Унія: метод папоцентричного екуменізму. Архімандрит Георгій (Капсаніс)

Про автора: Архімандрит Георгій (Капсаніс) – один із найвидатніших сучасних грецьких богословів, авторитетний церковний діяч. На російську мову перекладені його роботи: «Пастирське служіння по священними канонами» (М., 2006), «Обоження як сенс людського життя» (Вид. Володимирської єпархії, 2002).

Стаття архімандрита Георгія (Капсаніса), ігумена монастиря Григоріат (Свята Гора Афон), присвячена питанням богословського діалогу з Римо-Католицькою церквою. Стаття була опублікована в грецькому журналі «Паракатафікі». 

Папа Римський призначив єпископом і апостольським екзархом для нечисленних афінських уніатів рукоположеного 24 травня 2008 в єпископа Каркавійського уніатського клірика, пана Димитрія Салахаса, професора Римського Інституту Східних Досліджень та члена Змішаної богословської комісії діалогу між православними і католиками. 

Для афінської уніатської громади ця подія, мабуть, судячи з виголошеної промови пана Салахаса, в день рукоположення, і повідомлення, розміщеного на їх інтернет-сайті, має дуже важливе значення. Але для православних цей факт може бути охарактеризований як сумний і такий, що кидає виклик, оскільки знову повертає до життя проблему Унії, в черговий раз виявляє наміри Ватикану щодо Православ'я і показує, наскільки небезпечна для Православ'я перспектива так званих богословських діалогів.

Це досить переконливо доводять такі факти.

      1.       Еклесіологія уніатських громад ідентична еклесіологіі, на якій затверджувалася Унія XVI в. 

      Це підтверджують слова єп. Димитрія Салахаса, що прозвучали на його висвяченні. На початку він говорить: «Наша громада становить малу частину Кафоличних Церков на Сході».

І це - правда: всі уніатські громади вийшли з надр Православних Східних Церков і стали «Кафоличними», оскільки прийняли папський примат і папські догмати. Вони називають себе «Кафоличними Церквами на Сході», бо вірять, що спілкування з Папою зробило їх «Кафоличними», повними церквами, гарантуючи їм кафоличність, в той час як інші Східні Церкви, що не мають спілкування з Папою (Православні Церкви та антихалкідонські, монофізитські та несторіанські церкви, які не приєдналися до Унії), «кафоличними» не є.

Вони, як каже про них II Ватиканський Собор, суть «приватні або помісні Церкви, між якими перше місце займають Патріархальні Церкви» (Указ про екуменізм, 14). Далі в слові на висвячення знаходимо таке: «Ми прагнемо до єдності, а не до Унії. II Ватиканський Собор нагадує нам, що чинні правові норми Кафоличних Церков на Сході були встановлені «до часу», тобто до того моменту, коли Католицька і Православна Церкви відновлять одна з одною повне спілкування (Розпорядження про Східні Церкви, № 30) за зразком древньої нерозділеної Церкви першого тисячоліття».

Тоді ми можемо задатися питанням: чим відрізняється «прагнення до єдності» від прагнення до Унії? Чи не було прагнення до Унії з еклесіологічної точки зору абсолютно ідентичним прагненню до єдності (псевдоєдності), тобто воно не мало своєю метою досягнення церковного спілкування, за умови визнання папського авторитету і догматів, проголошених на папських соборах у Ліоні, Феррарі-Флоренції, Триденті і т. д.?

Невже «прагнення до єдності» II Ватиканського Собору і папоцентричного екуменізму припускає скасування догматів, прийнятих тринадцятьма «вселенськими» соборами папізму? [1]

І, нарешті, як без відкидання всіх цих чужих вчень (єресей) богословський діалог досягне єдності, не ставши «уніатським», при тому що до цього дня не змогли домогтися скасування жодного з цих законоположень? 

Єп. Салахас запевняє православних: «Грецький Кафоличний Екзархат (мається на увазі очолювана ним уніатська громада Ахарнон - ред.) категорично відкидає і буде відкидати будь-яку прозелітичну діяльність, - і додає: - але я прошу їх (православних - ред.) не відмовляти нам у праві на існування».

Він упевнено і явно відкидає огидні методи минулого, і хочеться вірити, що він щирий, коли просить дати їм право на існування як громаді, що вільно визначилася. Проте треба ясно усвідомлювати, що ми, православні, хоча і не маємо нічого проти права кожної громади на самовизначення, однак підкреслюємо, що існування уніатських церков є відчутним доказом того, що Унія існує і, отже, будь-яка діяльність Ватикану, що підтверджує їх існування, є ствердженням Унії, незалежно від того, здійснюється незаконний прозелітизм чи ні.

Унія - це насамперед еклесіологічна проблема, і вона нас цікавить найбільше як така. Отже, оскільки Ватикан підтверджує існування Унії, закріплюючи за уніатськими церквами право існувати в їхньому теперішньому еклесіологічному влаштуванні, богословський діалог з боку Ватикану може мати в перспективі не відновлення єдності Церков «за зразком древньої нерозділеної Церкви першого тисячоліття», але відновлення Унії!

2.       Ватикан підтримує Унію незважаючи на те що лицемірно «засуджує» її як метод об’єднання Церков (Баламандська угода, § 1), він підтверджує її тим, що визнає існування уніатських громад (§ 31), всіляко підсилюючи їх присутність і діяльність на канонічних територіях Православних Церков.

Тому ми запитуємо себе: до яких пір ми, православні, будемо продовжувати богословський діалог, терплячи цей жахливо ненормальний стан речей?

Католики (не рахуючи гідних похвали винятків, коли вони, на відміну від Ватикану, не згодні з Унією) непослідовно засуджують Унію як метод минулого і, в той же час, визнають уніатські громади. Як можливо засудження Унії і одночасна підтримка уніатських громад, які роблять Унію реальністю на сцені сучасної історії? 

Минула неприваблива діяльність папської Унії відома. Нагадаємо, що, використовуючи політичну і військову безпорадність Східної імперії після важкого венеціанського панування, папісти заклали першу підставу для Унії, підпорядкувавши православних греків рішенням папського Ліонського собору (1274) за імператора Михайла Палеолога і патріарха Жанні Веккьо.

Другою серйозною підставою стала відома тиранічна вимога Папи Євгенія IV, щоб східні християни, які перебували в скрутному становищі, повністю підкорилися Ферраро-Флорентійському собору (1439). Крім того, з часу Брестського собору (1596) єзуїти робили Унію великою спокусою для православної Східної Церкви подібними за своєю підступністю методами. Унія коштувала життя Патріарху Кирилу Лукарісу, призвела до скинення багатьох патріархів, відторгненню з надр Церкви великих громад в Україні, Трансільванії, Далматії, Антіохії та викликала жорстокі гоніння на православних в цих та інших областях, що контролювалися турками [2]. 

У той же історичний період  уніатська пропаганда, яку організували папи, розвивається в два етапи: спочатку як діяльність відділу папської курії Propaganda Fidei (Пропаганда Віри), а потім у вигляді будівництва шкіл (чільне місце серед них займає Колегій св. Афанасія в Римі), керованих папськими місіонерами з метою не стільки навернення до Унії окремих осіб, скільки зміни всього світогляду православних за допомогою латинофільскої діяльності багатьох випускників таких шкіл. 

Але і в наш час Ватикан неприкрито підтримує і всіляко посилює Унію. З самого початку богословського діалогу православних з католиками уніати входять до складу Змішаної Богословської Комісії, незважаючи на гучні і постійні протести III Всеправославної Наради [3].

Папа Іван Павло II зробив рішучий внесок в процес виживання Унії у Східній Європі. Баламандська угода (1993), не кажучи про інші її найсерйозніші богословські недолугості, визнає і виправдовує існування уніатських церков, при чому під нею стоять підписи деяких представників православних Церков. 

Папа Іван Павло II у своєму довірчому листі до католицького співголови діалогу, кардинала Едварда Кассіді, відкидає позицію, виражену Змішаною Богословською Комісією в Балтіморі (2000) по відношенню до уніатів, і таким чином заводить діалог в повний глухий кут. У цьому листі він пише наступне: «Слід (на нараді в Балтиморі - ред.) дати зрозуміти православним, що Східні Кафоличні (мається на увазі - уніатські - ред.) Церкви користуються у Римській Церкві таким же визнанням, як і всяка інша Церква, що перебуває з нею в спілкуванні»[4]. Цим Папа викликав справедливе обурення і самоусунення високопреосвященнішого архієпископа Австралійського Стіліана.

Папа Бенедикт ΧVI, який слідує тій же політиці, благословляє уніатську Українську Церкву [5], під час відвідин Фанару в листопаді 2006 р. в його найближчому оточенні - уніатський єпископ, більше того, в Ефесі понтифік заявляє, що «найкращим, на його думку, способом досягнення єдності в Церкві є Унія» [6], а тепер посилає нового апостольського екзарха в Афіни! 

       Екуменічна терпимість до Унії з точки зору еклесіології вкрай проблематична 

Нібито для того, щоб богословський діалог не припинився, з боку деяких православних Предстоятелів і богословів робилися і робляться неприйнятні поступки. Сміливі і глибоко православні промови Константинопольських патріархів, в яких вони викривали викляту Унію (класичним текстом стало суворе Окружне Послання проти Унії [7] приснопам'ятного Патріарха Іоакима ΙΙΙ), перестали бути чутні на тлі небогословського  «діалогу любові» Патріарха Афінагора.

Соборні судження та послання патріархів Сходу проти Унії [8] канули в Лету церковної історії як полемічна писемність, яка нібито не личить сьогоднішнім часам «примирення»! І перед православною совістю постає питання: на яких богословських підставах стверджується ця екуменічна терпимість до Унії? Що змінилося в еклесіології і богослов'ї уніатських церков, що їх єпископи і клірики повинні бути тепер з радістю у нас прийняті? Коли уніати показали, що змінюються еклесіологічно, або стаючи повністю католиками, або повертаючись в лоно Східної Церкви? Яким чином їх право існувати в якості окремих громад звільняє їх від необхідності визначитися в еклесіологічному відношенні? Чи православних еклесіологічних критеріїв вже не існує? 

Безсумнівно, єдино можливим поясненням цієї екуменічної терпимості до Унії є зісковзування до якоїсь невідомої досі еклесіологіі, яка повстає на еклезіологію Православної Церкви та узгоджується з обмирщеною свідомістю нашого часу.

 

4.       Ватикан використовує богословський діалог як засіб спокушування православних та зміни їхньої церковної свідомості 

У той час як Унія підтримується Ватиканом, а уніати користуються визнанням Предстоятелів православних Церков, богословський діалог триває, а обговорення важкої проблеми Унії відкладається на майбутнє (Нарада в Белграді, 2006).

Свідомість православних притупляється, а проблема переміщається з області еклесіології в область соціології. Кришталево чиста православна еклесіологія щодня здає свої позиції і поступається місцем каламутній і переповненій синкретизмом еклесіологіі «братніх церков».

Екуменічно налаштовані православні богослови готові підтримати новаторські погляди на богословські питання, тверді і однозначні відповіді на які вже кілька століть тому були дані святими Отцями, не залишивши місця жодним сумнівам.

Характерними прикладами таких поглядів, крім іншого, є: перейменування єресі «Філіокве» в «інший богословський підхід, що не зачіпає сутності догмату»;

називання догматичних, моральних і літургійних спотворень католицтва «законним різноманіттям», представленням папського примату влади як першості в служінні та ін.

Крім цього, з боку засобів масової інформації благочестивий православний народ наполегливо закликається до «примирення» і закидується ідилічними картинами «взаємного визнання», в результаті чого притупляється його православна свідомість, яка раніше завжди служила потужною перешкодою на шляху властолюбних устремлінь папізму.

В ім'я богословського діалогу відбуваються неприпустимі з точки зору священних канонів спільні молитви і богослужбові дійства, аж до неприйнятного цілування на православній Божественної літургії і «благословіння» православної пастви від особи Папи.

Вінцем же канонічних злочинів стало у травні, в тиждень самарянки, несподіване євхаристійне спілкування румунського єпископа Ваната Миколая з румунськими уніатами. Ця подія викликала найсильніший протест румунських ченців в Румунії і на Святій Горі, які звернулися до ієрархії Румунської Церкви, а також занепокоєння всіх православних з приводу цілей, які могла переслідувати ця скандальна дія. 

Нарешті, за допомогою таких текстів (повних навмисних неясностей і богословських софізмів), як текст Наради в Равенні (2007), богословський діалог між православними і католиками поступово рухається до визнання папського примату уніатського типу. У цьому відношенні характерно інтерв'ю кардинала Вальтера Каспера, голови Папської ради зі сприяння християнській єдності, яке коментується французьким журналом SOP: «" На Заході ми мали розвиток, який закінчився II Ватиканським Собором, який затвердив примат влади і непомильність Папи, розвиток, який православні ніколи не приймали. Необхідна дискусія, як нам витлумачити ці різні розвитки, що відбулися на підставі першого тисячоліття".

Крім цього, за словами Каспера, потрібно подумати, як функціонуватиме примат Рима в умовах, коли вже очевидно існування "двох кодексів канонічного права" всередині Католицької Церкви: "один для латинської Церкви, а інший для східних Церков, які перебувають у повному сопричасті з Римом ".

"Відповідно до цих двох кодексів примат діє одним чином у латинській Церкві та іншим - у Східних Церквах. Ми не хочемо нав'язувати православним порядок, прийнятий сьогодні у латинській Церкві. У разі відновлення повного спілкування має бути знайдений якийсь новий тип примату для Православних Церков", - додав він». 

Гідна уваги, звичайно, відповідь на ці заяви російського єпископа Іларіона Алфеєва, як вона приводиться в коментарях того ж журналу: «"Про який новий типі йде мова? " - задається питанням російський богослов і висловлює здогад, що, швидше за все, кардинал має на увазі "тип, вже існуючий у східних Церквах, що знаходяться в спілкуванні з Римом", тобто Унію. "Іншими словами, нам у черговий раз пропонується прийняти якесь уніатське бачення примату римського єпископа", - вважає єпископ Іларіон. "

Якщо це крок до вирішення ситуації, то я вельми побоююся, що таке її розрішення не надихне православних, що розглядають Унію як повне протиріччя їхньому розумінню еклесіологіі і зраду Православ'я".

"У 1993 р. в Баламанді католики і православні прийшли до висновку, що Унія не може стати способом об'єднання, і зараз, п'ятнадцять років потому, голова Папської ради зі сприяння християнській єдності закликає нас до прийняття уніатського бачення римського примату, - додав він, зробивши висновок: - Ми не потребуємо нової Унії. Нам необхідна стратегічна співпраця, яка виключала би будь - який прозелітизм. Ми поки ще потребуємо продовження богословського діалогу, але не для того, щоб православних зробити уніатами, а для виявлення еклесіологічних моментів незгоди між католиками і православними "» [9]. 

Вельми втішно те, що православна свідомість противиться лицемірним тлумаченням примату влади. Першість влади в Кафоличній [10] Церкві належить Вселенському Собору, про що офіційно заявив в 1973 р. пріснопам'ятний Патріарх Димитрій і що вдало коментує професор Євангелій Феодору [11]. 

Хіротонія нового уніатського єпископа в Афінах являє собою ще один сильний і образливий випад Ватикану проти Православ'я, а саме: проти Елладської Церкви.

Дружня протидія Православної Церкви, яка спостерігається в останні роки, діяльності уніатів (особливо пам'ятна заява Предстоятелів Святійших Православних Церков) [12] зустріла типову відповідь Ватикану - відкриту підтримку Унії.

Отже, перед нами з новою силою постає питання: який сенс має богословський діалог, якщо Унія вітається, благословляється і підтримується Ватиканом? 

Православні пастирі, що мають у своєму розпорядженні тонкі догматичні і еклесіологічні критерії, розуміють, що Православна Церква піддається осміянню, а православна паства наражається на небезпеку, коли богословські діалоги проводяться за таких обставин.

Благочестивий православний народ, теж проявляє стурбованість, коли починає розуміти, що після столітніх контактів і майже тридцяти років проведення офіційних діалогів не відкривається перспектива набуття католиками православної віри і повернення їх в лоно спілкування з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою, тобто Православ'ям, але підносяться одні лише запевнення в «православності» католиків. 

Очевидно, що благочестивий народ в жодному разі не погодиться з такою перспективою. Він терпить до часу, щоб в Церкві не відбулися передчасні розколи, але не має наміру приймати соборне підтвердження того, що відбувається всупереч канонам. Тим більше він не має наміру терпіти поступки в догматичних питаннях і їх соборного узаконення.

Непорушними критеріями для нього є догматичне вчення Вселенських Соборів і Святих Отців і канонічне улаштування Православної Церкви. Всякий раз, коли православні християни бачать посягання на два ці стовпи Православ'я, вони сумують, їм боляче в  серці і вони молять Господа зберегти Свою Церкву, показати Своїх єпископів хранителями божественних догматів і священних канонів, моляться, щоб не прийшов такий момент, коли знадобиться відлучення від церковного спілкування тих, хто відкидає «раз дану святим віру», тому що, за висловом Східних патріархів, православний народ володіє особливою свідомістю:

«... у нас ні Патріархи, ні Собори ніколи не могли привносити нове, тому що захисником віри завжди виступало саме тіло Церкви, т.т. сам народ, що бажає, щоб його релігія залишалася на віки непорушною і згідною з вірою його Отців»  [13].

Джерело: bogoslov.ru

Переклад українською: Православний Оглядач

 Про з’єднання Православної та Католицької Церков, яке готується Ватиканом

[1] О том, что это не так, см. статью архим. Георгия «Беспокойство по поводу подготавливаемого Ватиканом соединения православных и католиков» (Γεωργίου (Καψάνη), ἀρχιμ., Καθηγουμένου Ἱερᾶς Μονῆς Ὁσίου Γρηγορίου Ἁγίου Ὄρους, Ἀνησυχία γιά τήν προετοιμαζομένη ἀπό τό Βατικανό ἕνωση Ὀρθοδόξων-Ρωμαιοκαθολικῶν / Παρακαταθήκη, Τ. 54 (2007).

[2] См. работы: «Уния вчера и сегодня» (Ἡ οὐνία χθές καί σήμερα (συλλογικός τόμος π. Γ. Δ. Μεταλληνοῦ, Δ. Γόνη, δ. Ἡ. Φρατσέα, δ. Ε. Μοράρου καί ἐπισκόπου Βανάτου Ἀθανασίου Γιέβιτς), ἐκδ. Ἁρμός, 1991); «Историческое обозрение причин и следствий соединения православных Трансильвании с Католической церковью» (Уния в Трансильвании с XVIII по XXI в.) (Ἀμβροσίου ἐπισκόπου Giorgiou, Ἱστορική θεώρηση τῶν αἰτιῶν καί τῶν συνεπειῶν τῆς Ἕνωσης τῶν Ὀρθοδόξων τῆς Τρανσυλβανία μέ τή Ρωμαιοκαθολική Ἐκκλησία, ἔκδ. Πουρναρᾶ, Θεσσαλονίκη 2006); «Церковное самосознание православных после взятия Константинополя до начала XX в.» (Γεωργίου (Καψάνη), ἀρχιμ., Καθηγουμένου Ἱερᾶς Μονῆς Ὁσίου Γρηγορίου Ἁγίου Ὄρους, Ἡ Ἐκκλησιαστική Αὐτοσυνειδησία τῶν Ὀρθοδόξων ἀπό τῆς Ἁλώσεως μέχρι τῶν ἀρχῶν τοῦ 20οῦ αἰῶνος. Στό συλλογικό τόμο Εἰκοσιπενταετηρικόν (ἀφιέρωμα στόν Μητροπολίτη Νεαπόλεως καί Σταυροπόλεως κ. Διονυσίου), Θεσσαλονίκη 1999); Яницкая уния и политика Ватикана вчера и сегодня (Τιμοθέου Ἰ. Τιμοθεάδη, Ἡ Οὐνία Γιαννιτσῶν καί ἡ πολιτική τοῦ Βατικανοῦ χθές καί σήμερα. Γιαννιτσά, 1992).

[3] Ἰ. Καρμίρη, Ὀρθοδοξία καί Ρωμαιοκαθολικισμός, τομ. ΙΙ, Ἀθῆναι 1965, σ. 38.

[4] Εὐαγγέλου Δ. Θεοδώρου, Πρόσφατες ἐπισημάνσεις τοῦ καρδιναλίου Walter Kasper γιά τίς ἐπαφές μεταξύ Ὀρθοδόξων καί Ρωμαιοκαθολικῶν / Ἐκκλησία, τ. 4 (ἀπρίλιος 2008), σ. 287.

[5] Газета Καθολική, φ. 3046 (18.04.2006).

[6] Газета Ὀρθόδοξος Τύπος (08.12.2006).

[7] Газета Ἐκκλησιαστική Ἀλήθεια (31.03.1907)

[8] См. Παπαδοπούλου-Κεραμέως, Ἀνάλεκτα Ἰεροσολυμιτικῆς Σταχυολογίας. Τ. 2, Βρυξέλλες 1963, σ. 314, 389, 395-396. А также Ἰ. Καρμίρη. Τά δογματικά καί συμβολικά μνημεῖα τῆς Ὀρθοδόξου Καθολικῆς Ἐκκλησίας, τ. ΙΙ, Graz-Austria 1968, σ. 821-859 [901-939] и 860-870 [940-950].

  [9] S.O.P., t. 327 (апрель 2008), p. 7-9. См. также подобные заявления Вальтера Каспера в статье Евангелоса (Εὐαγγέλου Δ. Θεοδώρου, Πρόσφατες ἐπισημάνσεις τοῦ καρδιναλίου Walter Kasper..., цит. выше, σ. 281-289), свидетельствующие о том, что это постоянная политика Ватикана.

[10] Т. е. Православной. В отличие от католиков православные вкладывают в этот термин не только вселенскость, но и всеохватность истинной Церкви, полноту содержащейся в ней истины, спасительной для всякого человека на всяком месте - прим. пер.

[11] Εὐαγγέλου Δ. Θεοδώρου, Πρόσφατες ἐπισημάνσεις τοῦ καρδιναλίου Walter Kasper..., цит. выше, σ. 287-288.

[12] Θεωδόρου Ζήση, πρωτοπρ. Οὐνία: ἡ καταδίκη της, ἔκδ. Βρυέννιος, Θεσσαλονίκη 1993. Κωτσιόπουλου Κ., Ἡ Οὐνία στήν ἑλληνική θεολογική βιβλιογραφία, ἔκδ. Βρυέννιος 1993. В церковную историю уже вошли классические тексты по этой теме - «Окружное Послание против Унии» и три послания к униатам епископа Феодорупольского Георгия Халавадзиса, архиеп. Афинского Хризостома Пападопулоса (см. Φύσις καί χαρακτήρ τῆς Οὐνίας, ἔκδ. Φοίνικος, Ἀθήνησι 1928).

[13] Ἰ. Καρμίρη. Τά δογματικά καί συμβολικά μνημεῖα,.. σ. 920 [1000].