Країна нерозкаяних каїнів не увійде в Царство Небесне

7 листопада 1917 року в Петрограді відбувся більшовицький переворот, який змінив долю усіх народів, що входили того часу до Російської імперії, у тому числі, і українського народу.  Сімдесят років совєтського панування і понад 20 років постсовєтського, наклало на наші народи незгладимий відбиток.

Священик РПЦ, протоієрей, викладач Санкт-Петербурзької Духовної Академії, церковний історик і публіцист, отець Георгій Митрофанов, в одному із своїх інтерв’ю торкається питання зв’язку минулого із сьогоденням. Оскільки більшість питань, які він торкається, стосуються не лише росіян, «Православний Оглядач» пропонує це інтерв’ю і своїм читачам для роздумів. 

Нагадаємо, що вже понад пів року отця Георгія майже не чути в ЗМІ, оскільки, як повідомлялося раніше, Московський Патріарх Кирил (Гундяєв) попросив його утриматися від публічних коментарів, нібито, на деякий час. Цю інформацію пізніше підтвердив і сам о. Георгій Митрофанов. Вочевидь, петербурзький священик – історик говорив публічно те, що комусь дуже не подобалося в Московській патріархії. 

- Отче Георгію, як Вам видається, чи зберегла в собі сучасна Росія риси «тієї Росії, яку ми втратили», і якщо так, то в чому Ви їх бачите?

- Характерним результатом 90 -х років - спроби осмислення історичного шляху Росії, що відбувалася в той час - є розуміння: та дев’ятсотлітня історична православна національна Росія, думками про яку багато хто з нас у радянський час намагався підтримати себе в совєтській дійсності, втрачена нами назавжди. Сучасна країна може бути названа пострадянською Росією. Це вже і не традиційна Росія, і не Радянський Союз, це щось третє, що химерним чином сполучає в собі риси трьох країн: двох, які вже були і пішли, і третьої, яка народжується на наших очах. Я б назвав пострадянську Росію «країною третього світу», маючи на увазі під цим терміном країну, яка, або не має своєї історії, або відторгнута від своєї історії. З нами відбулося саме це. У 90-ті роки ми раптом усвідомили, що історична Росія невідновна, а Радянський Союз розвалився.

Проте, якщо говорити про риси двох цих минулих Росій, то в нашому сучасному житті, звичайно, переважають риси радянської Росії. Особливо сумно спостерігати ці риси в церковному житті. Одним з головних проявів цієї тенденції є та обставина, що більшість тих, хто прийшов в Церкву з пострадянських людей по суті людьми релігійними ще не стали. У Церкву їх привели сторонні обставини. У них немає навіть найелементарнішого досвіду релігійного життя. Я хочу підкреслити: не релігійних знань, а саме досвіду життя. Ось чому вони з такою легкістю готові надати нашому сучасному церковному життю риси, з одного боку, комбінату ритуально-побутових послуг, а з іншого - нової організації, яка позбавить їх від важкого тягаря відповідальності і свободи.

Для багатьох Церква представляється саме таким сурогатом совєтської організації, яка наділяє їх новою тоталітарною ідеологією, замішаною на їхніх політичних, психологічних, національних комплексах,  наповненій духом ненависті, духом недовіри до людини як такої. Перелякані постсовєтські обивателі знаходять у ній, як їм здається, тиху заводь, що дозволяє стрункими рядами йти тепер вже не в світле комуністичне майбутнє, а в Царство Небесне. І біда багатьох людей, що приходять в Церкву, полягає саме в тому, що їм важко розрізнити в собі постсовєтського дезорієнтованого закомплексованого обивателя і дійсно релігійно шукаючу людини, що втратила віру своїх предків і все-таки шукає шляхи знайти Церкву. Саме ця небезпека перетворення Церкви в якийсь свій двійник, як визначав цей різновид церковного життя Фудель, є одним з головних результатів нашої «совєтськості».

Крім того, дуже важливою рисою сучасного життя, що відбиває в собі глибоку спадкоємність по відношенню до радянського минулого, є те, що ми до цього часу не пережили досвід покаяння за це минуле. І навіть, можливо, не те страшно, що ми повною мірою не усвідомили жаху того, що було; страшніше, що ми так і не навчилися цінувати ту країну, яку більшовики забрали у нас. І це незнання історичної Росії по суті відторгає нас від нашої дев'ятсотлітньої історії, перетворюючи всього лише в постсовєтських людей, для яких минуле обмежується сімдесятьма роками совєтського часу. Це не абстрактне питання, навпаки: це конкретна інтуїція, котра заважає людям усвідомлювати самих себе в цьому світі з точки зору не тільки історії, а й вічності.

Якщо ж говорити про більш конкретні проявлення цих рис, то, мабуть, найяскравішим, найпоширенішим проявом совєтської ментальності в нашому житті є вражаюча нечутливість людей до слова. Слово в совєтську епоху часом було способом виживання людини. Можна було говорити все що завгодно, пристосовуючись до конкретної ситуації, аби тільки це слово не ускладнило твою життєве повсякденне життя. Країни, що більше забрехалася, напевно, не було в історії людства. Але не було і країни, в якій слово б так знецінилося, як це сталося у нас. Ось чому ця удавана ілюзія нашого легкого переходу «від совєтського минулого до святої Русі» змушує дуже багатьох сучасників відчувати, що вони стали кимось іншим, хоча насправді нічого не змінилося. Країна нерозкаяних Каїнів навряд чи може увійти в Царство Небесне. Більше того, така країна навряд чи може стати місцем діяльності активної чесної одухотвореної церкви. Ось чому дуже часто наша сучасна православна церква викликає у багатьох совісних щирих людей - і це дуже тривожний симптом кінця 90- х - початку 2000- х років - відчуття якоїсь фальшивості.

- Які шляхи виходу з цієї ситуації з урахуванням того, що, як Ви, напевно, знаєте, сучасних росіян дратують слова «совєтські репресії», «потрібно покаяння народу»? Що можна зробити для того, щоб ситуація змінилася?

- Я думаю, що для багатьох з нас, православних християн, було очевидно, що на шляху відродження історичної Росії функцію локомотива, який витягує нашу країну з радянського минулого, виконуватиме Руська православна церква. На жаль, цього не сталося. Звичайно, окремі священнослужителі, окремі церковні ієрархи займають підчас в цьому відношенні досить активну позицію, але в цілому, потрібно визнати, багатьом церковним людям необхідність духовно, історично адекватно висловлюватися з усіх питань сучасної культури, політики, суспільного життя не представляється такою вже очевидною.

І для мене, як для священика й історика одночасно, очевидно, що втративши ту історичну Росію, яку 900 років творили наші предки, ми все-таки ще не втратили, по милості Божій, пам'ять про нашу небесну Вітчизну, про яку постійно нагадує нам наша Церква. І ось у сподіванні цієї небесної Батьківщини, в шуканні її, у спробах так чи інакше перенести риси цієї небесної Вітчизни в наше повсякденне буденне життя, можливо, і полягатиме можливість творення країни, вже не схожої ні на імператорську Росію, ні, я сподіваюся, зовсім не схожої на Радянський Союз, яка з'явиться на тому постсовєтському просторі, на якому ми всі зараз мешкаємо і який до цих пір не знаємо з чим ідентифікувати - з історичною Росією або з Совєтським Союзом. Наш державний прапор і державний гімн (мова йде про прапор Російської Федерації - триколор, який використовувався в царській Росії, і мелодію  "сталінського" гімну, на яку покладені нові слова в сучасній Росії - ПО) є дуже виразними символами нашої двозначності і двоєдушності .

- Можливо, протистояти цій двоєдушності для нас можливо завдяки досвіду тих людей, які залишалися вірні собі і своїй вірі навіть ціною життя, - досвіду новомучеників? Що для Вас в контексті нашої розмови представляється найціннішим у досвіді новомучеників?

- Я б не наважився говорити так лаконічно, так лапідарно про те, що є найціннішим для мене в досвіді новомучеників. Їх досвід багатогранний і насправді дуже суперечливий. Але перш за все мені хотілося б звернути увагу на ту обставину, що гоніння, які пережила наша Церква в XX столітті, гоніння дійсно безпрецедентні, виявили два суперечливих моменти. З одного боку, в нашій Церкві знайшлося чимало людей, які змогли своєю кров'ю засвідчити свою віру. Але ж під час цих гонінь проявилося і те, що набагато більше число наших же православних руських християн виявилися нездатними проливати цю мученицьку кров. Чого тут більше - праведності чи гріховності? На мій погляд, швидше гріховності, бо майже повне знищення за якусь чверть століття Помісної церкви на території Росії свідчило про повне духовне неблагополуччя нашої країни і нашого народу. У момент, коли Російська православна церква була майже повністю знищена як організаційна структура, коли російське духовенство вже добивали в таборах після страшних репресій 1937-1938 рр.. (тільки в 1937 році було розстріляно 85 тис. священнослужителів) - в цей час, відповідаючи на питання перепису, більше 50 % совєтських громадян заявили про те, що вони люди віруючі.

Виникає питання, якою ж була їх віра, якщо ця віра не спонукала їх у попередні 20 років встати на захист своїх гнаних пастирів, своєї гнаної Церкви? Можливо, ця релігійна віра не вимагала повноцінного, повнокровного церковного життя, могла спокійно обходитися без покаяння, євхаристії, обмежуватися лише дотриманням на буденно-побутовому рівні якихось зовнішніх традицій?

Нарешті, є інша дуже важлива обставина, яка для мене по-справжньому проступила у відомому епізоді зустрічі святого патріарха Тихона зі святим митрополитом Кирилом (Смирновим), коли, приїхавши в короткий проміжок між двома засланнями до Москви, святитель Кирил став переконувати патріарха припинити поступки щодо обновленців, скасувати введений під тиском ГПУ новий календарний стиль, і патріарх, намагаючись обґрунтувати свою політику поступок, став говорити про те, що він не може бути спокійний, коли багато архієреїв знаходяться в ув'язненні. І тоді митрополит Кирил сказав: «Не думайте про нас, Ваша Святосте, ми тільки й придатні на те, щоб сидіти в тюрмах».

Зазвичай ці слова тлумачать вельми поверхневим чином: смиренний священномученик митрополит Кирил з готовністю йде по своєму хресному шляху і переконує Святійшого патріарха не турбуватися про долю великомучеників. Насправді в цих словах звучить дуже глибоке прозріння. Один з найкращих архіпастирів Руської православної церкви, безумовно, ще повною мірою не оцінений саме у своїй духовній велич і у вірному розумінні шляху руського духовного життя, констатував одну страшну обставину: Руська православна церква в особі своєї ієрархії, в особі свого духовенства виявилася нездатною підготувати велику частину своїх пасомих до тих страшних спокус, які обрушив на них XX вік.

Так, тепер для них наставав час спокути, але було можливо спокутувати свій гріх тільки одним: прийняттям тих страждань, які випадають в місцях ув'язнення. Це розуміння одним з найкращих, найсвітліших наших новомучеників відповідальності Церкви за долю всіх своїх членів є, на мій погляд, найголовнішим заповітом, залишеним нам нашими новомучениками. І тут я повинен констатувати, на жаль, найсумніша обставина - не тільки ця глибока думка священномученика митрополита Кирила, але навіть просте віддання данини шанування новомученикам, на жаль, не стало нормою нашого церковного життя. Ми згадуємо про новомучеників в покладені календарні дні, іноді, бажаючи показати світові і самим собі нашу високу духовну гідність, що не соромимося хвалитися тим, що саме в нашій країні було прославлена така кількість новомучеників, забуваючи при цьому, що ще більше число заблуканих православних християн їх такими новомучениками робили. Але більше пам'ять про наших новомучеників ніяк не проявляється в нашому церковному житті.

І ось зараз, коли завдяки зусиллям нашої Синодальної комісії з канонізації святих прославлено вже понад півтори тисячі новомучеників, ми можемо констатувати ту обставину, що вони не тільки не стали  найшанованішою категорією наших святих, але в значній мірі «поступаються в рейтингу популярності» (вживу цей досить секулярний вираз) серед наших церковних людей різного роду блаженним, юродивим і старцям - тим, хто насправді, будь він справжнім, або тільки уявним блаженним, або юродивим, по суті продовжує позбавляти нас необхідності духовно тверезо і морально відповідально поміркувати про наше минуле, а значить, і наше сучасне життя, хто пропонує нам дуже небезпечну, дуже спокусливу духовну анестезію чудотворення, надприродних прозрінь замість подвигу повсякденного, духовно тверезої морально відповідальної християнської віри.

І ось це, на мій погляд, є ще одним результатом того, що совєтський період нашої історії позбавив нас не тільки справжніх подвижників благочестя, яких на Русі ніколи не було аж так багато, але і кілька колись поширених категорій руських людей - нехай не святих, але порядних, чесних і духовно тверезих, які змогли б, спираючись на досвід справжніх, а не лише уявних святих, змінити духовний клімат нашого суспільства сьогодні. Саме таких людей практично не залишилося зараз, бо їм судилося приймати насильницьку смерть протягом багатьох десятиліть радянського періоду, коли були створені умови, при яких навіть спроба залишитися порядною людиною загрожувала багатьом фізичною загибеллю.

 

Пам'ятник жертвам ГУЛАГу і комуністичних репресій на Троїцькій площі Санкт -Петербурга

- Отче Георгію, перекидаючи місток між досвідом новомучеників і сьогоднішнім днем​​, відразу згадуєш про Собор 1917-18 року. У той час досить вільно обговорювалися ті питання, які сьогодні ледь можна обговорювати, і відповідати на них важче, ніж тоді. Я маю на увазі питання про духовну освіту, про місію, про зрозумілу богослужбову мову і т.д. Чому тоді на ці теми говорили більш вільно, а зараз все більш затиснуте? Чому тоді відповіді на ці питання були сміливими, а зараз - ні?

- Я думаю, що значення спадщини Помісного Собору 1917 року в значній мірі перебільшено в нашому сучасному житті. Куди більш різнобічні і часом вельми категоричні оцінки проблем руського церковного життя були дані за дванадцять років до Помісного Собору у відгуках єпархіальних архієреїв. Помісний ж Собор, навпаки, багато в чому пом'якшував ті крайні думки, які висловлювалися руськими єпархіальними архієреями в 1905 році через необхідні, на їх погляд, перетвореннями руського церковного життя. Але як би то не було, і відгуки єпархіальних архієреїв, і діяння Помісного Собору 1917 залишаються для нашого сучасного життя багато в чому незатребуваними текстами. Більше того, проблеми, які тоді вважалися в найвищій мірі актуальними, майже що перезрілими, а в наш час навіть не усвідомлюються як проблеми.

І ось це якраз є результатом того колосального зниження духовного, інтелектуального, морального, культурного стилю життя не тільки церковного народу, а взагалі життя Росії як такої, яким виявилися характерні сімдесят років совєтського періоду. На жаль, ці роки позначилися і на житті Руської православної церкви.

І з цієї точки зору вихід, на мій погляд, лежить тільки в одному, а саме - в усвідомленні нашої сучасною церквою, а з її допомогою і суспільством, державою своїх справжніх духовних витоків. Продовжує вона традиції дев'ятсотлітньої Руської православної церкви або ж намагається спиратися на спадщину РПЦ, яка була спочатку переслідувана, а потім допустила , щоб її використовували в совєтський час? Чи намагається осмислювати себе в контексті вічних проблем історії християнської віри?

Вибір необхідно робити, але він ще не зроблений (ой, вже мабуть таки зроблений, ПО). Ми підходимо до цього, і одним з найважливіших кроків у спробі визначитися, по відношенню до кого ми є продовжувачами, був зроблений на ювілейному Архієрейському соборі 2000 року, коли в ряду новомучеників були прославлені не тільки ті, хто зберігав канонічну вірність митрополиту Сергію, але і його численні, часом найрадикальніші супротивники. Тим самим Церква (РПЦ МП, - ПО) визнала, що вона перестала бути церквою, яка слідує лише принципам митрополита Сергія, але що вона бачить правоту в діях тих, хто виступив проти тієї перспективи розвитку духовного життя, яку нав'язував Церкві заступник патріаршого місцеблюстителя митрополит Сергій (Страгородський). І те, що ця канонізація не припускала навіть зняття з цих новомучеників заборон, які абсолютно неканонічно накладав на них митрополит Сергій, стало свідченням того, що Церква готова побачити для себе наставників церковно-духовного, церковно-політичного життя також і серед тих, хто виступив проти митрополита Сергія, хто виступав, якщо перефразувати слова відомого європейського політика «за можливість існування навільнішої церкви в найневільнішій державі». Ось цей дух свободи і відповідальності нашого єпископату, який в основній своїй частині дав нам новомучеників, є тією рисою, тією якістю життя церковного, яка особливо необхідна нам в наш час.

- Кого з сповідників Ви пам'ятаєте особисто, з ким Вам доводилося спілкуватися?

- Я, через мій вік, через те, що народився і жив у Ленінграді, не мав можливості спілкуватися з нечисленними, які вижили після репресій 30- 40- х років новомучениками і сповідниками. Але мені доводилося спілкуватися з людьми, які були сповідниками православної віри в 70- х-80- х роках. Досить згадати, наприклад, Тетяну Миколаївну Щепкову, філолога, що зіграла велику роль у житті моєї і мого сина, яка провела п'ять чи сім років у табірному ув'язненні за свою по суті церковно-місіонерську діяльність.

Я можу сказати, що з самим вашим питанням пов'язана ще одна дуже гостра проблема нашого церковного життя. У нас склався стереотип, що мученики і сповідники у нас були чомусь лише в період 20- х, 30- х, 40- х років, а потім, хоча і були так звані адміністративні гоніння на Церкву в хрущовський час, був період тихого придушення Церкви в брежнєвські часи, мучеників і сповідників у нас не було. Це не так.

Мучеників у нас дійсно майже не було, а сповідники були. Так, про них, звичайно, складно говорити зараз, тому що багато з них ще живі. Ми не можемо повною мірою представити їх життя, їх діяльність, тому що архіви за цей період часу, в тому числі архіви спецслужб, які посилено намагалися придушити церковне життя в країні в ці роки, для нас недоступні. І ще: чимало живих, в тому числі і в церкві, тих діячів, які переслідували цих сповідників. Вони, напевно, не дуже зацікавлені в тому, щоб ця сторінка нашої історії була явлена ​​в повній мірі, і пролунала розповідь про життя тих, хто на відміну від них чесно сповідував віру в Христа в церкві 60- х -70- х років.

І тим не менше ці сповідники були, і їх подальше земне життя, а потім вже, напевно, і життя їх після смерті стане підставою для їх прославлення. Але це станеться не зараз. Зараз же головне полягає в тому, щоб спробувати дати зрозуміти нашому церковному народу, що гоніння в різних формах відбувалися аж до кінця 80 - х років, і зовсім недавно, в 60- ті, 70 - ті, 80 -ті роки, ці гоніння ввели в сонм російських новомучеників і сповідників чимало гідних людей, деякі з яких продовжують жити і сьогодні, але, на жаль, залишаються невідомі багатьом з нас.

- Ви могли б назвати імена тих, з ким можна ще побачитися, поговорити?

- Я міг би назвати деякі імена, але мені не хотілося б робити це публічно, адже я не знаю, як вони відгукнуться на подібного роду ініціативи. Для мене очевидно тільки одне: в нашому сучасному церковному житті не тільки проігнорований їхній сповідницький досвід, але і багато в чому проігноровано і знівельовано духовний досвід життя і служіння наших новомучеників і сповідників 20- х, 30- х, 40- х років. Тим цінніше для мене те, що ювілейний собор Руської православної церкви 2000 року, прославивши собор новомучеників і сповідників, по суті зробив морально незворотнім для нашої церкви той розвиток, який намічається зараз. Наша церква вже ніколи не буде тільки й безумовно церквою митрополита Сергія. Вона все більше і більше повинна набувати рис Церкви Христової.

Джерело: gazetakifa.ru

Переклад українською: Православний Оглядач

Православ’я і Сталін. Хто він: кат чи спаситель Церкви?

В РІПЦ закликають 7 листопада каятися за гріхи співучасті в богоборстві

Радянська цивілізація і сучасна РПЦ МП. Священик Георгій Едельштейн

Якій Батьківщині повинна служити Церква