Святі Отці про послух - Преподобний Феодор Студит

7 частина

Продовжуємо надавати вашій увазі уривки із книги «Благий непослух чи поганий послух» відомого православного грецького богослова, професора богословського факультету Солунського університету імені Аристотеля, клірика Вселенської Патріархії, протоієрея Феодора Зісіса.

1 частина: Слідом за екуменізмом прийшов гомосексуалізм. Проф. Феодор Зісіс

2 частина: Благий непослух чи поганий послух. прот. Феодор Зісіс

3 частина: Священне Писання про послух. Прот. Феодор Зісіс

4 частина: Святі отці про послух. Святий Афанасій Великий

5 частина: Святі Отці про послух. Святитель Василій Великий

6 частина: Святі Отці про послух. Григорій Богослов, Іоан Златоуст, Максим Сповідник

Житія святих Максима і Феодора в чомусь схожі.

Преподобний Феодор Студит також був простим ієромонахом.

(Втім, як і святий Іоанн Дамаскин, який сокрушив іконоборців - патріархів та ієрархів. Може, хтось думає, що і він (Іоанн Дамаскин) теж не був слухняний Церкві?).

Але саме преподобному Феодору Студиту довелося відстоювати істину в двох важливих і серйозних церковних і богословських питаннях того часу, тоді як офіційна Церква в особі патріарха і синоду у вирішенні цих проблем йшла на компроміс і поступки, тим самим скасовуючи і спростовуючи Євангеліє, Священні канони і Передання в цілому.

Перша проблема виникла у зв'язку з другим шлюбом автократора (самодержця) Костянтина VI, а друга - внаслідок іконоборчої політики імператорів Льва V та Михайла II ...

Без серйозної причини заховавши свою законну дружину в монастир, цар Костянтин став вимагати церковного благословення на шлюб зі своєю коханою Феодотією.

Однак розлучення і другий шлюб забороняються Євангелієм і церковними канонами.

Як відомо, Сам Господь скасував ту легкість, з якою закон Мойсея дозволяв розлучення (причому завжди не на користь жінки), абсолютно заборонивши розірвання шлюбу за яким би то не було приводом, крім факту подружньої невірності - «крім провини перелюбу» (Мф. 5, 31 - 32). Таким чином, Христос навчав про нерозривність шлюбу: «Отже, що Бог поєднав, людина нехай не разлучає» (Мф. 19 , 3 - 10) .

Тому, другий шлюб імператора, все-таки освячений пресвітером Йосифом при потуранні святителя Тарасія, преподобний Феодор вважав не шлюбом, але «перелюбом», а того, хто його звершив - не ієреєм, але «перелюбником».

Втім, подвижник не тільки не схвалив другий шлюб царя, вважаючи його «поза встановлень божественних і людських», але і негайно засудив це діяння, перервавши церковне спілкування як із самим «перелюбником», так і з тими, хто перебував з ним у спілкуванні - з самим самодержцем і навіть з патріархом.

Святий пояснював, що це беззаконня руйнує Євангеліє і скасовує Священні канони; воно є не що інше, як спроба змінити незмінні заповіді Божі і представити їх змінюваними і мінливими, а значить і Самого Бога мінливим і перекрученим:

«Виправдовуючи це щодня вищесказаними посиланнями та ув'язненням, вони дійсно порушили Євангеліє, по судженню святих, і насильно переконують, що при всякому злочині буває ікономія, змінюючи незмінні заповіді Божі і представляючи їх змінюваними ... Звідси випливає не що інше, як те, що Бог змінюваний і перекручений. Це подібно до того, якби хто прямо сказав, що Євангеліє байдуже щодо спасіння і погибелі».

В іншому місці преподобний Феодор, посилаючись на думку святителя Василія про незмінність заповідей, писав: «Отже, заповіді Божі висловленні неложними вустами у значенні необхідному і необхідно повинні бути дотримувані, а не спотворені так, щоб можна було їх то дотримуватися, то ні, або комусь дотримуватися, а комусь ні, або інколи дотримуватися, а іноді ні, але повинні дотримуватися завжди, всякою особою і повсякчас» *.

Святий справедливо вважав, що якщо не засудити цей перелюб, то приклад царя ромеїв може принести зло іншим, підвладним правителям держави, а також послужити поганим прикладом і за межами імперії, передаючись із покоління в покоління як невиліковна недуга. «Так і король лангобардів, і король Готії, і намісник Босфору, посилаючись на порушення заповіді, віддалися розпусним прагненням і нестриманим бажанням, виставляючи як зручний привід вчинок імператора ромеїв, оскільки він впав у те ж саме, отримавши на це згоду патріарха і архієреїв, які були з ним».

Однак не гріховний вчинок імператора, а прямота і відвага ігумена Студійського монастиря, преподобного Феодора стали зразком для інших єпископів, пресвітерів і ченців. Переконавшись, що позиція святого в усьому згодна з Євангелієм, вони відлучили від Церкви тих, хто в межах їх юрисдикції творив подібні беззаконня, применшував і знецінював Передання. «Недозволено вам мати дружин всупереч встановлених Христом законів» - повторяли вони за преподобним Феодором слова, що перегукуються з тим, що сказав Іродові покровитель студійської обителі, святий Іоанн Хреститель: «Не годиться тобі мати жінку брата твого» (Мк. 6, 18).

Безстрашний захисник Передання, преподобний Феодор прекрасно усвідомлював, що це стояння за істину може коштувати йому багато чого. Він розумів, що за тверду рішучість у відстоюванні своїх переконань може постраждати не тільки він сам, а й усі насельники знаменитого Студійського монастиря. Однак, незважаючи ні на що, святий Феодор сміливо продовжував відстоювати істину, заради якої готовий був пожертвувати всім.

Тому він знехтував своїм спокоєм і мирною духовною працею в тихій обителі, не злякався ні страждань, ні труднощів, ні залякувань; не був зведений обіцянками. Бо понад усе на світі для себе він вважав захист євангельської істини, спотворення якої неодмінно тягне за собою найсерйозніші наслідки для духовного життя і самого спасіння.

Незабаром його, дійсно, відправляють на заслання, а братію насильно розподіляють по інших монастирях. Але гоніння, яке було підняте на преподобного Феодора, той зазнав не дарма, оскільки його слова і справи, в кінцевому підсумку, стримали поширення і посилення зла. «Бо пристрасті тих, що залишаються без покарання, постійно прагнуть до гіршого, подібно єхидні».

Однак ще більшим мукам, від тяжкості яких він багато разів перебував на порозі смерті, святий піддався тоді, коли протистояв імператорам - іконоборцям.

Лев V відновив іконоборчі суперечки і підняв нові гоніння проти ченців, насамперед проти головного «зачинщика» - студійського ігумена Феодора. На жаль, відразу знайшлися деякі єпископи, згодні з царем - єретиком, а інші, не витримавши тиску, змушені були йому підкоритися. Тому, коли автократор (самодержавний імператор) скликав собор (в 815 році), який повинен був винести остаточне рішення щодо іконошанування, на його боці були майже всі клірики і ченці.

На засіданні собору цар виклав свою точку зору, називаючи шанування і поклоніння святим іконам ідолопоклонством. У відповідь на це іконолюбиві отці висловили православну позицію, заявивши в кінці про те, що вже одне тільки те, що вони, упевнившись в єретичних поглядах своїх опонентів, все ще з ними засідають і бесідують, абсолютно неправильно і аж ніяк не згідно зі Святим Письмом: «Великим благом для нас, тих, що чують, якими ви є, було б навіть припинити наради з вами. Адже божественний Давид з нами погодиться, кажучи, що не повинно ні сидіти в суєтних зборах, ні входити разом з беззаконними, ні збиратися в церкві лукавих».

Після такої одноголосної позиції преподобний Феодор «проявив велику і більш відверту сміливість». Незважаючи на те, що на соборі були присутні сам патріарх (зломити якого самодержцю все ж не вдалося) та інші ієрархи, які незгодні з єрессю і сильно їй противляться, саме святий Феодор, простий ієромонах, взявся повністю спростувати доводи царя, оскільки був найосвіченішим і найдоброчеснішим серед присутніх. «Він виступив першим із присутніх через велич мови і чесноти». (Адже аж ніяк не хіротонія сама по собі робить єпископа майстерним богословом.)

Преподобний Феодор, як кращий з богословів, незаперечно довів необхідність шанування святих ікон. Більше того, назвавши еретиків людиноподібними звірами, а їхні слова і поведінку погибельною, він радив, наскільки це можливо, усуватися від них і навіть не зустрічатися з ними зовсім, бо з єретиками «розмовляти не тільки зайво, але і просто шкідливо».

Імператор розлютився від безкомпромісної позиції преподобного Феодора. Він насилу втихомирив свій гнів і, обсипаючи сповідника Христового лайкою і глузуванням, з іронією сказав, що вони повинні знову зустрітися і продовжити полеміку, оскільки він не бажає вінчати святого Феодора мученицьким вінцем.

Загальна позиція отців-іконопочитателів щодо пропозиції царя ще раз зібратися, щоб обговорити це питання, має для нас величезну важливість, оскільки ясно свідчить про марність та безплідність продовження сьогоднішніх богословських діалогів з так званими інославними, як нині шанобливо прийнято іменувати єретиків. Святі отці вважали, що знову розмовляти з тими, хто вже засуджений Церквою, безглуздо, оскільки вони абсолютно несприйнятливі до істини, не в силах прийняти її: «Адже нам марно знову розмовляти з уже звинуваченими, так як вони глухі до сприйняття кращого і непоправні у всьому».

Крім того, подвижник дивувався: навіщо, якщо не судити, покликали їх на собор, результат якого і так був заздалегідь вирішений? Адже розбіжність в позиціях сторін і відсутність об'єктивного судді, здатного неупереджено розсудити і винести вірне рішення, не віщували нічого іншого. Та й хто пішов би проти волі государя? Адже майже всі підпали під владу царя, не витримавши погроз і злякавшися гонінь.

Преподобний Феодор також нагадав автократору, як до нього це робили й інші великі отці, що правителям не повинно втручатися в церковні справи, оскільки це сфера діяльності священнослужителів. «Питання Церкви належать ієреям і вчителям, імператору ж дозволено управління зовнішніми справами».

Коли ж самодержець в шаленстві запитав святого: «Отже, ти виганяєш мене сьогодні з Церкви?» - Безстрашний подвижник відповів, що не він це робить, але святий апостол Павло, який говорить, що Господь помістив у Церкву, по-перше, апостолів, по-друге, пророків, і, по-третє, вчителів, але аж ніяк не царів (див. : Еф . 4, 11 - 12). І, мабуть , імператор сам своїми діяннями поставив себе поза Церквою: «І звичайно, ти сам ще раніше тим, що зробив, вивів себе [з Церкви]». І якщо той бажає знову повернутися в лоно Церкви, то повинен підтримати тих, хто головує і слідує істині: «Якщо ж ти хочеш знову бути всередині неї, стань з нами, тими, хто поважає істину».

Ці діалоги представляють для нас винятковий інтерес, оскільки відповідають на питання: «Хто ж насправді відлучає себе від Церкви: ті, хто не слухаються єретиків, архіпастирів і правителів, що єретичуствують, або ж ті, хто відокремлюють себе від істини Євангелія і догматів віри?»

Не припиняючи страшних погроз, ієрархи та володарі, впевнившись в тому, що не можуть примусити бути слухняними своїм заблудженням преподобного Феодора і його однодумців, стали всіляко домагатися того, щоб ті, принаймні, замовкли. Так, єпарх Константинополя заборонив прихильникам святого збиратися разом, вимагаючи «не вчити і взагалі не говорити про віру». (Думка про те, що простим віруючим, та й ченцям теж, не слід займатися питаннями віри, вельми поширена і в наші дні, оскільки вона продовжує активно впроваджуватися в свідомість людей).

Преподобний Феодор відповів на це так само, як апостоли відповідали володарям іудейським: «Судіть, чи справедливо перед Богом слухати вас більш, як Бога?» (Діян. 4, 19). (Тому і ми краще позбудемося язика, ніж перестанемо захищати віру православну, в міру сил допомагаючи їй своїм словом. Було б чимось дивним і нерозумним, якби ми, бачачи зусилля деяких по множенню нечестя, сиділи в цей час склавши руки: "Де розумна підстава того, що ви прагнете триматися гіршого і не відгукується на набагате краще?")

Відносно ж питання, чи слід говорити і таврувати ганьбою зло або ж краще мовчати, перебуваючи у слухняності архієреям та ієреям, святий Феодор категоричний: коли на небезпеку наражається віра, всім слід не мовчати, але говорити. Ніхто не може виправдовувати себе тим, що, мовляв, я не архіпастир і не пастир, і навіть не яка-небудь важлива персона, а всього-навсього проста людина: «Бо заповідь Господа - не мовчати в той час, коли в небезпеці віра.

"Говори, - сказав Він, - й не мовчи" (Дії 18 , 9).

"А якщо хто захитається, не вподобає душа Моя" (Євр. 10 , 38).

І ще: "Якщо вони замовкнуть, то каміння кричатиме" (Лк. 19 , 40).

Отже, коли справа стосується віри, то не слід говорити: "Хто я такий?.."».

Коли спотворюється церковне віровчення і Христос стає гонимим, в даному випадку, через хулу проти Його святого образу, то не тільки «той, хто має перевагу за званням і знанням, [...] але і той, хто займає місце учня, зобов'язаний сміливо говорити істину і вільно відкривати уста». Адже єретики домагаються якраз того, щоб ніде не звучало слово істини, але всюди панувала омана.

Якщо одне тільки мовчання є вже почасти знак згоди, то письмове схвалення єретичних думок перед лицем всієї Церкви - це вже зрада Православ'ю. На жаль, сьогодні ми стали мимовільними свідками такої зради - за допомогою прийнятих документів і письмових рішень в наші дні відбувається поширення і засилля єресі з єресей - нечестя екуменізму.

Ніхто не зобов'язаний бути в послуху архієреям і синодам, коли ті не виявляються тими, хто вірно навчає істини. Так, коли Собор 809 року пробачив «перелюбного» ієромонаха Йосифа, знявши з нього заборону у священнослужінні і прийнявши у клір Константинопольської Церкви, преподобний Феодор припинив будь-яке спілкування зі лжеучителями. І не поминав нікого з присутніх на цьому «перелюбному» соборі або тих, що розділяли думку його учасників, бо він справедливо вважав, що «ця перелюбна єресь» разом із збоченням Євангелія, порушує і скасовує ще й Священні канони.

Мало того, не тільки він сам не перебував у послуху, а й іншим радив виявити непослух і перервати поминання єретиків і їх посібників, бо ті, хто єретствує і перебуває з ними у спілкуванні не є Церквою: «Щоб ти, знаючи, що це єресь, уникав єресі або єретиків, щоб не мав спілкування з ними і не поминав їх при Божественній літургії у священній обителі своій, бо великі загрози висловлені святими тим, які беруть участь з єретиками навіть і в прийнятті їжі».

З цих та інших подібних висловлювань випливає, що припинення спілкування для преподобного Феодора означало не просто якусь критику або осуд діяння, але саме припинення літургійного поминання імені єпископа.

Отже, єретична синагога [в сенсі : зібрання] не є Церквою; єретики і ті, щоперебувають з ними в спілкуванні, жодним чином не можуть бути Церквою. Тому, грунтуючись на багатовіковому святоотцівському Переданні, згідно з яким Церква існує там, де є істина, а також на словах Господа, що там перебуває Він, де зберуться двоє чи троє в ім'я Його (див.Мф. 18, 20), преподобний Феодор стверджував, що і троє православних складають Церкву: «Не будемо подавати спокуси Церкві Божій, яка може складатися і з трьох православних, за визначенням святих».

Таким чином, ми, будучи православними, не тільки не зобов'язані слухатися тих кліриків, які вчать незрозуміло чого, визначаючи нові догмати і пропонуючи досі невідомі вчення, але навіть за пастирів таких не почитати: «Ми маємо заповідь від самого апостола, що, якщо хто стане вчити чи накаже нам робити понад те, що ми прийняли, особливо ж в правилах, з часів соборів Вселенських і Помісних, того не можна приймати і не можна вважати його в числі святих, не будемо вимовляти того обтяжливого слова, яке він прорік»

Наведемо ще один епізод, що стосується протистояння преподобного Феодора Студита та його учнів з тими, хто вимагав послуху своїм заблудженням.

Так, коли імператор намірився виправдати і відновити на соборі «перелюбного» ієромонаха Йосифа, студити знову почали рішуче противитися цьому, незважаючи на всі ті муки, які вони зазнали під час перших гонінь за істину.

Бажаючи схилити студійських іноків на свій бік, цар зібрав їх в палаці, щоб говорити з ними. Виділивши серед ченців найвидніших і освічених, цар спробував схилити їх до розриву з преподобним Феодором - їхнім духовним наставником (якого перед цим він заслав на один з Принцевих островів). Але всі його спроби не були успішними, оскільки доводи ці були ними повністю відкинуті.

Тоді, вийшовши до чернечих зборів, він пішов на наступне вивертання: запропонував тим, хто бажає послухатися його порад «і стати причетними патріарху і соборній Церкві», встати по правиці його, а тим, хто опирається та залишається при своїй думці, обрати ліву сторону. Він думав, що таким хитруванням зможе ввести в оману і привести до абсолютного послуху тих, хто все на світі залишив заради божественного слухняності, «для божественного, з послуху, непорочного життя».

Але, коли всі, як один, ченці стали не вагаючись по його ліву руку, автократор, вражений таким «сміливим сповіданням», розлютився і віддав наказ розіслати всіх ченців по найближчим обителям, «щоб вони охоронялися найнадійнішою охороною як ті, що не слухаються царських і священичих наказів».

Преподобний Феодор Студит (+ 826 ), внісши неоціненний внесок у те, щоб нарешті настав час Торжества Православ'я, трохи не дожив до цієї радості, представившись до Господа незадовго до Собору 843 року, на якому праведна цариця Феодора остаточно відновила шанування святих ікон.

Втім, й інший угодник, преподобний Іоанн Дамаскин (+754), який багато попрацював для того, щоб привести Церкву до торжества VII Вселенського Собору (787), також не побачив плодів своєї невсипущої боротьби за істину в перший період іконоборства.

Але цей тріумф Православ'я став можливим багато в чому завдяки саме їх діяльності, спрямованій на підтримку православного віровчення серед ченців, проти яких люто повставали іконоборці. Бо якраз ченці, на противагу нерідко податливим і обмирщеним церковним властям, завжди очолюють боротьбу за чистоту віри.

Якщо б і сьогодні церковне священноначаліє, а також обмирщене чернецтво, що йде в ногу багато в чому з ним і з часом, протидіяли всім нововведенням і відхиленням від істини так, як це робив преподобний Феодор Студит:

то не визнавався б і не благословлявся б не тільки третій, а й другий шлюб;

і справа б ніколи не дійшла до прийняття і визнання шлюбів з інославними;

деякі наші клірики (особливо безшлюбні) ніколи б не перетворилися на посміховисько і ганьбу для Православ'я,

не стали б так гірко бути подібними на католицьких - своєю розбещеністю і порочністю;

прем'єр -міністр Греції, маючи законну дружину і дітей, ніколи б не посмів з'явитися на трапі літака зі своєю коханкою перед всім чесним народом!

(Адже жодного разу з уст церковних, дуже міцно зачинених через моральне убозтво і духовний занепад, не прозвучало у зв'язку з цим ні єдиного слова обурення, або ж засудження вчинку глави уряду)

Найсумніше, що більшість насельників, що безбідно живуть в обителях, які щедро фінансуються державою та Євросоюзом, а також на пожертви віруючих, заспокоюють себе тим, що вони, мовляв, моляться, виконують свій духовний обов'язок, - а в цей час віра православна руйнується, а екуменізм і супутні йому вседозволеність і розбещеність зміцнюють свої позиції.

В одному зі своїх послань святий Феодор Студит звертається до таких байдужим ченців, які не насмілюються вступити в боротьбу за істину, бо понад усе цінують тихе монастирське проживання (ситуація до болю знайома - адже і в наші дні багато в чому відбувається те ж саме):

«І чому ж ми надаємо перевагу не Богу, а обителі, і не стражданню за благо - а тутішнє благополуччя?»

Виходить, що багатьом до вподоби спокійне, безтурботне життя в монастирях, а не послух заповідям Божим. Ті, хто ховаються за стінами обителей і, маючи монастирські посади, воліють відсиджуватися тоді, коли треба захищати істину, - зраджують віру і гублять свою душу, дорожче якої нічого немає.

Таким чином, недостатньо, щоб ми тільки в глибині душі були православними - слід і зовні виявляти це. У зв'язку з цим преподобний Феодор наставляє одного з ігуменів: «Тому, улюблений брате, якщо бажаєш бути між нами, смиренними, то відмовся від володіння монастирем, як ти обіцяв; до цього ми і переконуємо тебе, про це і молимося, щоб ти був православним як зсередини, так і ззовні, спасаючи важливу душу свою, з якою не може зрівнятися ніщо видиме».

З усього цього випливає, що не можна перебувати в бездіяльності і безтурботності багатьом духівникам, ігуменам і старцям, які утримують своїх чад від участі в боротьбі проти екуменізму - вмістилища всіх єресей і заблуджень. Адже така позиція йде врозріз з усією історією православного чернецтва. Так, коли цар Анастасій, відданий евтіхіанскій і маніхейській єресям, вирішив підтримати злочестя монофізитів, преподобні Сава  і Феодосій" полум'яно повстали на захист віри, <... > вони були готові скоріше зазнати смерті, ніж змінити що-небудь з постановленого».

Не є винятком і святий Феодор. Звертаючись до іконоборчого собору, він сміливо сповідує свою віру, від якої його ніхто не зможе відвернути. Ніщо не могло похитнути віру преподобного і переконати його перебувати в послуху єретикам і в спілкуванні з ними - він навіть воліє вмерти, ніж відмовитися від своїх переконань: «Нарешті, як би не було завгодно вашій владі, наше смирення готове швидше страждати до смерті, ніж відректися від нашого щирого сповідання».

Ченці повинні являти подібну непохитність і силу своєї віри, рішуче перешкоджаючи будь-кому, навіть найменшому нововведенню або ухиленню у вірі. Це і є їх ділання. «Отже, щодо монахів в теперішні часи, то нехай покажуть це справами. А діло ченця - не допустити ні найменшого нововведення в Євангелії, щоб, продемонструвавши мирянам що таке єресь і спілкування з єретиками, не піддатися відповідальності за їх погибель».

Таким чином, ревнитель Передання вказує і на їх відповідальність, особливо щодо поганого прикладу для мирян, - адже, якщо монахи не будуть все [мирське, земне, пристрасне] вважати сміттям, тоді що ж повинен робити мирянин, що має певні обов'язки перед своєю сім'єю? «Якщо чернечий чин не буде вважати все за "ніщо" "(Флп. 3, 8), тобто монастирі та все що знаходиться в них, то як мирянин залишить дружину, дітей і все інше?».

І останнє: з житія преподобного Феодора Студита стає для всіх очевидним, що не тільки знання церковного Передання має велику цінність, а тверде слідування Переданню і дотримання всього, що було сприйнято від святих отців. Як були вони праві, коли вчили абсолютній непохитності у питаннях віри і абсолютно докоряли навіть найменший відступ в догматичних і моральних питаннях.

Саме це непорушне стояння за істину зберігало в первозданній чистоті віру нашу аж до XIX століття. Надалі, на жаль, повсюдно затвердилося панування модерністського духу, дітища західного Просвітництва. А потім, з початку XX століття, поступово набула поширення всеєресь екуменізму, яка сьогодні майже повністю взяла гору, заволодівши умами представників офіційної Церкви і отримавши необмежений доступ в церковні навчальні заклади .

Все це призвело до відкидання Передання, і навіть самого Євангелія, до догматичного і морального мінімалізму. Яскраві приклади тому -

спроби довести православність монофізитів Діоскора і Севіра ;

декларування того, що католицька церква - це церква - сестра;

а в моральному житті - виправдання дошлюбних стосунків

і навіть дискусія про можливість визнання одностатевих шлюбів ...