о.Олег Точинський: Церковний розкол не долають ``знизу``

священик Олег ТОЧИНСЬКИЙ, клірик Волинської єпархії УПЦ

Революційні події 2014 року в Україні стали черговим поштовхом до відновлення діалогу між УПЦ та УПЦ КП щодо об'єднання усіх православних конфесій України в єдину Українську Помісну Православну Церкву.

З тих чи інших причин, комісія, яка була створена для проведення діалогу не ініціювала жодної зустрічі. Вочевидь це було зумовлено штучним відновленням міжконфесійних протистоянь по всій Україні, в яких представники УПЦ КП вирішили брати все в свої руки і проводити об'єднавчий процес «на місцях». 

Про «об'єднання знизу» виступив і керуючий Луганською єпархією УПЦ КП Афанасій, кажучи: «Наша Церква веде діалог з УПЦ (МП) з приводу об’єднання вже давно, неодноразово створювалися комісії, але все це відбувалося на «верхах». І це ні до чого не призвело. Ініціатива має йти «знизу». Коли народ захоче об’єднатися на місцях, то патріархам не буде куди діватися, адже Церква є з народом, і воля народу для неї закон». Ця і подібні їй заяви багатьма були сприйняті буквально і, «махаючи шашками», миряни і клірики обох конфесій почали «об'єднуватись знизу». Спільні богослужіння, молебні, діалоги на місцях в обхід єпископату та офіційного дозволу призвели до хаосу і розділення, особливо серед представників УПЦ, яких вже умовно поділили на «прихильників» і «противників» об’єднання.

У всій цій ситуації потрібно зупинитись і пригадати, що Церква, керується Правилами Святих Апостолів, Вселенських і Помісних Соборів і Святих отців.  Саме ці древні Устави залишаються незмінним фундаментом Церкви Христової. Саме цими статутами нам потрібно керуватися в питаннях об’єднавчого діалогу.

В історії Православної Церкви явище розколу або, якщо завгодно, розділення, є доволі частим. Серед причин треба шукати порушення догматів, але найчастіше – нестримні амбіції окремих осіб, які й призводили до поранень на Єдиному Тілі Церкви Христової. Хтось був незгоден, хтось занадто самовпевнений – все це приносило невиправну шкоду Церковній Єдності і принципам Соборності і Апостоличності, які чітко прописані в Нікео–Царегородському Символі Віри. Ми, православні, віруємо в «Єдину, святу, соборну і Апостольську Церкву», тому подібні акти, спрямовані на роз’єднання з церковною повнотою є неприпустимими.

Взагалі, перш ніж заглиблюватись в такі складні питання, є необхідність розібратись в самому понятті розколу.

Розкол церковний (грец. σχίσματα - схизма) - порушення миру та єднання з Церквою через відмінності, не пов'язані зі спотворенням істинного вчення про догмати і таїнства, але з дисциплінарних, обрядових, календарних або юрисдикційних мотивів. Засновники та послідовники руху розколу іменуються розкольниками.

Розкол слід відрізняти від інших форм віровідступництва - єресі і самочинного зібрання (парасінагога). Слідуючи св. Василю Великому, розкольниками святі отці називали тих, хто розділився в думках про деякі предмети церковні та про питання, що допускають виправлення.

За словами видатного коментатора канонічного права Іоанна Зонара, розкольниками називаються ті, які відносно віри і догматів здраво мислять, але з деяких причин віддаляються і утворюють свої окремі зібрання.

Слідуючи знавцеві церковного права єпископу Далматинському та Істринському Никодиму (Мілашу), розколи утворюють ті, хто «інакше мислять про деякі церковні предмети і питання, які, проте, легко можуть бути примирені». На думку св. Ігнантія Брянчанинова, розколом має бути назване «порушення повного єднання зі Святою Церквою, проте з точним збереженням істинного вчення про догмати і таїнства».

Порівнюючи розкол з єрессю, св. Іоанн Златоуст стверджує, що «розкол - не менше зло, ніж єресь». Св. Кипріан Карфагенський вчить: «Пам'ятайте, що засновники та керівники розколу, порушуючи єдність Церкви, протидіють Христу, і не тільки другий раз Його розпинають, але роздирають Тіло Христове, а це такий тяжкий гріх, який кров мученицька не може загладити!». Єпископ Оптат Мілевитський (IV століття) вважав розкол одним з найбільших зол, - більшим, ніж вбивство і ідолопоклонство.

У сьогоднішньому сенсі слово розкол зустрічається вперше у св. Іполита Римського. Він був в розколі з папою Каллістом (217-222), якого звинувачував в послабленні вимог церковної дисципліни.

Основна причина розколів у Древній Церкві - наслідки гонінь: Декія (Новата і Феліціссіма в Карфагені, Новаціана в Римі) і Діоклетіана (Іраклія у Римі, донатистів в африканській церкві, мелітіанський в Олександрії), а також суперечка про хрещення єретиків. Серйозні розбіжності викликало питання про порядок прийняття в Церкву «відпавших» - тих, що відреклися та відпали під час гонінь.

Питання про природу і сенс церковних розділень і розколів було поставлене з усією гостротою вже у хрещальних суперечках 3-го століття. Св. Кипріан Карфагенський з невідворотною послідовністю розвинув тоді вчення про абсолютну безблагодатність всякого розколу, саме як розколу: «Треба остерігатися обману не тільки явного і очевидного, але і такого, який прикритий тонким лукавством і хитрістю, як у вигадці ворогом нового обману: самим ім'ям християнина зваблювати необережних. Він винайшов єресі і розколи, щоб повалити віру, перекрутити істину, розірвати єдність. Кого осліпленням не може утримати на старому шляху, того зводить в оману і зваблює шляхом новим. Захоплює людей з самої Церкви і, коли вони мабуть вже наближалися до світла і позбувалися від ночі віку цього, знову простягає над ними новий морок, так що вони, не дотримуючись Євангелія і не зберігаючи закону, називаючи, проте, себе християнами і, блукаючи у темряві, думають, ніби ходять у світлі» ( Книга про Єдність Церкви).

Святитель Кипріан пише: «Чи можна думати тому, хто не дотримується єдності Церкви, що він зберігає віру? Чи можна сподіватися тому, хто противиться і виступає наперекір Церкві, що він знаходиться в Церкві, коли блаженний апостол Павло, розмірковуючи про той самий предмет і показуючи таїнство єдності, каже: «Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх». (Еф. 4, 4 - 6)? Характерно, що розкольники вважають усі інші розколи, крім свого, згубними і помилковими, що виникли під дією пристрастей і гордині, а свій власний розкол, який мало чим відрізняється від інших, приймають як єдиний щасливий виняток у всій історії Церкви.

Розкольники, проливаючи крокодилячі сльози з приводу «порушення» канонів Церкви, насправді давним-давно кинули собі під ноги і попрали всі канони, тому що справжні канони засновані на вірі в єдність і вічність Церкви. Канони дані Церкві, поза Церквою вони недійсні і безглузді – так як і не можуть існувати державні закони без самої держави.

Священномученик Климент, єпископ Римський, пише Коринфським розкольникам: «Ваше розділення багатьох розбестило, багатьох повалило в зневіру, багатьох - у сумнів і всіх нас - в смуток, а сум'яття ваше все ще триває».

«Церква єдина, і одна вона тільки має всю повноту благодатних дарів Святого Духа. Хто і яким би чином не відступав від Церкви - в єресь, в розкол, в самочинне збіговисько, він втрачає причастя благодаті Божої; знаємо ми і переконані в тому, що відпадання в розкол чи в єресь, чи в сектантство - є повна смерть і смерть духовна», - так висловлює православне вчення про Церкву священномученик Іларіон (Троїцький).

Святитель Філарет Московський каже: «Православ'я та розкол так протилежні один одному, що заступництво і захист Православ'я природно повинні утрудняти розкол; поблажливість до розколу природно повинна собою утрудняти Православну Церкву».

Отже, з усього вищесказаного бачимо, що питання церковного розколу в Україні є не настільки простим, що могло б лягти в компетенцію священиків, політиків, журналістів чи мирян. Розкол є питанням канонічного характеру і вирішення цієї проблеми повинно проходити лише в межах визначиних церковним законодавством. Немає нічого нового під сонцем, і з цією проблемою в Церкві вже стикались неодноразово, тому і механізм вирішення даного питання обов’язково буде складений на відповідних рівнях. Але спокійно, без вил і смолоскипів.

Ті, що загрались в релігійних експертів. Автоапологія на претензії до УПЦ

о. Олег Точинський: УПЦ КП не хоче миру з УПЦ

Священик УПЦ: Я не згоден з Вами, Ю.П.Чорноморець!

ПвУ: Дві правди «патріарха» Філарета

Хто та як може поставити крапку в церковному розколі в Україні

Предстоятелі Церков назвали три складових для вирішення церковної кризи в Україні