Між двох зол. Історичний вибір Олександра Невського

«Крізь тьмяне скло» 

У 80-90-ті роки минулого сторіччя як у західноєвропейській, так і в російській науці знову з'явилися спроби переосмислити значення для історії Русі і, відповідно - Росії, політику князя Олександра Невського, і звести його громадянський і духовний подвиг навіть не до рядового, типового для князя-воїна вчинку, а до фатальної помилки, котра визначила «не той» шлях розвитку середньовічної Русі, а потім і Росії. 

Критичний аналіз діянь Олександра Невського даний у книзі глави англійських істориків-славістів професора Оксфордського університету Джона Феннела «Криза середньовічної Русі. 1200-1304», що вийшла в світ в 1983 р. в Лондоні (перевидана в перекладі на російську мову видавництвом «Прогресс» у 1989 р.), а також статті І. М. Данилевського «Один з улюблених героїв дитинства» («Знание -сила ». 1994. № 7.) [1]. І. М. Данилевський пішов ще далі свого англійського колеги і поставив перед собою завдання розвінчати століттями складений міф про великого князя Олександра Ярославича. 

Зупинимося на основних положеннях цієї роботи і почнемо цитатою з неї з невеликими коментарями: «Основи міфу про Олександра Невського були закладені вже незабаром після смерті знаменитого князя. Приблизно у вісімдесяті роки XIII століття почав формуватися культ князя як святого, в чому кровно були зацікавлені його наступники. Тоді й була написана житійної повість про нього [2]. Основу її склала розповідь про ті самі битви, які ми так добре пам'ятаємо». (С.123), тобто про Невську битву 15 липня 1240 і Льодове побоїще 5 квітня 1242 р. На думку І. М. Данилевського, «зіткнення на Неві навряд чи можна назвати «битвою», «сутичка в гирлі Іжори більше нагадувала партизанський рейд по тилах супротивника, ніж велику битву» (С.125). «Міфічне сприйняття подій» було закріплено вже в ХХ столітті, коли «нові міфотворці» поставили Невську битву - «один з пересічних ... епізодів історії »(С. 125), на переконання І. М. Данилевського, - «в один ряд з іншими битвами - за Москву, під Сталінградом, Курськом, за Берлін». Не варто перебільшувати, на думку історика, масштаби «зіткнення зі шведськими лицарями», в якому подвиги новгородців  «виглядають цілком пересічними епізодами збройного зіткнення» (С.124) [пор. з думкою Дж.Феннела: «... велика січа» була не більш, ніж черговим зіткненням між шведськими загонами і новгородськими оборонними силами, які відбувалися час від часу в ХIII-ХIV століттях. «(С.143-144)], так само як і Льодове побоїще. На нього наражався сам Олександр Ярославич, провокуючи «зіткнення з досить сильним і небезпечним для Новгорода і Пскова ... противником» (С.126), «в основному воюючи ... проти чюді, лівів, естів» (С.128). 

Перервемо цитування, щоб по ходу зробити кілька зауважень. Якщо німецькі лицарі, на думку І. М. Данилевського, таки були «досить сильним і небезпечним супротивником», тоді чому ж історик так прагне применшити значення вирішальної битви з ними на льоду Чудського озера і в той же час двічі захоплюється литовцями, які розбили лицарів в 1236 і 1410 рр..? Чому ці рішучі дії Міндовга і Вітовта з Ягайлом проти Ордена не викликають такого роздратування, як виступ князя Олександра Ярославича? Чи не тому, що Руська земля, на відміну від Литовської, так і не допустила своєї окупації німцями, але «змушена була більше двох століть тягнути принизливу лямку ординських "виходів" і допомагати загарбникам поневолювати інші народи» (С.132)? 

Останнє - натяк на спільні походи руських з ординцями, в тому числі і проти Литви, що любила воювати з Руссю, але політику князів якої - Міндовга, Вітовта і Ягайла - І. М. Данилевський ставить у приклад російським князям. Ще б! «... Великий князь Вітовт (той самий, який спільно з Ягайлом розгромив в 1410 р. Тевтонський орден [3]) фактично контролював стан справ в Криму і в Заволзький Орді, деякі правителі яких навіть коронувалися на ханство (!) у Вільні, а заодно вирішував питання, чи варто йому посадити «в Орді на царство царя його Тохтамиша» (С.132). (Стало бути, і на його, Вітовта, совісті лежить спалення «його царем» Тохтамишем в 1382 р. Москви?) Докоряючи росіянам в союзі з Ордою (вимушеному союзі! - А. У.), І. М. Данилевський чомусь забув про добровільний союз великого князя литовського Ягайла, католика і «зразка для наслідування», з мусульманином Мамаєм, на допомогу якому він йшов у 1380 р. проти великого князя володимирського Дмитра Івановича Московського, та не поспів до бою на Куликовому полі. Забув історик і про три походи на Москву в 1368, 1370 і 1372 рр.. батька Ягайла, великого князя Ольгерда Гедиміновича (в 1345-1377 рр..) (4). Забув, що вже після Кревської унії 1385 р. та «шлюбного» об'єднання Литви і Польщі (одруження Ягайла з польською королевою Ядвігою в 1386 р.) новий державний союз постарався прибрати до рук західноруські землі. Але навіть литовські феодали не відразу приймали унію (5), що вже говорити про православних русичів! І, нарешті, історик забув, що третій (або перший за хронологією) «зразок для наслідування» - Міндовг постійно воював з Руссю: і з князем Данилом Галицьким, та його братом - Васильком Волинським, і князем Романом Брянським і т.д. Саме він вигнав своїх племінників Тевтивила і Едівіда з Литви, пославши їх на Русь воювати до Смоленська, зі словами: «Хто що захопить, хай тим і володіє» (6). Виникає питання: якщо дії русичів по обороні своїх рубежів - це, за словами І. М. Данилевського, «поневолення інших народів», то як тоді назвати походи Литви на Русь до самої Москви? 

Повернімося, однак, до статті І. М. Данилевського. 

«Як могла доля цієї Руської землі залежати від того, наскільки успішно буде грабіж естів військом Олександра Невського?» (С.126), - запитує глибоко іронічний автор «найбільш авторитетних вчених Радянського Союзу», що створили багатотомні «Нариси історії СРСР» і «канонізований» вже в нашому столітті сімсотрічний міф про Олександра Невського як захисника Вітчизни. 

Іронії, самого кращого засобу для повалення з п'єдесталу «колишнього кумира», автору не позичати. «Ну так! - Ніби прокинувшись від забуття, вигукує він. - Адже Льодове побоїще - найбільша битва! »(С.127). І далі слідує «розвінчання» цієї усталеної за кілька століть думки: «Новгородські і псковські літописи не повідомляють про чисельність воїнів, які брали в ній участь (а південне літописання про неї взагалі нічого не повідомляє)» (С.127). Правда, в російських літописах є відомості про п'ятсот загиблих і п'ятдесят полонених німецьких вояків, але вони суперечать цифрам «Німецької римованої  хроніки» кінця XIII в., яка згадує  двадцять і шість чоловік, відповідно. Втім, «кількісні протиріччя знімаються просто, - дає пояснення сам автор. - Зазвичай вважають, що руські літописи дають загальне число полеглих і полонених, а "Хроніка" - лише повноправних лицарів ». «Але, - продовжує І. М. Данилевський, - і в такому випадку Льодове побоїще явно поступається в масштабах тієї ж Шяуляйскої битви. Адже у ній полягло більше сорока лицарів!» (С.127). 

Саме в цій битві 1236, на думку І. М. Данилевського, «німецьке лицарство зазнало нищівної поразки під Шавлями (Шяуляєм)» і була покладена «межа просуванню хрестоносців лицарів на схід» (С.127), правда, заслуга в цьому вже не руських, а литовських загонів під командуванням литовського князя Міндовга. 

У такому випадку, іронічне питання І. М. Данилевського з приводу підсумку Льодового битви Олександра Невського, можна переадресувати йому самому: «... Чому, незважаючи на повний, як нам пам'ятається розгром, німецькі лицарі ще не одну сотню років, аж до Івана Грозного, продовжували турбувати північно-західні кордони Русі?». Нехай  нищівної поразки» (загинуло більше 40 лицарів) і не можна прирівняти до «повного розгрому» (загинуло 26 лицарів), то як можна хоча б пояснити саму можливість битви в 1242 р. на Чудському озері, виходячи з твердження самого дослідника, що шістьма роками раніше, тобто після Шяуляйскої битви, «просування німецьких лицарів на схід не просто було зупинено, вони були відкинуті на захід фактично до кордонів 1208?!» (С.127). Чому ж тоді після «нищівної поразки» і «відкидання на захід» німецькі лицарі вже в 1240 р. виявилися на Руській землі, зайняли Ізборськ і Псков, спокійнісінько собі будували на руській території фортецю в 16 км від Фінської затоки і в 35 км від Новгорода?  І два роки вели себе так, немов були тут господарями і вкоренилися в цих землях?! 

Цілком очевидна спроба перебільшити значення однієї битви - в 1236 р. під Шяуляєм (не хотілося б думати, що тільки тому, що здобули її литовці, політику яких І. М. Данилевський ставить у приклад русичам) і принизити значення іншої - в 1242 р. на Чудському озері, здобутої вже русичами, тобто маємо очевидну нову міфотворчість: розвінчати сімсотрічну славу князя Олександра Невського, як захисника Русі (від чого - розглянемо нижче), виставити його в ролі реакціонера, який виступив проти просування католицької цивілізації на схід.

 Для першого доречна зневажлива та принижуюча іронія; для другого - переоцінка зробленого великим князем в новому, властивому нашому часу, дусі. 

Якою ж ціною «прославлений захисник землі руської намагався убезпечити північні міста від агресії з заходу?», - Запитує з тією ж іронією І. М. Данилевський. Цілком очевидно, за рахунок «змови з монголами» (С.128), «топлячи в крові ... опір Орді ... »(С.128). 

Ось тут і виникає до очевидного простий висновок: як «представники західноєвропейської цивілізації», «лицарі ордена несли з собою нове життя», «несли нову ідеологію - католицьку релігію», і «разом з ними йшов новий закон, новий міський побут, нові форми владарювання»(С.131) [4], однак «завдяки героїчним зусиллям великого "визволителя" від хрестоносного ярма (якого, втім, - зауважує історик, - ніколи і не було) [5] князя Олександра Ярославича, покладено» було «ярмо на шию руському народу» - монголо-татарське іго «своєї» Золотої Орди (С.130). 

Така ось простенька думка, яка напрошується сама пособі. Але вона чомусь не прийшла в православні голови за сім століть шанування св. Олександра Невського. Сам І. М. Данилевський констатує, що князь Олександр Невський «у своєму рішенні знайшов розуміння і підтримку, нехай не у всіх сучасників, зате майже у всіх нащадків» (С.130-131). Чому так вийшло? Цього І. М. Данилевський не пояснює, хоча добре відомо, що велике бачиться на відстані. Не повідомляє він і того, що після явлення образу Олександра Невського паламареві Володимирської церкви Різдва Пресвятої Богородиці в ніч на 8 вересня 1380 р., тобто в переддень Куликовської битви, коли благовірний князь Олександр Ярославич повстав у видінні з гробу і виступив "на допомогу правнуку своєму, великому князю Дмитру, якого перемагали іноплемінники» (8), почалося його народне шанування у Володимиро-Суздальській землі. У першій половині XVI в. відомий церковний письменник Пахомій Серб склав канон Олександру Невському, а на Соборі 1547 р. Руська Православна Церква зарахувала його, на підставі розвідок про чудеса їм творених, вже до лику загальноруських святих, як нового чудотворця. До цієї події за наказом митрополита Макарія, для складених Великих Міней Четей, було написано і перше канонічне житіє святого князя Олександра Невського на основі добре відомого з кінця XIII в. його княжого життєпису. У 1552 р. відбулося чудо в присутності Івана Грозного, який йшов походом на Казанське царство і зупинився у Володимирі. Під час молебню біля раки святого Олександра Невського про дарування перемоги наближений царя - Аркадій - отримав зцілення рук і згодом написав ще одне житіє святого. По всій Русі стали будуватися храми і закладатися монастирі на честь святого благовірного князя Олександра. Один з них - Олександро-Невська Лавра - у гирлі Іжори, на приблизному місці його переможного бою зі шведами (9). 

Навіть Петро I, який доклав чимало зусиль для послаблення православних підвалин у Росії, з великими почестями переніс святі мощі благовірного князя в нову столицю (точніше - в Олександро-Невську Лавру) - з надією на покровительство і заступництво святого. 

Ось цю-то легенду, тобто прославлення князя Православною Церквою, самодержцями і народом, й спробував розвінчати в своїй статті І. М. Данилевський і представити «реального князя Олександра Ярославича», якого йому як професійному історику дано знати: «хитрим, властолюбним і жорстоким правителем» (С.132) , який «одним з перших російських князів ... в роки ординського нашестя зрозумів просту істину: допомагаючи Орді грабувати і пригнічувати свій народ, можна отримати деякі вигоди для себе» (С.132). Під «вигодами для себе», треба думати, історик має на увазі «титул великого князя», який Олександр Ярославич «усіма силами намагався спочатку дістати, а потім утримати ...» (С.132). 

Викладена точка зору І. М. Данилевського настільки близька поглядам Дж. Феннела, і навіть багато в чому ширше їх, що відпадає потреба в їх викладі, але має сенс вступити в полеміку з двома істориками одночасно і спробувати все ж зрозуміти, в чому сенс подвигу Олександра Невського, за який йому  дякують нащадки.

«Невська битва» і «Льодове побоїще»

В оцінці двох битв обидва згадані дослідника не відрізняються один від одного: «Дві відносно дрібні перемоги - пише Дж. Феннел, - над шведами на Неві у 1240 році ... і над німецькими лицарями на льоду Чудського озера - доведені в "Житії" ("Повісті про житіє Олександра Невського", згадуваних вище в цитатах І. М. Данилевського і званих традиційно, але невірно, "Житієм Олександра Невського". - А. У. ) до епічних розмірів» (С.142). Однак, зауважує Дж. Феннел, «достовірні факти про боротьбу Олександра із Заходом дещо відрізняються від тих, що наводяться в "Житії ". У першій половині липня 1240 шведський загін, в який входили шведи, мурмани (норвежці - можливо, мова йде про кілька норвезьких лицарів) і фіни (правда, І. М. Данилевський говорить тільки про шведів - А. У.), що прийшов  "з князем і з епіскупи", висадився на берегах Неви» (С.143). Дж. Феннел не став уточнювати, за якою такою потреби вони виявилися на Руській землі, та ще й зі зброєю, і під духовним проводом єпископів. Але його глибоко обурив даний  князем Олександром опір західноєвропейським лицарям, а ще більше те, що давньоруський автор «Повістей про житіє Олександра Невського» назвав бій, який відбувся  «великою січею». Насправді, на думку Дж. Феннела, ця «велика січа» була «не більше ніж черговим зіткненням між шведськими загонами і новгородськими оборонними силами» (С.143), або, на думку І. М. Данилевського, - «одним із цілком пересічних епізодів збройного зіткнення»(С.124). 

Обидва історики посилаються при цьому на той факт, «що ні літопис Суздальської землі (Лаврентіївський), ні жоден зі шведських джерел не містять жодних згадок про цю подію» (Дж. Феннел. С.143). Правда, І. М. Данилевський зауважує, що псковські і новгородські літописи, хоча й згадують про неї, але «скромні в описі невської перемоги» (С. 124), в той же час про битву 1242 «південне літописання ... взагалі нічого не повідомляє» (С. 127). 

Факт, начебто, красномовний: якщо частина давньоруських літописів нічого не повідомляє про подію, або згадує про неї мимохіть, то вона, швидше за все, була незначною і не заслуговувала уваги ні раніше, ні, тим більше, тепер, - так, або приблизно так, повинен міркувати сучасний тверезомисляча історик. 

Але як бути з тією обставиною, що тільки в двох коротких реченнях той же Лаврентіївський літопис повідомляє про захоплення в 1240 р. монголо-татарами Києва, а Новгородський I літопис взагалі нічого не говорить про руйнування «матері городів руських»? Або ця подія теж була «одним із пересічних, але від того не менш драматичних епізодів історії багатостраждальної батьківщини» (І. Н. Данилевський. С.125)?! Однак, за повідомленням стороннього спостерігача - Іоана дель Плано Карпіні, що відвідав Київ у 1246 р., від столиці Давньої Русі «майже нічого не залишилося, в даний час (тобто через 6 років після зруйнування, за які можна вже було хоч щось відновити, і відбудувати наново - А. У.) в ньому ледь налічується 200 будинків... »(10). Але ж це було один з найбільших міст Європи, і дворів у ньому було не менше 8 тисяч, а з 50 тисяч мешканців вціліли не більше двох тисяч!(11). 

Але, мабуть, ми дійсно перебільшуємо, як і про князя Олександра Ярославича та про небезпеку, що виходила від шведів і німців у 1240 - 1242 рр..? 

Адже «шведський десант 1240», на думку І. М. Данилевського, «не дуже квапився здійснювати підступні задуми. Показником служить вже одне те, що шведи, увійшовши в Неву, перебували в бездіяльності не менше тижня» (С.125). Виходить, що це двадцятирічний князь Олександр виявив підступність і настільки стрімко виступив "в партизанський рейд по тилах супротивника« (С.125), «що до нього не встигли приєднатися багато новгородців» (С. 123), не кажучи вже про допомогу його батька , великого князя Ярослава Всеволодовича. 

Чому ж так поспішав молодий князь напасти на повільних шведів? І що збиралися робити шведи на Руській землі, і чому вони зволікали? 

Щоб відповісти на ці та багато інших питань, потрібно зробити екскурс в тридцяті роки. Ще в буллі (листі) від 24 листопада 1232 папа Григорій IX звернувся до ливонських лицарів-мечоносців із закликом розпочати активну діяльність у Фінляндії, щоб «захистити нове насадження християнської віри проти невірних русичів». В черговому посланні від 27 лютого 1233 русичі (Rutheni) прямо називаються «ворогами» (inimici). Координатором спільних дій був призначений «апостольський легат» Вільгельм Моденській. Однак у найближчі роки інші турботи і сусіди Русі займали хрестоносців. Але в папській буллі від 9 грудня 1237 р. Григорій IX звертається вже до шведського архієпископа і його суффраганів-єпископів із закликом організувати "хрестовий похід" до Фінляндії «проти тавастів» та їх «близьких сусідів». «Очевидно, - зауважує Б. Я. Рамм, - що закликаючи хрестоносців знищувати "ворогів хреста", папа мав на увазі поряд з тавастами також карелів і русичів (тих самих" близьких сусідів "- А. У.), в союзі з якими тавасти в ці роки енергійно противилися католицької експансії»(12). Цікаво відзначити, що заклик цей приходить після об'єднання (за участю тієї ж папської курії) у 1237 р. лівонського Ордена мечоносців з Тевтонським орденом, який володів значною частиною Пруссії. 

У свою чергу, Вільгельм Моденській за розпорядженням папи став активно формувати антируську коаліцію. За його участю 7 червня 1238 в Стенбі, резиденції датського короля Вальдемара II, відбулася зустріч короля з магістром вже об'єднаного Тевтонського ордена в Лівонії Германом Балком. Тоді був складений договір по Естонії, згідно з яким третина завойованих земель віддавалася Ордену, решта - датському королеві (13). Тоді ж обговорювалося і питання про спільний виступ на Русь трьох головних учасників коаліції: з одного боку - датських хрестоносців, що розташовувалися в Естонії, тевтонців з Лівонії і хрестоносців, які влаштувалися у Фінляндії, а з іншого - шведських лицарів (14). «Єдиний раз в історії об'єдналися три сили західноєвропейського лицарства: шведи, німці і данці - для нападу на руські землі» (15). Вже й західні вчені починають схилятися до думки, що цей похід шведів був «хрестовим» та відбувався під тиском Папи: «Можливість для шведів вести бойові дії на Неві у 1240 р. була пов'язана з Другим (! - А. У.) шведським хрестовим походом до Фінляндії», - пише професор Копенгагенського університету Джон Лінд. "Слідом за Галленом ми схильні вважати, що згаданий хрестовий похід може розцінюватися як результат папської булли 1237. Він був зроблений незабаром після заклику папи Григорія IX. У цьому зв'язку шведська військова експансія на Неву в 1240 р. - ланка шведської експансії на Схід, що особливо активно проявляється на початку XIV ст. та матиме на меті встановлення контролю над водними шляхами в регіоні Ладозького озера, річок Неви і Волхова «(16). « ... Що похід носив характер "хрестового", вказує і зазначене літописом наявність у війську, що прийшов на Неву, декількох "піскупів" (згадані літописом у множинні); у звичайному поході, який не носив релігійного забарвлення, кільком єпископам було нічого робити» (17). 

Якщо врахувати, що в Шведській державі на той час налічувалося всього шість єпископів, включаючи і Фінляндського, то «присутність у війську навіть двох (тим більше трьох) єпископів означало участь у ході значної частини керівників шведської церкви» (18). 

Тепер можна пояснити, чому зволікали висадилися на березі Неви в першій декаді липня шведи, і чому так поспішав Олександр Ярославич: шведи чекали німців, але ті запізнилися. І хоча 15 липня 1240 князь Олександр Ярославович розбив шведів, у нього вже не залишилося сил для відбиття в серпні-вересні навали із заходу німців, які «затрималися». Німецькі лицарі, не кваплячись, захопили фортецю Ізборськ, розбили посланий на виручку Ізборська загін із Пскова, взяли незабаром і сам Псков, і підійшли на 30-40 верст до Новгорода. Вони окупували береги Неви, Ладозькі землі та Карелію, побудували поблизу Фінської затоки фортецю Копорьє. Якщо монголо-татари прокочувалися хвилею, спустошуючи руські землі і везучи все, що можна було забрати з собою, то німецькі католицькі лицарі ґрунтовно осідали на захоплених землях. І навіть отримували на це з Риму «узаконене право». «Благородним» жестом папа Григорій IX «віддав» захоплені хрестоносцями руські землі езельскому єпископу Генріху, який в квітні 1241 р., в свою чергу, уклав договір з лицарями, за яким управління землями передавав їм, в тому числі і збір податків (оскільки «на них падає праця, витрати і небезпека при підкоренні язичників», в число яких були зараховані і православні християни), десяту частину яких забирав на користь католицької церкви (19). 

Навіть в середовищі західноєвропейських вчених поступово складається думка про «наявність безпосереднього зв'язку між виступом німецьких лицарів і попереднім йому шведським наступом на Неві». Як зауважує Е. Хеш, можна «зробити більш-менш переконливі висновки з очевидного стану справ одночасних військових операцій 1240-1241 р.». «Свої пріоритетні права в самій країні і свою частку в нових завоюваннях оспорювали один у одного німецькі, датські і шведські єпископи, лицарі Ордена в Пруссії та Ліфляндії ... і ті лицарські васали, які прислухалися до заклику хрестових походів. Далекосяжні плани щодо Східних земель, які не виключали також і північноруські території, можна було б насамперед очікувати від Папської курії. Особливо активна вона була за часів понтифікату Григорія IX (1227-1241). Перші спроби координації місіонерських (?! - А. У.) зусиль робилися вже при його попередниках Інокентію III і Гонорію III. Вищезазначені папи справді намагалися шляхом неодноразових закликів до хрестових походів в 20-е і 30-е рр. XIII в. допомогти утискуваній  молодій церкві Фінляндії, зобов'язати до активної допомоги як єпископів Півночі, так і лицарський Орден »(20). «Утискувана», треба думати русичами, оскільки ще в 1227 р. Ярослав Всеволодович «крести множство Корелъ, мало не все люди» (21), які разом з тавастами і ємью виступили проти католиків шведів (22), (тобто « молодої церкви Фінляндії» за Е. Хешу), і протистояли просуванню католицизму на свої землі. Тоді-то в «місіонерську діяльність» включилися хрестоносці, мечем впроваджуючи католицизм. 

Новгородці, яківу 1240 р. вигнали молодого князя мабуть встигли за рік відчути принади «цивілізованого життя», принесеної лицарями на їх землі, і знову закликали Олександра Ярославича в Новгород. У 1241 р. стрімким ударом він захопив Копорьє і розбив німців на узбережжі Фінської затоки. Його активність не викликала захвату в старіючого папи Григорія IX. У новій буллі від 6 липня 1241 він закликав уже норвезького короля сприяти «хрестового походу ... проти язичників в землі сусідні», що, на думку Б. Я. Рамм, означало «Прибалтику, райони Фінської затоки, де розгорнулася велика війна проти Русі»(23). 

У той час, як, за словами Дж. Феннела, «німецькі лицарі були менш активні», князь Олександр на початку 1242 р. повернув ще й Псков і перейшов на естонсько-німецьку територію, явно напрошуючись на незрозуміле І. Н. Данилевському зіткнення «з досить сильним і небезпечним для Новгорода і Пскова ... противником». Така оцінка сили ворогів молодого князя дещо відрізняється від його ж, І. М. Данилевського, твердження, висловленого раніше, що в Ливонському і Тевтонському орденах число хрестоносців не перевищувала ста п'ятдесяти чоловік [Дж. Феннел дотримується думки, що в двох орденах було трохи більше ста лицарів (С.143)]. Якщо сто п'ятдесят лицарів - це «досить сильний і небезпечний супротивник», а загибель 40 лицарів при Шяуляї - це «нищівна поразка», то виведені з ладу в Льодовому побоїщі 26 лицарів - всього лише рядовий бій ... 

Справа тут, звичайно ж, не в самих лицарях, а в тому невеликому загоні від 8 до 30 осіб, який кожен з лицарів очолював залежно від своїх матеріальних можливостей. У загін входили професійні воїни - лучники, зброєносці і т. д., найняті за гроші або взяті з своїх кріпаків лицарем. Тобто, німецькі лицарі, що атакували разом з набраними естонцями 5 квітня 1242 дружину Олександра Невського, дійсно являли собою значну військову силу і цифри російських літописів, не виглядають надуманими. Але ця значна військова сила розбилася об стратегію Олександра Ярославовича, мужність новгородців, псковичів і володимирців, надісланих його батьком Ярославом Всеволодовичем під проводом рідного брата Олександра - Андрія. 

Якби це було рядове зіткнення, то, думається, Тевтонський орден не став би у 1243 р. в Новгороді підписувати мирний договір з Олександром Невським, згідно з яким Орден відмовлявся від усяких територіальних претензій на руські землі (24). Вже сам цей факт свідчить про дійсно велике значення Льодового побоїща в долі руських північно-західних земель. 

Оцінили лицарі-католики і силу Олександра Ярославича та уклали 1 жовтня 1243 угоду про новий союз між єпископами Риги, Тарту, Езеля і Тевтонського ордена у Лівонії про взаємний захист і допомогу, але вже без ідеї і призову воювати Русь (25). 

Лише через 10 років, в 1253 р. німецькі лицарі почали нову спробу напасти на Псков, але цього разу - невдалу; а в 1262 р. тевтонці зазнали поразки - здали Юр'єв (Тарту) синові Олександра - Дмитру та братові Ярославу Ярославовичу. Як нарікає Дж. Феннел, «шведи могли змагатися з німцями в бездіяльності (їх завойовницька політика явно більше до душі англійському професорові. - А. У.). Єдиний раз вони з'явилися на руському кордоні в 1256 році, можливо (делікатне застереження! - А. У.), у відповідь на заклик папи Олександра IV до загального хрестового походу проти "язичників" Східної Європи» (С.155). (Вже сам факт визнання Дж. Феннела існування ідеї хрестового походу проти «невірних» русичів, тобто «невірних християн», «язичників», підтримуваної папою Римським, - сам по собі тішить). Але шведи злякалися русичів, коли дізналися, що ті збирають сили і послали в Суздаль за підкріпленням. Цього було достатньо, щоб лицарі «побегоша за море». 

Тож чи був сенс у цих двох битвах - на Неві і Чудському озері, якщо, згідно зауваженнь того ж Дж. Феннела, князь Олександр Ярославич «відбив у шведів бажання здійснювати набіги на руську територію ще на чверть століття» (С.155), т . тобто до 1281? 

А може при хрестоносцях жилося б краще? І після них, якщо б «перевирішувати» все тоді?

«Христові воїни»

 У 1202 р. за призовом молодого, енергійного і честолюбного папи Інокентія III (1198-1216) хрестоносці (кістяк яких становили французи, німці та італійці) вирушили у свій четвертий хрестовий похід в мусульманський Єгипет і Палестину для звільнення колиски християнства - Єрусалима. Але ... виявилися («чомусь») біля стін Візантійської столиці - Константинополя, яка  здавна, ще з часів перших трьох хрестових походів, вражала своїми багатствами і пишнотою. 

Під слушним приводом захисту справедливості - відновлення на престолі поваленого візантійського імператора Ісака II Ангела - хрестоносці захопили в липні 1203 столицю Візантії і вигнали узурпатора Олексія III, який знайшов притулок у Романа Галицького. 

За раніше взятими на себе зобов'язаннями, син Ісака II Ангела, що став 1 серпня співправителем батька і імператором Олексієм IV, повинен був за надану імператорського дому послугу заплатити хрестоносцям 200 тис. срібних марок і підпорядкувати грецьку церкву папі Римському. Отримавши половину обіцяної суми і захопивши ще близько 60 грецьких міст, «воїни Христові» почали активно вводити на окупованій території церковну унію (тобто «возз'єднання» церков з підпорядкуванням православної церкви католицькій), замінивши православних патріархів - Константинопольського і Антіохійського - латинськими, які легко визнали папу Інокентія III (як і всіх інших) не тільки «намісником апостола Петра» на землі, але і Божим! 

По суті справи почалася відкрита війна західних християн проти східних (православних), яких католиками після поділу в 1054 р. назвали  «єретиками» і «розкольниками», і навіть «ворогами Господа» (ось чому і русичі були названі в папських буллах «невірними» і «язичниками»). 

Ще в середині XII в., під час другого хрестового походу, католицький фанатик єпископ Лангрський вже мріяв про взяття Константинополя і спонукав французького короля Людовика XII заявити, що візантійці не є «християнами на ділі, а лише по імені», що вони виявилися винними в єресі, а неабияка частина хрестоносців вважала, що «греки зовсім не були християнами і що вбивати їх - це менше за ніщо», - зауважує найбільший знавець середньовічної західноєвропейської цивілізації Жак Ле Гофф. Звертає на себе увагу його характеристика «представників західноєвропейської цивілізації»: «По відношенню до греків латиняни випробовували суміш заздрості і презирства, що йде від більш-менш подавленого почуття неповноцінності ... Це була рефлекторна реакція войовничого і бідного варвара на багату цивілізовану людину» (26). 

Із самого початку походу робилися й інші спроби пояснити цю метаморфозу зі зміною маршруту, як чистою випадковістю (див. спогади учасників захоплення Константинополя - маршала Шампані Жоффруа де Віллардуена та французького лицаря Робера де Кларі) (27), або «підступністю» венеціанців й італійського маркіза Боніфація Монферратського, які особливо ненавиділиКонстантинополь, який  змагався з Венецією в Середземному морі, а тому охоче переправили на своїх кораблях за пристойну плату в 100 000 тис. срібних марок хрестоносців під стіни візантійської столиці.

 Були, проте, і більш вагомі причини, ніж ненависть, гроші або навіть відновлення на троні (за гроші, звичайно) Ісака II Ангела, - маловідомі або зовсім не відомі учасникам походу. Вони-то і привели хрестоносців не в ісламізовану Палестину, а в православну Візантію (28).

Ще у вересні 1198 папа Інокентій III звернувся з вимогою до Франції, Англії, Угорщини та держав Німеччини та Італії виділити до березня 1199 р. військові загони для планованого четвертого походу в Святу Землю. Аналогічне послання було адресовано і візантійському імператорові Олексію III, хоча і узурпатора, але тоді визнаного Римом. У ньому досить жорстко і навіть із загрозою було поставлено питання про «об'єднання» (унію) двох християнських церков, природно, з підпорядкуванням грецької церкви папі Римському. Так було покладено початок у реалізації планів папи Інокентія щодо створення єдиної теократичної Латинської імперії (нагадаю, що імператора і королів коронував папа, а неугодних відлучав від церкви) на великій території Європи, Малої Азії та Північної Африки.

Однак, навіть погрози застосування сили Заходом не похитнули позиції православного (і самовпевненого!) Імператора Олексія III, і він рішуче відхилив пропозиції папи. Ось тоді-то, фактично, і була вирішена його доля, і стали згущуватися хмари над «другим Римом» в історії християнства - Константинополем, і нависла загроза відкритої війни. Папа цілком поділяв культивувати в католицьких колах теорію, згідно з якою війна зі «схизматиками» - православними, прирівнювалася до війни з єретиками і язичниками. А в 1203 р. знайшовся і більш згідливий претендент на візантійський престол - царевич Олексій, який став за допомогою латинян імператором Олексієм IV. 

Але благородне прикриття - відновлення законної влади - використовувалося недовго. Олексій IV не зміг скоро розплатитися з хрестоносцями за надану йому послугу, чим викликав у них все більш зростаюче роздратування. Втім, з'явилося воно не тільки у завойовників. Посилилося невдоволення православних греків політикою батька і сина Ангелів, які «продалися латинянам». За словами візантійського хроніста Микити Хоніата, як «безмежне і вільне море при сильному вітрі, погрожуючи бунтом» (29). 

Під громадським тиском Олексій IV змушений був піти на розрив з хрестоносцями, до кінця не виконавши своїх обіцянок. Розгніваний дож Дандоло заявив своєму ставленику: «... Пригадай-но, що ми піднесли тебе з нікчемності, а потім ми зробили тебе сеньйором і коронували імператором ... Ми витягли тебе з бруду ... ми ж і кинемо тебе в бруд; ... відтепер і надалі я буду чинити тобі зло всією своєю владою», - засвідчив їхню розмову Робер де Кларі (30). Латиняни вирішили самі досягати своїх «прав». 

У січні 1204 р. спалахнуло міське повстання проти Олексія IV. Ним скористалися грецькі аристократи і звели на престол під ім'ям імператора Олексія V сановника зі свого середовища Олексія Дуку, сподіваючись, що він зможе організувати захист Константинополя від хрестоносців. 

Новоспечений імператор поспішив скоріше розправитися як з ватажком народу Ніколою Канавою, так і зі своїм попередником Олексієм IV (його батько Ісак II Ангел помер трохи раніше). Це дало привід латинянам для чергової кампанії по захисту справедливості. «І всі церковнослужителі, і ті хто мав повноваження від апостоліка (...), - пише Жоффруа де Віллардуен, - погодилися в тому, що той, хто скоїв таке вбивство, не має право тримати землю, і ті, хто погодився з подібним , -  суть співучасники вбивства, а крім того вони (тобто греки - А.У.) ухилилися від покори Риму. "Тому ми говоримо вам, - сказало духовенство, - що війна є правою і справедливою". І всі, хто має "правий намір завоювати цю землю і поставити її в підпорядкування Риму", отримають від Папи відпущення гріхів»(31). 

«Захисники справедливості» не забували і про власні інтереси. Хрестоносці не кваплячись готувалися до облоги столиці і розробляли план побудови на місці Візантії Латинської імперії з виборним імператором і договір поділу трофеїв - від земель і палаців до церковних святинь. Греки так і не зуміли протистояти більш сильним і організованим хрестоносцям. 13 квітня 1204 Константинополь упав, а разом з ним пала і Візантія: 57 років на її території панували «цивілізовані латиняни». 

Щоб не виглядати суб'єктивним, оцінку їх правління запозичу у вище згадуваного авторитетного французького медієвіста Жака Ле Гоффа з його широко відомій монографії «Цивілізація середньовічного Заходу»: «...Походи зробили непрохідний рів, що розділив Захід і Візантію, і ворожнеча між латинянами і греками, яка загострювалася від походу до походу, вилилася в Четвертий хрестовий похід і взяття Константинополя хрестоносцями в 1204 р.; замість того, щоб пом'якшити звичаї, священна війна в своєму шаленстві привела хрестоносців до гірших ексцесів, починаючи єврейськими погромами, якими відзначений шлях їхнього слідування, і закінчуючи масовим побиття та грабежами (...) в Константинополі в 1204 р., про що можна прочитати в творах як європейських хроністів, так і мусульманських і візантійських; ... а духовно-лицарські ордени, що опинилися в кінцевому підсумку нездатними захистити і зберегти Святі землі, осіли на заході, щоб віддатися там всім видам фінансових і військових зловживань »(32). 

А ось свідчення самого учасника взяття Константинополя, маршала Жоффруа де Віллардуена: «Кожен ввів своїх людей до палацу, який був зданий йому, і наказав стерегти скарби. А інші ратники, які розбрелися по всьому місту, захопили неабищо; та здобуток була настільки великий, що ніхто б не міг сказати вам, скільки там було золота і срібла, (...) і усіляких дорогоцінних речей, які коли-небудь були на землі. І Жоффруа де Віллардуен, маршал Шампані, з усією правдивістю свідчить по істині і по совісті, що з часу створення світу ніколи не було в жодному місті захоплено стільки здобичі (Робер де Кларі, посилаючись на греків, писав, що в Константинополі було зосереджено дві третини багатств усього світу. - А. У.). Всякий взяв собі житло, яке йому сподобалося, а їх було достатньо. Так розмістилася рать пілігримів і венеціанців. І велика була радість через честі і перемоги (...), бо ті, хто знаходилися в бідності, тепер перебували в багатстві і розкоші ... »(33). 

Правда, маршал з Шампані тактовно умовчує куди ж поділися власники будинків і багатств? Жак Ле Гофф зауважує, що в штурмі Константинополя «латиняни нарешті втамували заздрість і ненависть до візантійців» - «грабежем і жорстокою різаниною чоловіків, жінок і дітей». «Самі сарацини (мусульмани. - А.У.), - пише візантійський хроніст Микита Хоніат, - більш ласкаві і співчутливі в порівнянні з цими людьми, які носять на плечі знак Христа» (34). Схоже, захоплення Константинополя в 1204 р. «цивілізованими європейцями» (Візантії діставалося і раніше - за часів II і III хрестових походів в 1147 і 1189 рр..) Підготував остаточну загибель християнської держави в 1453 р., бо Візантія так і не змогла піднятися після 57-річного існування на її території Латинської імперії і опинилася в XV в. легкою здобиччю для турків. Невеличким острівцем Православ'я на колишньому просторі Візантійської імперії залишалася Нікейська область, в якій перебував православний патріарх, який назначав, до речі сказати, нових митрополитів для Русі.

Олександр Ужанков.

Доктор філологічних наук, кандидат культурології. Теоретик та історик російської літератури та культури Давньої Русі.

Джерело: Православие.ru

Переклад українською: Православний Оглядач