Єресь «царебожників»

«До свободи покликані ви, браття» (Галатам 5:13)

Християнство - це свобода. Найвища з можливих свобод. У християнстві  людина отримує можливість свободи від гріха, суєтних думок цього світу, земних владик, впалих духів .... самої смерті. Все це підкорив Господь під ноги істинних християн. Це також і свобода від забобонів, страху перед магією цифр, знаків і заклинань. Це і свобода думки, яка освічена Божественною Істиною.    

У Православній Церкві є люди різного рівня освіти, соціальних груп, вікових і політичних переконань. Всі поміщаються в ній. Всі, хто не виходить за рамки святих і незмінних догматів - прикордонних стовпів Істини. Ті ж, хто виходить за них, вже не в Церкві Христовій.    

Монархіст і ліберал, демократ і республіканець, - всі вони можуть бути чадами церковними. Для Церкви немає різниці, їй все-рівно  хто якої нації, кольору шкіри і статі.    

Апостол Павло на самій зорі Церкви Христової проголошував: «Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса! Бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися! Нема вже іудея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, - бо всі ви один у Христі Ісусі» (Гал. 3:26-28).    

Однак знаходяться люди, які заявляють про свою, нову істину. Вони не знаходять місця в Церкві для тих, хто не поділяє їхніх переконань. Вони ставлять їх поза Церквою, а насправді, виводять з неї самих себе. Власне, це і називається єрессю.

  «... Стережіться, щоб вас хто не звів» (Євангеліє від Матфея 24:4)  

У сучасній російській (також в Україні, - ПО)  церковній спільноті виникла і розвивається єресь. На щастя, треба відзначити, що схильні до неї найбезграмотніші та  наймаргінальніші верстви віруючих.                       Але ця неграмотність не заважає їм із завзятістю маніяків пропагувати свої ідеї, бентежити ними церковний народ, видавати їх за святоотцівську спадщину.    

Це єресь «царебожників». Її послідовники, самі того не розуміючи, йдуть геть від головного поля боротьби за спасіння своїх душ - від справжнього духовного життя, внутрішньої боротьби. Це двічі гірко, бо саме ці люди вважають, що знаходяться на передовій боротьби добра і зла. Вони думають бути ревнителями Істини, потішаючи лукавого порожнім биттям повітря, сіянням злоби і розколу в Церкві Христовій.  

«...І один Посередник між Богом та людьми ...» (1 послання св. Апостола Павла до Тимофія 2:5)

Цар Микола II прославлений Церквою (РПЦ, - ПО) як святий страстотерпець. Вщухли суперечки, які кипіли перед його канонізацією. Ніхто з її противників не намагається вчинити розкол або смуту. Вони показали приклад церковної дисципліни і слухняності: після прийняття загальноцерковного рішення суперечки закінчені.    

Але «царебожників» не влаштовує просто канонізація Миколи II, він оголошений ними «Царем-викупителем». Як це можна розуміти? Знову нова догматика?    Ось що пишуть ідеологи єресі: «Тобто він (Микола II) спокутував не тільки гріхи тих поколінь, які жили до нього, починаючи з 1613 року, але аж до нашого покоління. Це подібно Ісусу Христу ... » (« Новоросійський кур'єр № 5 2008 р.). Треба віддати належне, вони вважають Миколу II викупителем не всіх гріхів, а тільки «гріха невірності дому Романових».                     Суті це, однак, не міняє. Ніхто не може бути названий викупителем гріхів, крім Христа. Ніхто. Навіть Пресвята Богородиця.    

Втім, головний ідеолог «викупительної жертви святого царя Миколи II» В. П. Кузнєцов вражає своєю кричущою безграмотністю в духовних питаннях і ще більш - своєю маніакальною безапеляційністю.    

«... Не доторкуйтеся до Моїх помазанців» (Псалом 104:15).    

Вищенаведений рядок Псалма став заклинанням в устах «царепоклоників», що доводять наш з Вами гріх, вину за падіння монархії, зречення та страту Царя Миколи II.    

Що ж насправді означають ці рядки Псалма і до кого вони відносяться? Ось контекст: «Він пам'ятає навіки Свого заповіта, те слово, яке наказав був на тисячу родів, що склав він його з Авраамом, і присягу Свою – для Ісаака. Він поставив її за Закона для Якова, Ізраїлеві - заповітом навіки, говорячи: «Я дам тобі Край ханаанський, частину спадщини для вас!»  Тоді їх було невелике число, нечисленні були та приходьки на ній, і ходили вони від народу до народу, від царства до іншого люду, не дозволив нікому кривдити їх і за них Він царям докоряв: «Не доторкуйтесь  до Моїх помазанців, а пророкам Моїм не робіте лихого! ».    

З цих рядків Псалма видно, що мова йде зовсім не про царів. Йдеться про перших старозавітніх патріархів - Авраама, Ісака та Якова, які жили набагато раніше появи першого царя в Ізраїлі. Саме вони названі «помазанцями і пророками».   

Ознаки сформованої єресі   

У будь-якому єретичному угрупованні утворюється своє богослов'я, своє канонічне право, свої «таїнства», своя аскетика, своя ієрархія. Все повинно бути своїм. Всі ці характерні ознаки є у «царебожників»:   

1.       Своє богослов'я.   

«Царебожники» вигадали свій символ віри. Вірніше певний додаток до загальноцерковного  Нікео-Цареградського. Ось такий «Російський символ віри» вони поширюють:  «Вірую, Господи, в Православне Царське Самодержавіє, Духом Святим клятвено утверджене на вічні часи освяченим Собором і російським народом для миру і благоденства нашої Вітчизни і для спасіння душі, як вчили про те ж і всі святі угодники Божі російські останніх століть. Амінь».                                                                                                        Але до православного Символу віри не можна нічого додавати. Це закріплено в рішеннях Вселенських Соборів! Будь-хто, що додає або віднімає - єретик!   

 

2.      Своє канонічне право і «таїнства».   

В якості таких можна визнати самочинні «Чини покаяння», неодноразово засуджені священноначалієм і особисто Патріархом (Московським, - ПО). Наведемо один з таких «чинів покаяння», з коротким розбором всієї його брехні: 

"Согрішив невір'ям словам Священного Писання про походження від Бога тільки царської влади, її необхідності та доброчинності". 

1). Наскільки справедливе твердження про богоустановленість царської влади? Царська влада виникла не в середовищі старозавітних праведників. Вперше в Писанні згадується царство Німрода (Буття 10:10). Цей персонаж по часу пов'язаний з епохою, яка послідувала після Всесвітнього Потопу.  Німрод був онуком Хама. Того самого. Виходить за вченням «царебожників», воля Божа про «богоустановленість царської влади» була явлена ​​не через праведних нащадків Ноя - Сима і Яфета, а через нащадків Хама. Дивна логіка. Чому ж царства не виникли в потомстві благословенних Богом праведників?

2). Звідки взялися царі в єврейському народі? Писання дає відповідь цілком однозначну: ця практика була запозичена від оточуючих язичницьких народів!    

«І зібралися всі Ізраїлеві старші, і прийшли до Самуїла до Рами, та й сказали до нього: Ось ти постарівся, а сини твої не йдуть дорогами твоїми. Тепер настанови нам царя, щоб судив нас, як у всіх народів» (1 книга Самуїлова 8:4-5).    

Коли святий Самуїл гірко нарікав Господу за таке прохання вождів єврейських, Бог сказав йому:    «... Послухай голосу того народу щодо всього,  про що він сказав тобі, бо не тобою вони погордували, але Мною погордували, щоб Я не царював над ними» (1 книга Самуїлова 8:7).    Таким чином, очевидно, що саме це «богоустановлене самодержавство» Самим Богом було оцінено як акт богопротивлення. І як після цього можна каятися в «невірстві словам Святого Письма про походження від Бога тільки царської влади, її необхідності та доброчинності»?

Подібні біл-борди з'являються в різних куточках України. На думку "царебожників" винними у смерті царя є і українці.

 

"Согрішив невір'ям вченню Православної Церкви про те, що Цар земний є образ Царя Небесного, жива ікона Ісуса Христа - Царя Царів, і що царство земне будується за образом Царства Небесного, як ікона Неба".    

Ось ми бачимо ЄРЕСЬ в чистому вигляді. У єврейському народі в період Старого Завіту, як і в православних державах (Візантії, Росії тощо) були різні царі. Було чимало нечестивців. Невже ж усі вони можуть оцінюватися як «живі ікони Ісуса Христа» тільки в силу того, що займали царський престол?    

Візантійський цар Юстиніан II, розвішував константинопольців на стінах або Петро Перший, який особисто рубає голови стрільцям - це теж «живі ікони Христа»? Подібні твердження є прямим богохульством.

 

«Согрішив відкиданням вчення Православної Церкви про "симфонію влади ", як добровільний союз священства і царства, єдності двох рівночесних та  самостійних богоустановлень".    

Ніякого вчення про «симфонії» в Церкві не існує. Це приватні думки окремих людей. Жоден Собор не приймав такого вчення. Христос свого часу чітко сказав про «симфонії» з владою: «...То ж віддайте кесареве кесарю, а Богові - Боже» (Євангеліє від Луки 20:25). Не більш того.    

 

«Согрішив невір'ям Священному Писанню, яке говорить про те, що Бог доручив Царям бути керманичами церковного корабля (Іс. 49, 23), тобто керівниками земної Православної Церкви".    

1. Це воістину - антихристове вчення, бо намагається замінити Христа як главу Церкви. Нічого подібного Бог царям не доручав. Окормитель Церковного Корабля у нас Один - Господь Ісус Христос. Підміняти його не може ні Римський Папа, ні Цар-Батюшка.    

2. А що ж таке написано у пророка Ісаї? На що посилаються «царебожники»? Дивимося главу 49 вірш 23:    Звертаючись до Сіону (який при деякому алегоричному тлумаченні можна порівняти з Церквою), Бог говорить: «І будуть царі за твоїх вихователів, а їхні цариці – за няньок твоїх», все начебто правильно, але от що далі: «Лицем до землі вони будуть вклонятись тобі та лизатимуть пил твоїх ніг, і ти пізнаєш, що Я Господь, що не посоромляться ті, хто на Мене надіється!».    

Ось яка виявляється роль в Церкві самодержавних государів - порох лизати ніг Церкви. Ось з цим ще можна погодитися ...    

 

«Согрішив тим, що всупереч словам апостола про шлюб "чоловік голова дружини" (Еф. 5, 23), заперечував, що Боговінчанний Цар є главою земної Православної Церкви, чим зневажив церковне Таїнство Шлюбу Царя з народом Божим».     

Це вже навіть не єресь, а маячня. Хоча маячня єретична.    

Наречений Церковний - Христос, і більше ніхто. Так Його неодноразово називають церковні піснеспіви, так він названий в Одкровенні святого апостола Іоана Богослова: «А Дух і невіста (Церква) говорять: Прийди! І хто чує, хай каже: Прийди! ... Прийди, Господи Ісусе!» (Одкровення 22:17-20).    

Знову ми бачимо спробу підміни Христа кимось іншим, кимось ЗАМІСТЬ Христа. АНТИхристом.    

 

«Согрішив незнанням святих канонів, в яких роз'яснюється необхідність і доброчинність Царського піклування для огорожі Церкви Христової від ворогів внутрішніх і зовнішніх (наприклад, 104 правило Карфагенського собору)».    

Зазначене посилання на 104 правило Карфагенського собору (до речі, єдине з наведених, хоча на початку сказано «незнання канонів» у множині) є власне не правилом а «повчанням братам», як сказано в його початку.    Це наставляння конкретним братам Феасію і Еводію, призначеним посланцями від Карфагенського Собору до Імператорів. Воно містить конкретні доручення посланцям та носить локальний, одноразовий характер. Собор звертався до Імператорів (їх іноді в Імперії було кілька - цікаво, хто з них тоді - «жива ікона Христа»?) за допомогою в боротьбі з єретиками. Це один з історичних прикладів церковно-державних відносин.    

І протягом століть фактів різних прохань, звернень, листів, а також усіляких вихвалянь (або навпаки) з боку церковних ієрархів на адресу влади було безліч. Сам факт таких стосунків не означає визнання за царями якоїсь особливої ​​ролі в Церкві.    

Якщо «царебожники» бачать у таких фактах визнання Церквою за Імператорами Візантії права на вище церковне керівництво, то за цією логікою таке ставлення має бути перенесено на Думу і Президента: адже і з ними наш Патріарх і Синод неодноразово переписувалися і спілкувалися ...    

 

«Согрішив невір'ям догмату Православної Церкви про те, що Бог виливає на Своїх Царів особливу благодать Святого Духа, помазує їх на царство, робить їх Христами Господніми подібними Христу Господу, а таке невір'я підводить мене під церковне прокляття (див. 11 - анафему в неділю Торжества Православ'я)».

    1). Немає в Церкві такого догмату! Це брехня! Чин помазання в Візантії зародився досить пізно, це - чисто людське винахід. До числа Таїнств Церкви він ніколи не зараховувався.    

    2). Згаданий «11 анафематізм» існував деякий час тільки в Російській Церкві. У ній він народився, в ній і був скасований Помісним Собором 1918 року. Спроба посилатися на нього – або безграмотність, або брехня.    

 

«Согрішив зневірою в те, що Боговластіє і Боговодительство над народом Божим здійснюється за допомогою встановлених для цього Богом Царів. Навпаки, вважав що Цар - гнобитель, експлуататор народу, а не турботливий батько його».    

Повторення старого іншими словами. Нова лише поява комуністичної фразеології, яка повинна, очевидно, за логікою укладачів «чину», зміцнити людей у ​​думці, що якщо цар - не гнобитель, значить неодмінно «боговодительствує».    

Але Цар може бути не тим і не іншим. Царі - це просто влада, притаманна певному часу. І Церква ніколи її не канонізувала і тим більше не вважала що через царів Бог керує самою Церквою.    

 

«Согрішив зневагою до настанов святих Православної Церкви, які вчать, що "вірним служінням Царю земному, ми вірно служимо Царю Небесному ", "що Бог покладе на серце Государю - тому й треба коритися "," Цар, який не йде проти своєї облагодатствуваної совісті, не погрішає "," немає гріха більшого на землі, ніж противлення волі Помазаника Божого".    

Набір недоречних і безглуздих фраз. Історія знає безліч царів, зовні православних, покора яким була аморальною і злочинною. Досить згадати «Всєшутєйший і Всєпьянєйший Сінод» Петра Олексійовича. Імена, які носили «члени» цієї шайки не мають цензурного перекладу.    

Навіть преп. Іосиф Волоцький - головний ідеолог обожнювання царської влади - робив акцент на можливість непокори царю, якщо той не кориться Богу. Нинішні «царебожники» такої можливості просто не передбачають.    

 

«Согрішив незнанням одного з найважливіших богоустановлень - закону первородства (Пс. 131, 11), по якому царська влада успадковується по народженню в межах царюючого Роду, про що викладається в Законодавстві про престолонаслідування».

    1). З яких це пір потрібно каятися в незнанні світських законів півтисячолітнього давності, до того ж скасованих одним з тих самих царів, яких так оспівує «чин»? Це блюзнірська хула на Таїнство Сповіді!    

   2). У православній Візантії взагалі царські династії змінювалися раз на півстоліття і ніхто не думав про престолонаслідування. У Росії Петро Олексійович при активному підспівуванні сумновідомого архієрея Феофана Прокоповича видав закон, за яким владу може успадковувати хоч конюх ... Який такий ще закон ми повинні знати?    

 

«Согрішив незнанням того, що, згідно соборних постанов (наприклад, Московського собору 1666 - 1667 рр..), зрадники Царя позбавляються християнського звання, так як слово" Християнин "означає не тільки послідовника Христа Господа, але і вірнопідданого Христа Господнього - Помазаника Божого».

Авторам «чину» треба визначитися, в ім'я Кого вони хрестилися і Чиє ім'я носять: Христа Спасителя або ще когось ...    

 

"Согрішив відкиданням православно - монархічного світогляду, при якому визнається нероздільність, єдність народу, а, навпаки, прихильністю до партійно - сектантської ідеології, яка веде до розчленування, внутрішнього  протиборства,  яке веде до самознищення народного організму".    

У Церкві є тільки одне «світогляд» - православне догматичне Богослов'я, яке коротко викладено в Символі Віри. Хто не виходить за його рамки, не грішить.

   

«Согрішив невизнанням вчення Православної Церкви про відповідальність помазаників Божих тільки «перед Єдиним Небесним Царем» і про не підзвітність їх навіть перед Вселенськими Соборами. Дозволяв собі давати оцінку рішенням і діям Царів. Вірив наклепам на помазаників Божих, сам поширював їх і не перешкоджав їх поширенню».

 Псевдовчення, яке має змусити почервоніти Римських Пап. Вони все-таки не вважали себе вище Вселенських Соборів. Втім, це все одна і та ж єресь.

    

"Согрішив визнанням законності влади самозванців, тобто тих, хто не належать до царюючого Роду Романових, затверджениму навіки Собором 1613 року. По маловір'ю брав участь у виборах в органи державної влади, замість того, щоб молитовно просити Бога повернути на царський "Престол Давидів" Свого обранця - Царя, який має право призначати і затверджувати влади на місцях".    

1). Це спроба відлучати від Церкви за політичними мотивами. Не за порушення заповідей, а за політичні переконання. За логікою укладачів «чину» згрішили цим практично всі: від Патріарха до бабки у свічників - адже на вибори всі ходять.    

2). Останній правлячий представник «царюючого роду Романових» в здоровому розумі і тверезій пам'яті зрікся престолу за себе і спадкоємця, передав владу Думі, велів всім присягнути їй на вірність і закликав на неї Боже благословення. Зречення своє він продублював в наказі по армії. Це не оцінка його поведінки - Боже збав - це просто голий факт.    

Цим останній Цар не тільки назавжди усунув свою династію від царської влади, але і ліквідував в Росії сам принцип «абсолютної монархії», перетворивши її в «монархію конституційну».    

3). Грамота Великого Московського Земсько-Помісного Собору від 21 лютого 1613 говорить наступне: «І хто ж піде проти цієї Соборної постанови – чи то Цар, чи патріарх, і будь-яка людина, нехай проклянеться такий у цім віці і в майбутньому, бо відлучений буде він від Святої Тройці».

Ніяких документів, що підтверджують зречення Російського народу від цієї клятви не існує. Зате існує факт зречення Царя. Питання про те, наскільки зречення З БОКУ ЦАРЯ порушувало клятву 1613 року, яка була взаємно обов'язковою як для народу, так і для Царя, залишається відкритим.    

 

«Согрішив засудженням святого Царя - відкупителя Миколи Другого за його добровільне зречення від служіння "утримувача " при зшесті з престолу, і невір'ям у те, що воно є початком викупительних страждань за гріх невірності народу, що воно було подобою добровільного Гефсиманського "зубожіння владою" Ісуса Христа».

Самовигаданий догмат. Хоча засуджувати, звичайно, нікого не слід. Бог - Суддя. А ось називання Царя викупителем - єресь. Викупитель у нас один - Христос.    

 

«Согрішив наклепом на себе і на весь народ, нібито, винний у гріху царевбивства, що, насправді, відводило від справжнього покаяння і подальшого виправлення в дійсному, більш тяжкому гріху: в гріху невірності народу Царям з дня Соборної обітниці 1613 до наших днів».

Від одного вигаданого гріха - до іншого. Як можна каятися в невірності царям, які жили і померли вісім десятиліть тому? Про яку вірність престолу зараз може йти мова? Ось вже дійсно: балаканина, «відводить від справжнього покаяння» в реальних гріхах.    

"Согрішив тим, що, піддавшись сатанинській пропаганді, допустив в душу моральне зіпсуття: вороже ставився до державного гімну "Боже, Царя храни",  схвалював повалення і вбивство Царів, заперечував взаємозв'язок долі Царя з долею народу, вживав зневажливі прізвиська стосовно до Царів і їх вірних слуг, сам читав і давав читати іншим брехню проти Царів, не мав гарячої любові до помазаників Божим".    

Схвалював, допускав, заперечував, вживав, читав, давав. «Царепоклонники» згребли все в одну купу. З одного боку схвалювати чиєсь вбивство - дійсно гріх. З іншого - при чому тут «Боже, Царя храни»?  Вінегрет.    

Ось таке у них нове канонічне право. Треба сказати, що цей самовільний «чин покаяння» не охоплює всіх вигаданих гріхів, в яких «царебожники» пропонують покаятися всім і вся. Є й більш розлогі «чини» і «таїнства». Але чи варто все це повторювати?   

 

3.       Своя аскетика.   

Що ж необхідно для спасіння, на думку «царебожників»?  

Ну, природно потрібна тверда віра в їхній новий Символ Віри і покаяння за їх «чином». Але це не все.    

Нова єретична ідеологія зобов'язує брати участь у заходах «нової церкви». А саме: в масових хресних ходах».    

Про те, що влаштували баламути на минулому хресній ході «Під зіркою Богородиці» ми вже докладно писали раніше.  Очевидно, їм це сподобалося.    

Тепер багатокілометрові хресні ходи, на їх думку, повинні стати невід'ємною частиною церковного життя.    

Навіть цілком далека від «царебожників» газета «Русь Державна» (Спеціальний випуск 2008 р.): «У хресних ходах ... якщо вони тільки будуть істинно покаянними - бачиться наш спаситель ний шлях».    

Спасительний шлях в Церкві - це шлях заповідей Божих, церковних Таїнств.

Покаяння - невід'ємна і незамінна основа духовного життя. Але яке відношення мають до нього хресні ходи?   

 

4.       Своя ієрархія.   

Поки що у «царебожників» тільки харизматичні вожді, але не виключено, що в разі позбавлення сану єпископа Чукотського Діомида (вже всього позбавлений, - ПО), він очолить цей розкол навколоправославних маргіналів. Його і зараз вони вже називають своїм «духовним патріархом».  З'явиться ще одне розкольницьке угруповання. У нього увіллються всі противники ІПН та паспортів, прихильники канонізації Распутіна і Грозного, шанувальники «Царя-викупителя» і т.д.    

Якщо нарив запущений, він сам не розсмокчеться, він повинен лопнути. Те, що наша Церква хвора - не секрет.    

Позначаються наслідки поспішних, без усякої підготовки хрещення, відсутність правильної пастирської роботи, розлив псевдоправославної літератури, неграмотність декого з духовенства, відсутність живого зв'язку зі священством та ієрархією. Не можна не врахувати ще й спадщина 70 - річного держатеізму: люди наші не з неба прилетіли, в «совку» виросли. Все це так. Відрив багатьох в розкол, очевидно неминучий. Шкода тих, хто відірветься від Церкви. Дуже їх шкода. Хочеться вірити, що їх напоумить Господь.    

Але все ж така ситуація може виявитися кращою, ніж впровадження божевільних ідей «царебожників» в церковну свідомість, отруєння ними всього церковного народу.       

Ігумен Ігнатій Душеїн (РПЦ)

Переклад українською: Православний Оглядач