Нариси українського релігійного життя з прологом та епілогом

«ХТО ВИНЕН?» ТА «ЩО РОБИТИ?»

АБО

ЯК КОЗАКИ ПОМІСНУ ЦЕРКВУ БУДУВАЛИ

 

Нариси українського релігійного життя з прологом та епілогом

 

 ПРОЛОГ

 Писати про міжконфесійні відносини в Україні – справа геть невдячна. Тому, що всі ми – журналісти та аналітики – перш за все українці, а, як відомо, де два українці – там три гетьмани… і чотири патріархати. Ніде, напевно, у світі, за винятком Північної Америки, яка вже сама по собі являє собою сучасний Вавілон, немає такої кількості християнських конфесій, які мають претензію на ведучу роль у суспільстві. Ну, може ще і у нашого північного сусіда. Але зараз не про нього. Хоча, для повноти картини, яку ми спробуємо створити нижче, без його (того самого сусіда) нав’язливої «братньої» любові, нам не обійтися. Але про все по порядку.

Так ось, про українські Церкви, про їх часом складні відносини, та про спроби створити Помісну Українську Православну Церкву, ми далі і поговоримо. Скажу відверто, розмова вийде тенденційна та суб’єктивна, адже об’єктивний лише Господь, а кожен, хто робить спроби писати на цю непросту та болючу тему, сам належить до тої чи іншої української (або не дуже української) Церкви, і, якщо навіть не ходить туди щонеділі, то принаймні носить на Пасху кошики та бере на Богоявлення святу водичку. Звідси і тенденційність, і суб’єктивність суджень.

Отже, почнемо.

 НАРИС ПЕРШИЙ. І КІЛЬКІСТЬ, І ЯКІСТЬ.

 Якщо говорити про ідею Української Православної Помісної Церкви, про змагання за здобуття гідного місця серед Православних Церков світу та про Церкву, яка останні двадцять років достойно несе важкий хрест розбудови української релігійної ідентичності, то всі ми прекрасно розуміємо, про яку Церкву йдеться. Так, правильно – це Українська Православна Церква Київського Патріархату. І, звичайно, важко собі уявити, як розвивався б шлях цієї Церкви, якби Господь не послав Їй гідного та впевненого керманича – Святішого Патріарха Філарета, який урочисто та молитовно відсвяткував нещодавно своє 84-ліття. 

Церква, яка так не просто та тернисто почала своє існування від Об’єднавчого  Собору 1992 року, коли УАПЦ, як спадкоємниця Автокефальної Української Православної Церкви у вигнанні, та УПЦ, як Православна Церква, яка несла своє служіння на Батьківщині, об’єдналися в єдину Церкву, коли з боку РПЦ неслися прокляття та анафеми одні страшніше інших, все-таки вистояла. Більш ніж 15 мільйонів вірних, 40 архієреїв та 6 вищих учбових закладів (а скоро відкриється і 7 – у Дніпропетровську) – ось плід служіння Святішого, в оточенні його достойних учнів та спадкоємців.

Нажаль, з боку державної влади ми не бачимо того відношення до УПЦ КП, на яке вона заслуговує, але це справи земні. Віримо, що Господь не допустить зневаги святині, та в подальшому керуватиме Своєю Церквою на спасіння всіх, хто з вірою звертається до Нього.

Щодо світового визнання іншими Православними Церквами УПЦ КП, то тут також останні події дозволяють дивитися вперед, хоча з обережним оптимізмом. Всеправославний Собор, об питання про який останнім часом було зламано стільки списів, все ж-таки відбудеться. Адже всі намагання Московського патріарха та його сателітів «зам’яти» питання про скликання собору - наївні та, не побоюся цього слова, нахабні, і лише підкреслюють важливість майбутнього Собору в очах всіх, хто прагне упорядкування світового православного життя. Ні, звичайно, православне життя можна назвати впорядкованим, наскільки це можливо у наш апостасійний час, адже віримо, що Своєю Церквою керує Сам Спаситель. Але, згадаймо, і так було завжди, коли виникають якісь серйозні питання, треба зібратись і все обговорити. А серйозних питань нині зібралося, думаю, вже навіть не на один Собор, а на кілька: крім болючого для інших та жаданого для нас визнання автокефалії Української Церкви, та не менш важливе питання диптиху, тобто порядку поминання Предстоятелів Церков, де знову ж таки Москва хоче попрацювати ліктями і пробитися вище. Але, якщо вже говорити начистоту, то Українська Помісна Церква має стояти  у цьому диптиху принаймні вище Російської, бо хто тут мати, а хто тут дочка – всі добре пам’ятали до 1688 року, а потім чомусь швиденько забули. І Церква-Мати, продана за «міха і соболя», стала навіть не дочкою, а такою собі Попелюшкою на довгі століття.

Зі всього вищесказаного я роблю висновок, що Собор відбудеться, рано чи пізно (хотілося б, звичайно чим швидше). Просто треба молитися за це і чекати Божої Волі. Та й самим не сидіти, склавши руки, а працювати і йти тим шляхом, яким веде нас Господь.

 НАРИС ДРУГИЙ. ГУЛЯЙ-ПОЛЕ.

 Є в нашій країні ще одна церковна організація, яка також претендує на ведучу роль в українському релігійному суспільстві. І назву має гучну – Українська Автокефальна Православна Церква. Але ми ж з вами пам’ятаємо, що після Об’єднавчого Собору 1992 року УАПЦ, що існувала до того, об’єдналася з УПЦ, і навіть Предстоятель УАПЦ Святішій Патріарх Мстислав став Патріархом об’єднаної УПЦ КП, тому теперішня однойменна УАПЦ – це вже зовсім інша церква. І створена вона була дещо пізніше, людьми, які полишили Українську Православну Церкву Київський Патріархат (до речі, ця традиція збережеться і надалі, і переважна, якщо майже не всі архієреї УАПЦ – це колишні священики та єпископи УПЦ КП, які деколи повертаються). Та й про припинення існування УАПЦ оголошував перший (і останній) її патріарх Димитрій Ярема.

 Але існує вона і зараз, і на мою думку, виконує функцію технічного кандидата на виборах - «відбирає голоси», та «перетягує електорат» від основного кандидата. Кому це вигідно, неважко здогадатись. Але не українській ідеї Помісності, це точно. Чіткої структури ця Церква не має, учбові заклади – великий знак запитання. Час від часу ми спостерігаємо, як дві самі великі західні єпархії УАПЦ то поминають свого Предстоятеля, то ні, в залежності від ситуації, так би сказати, «кон’юктури ринку». Справедливості заради треба визнати, що ці дві західні єпархії якраз мають чітку та впорядковану структуру, що, як виняток, підтверджує загальне правило –  значний безлад в інших єпархіях. На дві західні єпархії припадає, за різними підрахунками - від 80 до 90 відсотків  вірних і парафій всієї УАПЦ. І якщо, не дай Боже, не стане Предстоятеля (нехай живе 100 років у здравії і спасенії), то думаю, що тільки ці дві єпархії мають шанс втриматись у своїх межах. На решті території України, де існують (а головне, хоч якось функціонують) єпархії УАПЦ, швидше за все настане ситуація, яку можна порівняти із «Отаманщиною» часів Громадянської війни. Гуляй-поле, одним словом.

УПЦ КП, в особі свого Предстоятеля, неодноразово протягувала УАПЦ братню руку допомоги, пропонуючи об’єднатись для полегшення процесу здобуття міжправославного визнання. Позиція керманичів УАПЦ криловський «віз» з байки, який «і нині там». Можливо думають, що їм і так добре, на богослужіння хтось та й ходить. Якось воно буде.

Але вихід знаходиться завжди, є він і в даній конкретній ситуації. Полягає він, в першу чергу на об’єднанні «знизу», коли «верхи» не можуть, а «низи» таки хочуть. 13 грудня 2011 року Священним Синодом УПЦ КП був прийнятий доленосний, на мою думку документ – «Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату до архієреїв, духовенства і віруючих УАПЦ щодо об’єднання», яким фактично Церква-Мати звернулася до своїх дітей, закликаючи всіх в УАПЦ, кому не байдужа доля Помісної Церкви в Україні (а такі є, і їх дуже багато), до об’єднання на єпархіальному та парафіяльному рівні. Це дуже важливий документ, завдяки якому багато священиків і громад вже знайшло вихід з тупикової ситуації, в яку поставило їх священноначалля. А може так швидше і відбудеться це об’єднання – шляхом «знизу»? Хтозна…

 

 НАРИС ТРЕТІЙ. НА РОЗДОРІЖЖІ.

 Українська Православна Церква Московського Патріархату має великий Божий дар у лиці Митрополита Володимира (Сабодана). Як би не він, не його кропітка і обережна робота по збереженню «українськості» та хоч маленької незалежності, як ми бачимо, ціною свого здоров’я, ця Церква давно вже б втратила свою самостійність в управлінні, яка була здобута великою працею його попередника – митрополита Київського і Галицького Філарета, який у 1990 році отримав Томос про самоуправління і став першим Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України.

Зараз же ми якраз бачимо рух у зворотньому напрямку – УПЦ позбувається незалежності, і тихенько перетворюється на черговий екзархат РПЦ, з чого вельми радіють деякі архієреї УПЦ, які займають відверту проросійську та антиукраїнську позицію. Не буду їх наразі називати, ви всі їх добре знаєте.

Але є в УПЦ і інша течія – українська патріотична. Це миряни, священики, навіть деякі архієреї, які стоять на позиції здорового глузду та любові до своєї Батьківщини. Нажаль, таких наразі меншість, і вони не мають можливості, за невеликими винятками, озвучувати свою думку, але дяка Господу, що вони є. Як свого часу Господь пообіцяв Авраамові, що не знищить міста, якщо набереться хоч 10 праведників, так і зараз, за терпіння і молитви цих людей, Господь збереже УПЦ. Адже, рано чи пізно, але об’єднання відбудеться, і Українська Помісна Православна Церква існуватиме вже без усіляких «але».

 НАРИС ЧЕТВЕРТИЙ І ОСТАННІЙ. НЕЗ’ЄДНАННІ.

 Великий відсоток віруючих в Україні відносять себе до Католицької Церкви обох обрядів, тому ми у розгляді релігійного життя в Україні та міжцерковних стосунків не можемо обійти увагою Церкви західного віросповідання – Римо-Католицьку Церкву та Українську Греко-Католицьку Церкву.

Почнемо з РКЦ. Римо-католики існували в Україні з давнини, діяла чітка діоцезіальна структура, учбові заклади випускали пастирів, у монастирях шляхом спасіння йшло багато ченців і черниць. Звичайно, історія знає і чорні сторінки православно-католицьких стосунків. Але зараз ми спостерігаємо їх потепління. Ведеться діалог, і на мою думку, це дуже правильно, і оздоровче діє на обидві сторони цього діалогу, адже збоку видніше і твої сильні сторони, і слабкі. І, якщо діалог щирий, обговорення слабких сторін дає надію на такі ж щирі відносини. Звичайно, не можна говорити тут про об’єднання у лоні Української Православної чи, тим більше Католицької Церкви, це не можливо з відомих причин, але про нормальне співіснування говорити можна і треба. Тим більше, зараз ми спостерігаємо «українізацію» РКЦ, коли все більше українців приходить на богослужіння до РКЦ (часто - від зневір’я до Бога). Переважно на сході України, богослужіння відбувається українською мовою (трішки важче з цим на заході; тут традиційна мова богослужіння – польська, але відправляються і окремі українські і навіть російські меси).

Інша католицька Церква в Україні – УГКЦ – своєю обрядовою стороною мало чим відрізняється від традиційних Православних Церков, і також претендує на коріння з Київської Митрополії. Тому  повноцінний міжцерковний діалог про Помісну Церкву в Україні без них не можливий. УГКЦ зайняла своє місце в українському релігійному житті, і зайняла його твердо, подобається це комусь, чи ні, і діалог з нею треба і необхідно будувати на засадах взаємної братерської (ми ж українці!) терпимості і любові. Звичайно, тут важче говорити про об’єднання в одну Помісну Церкву, адже зовнішньої схожості в обрядах для об’єднання недостатня, а віровчення УГКЦ вже досить далеко відійшло від православного коріння. Головна перепона – це примат Римського Папи, який абсолютно не можливо було б зберегти, якщо б  УГКЦ захотіла об’єднатись з іншими Православними Церквами. Але хто нам забороняє вести братерський діалог? Ніхто, крім тих, кому вигідно, щоби українці чубилися, так їх легше завоювати та поставити на коліна.

 

ЕПІЛОГ. 

 От ми з вами в двох словах і пробіглися по релігійній ситуації в Україні. Як то кажуть, добра, чи погана – яка вже є, але наша! Головне не треба забувати – ми всі люди, ми всі йдемо до Божого спасіння, і йдемо в таких умовах, в які нас поставив Милосердний Господь. І якщо на часі об’єднатися не виходить, головне – не полишати спроб, та внутрішньої роботи над власними помилками. І пам’ятати, що утримуючи до часу нас у роз’єднанні, Господь тим самим вчить нас, веде до з’єднання, це просто ми Його не завжди чуємо. Або не хочемо чути.

Олесь Писаренко, спеціально для «Православного Оглядача».