Недолюдство (2). Серафим Роуз

Уривок з книги ієромонаха Серафима (Роуза) «Людина проти Бога».

Частина друга (З першою частиною можна, і варто, ознайомитися ТУТ)

«Бог мертвий», «істини не існує» - обидві фрази представляють собою одкровення про абсурдність світу, в центрі якого немає більше Бога, в серцевині якого - ніщо.

Але саме тут, в самому серці абсурдизму, найбільш очевидна його залежність від християнства. Одним з головних положень християнської доктрини є Creatio з нічого: творіння світу Богом не з Себе Самого, не з напередіснуючої матерії, але з ніщо. Не розуміючи цього принципу, абсурдист свідчить про його істинність, перекручуючи і пародіюючи його, намагаючись анігілювати творіння, повертає світ у те саме ніщо, з якого на початку Бог викликав його.

Це можна бачити і в твердженнях абсурдистів, що в центрі всього знаходиться порожнеча, і в притаманному в тій чи іншій мірі всім абсурдистам прихованому переконанні, що для людини та її світу було б краще взагалі не існувати. Ця спроба анігіляції, ця віра в безодню, що лежить в основі вчення абсурдистів, приймає свою відчутну форму в атмосфері, що панує в творах «абсурдного» мистецтва. У творчості тих, кого можна назвати звичайними атеїстами - таких письменників, як Хемінгуей, Камю і безлічі інших художників, чий погляд не проникає глибше усвідомлення безвихідності ситуації і чия наснага не йде далі якогось стоїцизму в спробі поглянути в очі неминучого, - у мистецтві цих людей атмосфера порожнечі передається через нудьгу, через відчай, який, втім, можна знести, і взагалі через відчуття, що «нічого не відбувається».

Але є й інший рід абсурдистського мистецтва, в якому до настрою безвиході домішується елемент невідомого, щось на зразок смутного очікування, відчуття, що в абсурдному світі, де в принципі «нічого не відбувається», також і «все може трапитися». У цьому мистецтві реальність перетворюється на нічний кошмар і земля - ​​в чужу планету, по якій мандрують люди, що не стільки втратили надію, скільки розгублені, бо втратили впевненість у тому, де вони, бо вони можуть знайти, хто вони самі, - у всьому, але не в тому, що Бога немає. Такий дивний світ Кафки, Йонеско і - в менш різкій формі - Беккета, ряду авангардистських фільмів, таких як «Минулого року в Марієнбаді», електронної та іншої «експериментальної» музики, сюрреалізму у всіх видах мистецтва, а також сучасного живопису і скульптури - особливо з нібито «релігійним» змістом, де людина зображена недолюдиною або демонічною істотою, що виплила з невідомих глибин. І це світ Гітлера, оскільки його панування було найдосконалішим політичним втіленням того, з чим ми стикаємося в філософії абсурду.

Така атмосфера виникає, коли «смерть Бога» стає відчутною. Дуже характерно, що Ніцше в тому ж абзаці, де ми з вуст божевільного вперше чуємо: «Бог помер», зображує все світовідчуття абсурдистського мистецтва:

«Ми Його (Бога) убили, ви і я! Ми всі Його вбивці! Але як ми зробили це? Як вдалося нам випити море? Хто дав нам губку, щоб стерти фарбу з усього горизонту? Що зробили ми, відірвавши цю землю від її сонця? Куди тепер рухається вона? Куди рухаємося ми? Геть від всіх сонць? Чи не падаємо ми безперервно? Назад, в сторону, вперед, у всіх напрямках? Чи є ще верх і низ? Чи не блукаємо ми ніби в нескінченному ніщо? Чи не дише на нас порожній простір? Чи не стало холодніше? Чи не наступає все сильніше і більше ніч?»

Такий абсурдний пейзаж - пейзаж, де немає ні верху, ні низу, ні правди, ні брехні, ні правого, ні винного, бо втрачений загальновизнаний орієнтир. В іншому, більш безпосередньому і особистому вираженні одкровення абсурдизму проявилося у відчайдушному вигуку Івана Карамазова: «Якщо безсмертя немає, то все можна». Декому це може здатися криком звільнення, але всякий, хто глибоко розмірковував над тим, що таке смерть, або на своєму досвіді зіткнувся з реальним відчуттям особистої неминучої кончини, знає про це. Абсурдист, хоча він заперечує безсмертя, принаймні визнає, що це питання центральне, - то, до чого не здатні додуматися в більшості своїй гуманісти, зайняті нескінченними вивертами. До цього питання можна бути байдужим лише в тому випадку, якщо не мати любові до істини або, якщо ця любов затьмарена оманливими і минущими речами, коли замість істини люди прагнуть отримувати насолоди, займатися бізнесом, культурою, набувати мирські знання або щось в цьому роді. Самий сенс людського життя залежить від того, правильне чи хибне вчення про безсмертя людини.

Абсурдист вважає, що це вчення неправдиве. І це одна з причин, чому його світ такий дивний: у ньому немає надії, смерть - найвище божество цього світу. Апологети абсурдизму, подібно апологетам гуманістичного стоїцизму, бачать в цьому погляді «мужність», - «мужність» людей, які бажають жити без «втіхи» вічним життям в кінці. Вони дивляться зверхньо на тих, кому потрібна «нагорода» на небесах, аби виправдати свою поведінку на землі. Вони думають, що немає необхідності вірити в рай і пекло, щоб вести «добрий спосіб життя» в цьому світі, і їхні докази здаються переконливими навіть для багатьох з тих, що називають себе християнами і готових, тим не менш, розвінчати уявлення про вічне життя на користь «екзистенціального» погляду, коли вірять лише в сьогодення.

Такі докази - найгірший самообман, ще одна маска, якою люди прикривають обличчя смерті. Достоєвський був абсолютно правий, коли надавав людському безсмертя центральне місце в своєму особистому християнському світогляді. Якщо людина зрештою перетвориться на ніщо, тоді, якщо міркувати серйозно, зовсім не важливо, що вона робить у цьому житті, оскільки жоден з її вчинків не має в кінцевому підсумку сенсу, і всі розмови про те, щоб «скористатися життям на всі сто відсотків», порожні і марні. Абсолютно вірно, що якщо «безсмертя немає», то світ абсурдний і «все дозволено» і не варто нічого робити взагалі: пил смерті здуває всяку радість і осушує кожну сльозу, оскільки вони не потрібні. Дійсно, краще б такому світові не існувати.

Ніщо в цьому світі - ні любов, ні праведність, ні святість - не має ні найменшої цінності або хоча б найменшого сенсу, якщо людина не переживе свою смерть. Той, хто має намір вести «добре життя», яке закінчиться зі смертю, протсо не знає, що він говорить, його слова - карикатура на християнську праведність, яка втілюється у вічності. Тільки в тому випадку, якщо людина безсмертна, має сенс те, що людина робить у своєму житті, - тоді кожен вчинок людини стає насінням добра чи зла, яке проростає в цьому житті, але врожай збирається в майбутньому.

З іншого боку, ті, хто впевнений, що доброчесність починається і закінчується в цьому житті, практично нічим не відрізняються від тих, хто вважає, що чесноти взагалі немає. Їх відділяє один від одного всього один крок, причому, як красномовно свідчить історія нашого століття (XX), це логічний крок, який люди роблять дуже легко.

У певному сенсі розчарованість краща за самообман. Вона може привести до божевілля і самогубства, але вона здатна призводити і до пробудження. Європа протягом п'яти століть обманювала себе, намагаючись встановити панування гуманізму, ліберальності і квазіхристиянських цінностей, взявши за основу все більш сильне скептичне ставлення до істини християнства. Абсурдизм - кінець цього шляху, він є логічним завершенням зусиль гуманістів пом'якшити і звести до компромісу істину, щоб її можна було примирити з сучасними мирськими цінностями.

Абсурдизм став останнім доказом або того, що істина християнства абсолютна і не йде на компроміси, або відсутності істини взагалі. І якщо істина не існує, якщо християнську істину не приймають буквально і абсолютно, якщо Бог мертвий, якщо безсмертя немає, тоді цей світ обмежується тим, що бачимо, і тоді це світ абсурду, тоді цей світ - пекло. З цього випливає, що абсурдистський світогляд відрізняється деякою проникливістю: він робить висновки з положень гуманізму та лібералізму, яких не змогли побачити самі добропорядні гуманісти. Абсурдизм не можна вважати простою нісенітницею, він є частиною врожаю, насіння для якого європейці садили протягом століть, - насіння компромісу і зради Христової істини. Втім, неправильним було б перебільшувати, як вчиняють апологети абсурдизму, і бачити в ньому і родинному йому нігілізмі ознаки повороту або повернення до забутих колись істин або до глибшого світогляду.

Абсурдист, звичайно, більш реалістично дивиться на зло, негативну сторону життя, як вона проявляється в світі і людині, але це порівняно небагато, якщо згадати про найбільші помилки, що об'єднують абсурдизм і гуманізм. Обидва ці світогляди далекі від Бога, в Якому одному світ отримує сенс; тому обидва вони не дають найменшого уявлення про духовне життя і досвід, які насаджує і зрощує один Бог; обидва абсолютно неосвічені з точки зору того, наскільки повно охоплюють реальність і людський досвід; обидва представляють собою архипримітивний погляд на світ і особливо на людину. Гуманізм і абсурдизм на ділі не настільки багато відрізняються, як це може на перший погляд видатися: абсурдизм, в кінцевому рахунку, це гуманізм, який розчарувався і все ще не покаявся. Він, можна сказати, остання стадія діалектичного віддалення гуманізму від християнської істини, коли гуманізм, слідуючи своїй внутрішній логіці і виходячи зі свого споконвічної зради істини, приходить до самозаперечення і закінчує свою історію чимось на зразок гуманістичного кошмару, недогуманізму, недолюдства.

Недолюдський світ абсурдистів, яким би дивним і приголомшливим він не здавався, в основі своїй  - світ одновимірний, зображений «таємничим» за допомогою різних трюків і самообманів; це пародія на справжній світ, відомий християнам, - дійсно таємничий, тому що в ньому є висоти і безодні, які й не снилися абсурдисту, а тим більше гуманістові.

Якщо з інтелектуальної точки зору гуманізм і абсурдизм - причина і наслідок, то, очевидно, вони єдині в бажанні знищити християнського Бога і той порядок, який Він у цьому світі встановив. Це може здатися дивним тим, хто з симпатією дивиться на плачевний стан сучасної людини, і особливо тим, хто прислухається доказам апологетів абсурдизму, що належать «духові світу цього», ніби в наше століття будь-яка філософія, окрім філософії абсурду, неможлива. Доводять, що світ став безглуздим, Бог помер, і все, що в наших силах, - змиритися з цим.

Однак недурні абсурдисти знають, що, як сказав Ніцше, Бог не просто «помер», але люди «вбили» Його. Іонеско в есе, присвяченому Кафці, визнає, що «якщо людина втратила провідну нитку (в життєвому лабіринті), то тільки тому, що більше не захотіла за неї триматися. Звідси її почуття провини, звідси її тривога, відчуття абсурдності історії». Насправді ж неясне відчуття провини - це, в багатьох випадках, лише залишок почуття відповідальності людини за стан сучасного світу. Все ж людина відповідальна за світ, і тому всякий фаталізм - порожня вигадка.

У цьому відношенні сучасна наука не просто нейтральна, але активно ворожа до всякої ідеї про досконалу абсурдність чого б то не було, і ті, хто використовує її для доказу безглуздості світу, не мають жодного уявлення про суть справи. Що стосується фаталізму тих, хто впевнений, що людина повинна бути рабом «духу часу», то його може викрити християнин, гідний цього імені, оскільки життя християнина - порожнє, якщо він не бореться з духом будь-якого часу заради вічного життя.

Фаталізм абсурдиста породжений не знанням або якою-небудь необхідністю, але він являє собою акт сліпої віри. Абсурдист, звичайно, не захоче подивитися в очі тому факту, що його розчарованість - акт віри, тому що віра суперечить всякому фаталізму і детермінізму. Але в набагато більшій мірі абсурдист мусить уникати усвідомлення того, що його світогляд - продукт волі, бо напрямок волі людини в основному визначає, у що вона вірить, і взагалі весь особистий світогляд, заснований на вірі. Християнин, що володіє осмисленим вченням про природу людини, глибоко проникаючий завдяки цьому в людські спонукання, прекрасно усвідомлює повну відповідальність людини за світ, яку абсурдист воліє заперечувати. З цього випливає, що абсурдист не пасивна «жертва» свого часу або світогляду, ні, він, швидше, активний - хоча часто збентежений цим - колабораціоніст, поплічник, помічник в гігантському заході, затіяному ворогами Бога.

Абсурдизм - це насамперед не світогляд, це не просто визнання факту відсутності Бога - все це умствування і маски; абсурдизм - це феномен волі, антитеїзм, війна проти Бога і богоустановленного порядку речей. Напевно, ніхто з абсурдистів не усвідомлює повністю цього; вони не можуть і не хочуть думати, вони живуть самообманом. Ніхто (крім самого сатани, перший абсурдист) не може відкинути Бога і, ясно усвідомлюючи, відмовитися від найбільшого щастя, доступного розумній істоті, але в душі кожного абсурдиста, в глибині, куди він не бажає поглянути, живе вихідне заперечення існування Бога, і це першопричина всіх феноменів абсурдної філософії, а також безглуздості, що лежить в основі нашого віку.

Якщо неможливо не співчувати принаймні деяким з художників-абсурдистів, вбачаючи в них агонізуючу свідомість, яка намагається прожити без Бога, то не будемо забувати, наскільки глибоко належать ці художники тому світові, який вони зображують, не будемо сліпими щодо факту, як їх мистецтво зачіпає важливі струни в душах багатьох людей, тому що вони поділяють помилки, сліпоту, невігластво і спотворену волю нашого часу, порожнечу яку вони зображують. Щоб переступити через абсурдність, потрібно, на жаль, набагато більше, ніж найкращі наміри, найболісніші страждання або геніальність. Шлях, що веде до позбавлення від абсурду, - тільки шлях істини, і саме цього не вистачає як сучасному художнику, так і його світові, саме це відкидають свідомі абсурдисти і ті, хто живе абсурдом, і не усвідомлює цього.

Узагальнимо діагноз, який ми поставили абсурдизму: це життя, це світогляд тих, хто не може або не хоче більше бачити в Бозі початок і кінець і найвищий сенс життя; тих, хто з цієї причини не вірить, що Бог явив Себе в Христі Ісусі, і не визнає існування Царства Небесного, яке Він приготував віруючим і тим, що живуть цією вірою; тих, зрештою, кому нема кого звинувачувати в своєму невірстві. Але в чому ж причина хвороби? Яке, окрім всіх історичних і психологічних причин (завжди відносних), яке справжнє пояснення, духовна причина?

Якщо абсурдизм і справді велике зло, як ми вважаємо, то до нього люди не можуть приходити заради нього самого, тому що в позитивному сенсі зла не існує, і люди обирають його під личиною добра. До цього моменту ми описували негативну сторону філософії абсурду, хаотичного, який втратив орієнтири світу, в якому живуть сьогодні люди, але варто звернутися тепер до позитивної сторони і виявити, у що вірять абсурдисти і на що вони сподіваються.

Кінець другої частини.

Продовження невдовзі.

Недолюдство (1). Серафим Роуз

Інші статті ієромонаха Серафима (Роуза):

Чи один і той ж Бог у нас і в нехристиян