико-політичних обставин, Київська митрополія була перенесена на північ, де і перевтілилась в митрополію, а згодом патріархію Московську і всієї Русі. І оскільки РПЦ було визнано автокефальною (через певний час, навіть, Константинополем), Московська патріархія стає Церквою-Матір’ю для Українського православ’я. А враховуючи те, що Україна, протягом своєї довгої історії, постійно перебувала під політичним впливом інших держав, а нерідко частини території нинішньої України належали до тих чи інших держав, повертати центр руського Православ’я в Київ було практично неможливим. Що ж до першої Церкви-Матері, то Їй, під турецьким пануванням, було не до нас, колишніх дітей.

Якщо проводити більш доступні аналогії, то вище наведені явища можна порівняти з наступною ситуацією – Константинополь - кровна мати київського християнства, була взята в рабство і зникла без вісті, залишивши своїх малолітніх дітей на призволяще. Більше того, самі діти потрапляють в таке скрутне становище, що важко взагалі втриматись на ногах і необхідно просити допомоги в когось зі сторони. І тут, на арену подій виходить сестра Константинополя – Москва, яка у висновку і стає другою матір’ю (мачухою) для православних сучасної України.

Минає багато часу і мати-Константинополь розвертається до своїх дітей, а вони її, в силу того, що коли маму забрали, були ледь дорослішими за немовлят, вже не пам’ятають. Логічно, що мати-Константинополь має певні "історичні" права на своїх дітей в Україні, але і мачуха-Москва, в силу звички, теж просто так своїх приймаків не віддає. Так і триває ця тяганина між двома сестрами, але дивлячись на все це, найчастіше страждають діти. Більш того, діти встигли настільки розділитись і зненавидіти одне одного, що навіть коли дві сестри – Константинополь і Москва – порозуміються щодо складних питань, їм буде неймовірно складно примирити тих, хто поділився і обрав різні шляхи. Хтось з цих дітей, немов юнак з євангельської притчі «про блудного сина», пішов в далекі країни, шукаючи собі самостійності, кращого життя, інші – згадавши про свою кровну матір, ринулись до неї, ще інші – залишаються на роздоріжжі між двома сестрами.

Зустріч Константинопольського патріарха Варфоломія і предстоятеля УПЦ митрополита Володимира в Києві

Теоретично, Вселенський патріархат може вимагати повернення своїх канонічних територій – України, але поки що ми цього не спостерігаємо. Можливо (хоча малоймовірно), щось подібне трапиться на Всеправославному соборі 2016 року, час покаже. Достаменно зрозуміло одне - діти Константинопольського патріархату – УАПЦ, УПЦ КП та УПЦ сьогодні, хоч і визнають історичне материнство цієї Церкви, але не можуть потрапити під Її омофор. УПЦ КП, немов підліток перехідного віку, не хоче, УАПЦ хоче, але Константинополь не може розпоряжатись на колись своїй, а тепер чужій канонічній території, УПЦ – вже майже повнолітня і навіть отримала паспорт, тому, в принципі, опіки Константинополя - Стамбула (який далеко вже не той, що був 1025 років тому) не потребує.

Задля того, аби хоч якось об’єднати шляхи цих трьох православних конфесій, патріарх Варфоломій приїздить в Україну на свято 1020 річниці Хрещення Київської Русі. Водночас, представники Вселенського патріархату проводять зустріч з Предстоятелями УАПЦ, УПЦ та УПЦ КП. На цій зустрічі, яка відбувається за участі колишнього президента України В. Ющенка та ряду чиновників, обговорюються шляхи виходу з міжконфесійної кризи, яка склалась в Україні.

ЗАПРОПОНОВАНА СХЕМА ВИХОДУ З МІЖКОНФЕСІЙНОГО КОНФЛІКТУ В УКРАЇНІ

Продовження листа предстоятеля УАПЦ до глави УПЦ КП: «Піклуючись про інтереси незалежного українського православ’я, ми вважали та вважаємо недоцільним оприлюднювати відомі нам факти про зміст переговорів з представниками Вселенського Патріархату. Ваше інтерв’ю «Українському Тижню» змінило ситуацію, і сьогодні ми вимушені публічно прокоментувати ті відомості, що вже були оприлюднені Вами. Отже, як Ви стверджуєте в даному інтерв’ю, представники Вселенського Патріархату запропонували УПЦ КП наступні умови виходу з канонічної ізоляції:

- тимчасова відмова від статусу Патріархату;

- входження до юрисдикції Вселенського Патріархату з метою отримання Томосу про автокефалію в майбутньому;

- формування канонічних керівних органів Української Церкви в юрисдикції Вселенського Патріархату з благословення Вселенського Патріарха (зокрема, обрання Предстоятеля Церкви актом Вселенського Патріарха з трьох альтернативних кандидатур, які висуває український єпископат).

Критикуючи ці, озвучені представниками Константинополя, умови, Ви влучно зауважили, що запропоновані зараз Українській Церкві канонічні права під омофором Вселенського Патріарха значно поступаються тим правам, якими Київська Митрополія історично користувалася в складі Вселенського Патріархату та сукупності канонічних прав сучасної УПЦ в складі Московського Патріархату. Ми також згідні з Вами в тому, що запропонована Константинополем модель подолання кризи (принаймні, в тій формі, як її описано у Вашому інтерв’ю) не є оптимальною та не може розглядатися нами як остаточна модель канонічного улаштування.

Однак, як добре пам’ятають ті, хто був разом з Вами у Константинополі напередодні візиту Вселенського Патріарха тоді ці умови не викликали у Вас якогось заперечення. Ви були готові на компромісний варіант тимчасового канонічного улаштування Української Церкви. А єдине, що Вас реально цікавило – це гарантії збереження за собою посади Предстоятеля Української Церкви».

Потрібно звернути увагу на останнє речення, аби насправді зрозуміти, яку мету ставив на той час і ставить тепер предстоятель УПЦ КП Філарет. Цікаво також і те, що це зібрання не було спонтанним, а мало невідому нам передісторію в Стамбулі. Та попри все це, модель подолання кризи, яку запропонували представники Константинопольського патріархату дійсно могла б принести певний позитивний результат. Однак, чому тоді цього не відбулось, читаємо далі.

ФІЛАРЕТ ПОХИТНУВСЯ…

«Тому Ваша позиція сьогодні видається нам неконструктивною та такою, що обумовлена суто особистими інтересами. Адже дану модель було запропоновано лише в якості перехідної до остаточного канонічного унезалежнення Української Церкви – видання Томосу про автокефалію. Нагадаю Вам й інший факт, а саме те, що домовленості чітко визначали критерій, за яким в майбутньому оцінюватиметься готовність Української Церкви в складі Вселенського Патріархату до цілковитої канонічної самостійності (автокефалії) – а саме, перебування в цій юрисдикції більше 5 тисяч православних парафій в Україні.

Оскільки наша Церква також брала участь у переговорному процесі, з відповідальністю заявляємо, що, на нашу думку, в ході переговорів українська сторона мала реальну можливість значно оптимізувати модель канонічної легітимізації УПЦ КП та УАПЦ. Однак для цього українська сторона теж мала піти на зустріч Константинополю, а саме виконати головну умову представників Вселенської Патріархату, тобто погодитися, що Предстоятель Української Церкви в складі Вселенського Патріархату обиратиметься Вселенським Патріархом з трьох запропонованих українським єпископатом кандидатур.

Дозволю собі нагадати Вам, що напередодні візиту до України Вселенського Патріарха в УПЦ КП з Вашого благословення було зібрано Архієрейський Собор (18.07.08), який надав Вам право вести переговори щодо легітимізації ієрархії шляхом входження Церкви до складу Вселенського Патріархату. Цей Собор не залучив єпископат або Священний Синод УПЦ КП до переговорного процесу або вироблення моделі такої легітимізації. Він лише наділив Вас мандатом на введення переговорів. Однак, надавши Вам мандат довіри, єпископат УПЦ КП сподівався, що Ви використаєте його не для захисту власних інтересів, а для ведення переговорів в інтересах цілої Церкви.

На жаль, цього не сталося. Ви погодилися на входження УПЦ КП до складу Вселенського Патріархату, тобто тимчасову відмову від автокефалії та патріаршого сану Предстоятеля Церкви. Втім, коли Ви дізналися, що обрання Предстоятеля Української Церкви відбуватиметься на альтернативних засадах, і у Вас немає стовідсоткової гарантії обрання на цю посаду, переговори було фактично зірвано.

Чому саме Ви категорично не погоджувалися з цією умовою? Адже принциповим питанням є не процедура обрання Предстоятеля, а зміна статусу Церкви (з якою Ви, власне, погодилися). Що ж стосується обрання Предстоятеля з трьох кандидатур, то хіба кожна з цих кандидатур не мала б висуватися українським єпископатом? Дозволю собі нагадати Вам, Владико, що заради полегшення процесу об’єднання під омофором Вселенського Патріархату Українська Автокефальна Православна Церква погодилися утриматися від висунення власних кандидатур. Ми запевнили Вас, що готові на майбутніх виборах Предстоятеля об’єднаної Церкви не висувати ані кандидатуру Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія, ані будь-яку іншу кандидатуру від УАПЦ.

Отже в УПЦ КП була можливість висунути на посаду Предстоятеля кандидатуру патріарха Філарета і ще дві кандидатури з числа єпископату УПЦ КП. Втім, навіть цей варіант, що цілком відповідав інтересам УПЦ КП, було Вами відкинуто. Невже ж серед єпископату сучасної УПЦ КП немає жодної достойної кандидатури, окрім Вас? Невже Київський Патріархат існує лише завдяки Вам? Невже за десятиліття своєї праці по розбудові УПЦ КП Ви не знайшли, не виховали принаймні двох достойних єпископів, які б були спроможні продовжити Вашу церковну справу?

На жаль, логіка Вашої поведінки нам абсолютно зрозуміла. Ви просто не бажаєте поступатися своєю владою та посадою. У процедурі обрання Предстоятеля Ви побачили потенційну загрозу власній владі в УПЦ КП, яка на сьогодні фактично є необмеженою. Таким чином, піклуючись про власну владу в Церкві, Ви повністю перекреслили можливість канонічної легітимації та отримання канонічної автокефалії для Української Церкви в близькій історичній перспективі. Свої індивідуальні інтереси Ви поставили вище за загальноцерковні. Свою власну владу ототожнили з єдиною можливою та корисною для Української Церкви.

Втім, хіба Вашу позицію можна вважати конструктивною? По-людськи ми чудово розуміємо Ваше небажання поступатися владою в УПЦ КП, де Ви дійсно є найдосвідченішим церковним адміністратором. Однак, хіба Вам не здається, що отримання канонічного визнання з боку Константинополю та співпричастя зі вселенським православ’ям означає сьогодні для УПЦ КП та УАПЦ набагато більше, ніж наші з Вами особисті інтереси?»

Чомусь, ці рядки нагадують те, що відбувалось в 1992 році, коли тоді ще митрополита УПЦ Філарета, було відсторонено від займаної посади. Так само він обіцяв, що не йтиме на конфлікт, так само наголошував, що відступиться, але на ділі… вийшло УПЦ КП.

Варто відзначити також і те, що митрополит Мефодій, ніби з болем у серці, констатує факт своєї, як і Філаретової, нелегітимності. До речі, для тих, хто постійно заперечує необхідність цієї умови (легітимності церковної ієрархії) ці рядки будуть чітким доказом того, що це справді потрібно.

ПРО КАНОНІЧНУ КРИЗУ, ЄВХАРИСТИЧНЕ СПІЛКУВАННЯ ТА ІНШІ ЦІКАВІ РЕЧІ

«Наша з Вами влада у Церкві – не абсолютна та має тимчасовий характер. Й рано чи пізно, зі своєї власної волі, або з волі Божої нам з Вами доведеться відійти від керівництва тими церковними юрисдикціями, які ми на сьогодні очолюємо. Отож, чи не варто спільно подумати про те, щоби допомогти автокефальному рухові в Україні вийти з канонічної кризи, відмовившись від власного керівного становища в Церкві?

Спробуймо реально оцінити ситуацію, в якій ми опинилися після самопроголошення автокефалії. З одного боку, автокефальному рухові за цей час вдалося значно зміцнити своє положення. Було побудовано сотні нових храмів, засновані та діють духовні школи, виховано нове покоління священства, і як свідчать соціологічні опитування, в суспільстві набула значної популярності ідея повної незалежності Української Церкви.

Водночас, не можна не помічати й небезпечних для автокефального руху тенденцій. Ми знаходимося в канонічній ізоляції – Помісні Православні Церкви досі утримуються від євхаристійного спілкування з кліриками УПЦ КП та УАПЦ. Канонічна дисципліна та освітній рівень нашого духовенства часто залишають бажати кращого. Маргінальними лідерами з числа колишніх кліриків наших Церков засновуються окремі псевдоцерковні структури, де наявні відходження від православної традиції. Сотні тисяч вірних УПЦ КП та УАПЦ, які живуть сьогодні за межами України, з сумом дізнаються, що Таїнства, які вони прийняли в наших Церквах, наразі не визнаються в інших Помісних Церквах. Нарешті, і це головне, хоча після проголошення Київського Патріархату минуло 18 років, більшість православних громад України сьогодні перебувають в Українській Православній Церкві під омофором Блаженнійшого Митрополита Володимира, пояснюючи це тим, що (на відміну від УПЦ КП та УАПЦ) ця Церква має канонічне визнання вселенського православ’я.

Ми можемо погодитися з Вами, що запропоновані УПЦ КП Константинополем умови були доволі жорсткими. Однак ми також розуміємо і константинопольську сторону, яка бажає не лише надати УПЦ КП та УАПЦ канонічну легітимність, але й створити інструменти канонічного контролю, що дозволили би канонічно впорядкувати церковне життя в Україні та зупинити руйнівні процеси в Українському православ’ї – канонічний нігілізм та анархію, політизацію церковного життя, етнофілетичну ідеологію тощо.

Українська Автокефальна Православна Церква ніколи не зрадить той ідеал, за який молилися та боролися наші історичні попередники. Повна канонічна автокефалія була, є й залишатиметься остаточною метою нашого руху, бо ми вважаємо, що з огляду на своє апостольське походження, давню історію та вагу в православному світі, Українська Церква заслуговує мати власну Помісну Церкву з патріаршим устроєм.

Одначе, ми прагнемо, аби в Україні було створено не лише єдину та фактично незалежну Помісну Церкву, але й того, щоби ця Церква свято шанувала православну традицію та перебувала в євхаристійному спілкуванні з усім православним світом. А цього ніколи не відбудеться, доки проголошену нами автокефалію та Київський патріархат не буде визнано Вселенським Патріархатом, а також усією повнотою Православної Церкви.

Священні канони Православної Церкви не свідчать про те, яким саме чином має проголошуватися та узгоджуватися зі вселенським православ’ям автокефальний статус місцевої Церкви. Тому багато нових автокефальних Церков, включно з Руською, створювалися шляхом самопроголошення автокефалії.

Тим не менше, ми мусимо усвідомлювати, що відсутність євхаристійного спілкування зі вселенським православним єпископатом – є аномалією для Церкви, а тривала канонічна ізоляція може призвести до трагічних наслідків, коли штучно ізольоване від вселенського православ’я церковне тіло буде розвиватися окремо від повноти Церкви та за власними законами. Історія окремих церковних структур в діаспорі та Україні вже засвідчила, що така неправославна трансформація ізольованих від вселенського православ’я церковних тіл можлива. Про це також свідчить історія очолюваної Вами УПЦ КП, яка ще 1999 р. висловила ідею створення «другої паралельної родини православних Церков», увійшовши до євхаристійного єднання з неканонічними та альтернативними до законних Помісних Церков церковними групами за межами України, зокрема, з «альтернативною» Болгарською Церквою.

Для Української Автокефальної Православної Церкви імперативом є не лише автокефальний та патріарший статус Української Церкви, але й її православність, тобто чітке дотримання православного святоотецького віровчення та канонічної традиції Православ’я. А отже, ми робили й робитимемо надалі , від нас залежне, аби Українська Церква отримала у близькому майбутньому можливість співпричастя зі вселенським православ’ям».

Етнофілізм, політизація церковного життя, канонічний нігілізм та анархія, відірваність від світового Православ’я – насправді є реальними проблемами сучасних самопроголошених українських автокефалій. Та суть полягає в тому, що всі ці проблеми вони намагаються виставити перевагами, відтак, стає зрозумілим, що не всі в УПЦ КП та УАПЦ готові сьогодні на конкретні кроки для подолання розколу. Дійсно, в цій ситуації, «віз і нині там», адже вище наведені негативні явища дуже чітко закріпились в свідомості представників УПЦ КП та УАПЦ, перетворившись для них в щось нормальне.

ХТО Ж НАСПРАВДІ ВИНЕН В ТОМУ, ЩО В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВ'Ї ТАК І НЕ ВІДБУЛОСЬ ПОЗИТИВНИХ ЗМІН?

«Українська Церква не має сьогодні права на помилку. Не маємо такого права й ми з Вами, як ієрархи, від яких певною мірою залежить сучасний стан та майбутня доля українського православ’я. Тому ми ще раз звертаємося до Вас із проханням відповідально поставитися до викликів часу та зробити все можливе для того, аби незалежна Українська Православна Церква не потрапила у тривалу канонічну ізоляцію. Певні, що православна Україна та історія достойно оцінять Ваш крок, коли Ви, заради миру, єдності та канонічної легітимізації Української Церкви, погодитеся на те, аби на її чолі стала нова особа. Особа, яка би змогла стати символом церковної єдності та нової канонічно зваженої лінії церковного будівництва в Україні.

Владико! Багато українців сприймають Вас як «сучасного Мойсея». Однак, таке ставлення до Вас частини української громади – це ще не остаточна історична оцінка Вашої ролі в новітній церковній історії. Це, радше, свідчення тих сподівань, які покладає на вас частина української громади. Іншими словами, це моральне зобов’язання, що накладає на Вас велику відповідальність.

Даруйте, але мені згадуються події того дня, коли Святіший Патріарх Варфоломій залишав Україну. Тоді, в Секретаріаті, Ви виглядали як людина, що втратила ґрунт під ногами: зблідле, стомлене обличчя, зніяковілий, розгублений погляд, потоки поту, що стікали з чола, ніби зморена життям постать… Згадуються мені й Ваші слова:

– «А де гарантії, що мене оберуть Предстоятелем?!»

До Вас підійшла людина, яку знають та шанують в усій Україні, людина, ім’я якої пов’язане з відродженням української державності:

– «Ваша Святосте! Ви хоч би раз подумали про державу, про молоде священство, яке не визнається у світі, – що з ним буде після Вас?»

Не маючи що сказати у відповідь, Ви лише повторювали:

«Я – патріарх… Владика Варфоломій мав зі мною зустрітися…»

І почули у відповідь гірку правду:

«Який Ви патріарх? Хто Вас визнає? Президент хоче Вам допомогти, хоче щоби Вас було визнано світом, а Ви не даєте цього зробити!»

Можна було б розповісти й про інші обставини того дня, однак, ми не вважаємо доцільним це робити публічно. Суть не в цих подробицях, а в тому, що в той час Ви, Владико, на жалю, виявили слабкість духу та не знайшли у собі мужності відмовитися від посади та владних повноважень, наносячи цим зрадницький удар і по Президентові, і по всім патріотичним силам країни.

Мені сумно це писати, Владико, але така поведінка не гідна Предстоятеля. Глава Церкви не має права ототожнювати свої індивідуальні інтереси з загальноцерковними. Так, Ви обрані Помісним Собором УПЦ КП на посаду Патріарха Київського. Однак цей Ваш високий сан не визнається сьогодні ані Помісними Православними Церквами, ані більшістю православних християн України, зокрема Українською Православною та Українською Автокефальною Православною Церквами.

Ми не бажаємо бути Вашим суддею. Кожен з нас має лише єдиного суддю – Господа, милосердя Якого до грішників дивне та незбагненне. Однак, я вважаю можливим та морально виправданим ще раз звернутися до Вас із братською порадою. Не вірте улесливим словам залежних від Вас ієрархів, що нібито без Вас в якості глави Церкви на Київський Патріархат чекає розкол та стагнація. Кожного з нас можна замінити. І кожного з нас, церковних ієрархів, рано чи пізно замінить інша особа, яка займе наше місце після нас.

Це – закон життя. І опиратися цьому законові не варто, оскільки, діючи таким чином, ми можемо нашкодити не лише своєму духовному здоров’ю, але й нашим Церквам. Знайдіть мужність для шляхетного вчинку. Скоріться на волю Божу та погодьтеся на те, щоб Українську Церкву очолила інша особа, яка б не стояла на перешкоді порозуміння зі вселенським православ’ям.

Повірте, такий вчинок не принизить Вашої гідності. Навпаки, він зніме з Вас певні підозри, засвідчуючи, що те, що Ви робили, включно з канонічними помилками під час боротьби за автокефалію – робилося не для того, аби здобути необмежену владу у Церкві, а для блага українського православ’я.

Пам’ятаймо, Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (Як.4,6). Будьмо смиренними, розділимо з Христом Його земну поразку та приниження, аби увійти до його небесної перемоги та вивищитись з Ним у Царстві Божому, де «багато-хто з перших останніми стануть, а останні першими» (Мт.19,30).

З молитовним бажанням спасіння та утвердження у Господі

+ Митрополит Мефодій

Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви

Київ, 23 липня 2009 року»

Лист датовано 2009 роком, сьогодні – 2014. Жодного адекватного кроку з боку УПЦ КП для подолання міжконфесійної кризи в Україні не помітно. Хоч представники цієї конфесії ведуть розмови про об’єднання найбільше, практичних кроків в цьому напрямку ними не зроблено. Зрозуміло, що через ту впертість, яку сьогодні яскраво проявляють в УПЦ КП, важко повірити, що колись ця конфесія об’єднається навіть з УАПЦ. Адже останнім вже набридло бути хитрішими за всіх, їм просто хочеться мати елементарне право на те, щоб Літургісати на Гробі Господньому.

Предстоятель УАПЦ чітко виклав свою позицію в цьому листі, привідкривши багатьом таємниці того, що відбувалось тоді, в 2008 році, на перемовинах з Вселенським патріархатом про створення Єдиної Православної Церкви в Україні, але подальші події свідчать, що відповідач залишився глухим та сліпим до пропозицій свого адресанта.

Одному Богу відомо, як складатиметься життя трьох православних конфесій України в майбутньому, але приємно бачити, що до багатьох вже давно прийшло усвідомлення свого плачевного стану та невідкладності кардинальних, та водночас позитивних кроків.

Варто вчасно понизити градус агресії, який нині вирує між трьома, розділеними в минулому, дітьми, адже будь-яке благе починання повинне мати в своїй основі мир і любов. Ми можемо бути різними в своїх політичних чи будь-яких інших переконаннях, але ми завжди повинні залишатись християнами.

3 грудня 2014 року

Архієпископ УПЦ КП про УАПЦ: Неможливо розвалити те, що вже розвалилося

Два патріарха - три гетьмана. (Або, хто вчить орла літати, а солов`я співати)

В УАПЦ розповіли як хочуть об’єднатися з УПЦ КП

Архієпископ УПЦ КП про УАПЦ: Неможливо розвалити те, що вже розвалилося

Про духовність УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ в цифрах

Рівненський Меморандум остаточно закопала УАПЦ?

Предстоятель УАПЦ привітав новообраного Предстоятеля УПЦ

О. Олег Точинський: В УАПЦ скандал чи переворот?

Митрополит УАПЦ Макарій (Малетич) підтримав УПЦ (МП) у Львові, щоб навчити любові?