Про те, як втрачають віру

Роздуми над книгою Вільяма Лобделла «Втрачаючи віру: як я втратив віру, роблячи репортажі про релігійне життя».

Назва говорить сама за себе. Прихильники секуляризму і борці за права атеїстів зробили цю книгу своїм маніфестом. У ній нам відкриваються глибинні переживання людини, яка в 28 років знайшла порятунок і розраду у вірі, більше десяти років прожила в ній, і поступово прийшла до радикального засудження релігійних інститутів і повного заперечення Бога.

Когось потрясають описані Лобделлом судові процеси над священиками-педофілами та викриття телепроповідників. Мене ж глибоко потряс сам факт втрати віри переконаним, активно практикуючим християнином. Прихід Лобделла до віри був пов'язаний з євангельськими протестантськими громадами, але поступово він став відвідувати Католицьку Церкву, пройшов повний курс катехизації, але так і не приєднався, тому що на цей період припали найгучніші секс-скандали навколо КЦ, які Лобделл розслідував як журналіст і відчував, що приєднуватися до КЦ в цей момент було б лицемірством з його боку. Присутність на судових засіданнях, ретельне вивчення цих справ, постійні інтерв'ю з жертвами сексуального насильства стали першим поштовхом, що похитнуло світогляд Лобделла. Але тоді він ще знаходив пояснення того, що відбувається. Таке ж пояснення, що знаходить більшість з нас, раптом стикаючись з несправедливістю в Церкві: це все людська слабкість і гріховність, але зовсім не доказ відсутності Бога.

Потім було ще безліч розслідувань: телепроповідники, що наживаються на зневірених, і без того покалічених людей, невпинне копання в статистичних даних, що характеризують віруючих самим непривабливим чином, і все нові й нові жертви насильства. І ось, вже розуміючи, що віра тане в його серці, як весняний сніг, Лобделл все рідше відвідує церкву і майже не може молитися. Треба сказати, що за віру він боровся до кінця: розмовляв з кращими проповідниками і людьми, що зберегли віру, незважаючи на всі пережиті жахи. Але йому вже ніщо не допомагає. І ось це мене по-справжньому оглушило. 

Для мене католик і атеїст - це два протилежні полюси. Поясню чому. Представники мало якої іншої конфесії так глибоко занурені в життя Церкви і так залежать від самого інституту Церкви. Ми ходимо на Месу щонеділі, а багато хто і набагато частіше. Ми молимося вранці, ввечері і перед їжею. Ми кожен рік ходимо в паломництва до святих місць, дотримуємося постів, беремо участь в реколекціях, читаємо життєписи святих і твори отців Церкви, відвідуємо заняття, присвячені розбору Святого Письма, зустрічі з єпископом і священиками. Більшість моїх знайомих в католицькому середовищі близько дружать з різними чернечими орденами і конгрегаціями, допомагають їм в самих різних справах. Інші допомагають у приході. Ми усвідомлюємо себе як громада. Якщо дивитися глибше, Бог для нас не абстракція. Він втілений в особистості Ісуса Христа, який залишив цілком чіткі вказівки: хто буде споживати Його Тіло і Кров, той спасеться. Відповідно, нам необхідно Таїнство Євхаристії, яке може дати тільки Церква. А до Таїнства Євхаристії не можна приступити без Таїнства Покаяння, яке так само надає тільки Церква. Таким чином, католики прив'язані до інституту Церкви, Святе Письмо - наше керівництво в прийнятті життєвих рішень, а Бог - Особистість, яка присутня в нашому житті постійно не менш реально, ніж, скажімо, наші батьки, або сусіди, або колеги по роботі. Тільки Бог набагато більше. Одного разу зіткнувшись з Ним, з Його дією в нашому житті, вже неможливо заперечувати Його реальність. Це все одно, що стояти перед багатотонним бронепоїздом і стверджувати, що його не існує. Так я думала.

Так, віра - це Дар, а не плід зусилля волі. І мені завжди здавалося, що одного разу отримавши цей дар, втратити його вже неможливо. І ось, впродовж чотирьохсот сторінок я спостерігала історію людини, яка дуже хотіла цей дар, отримала його і багато інших дарів від Бога, але всього цього виявилося недостатньо. Гостре почуття несправедливості отруїло його віру. Її не стало. Причому Лобделл в цій ситуації виявляється не самотній. Він наводить приклади інших людей, які так само сильно хотіли вірити і дуже переживали, відчуваючи, що віра йде, але потім змирилися, сказали собі, що Бога немає, виключили Його з системи координат, в якій існують. Мене це вразило.

Що значить, після 10 років віри і життя в Церкві, сказати, що Бога немає? Визнати, що весь цей час ти жив у ілюзорному світі? Визнати, що, молячись, ти розмовляв сам з собою? Визнати, що мільйони людей в усьому світі, з самим різним рівнем освіти й соціальним статусом, помиляються? Визнати, що все, чим ти керувався половину своєї усвідомленого життя, хибне? Це не вкладається в моїй голові.

Читаючи автобіографію Лобделла, я думала про те, чому це відбувається з людьми, чому в якийсь момент сумніви переважують. Я не раз бачила, як віруючі люди знічуються та змінюють тему розмови, якщо мова заходить про «незручні питаннях». Наприклад, чому Бог допускає страждання невинних, смерть дітей, навіть Своїм святим і праведникам допускає пройти через страшні муки і жахливу смерть. Або чому при стихійних лихах або масових вбивствах віруючі гинуть нарівні з невіруючими, ті, хто молить Бога про допомогу, разом з тими, хто в Нього взагалі не вірить. Багато хто, наскільки я це бачила, воліють не думати про це або обмежуються стандартним набором пояснень і прикладів зі Святого Письма, які дає Церква. Лобделл зіткнувся з тим, що його ці пояснення не задовольняють. Так само вони не задовольняли мене, і в якийсь момент я прийшла до необхідності пропустити кожен свій сумнів крізь себе і крізь досвід мого особистого спілкування з Богом. Мені здається, тільки так можна виробити чітке ставлення до кожного такого «незручного питання», щоб не дозволити йому отруювати твою віру в подальшому. Якщо ж ми відкладаємо ці питання, замовчуємо їх навіть усередині, для себе самих, то поступово ноша ця стає нестерпним, і наша віра руйнується під вагою цих сумнівів.

Але це швидше пережитий досвід. Якщо говорити про мораль, яку можна винести з чотирьохсот сторінок автобіографії Вільяма Лобделла, то вона така: ми повинні серйозніше ставитися до своєї віри. Часом ми ризикуємо звести її до набору певних механічних дій: сповідь, причастя, дрібні гроші на пожертвування, щоб сусіди по церковній лавці чого поганого не подумали, автоматичне бурмотіння завчених молитов ... І гірше: ми так любимо робити собі поблажки, кажучи, «ну, це Ісус, звичайно, не буквально, Він говорить метафорами» або «а це актуально тільки для тієї епохи і тієї культури». Все це новонавернений Лобделл називав «християнством-лайт». І найстрашніше, що воно реально існує, і не в комусь там, кого за це слід зміряти засуджуючим поглядом, а в кожному з нас воно деколи стає саме таким. Ми забуваємо про те, що слово Ісуса живе, завжди актуальне, і містить у собі заклик до дії, а не просто збірник життєвої мудрості. Якщо ми вибираємо, які слова Ісуса сприймати всерйоз, а які - пропустити повз вуха, ми вже не можемо називатися християнами. І приклад Лобделла показує, як часто люди відходять від Бога, бачачи, що віруючі в Нього ігнорують залишені Ним заповіді і вже нічим не відрізняються від інших.

Анастасія Орлова

Джерело: catherine.spb.ru