Святі Отці про послух. Григорій Богослов, Іоан Златоуст, Максим Сповідник

Продовжуємо публікувати уривки із книги «Благий непослух чи поганий послух» відомого православного грецького богослова, професора богословського факультету Солунського університету імені Аристотеля, клірика Вселенської Патріархії, протоієрея Феодора Зісіса.

Глава 4 (продовження). Святі Отці про послух. Святителі Григорій Богослов та Іоан Золотоустий

Святі Іоан Златоуст та Григорій Богослов [1] у своїх працях невпинно оспівують велич священного сану [2]. Воістину незрівнянним чином зображуючи висоту пастирського служіння, найвищі духовні якості і чистоту кліриків, вони разом з тим викривають падіння і мінливість багатьох з них - для того, щоб було зрозуміло відмінність між добрими і злими пастирями.

У багатьох їхніх творах часто згадується і про негідних єпископів. Але це не означає, що тим самим вони впадають у гріх осуду або паплюження. Єдине їхнє бажання - застерегти і захистити вірних чад від злих архієреїв, яким таке викриття також принесе користь, звичайно, якщо ті смиренно і безпристрасно захочуть почути правду, тим самим являючи справжню мудрість, бо сказано в Писанні: «Не викривай кощунника, щоб він не зненавидів тебе; викривай мудрого, і він полюбить тебе» (Прип. 9, 8).

Святитель Григорій, котрий зазнав багато гонінь і заслань від поганих ієрархів, пише, що він не страшиться нічого: ні нападок з боку людей, ні нападів диких звірів. Єдине, чого він боїться і бажав би уникнути, так це злих єпископів: «Від одного визволи мене, від злих єпископів». Бо архіпастирі, які поставлені бути вчителями, замість цього стали чинити усілякі злодіяння і найрізноманітніші пороки: «Соромно говорити, як є, але я скажу: поставлені бути вчителями благого, ми є джерелом всілякого зла».

Подібну ж думку ми зустрічаємо і у святого Іоана Златоуста: «... Нікого я так не боюся, як єпископів, - виключаючи небагатьох».

У святителя Григорія Богослова є також мудрі слова про те, що поганий той мир, який віддаляє нас від Бога (тобто коли ми погоджуємося з тим, що невгодно Йому, або беремо участь у тому, що противно Його святій волі), але похвальна та війна , яку ми ведемо проти брехні, омани і гріха.

За аналогією з цим скажемо: як існує благий і поганий послух, так само існує поганий і благий непослух. І як святитель Григорій, розмірковуючи про мир і війну, говорить, що «боротьба краще миру, який розлучає з Богом», так і ми насмілимось стверджувати, що непослух буває краще слухняності, яка розлучає нас з Господом. 

Преподобний Максим Сповідник

Святий Максим, справедливо іменований Сповідником [3], являє нам приклад тієї відповідальності у боротьбі за збереження віри, яку несуть в першу чергу, звичайно, священнослужителі, а потім вже і ченці з мирянами.

У ті часи всюди панувала єресь монофелітства [4] (нині ж скрізь, на жаль, панує найгірша з єресей - екуменізм) і весь єпископат могутньої Константинопольської Церкви підкорився імператору і патріарху, що підтримує єретиків. Непокірним був тільки один чернець - преподобний Максим. (Напевно, він теж мав славу бунтаря і неслухняного як і сьогодні противників екуменізму звинувачують у тому, що своїм словом вони розбурхують і бентежать паству.)

Патріарх Петро [5] засуджував святого Максима за непокору Церкві та погрожував йому забороною (у священнослужінні, - ПО). Преподобний же на це відповідав, що Церква це праве сповідання віри, та істина Церкви, від якої він ніколи не відпаде, і що в слухняності Церкві не перебуває як раз той, хто зраджує істину, відмовляється від неї, а не той, хто її захищає.

Наведемо невеликий уривок з цього діалогу.

Патріарх звернувся до сповідника зі словами: «Якої ти Церкви? Візантійської, Римської, Антіохійської, Олександрійської чи Єрусалимської? Ось всі [ці Церкви] з підвладними [їм] єпархіями об'єдналися [між собою]. Отже, якщо ти, як кажеш, належиш до кафоличної Церкви, то з'єднайся [з усіма], щоб, вводячи в життя новий і дивний шлях, не піддатися тобі тому, чого не очікуєш».

Святий відповів йому гідно своєї мудрості і благочестя: «Бог усіх, оголосив Кафоличною Церквою праве і спасительне сповідання віри в Нього, назвавши блаженним Петра за те, що він сповідував Його. Втім, я хочу дізнатися умову (сповідання), на якій відбулося єднання всіх Церков, і якщо це зроблено добре, я не стану відчужуватися».

Сімсот років потому святитель Григорій Палама, безумовно знаючи таку позицію преподобного Максима, ще суворіше стверджував, що до Церкви належать лише ті, хто приймають істину Церкви; ті ж, хто неслухняні цій істині, жодним чином не можуть бути Церквою і не мають до неї жодного відношення. Такі люди займаються самообманом, навіть якщо й іменують себе ієреями або архієреями.

Християнство, справжнє та істинне, характеризується і визначається не особистостями, але непорушною істиною та непохитністю у вірі: «І ті, хто від Церкви Христової, суть від істини, а ті, хто не від правди, ті й не від Церкви Христової, скільки б вони не зводили про себе брехні, коли називають самих себе святими пастирями і архіпастирями, і так звуться іншими. Адже ми пам'ятаємо, що християнство визначається не зовнішнім виглядом, але істинністю і точністю віри».

Уважно вивчаючи діяльність преподобного Максима і його погляди, можна багато чого почерпнути з цікавої для нас теми, але ми звернемося лише до тих фактів, які являють яскраві приклади благого непослуху.

Святий Максим «ридав і був охоплений глибокою скорботою», бачачи, як підтримувана державними і церковними властями єресь монофелітства поширюється на Захід і Схід. Тому він покинув межі царгородської Церкви і прибув в Римську, яка була неоскверненою цією єрессю, «чистою від такої ганьби». «Залишивши тутешні місця, він прибуває туди, захищаючи вчення та йдучи за тамтешніми православними, не без труда, не без втоми і муки пройшовши такий шлях».

По дорозі до Риму преподобний відвідав і церковні громади в Африці для того, щоб підтримати і зміцнити православних, спілкувався з місцевими архієреями, зміцнюючи в них халкидонську віру [6], озброюючи аргументами проти єретиків, передаючи свої знання і досвід. Адже він чудово розумів: щоб протистояти єретикам, недостатньо церковного сану, - необхідні богословські знання і багатий досвід. (Нині ж деякі вважають, що після єпископської хіротонії вони стають майстерними богословами і тому вимагають абсолютного послуху собі).

Будучи простим ієромонахом, він у премудрості й розважливості перевершував будь-якого архіпастиря. Саме тому ієрархи слухалися його. «Адже якщо вони були вище за положенням, то мудрістю і розумом були нижче, не кажучи про інші чесноти і добру славу, яку мав у всіх цей чоловік. Тому вони поступалися його словами і беззаперечно підкорялися іншим умовлянням і порадам, які мали в собі дуже велику користь».

Вступивши в 654 році вдруге на Константинопольську кафедру, монофелітський патріарх Пірр [7] знову повернувся до своїх єретичних переконань, хоча колись, після своєї бесіди з преподобним Максимом, публічно засудив єресь. Тепер же він всіляко намагався зламати волю святого, «думаючи, що якщо він його підкорить, то підпорядкує і всіх інших».

Тому, незважаючи на похилі роки подвижника (у той час йому було вісімдесят років), святого Максима піддали невимовним приниженням і муках, а разом з ним і учня його Анастасія, а також римського папу святителя Мартина [8] та інших західних ієрархів, яких насильно доставили до Царгорода.

За допомогою брехливого, грубо сфабрикованого звинувачення, на багаторазових засіданнях архієреї-єретики намагалися зламати сповідника, залякати його, але всі їхні старання були марними. Загрози і лестощі впереміш із допитами не злякали і не спокусили преподобного, який залишився вірним істині і «цілком незламним, твердим і непохитним духом».

Тому єретик, єпископ Кесарійський Феодосій, зробив ще одну спробу переконати святого, заявивши, що з ним вони повністю згодні і що віровчення вони анітрохи не змінюють, але діють так виключно з міркувань ікономії [9]. «Що з'явилося заради ікономії не слід приймати як істинний догмат, так само як і нині пропонований нам типос з'явився під приводом ікономії, а не відповідно до догматів».

На це преподобний Максим відповів, що в питаннях віри немає місця ікономії та компромісу, і ті, хто намагаються своє відхилення від чистоти православного вчення виправдати ікономією, суть брехуни, яких не тільки не слід слухатися, але, навпаки, необхідно всіляко відвертатися, щоб через спілкування з ними не брати участь в їх лукавстві. «Таке відбувається від лжевчителів і ошуканців, яким слід не довіряти, а ухилятися від них, наскільки можливо, і віддалятися, щоб від спілкування з ними ми не стали жертвою якогось зла».

Ніякі прийоми і хитрощі не змогли зломити святого, який заявив: «Вся сила небесна не переконає мене підкоритися вам, бо що я буду приводити в своє виправдання, я маю на увазі не Богові, але своїй совісті, якщо заради слави людської, яка є ніщо, відречуся від спасительної для мене віри?» (А сьогодні ієрархи, які єретикують, в гонитві за людською славою, зовсім забувши про Бога і свою совість, закликають нас до беззаперечного послуху, примушуючи скоритися екуменізму.)

І останнє: в житії преподобного Максима розповідається про те, як з початком розповсюдження єресі - «відходить від правильного вчення [імператор], а разом з ним і Церква, і чимала частина народу повернулася до протилежного». Зрештою, єдиним з патріархів, вірним Православ'ю, залишився лише святитель Софроній Єрусалимський [10], навколо якого і змогли згуртуватися православні, клірики і миряни: «Навколо нього збирається все священство і православний народ».(Дай Бог, щоб і в наші дні Господь явив світу хоча б одного патріарха або двох-трьох єпископів, незаплямованих ганьбою екуменізму, щоб біля них змогли б об'єднатися «священство і православний народ».)

На закінченню хочеться підкреслити той величезний внесок, який внесли святі отці у формування здорових відносин Церкви і Візантійської держави, - в першу чергу, їх старанність щодо недопущення цезарепапізму [11] і старання щодо встановлення симфонії [12] між Церквою і державою.

Так, святий Максим, засуджуваний за свої слова про те, що «неправедно і безглуздо називати царя священиком», пояснює, що насправді він лише трохи інакше сформулював і висловив позицію Церкви з цього питання, згідно з якою «приймати ухвали і міркувати про догмати більш личить священикам, ніж царям. Так як їм дозволено здійснювати обряд помазання і висвячувати, здійснювати приношення хліба і стояти перед жертовником і все інше ще більш божественне і таємне виконувати».

 

Перший розділ та інформація про автора: Слідом за екуменізмом прийшов гомосексуалізм

Другий розділ: «Благий непослух чи поганий послух»

Третій розділ: Священне Писання про послух

Четвертий розділ (початок): Святі отці про послух. Святий Афанасій Великий

Четвертий розділ (продовження): Святі Отці про послух. Святитель Василій Великий

 Переклад українською: Православний Оглядач

 У наступних частинах книги, які Православний Оглядач надаватиме вашій увазі, прот. Феодор Зісіс продовжує наводити ґрунтовне свідчення з праць та житія святих Отців Церкви щодо послуху (та непослуху) в Церкві Христовій.

[1] Святитель Григорій Богослов, або Назіянин (бл. 300 - бл. 391), - видатний богослов, один з трьох вселенських учителів Церкви. Друг і сподвижник святителя Василія Великого (330-378); син святого Григорія (Старшого), єпископа Назіанза. Був єпископом Сасима (Каппадокія), але, швидше за все, він ніколи не літургісував в межах своєї єпархії. Після смерті батька успадкував кафедру Назіанза (Каппадокія), а потім був обраний патріархом у аріанствующий Царгород (379-381). Головував на II Вселенському Соборі (381), сприяв утвердженню христології та православного розуміння Святого Духа як третьої Особи Трійці. Автор багатьох богословських творів, серед яких особливо виділяються «П'ять слів про богослов'я», за що Церква й іменує його Богословом. Автобіографічні поеми «Про моє життя», «Про мою долю» і «Про страждання моєї душі» стоять в тому ж ряду, що й «Сповідь» блаженного Августина (354-430).

[2] Мається на увазі Слово 2-е (в російській перекладі 3-е) святого Григорія (300-390), а також «Шість слів про священство», написані святителем Іоаном Златоустом (354-407) з наступного приводу: йому і святому Василію (330-378) стало відомо, що присутні в 374 р. в Антіохії єпископи намірилися поставити їх обох архіпастирями. Святитель Іоан, уявляючи висоту ієрейського, а тим паче архієрейського служіння і вважаючи себе неприготованим до належного виконання обов'язків пастиря, зник таємно від усіх і навіть від свого собрата Василія, який і був зведений в єпископи (ймовірно, Рафани Сирійської, поблизу Антіохії). Незабаром, побачившись зі святим Іоаном, святитель Василій висловив йому свої дружні докори за ухилення від священного сану, блискучим відповіддю на які і служать ці слова про священство, написані між 374 і 386 рр.., Коли святитель Іоан вже був висвячений в сан пресвітера.

[3] Преподобний Максим Сповідник (бл. 580-662) - візантійський богослов, головний супротивник монофелітів, в тому числі імператора Іраклія I (610-641) і патріарха Константинопольського Сергія I (610-638). Батьком його був ремісник-самарянин, а матір'ю - рабиня-персіянка, які прийняли хрещення. При народженні отримав ім'я Мосхіон. Після смерті батьків в десятирічному віці він був переданий в один з палестинських монастирів на виховання, де його нарекли Максимом. Нашестя персів на Палестину і захоплення ними Єрусалиму (614), змусили преподобного покинути Святу Землю. Так він опинився в столиці імперії, де став секретарем імператора Іраклія, але незабаром залишив службу і пішов в один з монастирів поблизу Константинополя, проте навала персів і аварів (626) змусили його покинути місто. Побувавши на Криті й Кіпрі, він деякий час прожив в Північній Африці, потім в Палестині і Сирії. У 641-645 рр.. преподобний знову подвизався на півночі Африки, де в 645 р. в диспуті з монофелітами в Карфагені він переміг колишнього константинопольського патріарха Пірра (639-641 і 653-654). У тому ж році він відправився в Рим і, близько зійшовшись з папою, святителем Мартином (649-653), виступив головним ініціатором проведення Латеранського собору (649), на якому були проголошені анафеми головним єресіархам монофелітів. Святий доводив, що воля і енергія притаманні єству або природі, і, отже, у Христі, за наявності двох природ, повинні перебувати як Божественні воля і дія, так і людські. За це в 653 році святий Максим, як і римський папа, був заарештований, засуджений і засланий. За свою непримиренну позицію в 662 р. преподобний був ще раз привезений до столиці, знову засуджений, підданий відрізанню язика та відсіканню десниці (правої руки) і засланий в Лазику (Західна Грузія), де у фортеці Шемарі невдовзі помер і був похований (662). Вчення святого Максима перемогло на VI Вселенському Соборі (680).

[4] Монофелітство (грец. єдиноволіє) - єресь, що виникла у VII ст. і представляла собою видозміну монофізитства. Згідно монофелітів, Христос за наявності двох природ - Божественної та людської, має єдину волю - Божественну. Монофелітам вдалося схилити до єресі більшість ієрархів Єгипту, Сирії та Візантії - її підтримували всі східні патріархи (крім святителя Софронія Єрусалимського; 580-638), а також папа Гонорій I (625-638). Прагнучи повернути в Церкву і приєднати до Імперії монофізитські області - Єгипет, Сирію і Вірменію, цар Іраклій I (610-641) підтримав моноенергізм - компромісне вчення єресіарха патріарха Сергія (610-638) про те, що в Христі наявні дві природи, але тільки одна Божественна енергія, дія. Потім моноенергізм переріс у монофелітство. Преподобний Максим (580-662) доводив, що воля, як природне хотіння, є неодмінним вираженням природи, а не іпостасі і, отже, у двох природ однієї волі бути не може - без двох воль не може бути й двох природ у Христі. Монофеліти вірили, що визнання у Христі двох воль рівнозначно визнанню в Ньому схильності як до добра, так і до зла. Але у безгрішного Христа цих два природних хотіння (волі) не вели до морального конфлікту, так як одна (людська) перебувала в повній згоді з іншою (Божественною). Монофелітство призводило до монофізитства, яке заперечувало повноту вочеловічення Слова Божого. Розпочаті гоніння зміцнили православних, а захоплення арабами східних областей імперії (Єгипет і Сирія), де знаходилися центри монофелітства, припинили богословські суперечки. VI Вселенський Собор (680) постановив, що в Христі перебувають дві енергії та дві волі, з яких людська в абсолютній згоді слід або підпорядковується Божественній, але не знищується нею. Імператор з вірмен Филіппик Вардан (711-713), бажаючи примирити своїх співвітчизників з Імперією, спробував скасувати рішення VI Вселенського Собору, але відновлена ​​полеміка була заглушена першими спалахами іконоборства.

[5] Петро (654-666) - останній монофелітський патріарх Константинополя, наступник Пірра (639-641 і 653-654). Головував на суді над святителем Мартином (649-653) і преподобним Максимом Сповідником (580-662).

[6] Халкидонська віра в незлитну, незмінну, нероздільну і нерозлучну іпостасну єдність двох природ у Христі; це догматичне визначення («орос») було прийнято на IV Вселенському Соборі у Халкідоні (451); згідно нього у Христі дві різні природи - людська і Божественна - утворили одну іпостась (особистість); перші два визначення спрямовані проти монофізитів, останні - проти несторіан. (Свята цариця Пульхерія (398-453) і імператор Маркіян (450-457) оголосили про скликання нового собору в жовтні 451 р. в Нікеї. До призначеного терміну прибуло понад 500 єпископів - ні на один собор досі не збиралося такої кількості учасників . Маркіян був зайнятий військовими турботами - відбиванням нової хвилі гунів, тому він наказав провести Собор ближче до столиці. Було вирішено провести його у Халкидоні (Халкедоне) - місті на протилежному від Константинополя, азіатському березі Босфору. Нині це район Стамбула - Кадикей. )

[7] Пірр († 655) - патріарх Константинопольський (639-641 і 653-654), наступник Сергія I (610-638), переконаний монофеліт, один з ідеологів єресі. Ще будучи ігуменом, Пірр листувався з преподобним Максимом (580-662) з питання моноенергізму - вчення патріарха Сергія про те, що внаслідок іпостасної єдності природ, у Христі можлива наявність лише однієї боголюдської енергії (дії). Потім в 638 р. Сергій і Пірр склали монофелітський «Ектесіс» (Виклад віри), за підписом царя Іраклія I (610-641) розповсюджуваний по Імперії, а потім проголошений Пірром офіційною доктриною Церкви. По смерті Іраклія Пірр виявився замішаним у династичній боротьбі. Тоді ж загострилися його стосунки з владною августою Мартіною, тому він був заарештований, скинутий [патріархом став інший монофеліт - Павло II (641-653)] і засланий в Карфаген. Тут у 645 р. у нього відбувся богословський диспут з преподобним Максимом, після чого Пірр публічно визнав себе переможеним і, повернувшись в Православ'я, відбув до Риму, де приніс покаяння папі Феодору I (642-649). Однак незабаром, перебуваючи у Равенні, Пірр відправив папі зречення від свого возз'єднання з Церквою і повернувся до монофелітства. Папа Феодор піддав анафемі Пірра, цей акт в 649 р. був закріплений Латеранський собором, який засудив ще патріархів Сергія і Павла. VI Вселенський Собор (680) до їх імен додав і наступника Пірра по кафедрі, патріарха-монофеліта Петра (655-666), відлучивши всіх їх від Церкви. Помер Пірр в 655 р. в Константинополі під час переговорів з представниками папи про відновлення церковного спілкування.

[8] Святитель Мартин Сповідник (649-653; † 655) - папа Римський. Для боротьби з єрессю монофелітів, що отримала широке поширення (навіть імператор Констант II (641-668) і Константинопольський патріарх Павло II (641-653) були її прихильниками), святий скликав у Римі Латеранський собор (649), по авторитету близький до вселенського, на якому засудив монофелітство. За це в 653 р. він був заарештований і таємно відправлений до Константинополя. За надуманим звинуваченням у таємному спілкуванні з ворогами імперії-сарацинами, богозневазі Богородиці і неканонічному вступі на папський престол (він був обраний після двомісячної вакансії, без затвердження візантійським імператором), святий в 654 р. був засуджений і зазнав річного ув'язнення. У 655 р. він був покликаний на суд до Константинополя і за наклепницькими звинуваченням засуджений до смерті, але за клопотанням патріарха, кара була замінена засланням на Кримський півострів, куди його таємно відправили. Тут у скруті святий Мартин провів останні два роки свого життя.

[9] З творчого розуміння ікономії випливає те, що неможливо з міркувань ікономії відходити від вчення Церкви, від істини, бо руйнування фундаменту Церкви, применшення істини, суперечило б основним значенням домобудівництва - збудування. Тому Святі отці могли, заради економії, відступати лише від зовнішньої форми правил або навіть Таїнств, але не від самої істини, до якої вони прагнули залучити якомога більше душ людських. Бо знали, що не всяке стояння за канонічну правду відповідає священним канонам, а може розглядатися і як противне їхньому духу і основній меті - збудування, коли призводить до роздроблення Церкви. Але ікономія за жодних обставин не може дозволити або виправдати гріховний вчинок, не може оголосити гріх «не бувшим». За словами святителя Іоана Златоуста (398-404), «домобудівництво тільки те, що не беззаконно». Гріхові немає місця в Церкві - вона не може допустити гріх всередину себе, не може і не повинна на собі нести єресь, безчинство, зневагу до канонів і заповідей. Все, що стосується установлень Духа, має бути дотримано з усією точністю і ретельністю. Церква завжди прийме грішника, що кається - відпустить гріх, зцілить, знищить його благодаттю, але ніколи не скаже, що гріха не було. Церква готова прийняти людей, поодинці і громадами, але ніколи не прийме гріховних, єретичних установ, ніколи не змириться з чужим догматом. Тому той, хто, перебуваючи в єретичному сонмищі та вважаючи себе хрещеним, приступає до Церкви, - отримує благодать Хрещення, яку раніше не мав, або коли хреститься істинним Хрещенням, або, по ікономії, в самому приєднанні - через Покаяння або Миропомазання. Як і той, хто отримав сан від руки єретика або схизматика, приймається в сущому сані, отримуючи благодать хіротонії в тому Таїнстві, за допомогою якого він приймається в Церкву. Тому принцип церковної ікономії анітрохи не суперечить догматичному вченню про єдність Церкви, бо не дає найменшої підстави стверджувати, що поза Церквою може надаватися спасительна благодать і що подібні «таїнства» можуть бути дійсними (або мають деяку частку дійсності) і благодатними.

[10] Святитель Софроній I (Премудрий) (бл. 580-638) - патріарх Єрусалимський (634-644), відомий як непримиренний противник монофелітської єресі (до 630 р. інші патріарші престоли на Сході виявилися зайнятими єретиками). Він автор слів на хвалу преподобної Марії Єгипетської і святих Кира й Іоана (приводом до складання послужило його чудесне зцілення від хвороби очей). Разом зі святим Іоаном Мосхом (Евірат) (545-619) склав «Лимонар» або «Луг духовний» (Синайський патерик) - збори житій і повчань сучасних йому подвижників. Переглянув і виправив Статут монастиря преподобного Сави Освяченого. Автор багатьох тріпеснеців на дні Чотиридесятниці, що не увійшли пізніше в Студійський Устав (цей устав він ввів в загальне вживання в Палестині). Йому ж належить чин Великих годин на Різдво, не зовсім схожий з нинішнім. Йому, ймовірно, слід приписати і остаточне завершення чину Великого водосвяття. З богословської спадщини найбільш відомо окружне послання, видане при його вступі на кафедру, де він пропонує докладне сповідання віри зважаючи на монофелітську єресь, що з’явилася. Згодом, на VI Вселенському Соборі (680), воно було прийняте як точний виклад віри. Проповіді святителя цікаві тими історичними деталями, які дозволяють уявити собі життя Церкви в завойованому арабами Єрусалимі (638). Збереглися також його гомілії, викладені у віршованій формі.

[11] Цезарепапізм (цезаропапізм) (від лат. Caesar - цезар і papa - папа) - релігійно-політична модель, при якій в руках світського правителя зосереджена як світська, так і духовна влада - або безпосередньо, або через повне підпорядкування церковної ієрархії. При цезарепапізмі правитель сприймається як намісник Христа на землі, хоча, як правило, це відноситься до посади, а не до особистості. Цей умовний термін був введений західними істориками (І. Хергенретером та ін) для позначення системи взаємовідносин світської і церковної влади, характерної для Візантії, де імператори, по суті, управляли Церквою, поєднуючи в одній особі главу держави і Церкви, привласнюючи собі верховні права в церковному управлінні і ставлячи себе вище влади патріархів, підпорядковуючи Церкву своїм інтересами. Проявами цезарепапізму було відзначено правління імператорів Феодосія II (408-450), святого Юстиніана I (527-565), Іраклія I (610-641), Константа II (641-668) і Мануїла I (1143-1180), а потім імператорів -іконоборців. Аналогічні відносини виникли після реформації в протестантських країнах, де государі привласнили собі владу вищих єпископів. Деякі історики вбачають щось подібне і в тих відносинах між монархом і Церквою, що встановилися в Росії з часу знищення патріаршої влади (1721).

[12] Симфонія влади (букв. згоду, консенсус) - у Візантії вже при святому Костянтині (306-337) матеріальна міць держави і духовна сила Церкви вперше об'єдналися за принципом «симфонії» цих двох влад. Вперше ці ідеальні гармонійні відносини між Церквою і державою сформулював у «Шостій новелі» святий імператор Юстиніан I Великий (527-565), знайшовши для нових відносин «священства і царства» підходящий термін: «Якщо те (священство) буде у всьому бездоганно і причетне відваги до Бога, а це (царство) буде правильно впорядковувати доручене йому суспільство, то буде певна блага симфонія ... ». Протилежністю симфонії є цезарепапізм і папоцезарізма. Обидві ці моделі порушують принцип правильних відносин Церкви і держави - у першій системі превалює держава, в другій - Церква.