Іслам в богослужбових текстах Православної Церкви (Частина 1)

Для визначення традиційного ставлення Православної Церкви до ісламу, крім вивчення творів святих отців, які були присвячені цій релігії, а також згадок в агіографічних матеріалах і рішень помісних соборів (Константинопольських 1162 і 1180 рр..), варто звернути увагу на те, як говориться про іслам і мусульман в православних богослужбових текстах.

Їх можна розділити на дві групи: ті, які безпосередньо відносяться до ісламу - це чини зречення від ісламу - і ті, які опосередковано до нього відносяться - а саме служби, складені святими, постраждалими від мусульман, тими, хто полемізував з мусульманами, навертав мусульман до Христа і т.д.

Чини зречення від ісламу

"Чин, як приймати тих, хто приходить від сарацинів до пречистої і щирої віри нашої християнської" є по-своєму унікальним пам'ятником ставлення візантійської Церкви до ісламу. Він зачіпає дуже спеціальну область християно-мусульманських стосунків, і сфера застосування його суто практична. Текст майже повністю складається із зречень від різних пунктів мусульманської віри і релігійної практики в формі анафем. Ці анафематизми супроводжуються короткою інструкцією, що стосується підготовки до хрещення і визнання християнської віри.

Датування тексту з великою ймовірністю можна віднести до середини IX століття.

Чин передбачає чотири стадії. Перша стадія складається з двотижневого посту як шляху духовної підготовки, протягом якого, той хто готується до хрещення навчається християнській вірі, основним молитвам, знайомиться з Євангелієм.  Друга стадія: бажаючий навернутися свідчить у церкві, що приймає християнську віру не з примусу і не з користі, але виключно з любові до Христа і Його віри. Священик присутній у повному облаченні. Sahas звертає увагу на цю деталь. Згідно церковної практики, священик здійснює звичайне хрещення не в повному облаченні. Зміна практики в даному випадку, можливо, свідчить про те велике значення, яке Церква надавала фактам навернення в Православ'я з іншої релігії.

Потім, той хто навертається відкидає по пунктах всі віровчення і обрядову практику ісламу, в тому числі поіменно анафемствує  особливо шанованих осіб в ісламі. При цьому в чині зроблено зауваження, що якщо станеться, що той, хто приходить до хрещення не знає грецької, то з ним має бути перекладач, який буде перекладати фразу за фразою.

Третя стадія полягає у переведенні людини в категорію оголошених і в здійсненні чину оголошення (оглашенія), який може бути здійснений не раніше наступного дня після чину зречення. Хрещення і миропомазання становлять четверту, заключну стадію навернення та входження в Церкву.

Оригінальна особливість чину полягає в максимально повній систематизації мусульманського віровчення, включаючи ритуальну практику і навіть особливості менталітету. І, якщо не вважати деяких неточностей, наприклад плутанину з іменами, цю спробу можна назвати успішною. Послідовно викладені практично всі основні пункти ісламської доктрини, головні пункти мусульманської полеміки проти християнства і кілька важливих елементів обрядової сторони ісламу.

Чин вимагає максимально осмисленого, відповідального і остаточного зречення від ісламу і навернення  до християнської віри. Перше досягається серйозністю та іноді навіть зайвою, на перший погляд, подробицею пунктів анафематизмів, публічністю їх виголошення і обов'язковістю свідомої участі, того хто  навертається, так що спеціально наказується, в разі незнання грецької мови, надати тому, хто відрікається перекладача. Друга мета - зміцнення в християнстві - забезпечується обов'язковістю тривалої та вдумливої ​​підготовки  та публічним визнанням віри укупі з принесенням клятв і проклять проти себе у разі нещирого навернення.

Основною метою створення чину, мабуть, було прагнення забезпечити якість навернень і твердість у новознайденій вірі тих, хто навертається. І в наші дні трапляється, що ті, хто переходить у християнство довго ще можуть дотримуватися тих чи інших мусульманських переконань чи звичаїв, нерідко навіть через незнання. У не меншому ступені це було актуально і для IX століття. Чин був дуже продумано створений як ефективні ліки від подібних непорозумінь і, в разі дотримання, повинен був вельми дієво перешкоджати поверхневому, нещирому і необдуманому прийняттю християнства.

Те, що слідом за Мухаммедом в чині проклинається Алі з Хасаном і Хусейном, ймовірно, обумовлено врахуванням шиїтського напряму ісламу.

Виділення Хадіджі, Айши і Зейнаб в якості "найскверніших дружин Мухаммеда" обумовлено тим, що саме з ними були пов'язані непривабливі історії, про які писалося в візантійській полемічній літературі, наприклад преподобними Іоанном Дамаскином (про Зейнаб), Феофаном Сповідником (про Хадиджу) і єпископом Карським Феодором Абу Куррам (про Айшу). Умм Култум, яку автор чину зараховує  до дружин, насправді є однією з дочок Мухаммеда і потрапила в цей список, мабуть, внаслідок плутанини.

У чині є цілий ряд збігів з 245-ю главою "Хроніки" Георгія Амартола, а саме в тому, що стосується мусульманської есхатології, віри в те, що і добро, і зло - від Бога, і поклоніння Афродіті під ім'ям "Хубар". Але збіги ці такого ж роду, що й з Никитою Візантійським, коли не можна з упевненістю сказати, хто від кого залежав і чи залежав взагалі. Наприклад, мусульманське вчення про приречення автор чину викладає більш чітко, повно і послідовно, ніж Георгій Амартол. Швидше за все, і автор чину, і Микита Візантійський, та Георгій Амартол, що жили в один і той же час, в одному і тому ж місці (Константинополь) і займалися, в загальному, однією справою - спростуванням ісламу, використовували в різній мірі одні й ті ж усні джерела. Не виключено також, що вони були знайомі один з одним.

Однозначно можна сказати про використання в чині зречення антимусульманської 100-ї глави книги "Про єресі" преподобного Іоанна Дамаскіна. Звідси почерпнуті відомості щодо мусульманського вчення про Христа, про Мекку і назву християн "етеріастами". При цьому працював автор чину зі своїм джерелом дуже критично, видаляючи і виправляючи деякі неточності.

Кілька століть потому після свого виникнення, чин став причиною цікавоюї внутрівізантійскої дискусії щодо ісламського богослов'я. На текст чину зречення звернув увагу імператор Мануїл I (1143-1180), який наказав прибрати з чину заключний анафематизм на адресу "бога Мухаммеда", оскільки в розумінні самодержця християни і мусульмани поклонялися одному Богу. На помісному Константинопольському соборі 1180 архієреїв, хоча формально і задовольнили волю імператора про заміну анафематизма, але вказали, що воно робиться через "ікономію" і що Мухаммед "сам оголосив неправильне розуміння про Бога".

Святитель Сава Сербський на початку XIII століття зробив слов'янський переклад візантійського чину зречення від ісламу. Переклад опускає кілька деталей, як, наприклад, про праведну верблюдицю, про ритуал закидання камінням в Мецці, і припис про необхідність участі перекладача в тому випадку, якщо той, хто навертається не знає грецької мови. Цей текст склав 64-у главу його "Законоправила" - Номоканона і увійшов також в сербсько-слов'янський Великий требник. Разом з текстом Номоканона святителя Сави на Русь прийшов і текст чину зречення.

Однак, крім цього, використовувалася  й інша версія чину зречення від ісламу. Її включив у свій Великий требник знаменитий Київський святитель Петро Могила.

Великий требник святителя Петра Могили містить зовсім інший текст. Чин тут значно коротший, а десь і перероблений. "Сарацини" замінені на "турок", що свідчить, з одного боку, про те, що цей варіант чину був переведений досить пізно (не раніше кінця ХV ст.), а з іншого боку, що він був пристосований під реальні потреби сучасності та, відповідно, нерідко використовувався за призначенням.

У святителя Петра Могили немає анафематствування ідеї, що Коран був переданий архангелом Гавриїлом, немає анафематизмів ангелів Харута та Марута, коранічних пророків (Худа, Салиха та інших), коранічних розповідей про біблійні персонажі, мусульманського вчення про страшний суд, христології ісламу. Сповідування християнства скорочено до мінімуму.

Разом з тим в чині святителя Петра Могили є оригінальні анафематизми, наприклад:

- Докладне анафематствування  Сунни: "Чи заперечуєш ... усіх вчення його, законоположення і перекази його і як богопротивні, погибельні та хульні проклинаєш їх?";

- Анафематствування всіх мусульманських богословів і все, що вони ввели після Мухаммеда: "чи заперечуєш усі улесливі та хульних вчителів турецьких і всіх богохульних і блядиві байки Мухаммеда і всіх, хто був після нього?"

Мухаммед анафематствується більш розлого й неодноразово на протязі всього чину, ніж у версії, висхідній до перекладу святителя Сави. Анафематствування  "бога Мухаммеда", наявні у візантійському чині, в чині святителя Петра Могили присутні, але в дещо іншій формі: неофіт повинен відректися "від байок Мухаммеда про певного бога всекованого".

Візантійський чин в кілька видозміненій формі міститься в сучасних требниках Руської Православної Церкви.

Зміст "Чину, як приймати тих, хто приходить від сарацинів до пречистої і щирої віри нашої християнської"

1.       Наказується кожного бажаючого навернутися з ісламу в християнство не менше двох тижнів навчати основним молитвам, Євангелію, тримати суворий піст.

2-3. Сам чин починається із визнання сарацина, який називає своє ім'я і свідчить, що переходить в християнство не з якої-небудь користі чи з лицемірства, "але від душі й серця чистого і щирого"  заради любові до Христа і віри Його. Слідують вказівки на порядок здійснення богослужбового чинопослідування для священика і диякона.

4-5. Потім йдуть зречення від ісламу. Перш за все проклинається Мухаммед, "якого сарацини шанують як пророка і посланника Божого". Слідом проклинаються його зять Алі, його онуки Хасан і Хусейн, Абу Бакр, Омар, Осман, Муавія, Талха, Зейд, Язід, Абдаллах та інші сподвижники лжепророка.

6. Далі проклинаються "головні і найбільш скверні дружини Мухаммеда" - Хадіджа, Айша, Зейнаб і Умм Култум, а також його дочка Фатіма.

7. Після цього проклинається Коран, "книга Мухаммеда", про яку той помилково говорив, що архангел Гавриїл передав її йому, і яка містить вчення і законодавчі приписи Мухаммеда.

8. Наступний пункт анафематствування  - "рай Мухаммедів", в якому нібито чотири ріки: води, яка незамутнюється, молока, яке не кисне, солодкого вина і чистого меду - і який обіцяний сарацинам після судного дня, що має тривати 50 тисяч років. У цьому раю, як говорить Мухаммед, мусульмани будуть жити зі своїми дружинами і під тінню дерев їсти м'ясо птахів, плоди та пити вино, змішане з водою джерела Таснім. Чоловіки і жінки будуть ростом до небес, а сороміцькі уди (статевий чоловічий орган, - ПО) розміром в 40 ліктів, і ненаситно будуть злягатися перед обличчям Бога, і Бог цього нібито не соромиться.

9-10. Проклинаються ангели, видумані Мухаммедом: Харута та Марут, Сафа і Марва, а також вигадані ним пророки і посланники: Худ, Саліх, Шуайб, Ідріс, Зуль-Кіфль і Лукман.

11. Проклинаються спотворені і брехливі історії, розказані Мухаммедом про старозавітних праведників: Ноя, Авраама, Ісака, Якова, Йосипа, Іова, Мойсея, Аарона, Давида, Соломона, Іллю, Іону і Захарію, батька Івана Предтечі.

12. Проклинаються коранічні розповіді про сонце та місяць як про вершників, що їздять по небу, і "інші вигадки про Боже творіння".

13. Проклинається мусульманське вчення про те, що Мухаммед нібито буде власником ключів раю і введе в нього 70 000 праведних мусульман, а грішних мусульман буде судити Бог, після чого вони увійдуть у рай як "вільновідпущеники Мухаммеда".

14. Проклинається законодавство Мухаммеда про шлюб, про розлучення і про повернення дружини через перелюб, а також про дозволену кількості дружин і наложниць.

15. Проклинається "блюзнірство Мухаммеда" про те, що Бог, кого хоче, губить і, кого хоче, рятує, що, якби Бог не хотів, люди б не билися один з одним, що Він є джерелом і зла, і добра і що Він містить припис про долю всякої речі.

16. Проклинаються всі вигадки Мухаммедові про Господа Ісуса Христа, який народився безсіменно від Марії, яка була нібито сестрою Мойсея та Аарона та нібито Він в дитинстві ліпив з глини пташок і оживляв їх; зціляв сліпих і воскрешав мертвих; та нібито на прохання апостолів ублагав Бога спустити з неба трапезу; та що нібито не був розіп'ятий, але лише привиділося це євреям; та нібито коли Бог запитав його чи називає Він Себе Богом, на що Він відрікся, назвавши Себе лише слугою Божим.

17. Проклинається вчення Мухаммеда, що Христос не Син Божий, але лише пророк і посланець і що Бог нібито буде мучити в огні всіх, хто вірить в розп'яття Христа.

18-20. Проклинаються вигадки Мухаммеда про те, що Авраам і Ізмаїл побудували "дім Божий" в Мецці і про необхідність звертатися обличчям до цього місця під час молитви. Проклинається і сам молитовний будинок, що знаходиться в Мецці, де знаходиться камінь із зображенням обличчя Афродіти, на якому нібито Авраам совокуплявся з Агар або прив'язував до нього верблюда під час жертвопринесення Ісаака. Проклинається і сам ритуал молитви в Мецці, що складається з обходу навколо каменя, а також обертання по колу до запаморочення і обряд метання каменів. Проклинаються і сама Мекка, і сам камінь, і всіляка молитва, і служба і звичай, виправляти там.

21. Проклинається розповідь Мухаммеда про священну верблюдиця, яка була убита і прийнята Богом. Проклинаються, ті хто поклоняється ранковій зірці й Афродіті, званій на арабській мові Хубар, що значить "велика".

22. Проклинаються всі заповіді Мухаммеда, в яких християни називаються відступниками, "етеріастамі" і  двоебожниками, а шляхом Божим називаються вбивства та війна проти християн, і всі вмираючі на цій війні мусульмани називаються синами Божими і гідними раю.

23. Проклинаються заповіді Мухаммеда про молитви і про обмивання водою і піском (у разі брак води).

24. Проклинається вчення Мухаммеда про створення людини, про яку він говорить як про створену із землі, із краплі, із п'явки, та із згустку крові, і що Бог наказав ангелам поклонитися людині, і всі поклонилися, крім сатани.

25. Нарешті, проклинається бог Мухаммеда, про якого він говорить: "він - бог єдиний, бог цільнокований, який не народив і не був народжений, і ніхто не подібний йому".

26. Після цього слідує сповідання християнської віри: в Єдину і Нероздільну Трійцю, у Христа, істинного Бога і істинну людину, добровільно потерпілого і тілесно розп'ятого, безпристрасного по Божеству, і воскреслого, і вознісшогося, і прийдешнього судити живих і мертвих.

27-28. І у Святу Богородицю Діву Марію, що народила тілесно Господа і залишилася Дівою після різдва. Далі сповідається віра в те, що хліб і вино, які подаються на євхаристії, тобто тіло і кров Христа, невидимо преложені його Божественною силою.

29-30. Визнається віра в таїнство хрещення, яке подає тим, хто щиро приступає велике очищення душі і тіла. І в чесний хрест Христовий, через який ми отримали свободу і життя вічне і знамення якого дарує перемогу проти смерті і диявола.

31-32. Також і святі ікони тілесно явленого Бога Слова, Богородиці, ангелів і всіх святих. І самих ангелів і всіх святих, котрі шановані як слуги і вірні угодники Божі.

33. Той хто охрещується ще раз свідчить, що приступає до віри християнської "від усієї душі і серця", і закликає на себе страшні прокляття, якщо він прийшов з лицемірством, а не по любові до Христа.

Юрій Максімов, доцент Московської духовної академії

Джерело: Мисіонерсько-апологетичний проект "К Истине"