Духовна користь від скорбот

Митрополит Лімасольский Афанасій (Ніколау)

Радійте, засмучені трохи тепер, якщо треба, всілякими випробовуваннями (1 Пет. 1:6).

Маючи надію на Царство Боже, радійте, адже ви знаєте, що в цьому світі й цьому житті не може бути безперервного щастя, а, нажаль, буде ще багато скорбот, тому апостол прямо говорить: «Хоч зараз і засмучені всілякими випробуваннями».

 То чому ж нам журитися в багатьох випробуваннях? Невже Бог радіє тому, що ми проходимо через труднощі та спокуси? Горе нам, якщо ми так думаємо, - адже Бог не садист, щоб радіти нашим труднощам: Він труднощів нам не посилає і не бажає, щоб вони у нас були. Для Бога недопустимо сприяти злу, яке існує в цьому світі. Бог ніколи не сприяє злу, яке існує в світі.

Що ж тоді відбувається?

Зло існує з причини свободи людини, внаслідок факту нашого падіння. Зло існує тому, що наш шлях часто виявляється протилежним мудрості віку цього, і мимоволі ми буваємо змушені відчувати біль у своєму серці.

У часи апостола Петра християни були гнані; його послання були написані в I столітті, при гоніннях. У той час, якщо хто-небудь говорив, що він християнин, це означало кінець його земного життя. Апостол пише: «Не бійся мале стадо, майте надію на Божий спадок, який зберігається для нас на небесах і яким ми живемо тепер; він зберігається для нас на небесах - радійте в цій надії, нехай ми недовго і засмучені в різних випробуваннях», тобто не тільки, коли нас переслідують ідолопоклонники.

Слава Богу, сьогодні у нас немає тих, хто сповідує поклоніння ідолам, принаймні в нашій країні (в Україні таке, нажаль, є, - ПО), але ідолопоклонство оточує нас, та й ми самі часто буваємо ідолопоклонниками, бо вклоняємося власним пристрастям. Ми поклоняємося матеріальному, речам, і коли в якийсь момент позбавляємося їх, то відчуваємо себе так погано, що можемо навіть заплакати. Ми відчуваємо себе погано, коли дозволяємо собі зробити щось, знаючи, що від цього не буде користі. Ми погано себе почуваємо навіть тоді, коли чуємо невтішні слова і глузування на свою адресу через свою віру, через те, що віруємо і хочемо вірити в Бога. Добре, ми з вами - дорослі люди, і якщо хто-небудь скаже слово проти нас, то не біда. Однак все одно ти дивуєшся (а ми все це пережили, коли були студентами), побачивши, як діти і підлітки з притаманним їм юнацьким буйством і незрілістю сміються і знущаються над дітьми, які залишаються вірними Богу, - і причому не по злобі, а просто так: «У-у, ти будеш попом! Ти будеш монашкою! Монахом!».І багато іншого. І дитина несе тягар цих слів.

Або ж - варто тільки статися чому-небудь у Церкві, як одразу, куди не підеш, так, лишеньпобачать нас, і починають: «А! Ось вони! Ну, заходьте сюди, ви, які ...».

І ми, притиснуті до стінки, вимушені захищатися, виправдовуватися через щось, що сталося в церковному середовищі. А воно що? Людська недосконалість. Хто говорив хоч колись, що Церква обіцяла досконалість цьому світові?

Всі ми боремося зі своєю власною недосконалістю. Хіба де-небудь існує досконалість? Якщо існує, то нехай скажуть де, щоб і нам піти туди і здобути її. І якщо навіть серед учнів Христових її не було, то невже вона буде в цьому світі?

Церква - це не сукупність людей непомильних і безгрішних, а таких людей, які подвизаються і каються, які пізнають покаяння, можуть боротися і не кидають боротьбу за будь-яких обставин. Людина може мати багато пристрастей і недоліків, але, тим не менш, ти не знаєш, як судить Бог про цю людину. Ми дуже часто своїми очима бачили, що оцінка Бога повністю відмінна від людської.

Отже, навіщо нам переживати різнівипробування?

Щоб випробувана віра ваша виявилася коштовнішою за золото, що гине, хоч і очищається вогнем, на похвалу честьі славу під час об’явлення Ісуса Христа (1 Пет. 1:7).

З усіх цих злих пригод виходить щось дуже важливе - випробування віри. Під випробуванням я маю на увазі не те, ніби Бог випробовує нас. Якщо піти і сказати тому, хто згорає у вогні скорбот і спокус:

- Знаєш, це Бог випробовує тебе! - Він відповість тобі:

- Ну вже, вибачте! Це що ж? Бог грає з нами? Чого Йому мене випробовувати?! Що Йому в цьому випробуванні моєму?

- Але Бог випробовує тебе.

- Навіщо? Бог що, не знає, чи вірний я? Обов'язково потрібно розчавити мене, щоб побачити, чи я вірний?

Тобто виходить, ніби Бог каже: «А ну подивимося, ось цей вірить у Мене? Притисну

Я його трішечки»!

Ось саме це робимо ми, не знаючи серця іншого, тоді як Бог знає наше серце! Він знає, віримо ми в Нього чи не віримо. Що ж це за випробування тоді? Чому воно називається так?

Це випробування не означає випробування в тому сенсі, який ми зазвичай в це слово вкладаємо,тобто випробувати, щоб зробити висновок про те, що відбувається. Δόκιμος означає людину, яка вже випробувана і навчена, тобто є дуже твердою. Випробування віри - це саме випробування твердості віри. Через спокуси, через скорботи, через труднощі людина стає твердою, пускає глибоке коріння, утверджується у вірі і змушена зміцніти, стати такою сильною, щоб не зігнутися, що б не впасти; серце її стає як скеля - щоб вона  стала стійкою.

Тому скорботи і випробування допомагають нам, вони не допомагають Богу зрозуміти щось. Бог не відчуває потреби в тому, щоб збагатити Своє знання про нас; випробування допомагають нам, і якщо людина духовно використовує випробування, тоді дійсно стає дуже сильною. Відбувається те, про що говорить апостол: людина стає подібною до золота, яке випробовують у вогні: його розплавляють і кидають у вогонь, щоб воно стало чистим, щоб відокремилосявід бруду і залишилося одне тільки чисте золото. Те ж саме і з людиною, яка проходить через випробування і очищається від іржі, від пристрастей, наявних у ній, і стає подібною золоту перед Христом на хвалу, славу і честь, коли Він з'явиться.

Саме в цьому полягає таємниця Церкви, і вона для цього входить у наше життя, а не для того, щоб покласти край нашим стражданням. Церква не припиняє скорбот і не позбавляє від них та від випробувань, а показує нам, як їх повернути на користь таким чином, щоб те, що тяжко і болісно, ​​стало для нас благотворним і радісним.

Щоб отрута стала ліками, гірке - солодким і людина вийшла з цього випробування з великою духовною користю, до такої міри, що отці кажуть: якщо людина не пройде через скорботи, спокуси й випробування, то вона по суті неспокушена, вона, як кажуть у народі,немов недоварена їжа. Чи ж не так? Візьми сиру їжу, поклади її в каструлю, додай туди всіх хороших приправ, які в ній мають бути, але якщо ти почнеш жаліти її і скажеш: «Ні, дорогувато буде запікати її, шкода її ставити на вогонь»,-то що тоді буде з нею?

Одного разу на Святій Горі один старець - влах, румун - сказав:

- Знайте, що людина - і монах, і кожен християнин - схожий на хліб. Якби у хліба був рот, то він, коли ми кидаємо його в розпечену піч, бідолаха, почав би волати: «На допомогу! Витягніть мене звідси! Я згорю!»Але ти, знаючи, що йому, щоб стати їстивним, треба добре пропектися, стати приємним на смак, говориш йому:«Ні!»І сидиш там годину, сидиш і стережеш його, а він протестує, кричить:«На допомогу, пошкодуйте мене! Я згорів!»Нічого. Стоїш собі у печі годину, щоб він пропікся, щоб став дуже смачним! І чим краще пропечеться хліб, тим він смачніший! Адже так ми чинимо з їжею, кажучи: «Вона повинна добре проваритися»?

Святий Ігнатій Богоносець, який жив у I столітті й був учнем святого євангеліста Іоана Богослова, - збереглися його листи, які він послав у Рим, - говорив: «Я йду в Рим, щоб мученицьки загинути!» Йому було вже за 100 років. І оскільки йому дали знати, що християни збираються підкупити катів, щоб ті не кидали його левам, він сказав їм: «І дуже прошу вас: Не платіть грошей, щоб перешкодити левам з'їсти мене! Мене неодмінно повинні з'їсти леви!»

Тоді часто відбувалося щось неймовірне: левів випускали в амфітеатр, але дикі звірі не чіпали християн. Багато разів на очах у всіх вони ставали лагідними і не торкалися до християн. А святий Ігнатій сказав: «Навіть, якщо звірі не з'їдять мене, я змушу роздратувати їх, хай мене з'їдять. Тому що я мов пшениця,  яка повинна бути змелена, щоб стати хлібом - солодким хлібом, який спочатку повинен бути змеленим в зубах звірів».

Ви бачите, що перші християни знали, як ставитися до труднощів, неуспіхів, проблем у житті? Для нас сьогодні, діти, це дуже важливо, тому що, нажаль, все те виховання, яке ми отримуємо вдома, в школі й Церкві, - це суцільне, так би мовити, евдемонічне [4] виховання. Тобто, нас вчать тому - як жити благополучно: щоб з нами все було добре, щоб здоров'я було в порядку, аби навчання просувалося, тому, коли трапляється збій в чому-небудь, людина внутрішньо починає знемагати і навіть обурюватись на Бога, і питає себе: «Ну чому? Чому Бог допускає мені страждати від усіх цих зол?»

Тому що ми не навчилися, що в цьому світі Бог не обіцяв нам ніякого благоденства, а навпаки, показав нам шлях і сказав: «Подивися, в житті у тебе будуть різноманітні спокуси (випробування), але в них є певний сенс, певна мета, і вона служать тобі на користь, щоб ти пропікся, щоб був оброблений в цих випробуваннях, як земля, яку обробляють». І землі, умовно кажучи, теж боляче, коли її орють. Так. Але ж якщо не буде зорана, як вона дасть рясний плід?

Отже, духовно поверни на користь спокуси і скорботи. Якщо ти здобудеш користь з якої б то не було трудності, тобі неможливо буде залишитися без плоду.

Навіть у шлюбі, одружившись, ми стикаємося з проблемами, труднощами, але якщо ти живеш, мріючи про безтурботне  життя, немов у медовий місяць, то й не зрозумієш, що медовий місяць - це всього лише місяць, і немає іншого такого, немає півріччя, кварталу або року ... Чи триває медовий місяць хоча б рік? Чи все ж один місяць?

Якщо одружишся з цією мрією, тоді зіткнешся з дуже багатьма труднощами. Так, шлюб включає щастя, але він включає і працю - нелегко жити з іншою людиною, підтримувати іншого: треба пересилювати себе, тобі треба померти, щоб жив інший. А після цього треба померти вам обом, щоб жили ваші діти. Ось так-то. Тобто вам треба обом заморити себе, і після цього те, що в тебе є і що ти заробиш, віддати своїм дітям.

Це подолання себе - велика річ. Бідолаха, він змучив себе, працюючи багато років поспіль, по багато годин, на кількох роботах, а з легкістю віддає все своїй дитині. Це праця. Тому і шлюб теж спосіб і шлях спасіння, як і монастир.

Одного разу прийшов до мене один американець грецького походження, вчений, начитався книг і забажав стати монахом. Знайшов мене. Каже, що прочитав деякі книжки і, поїздивши по деяких місцях і вивчивши кілька релігій, вирішив залишитися православним і стати ченцем. А чому?

- Тому що, - каже, - я прочитав, що монахи - це ангели і їх життя називається ангельським житієм.

Я сказав йому:

- Пане, це дуже хороша ідея - стати ангелом! Ну, добре, монахи - це ангели, так би мовити, і стосовно них дійсно говорять про ангельське життя і ангельський чин, але ми ж таки люди! Це добре - стати ангелами, син мій, але не відразу! А поки стань спочатку людиною!

Спочатку стань людиною, і тоді станеш ангелом. Ти не можеш піти в монастир і сказати: «Я йду в монастир, щоб стати ангелом!» Тому що дуже скоро виявиш першим ділом, що ти - диявол! Це найболючіше. Найболючіше в монастирі - не усунення від світу, від батьків і не прийняття рішення, що в тебе не буде сім'ї та всього іншого. Найболючіше - це коли з тебе знімається покривало, і ти бачиш свій власний сморід.

Коли бачиш всі свої пристрасті, коли ти, хороша людина, високоморальни, святий, колишній зразковий і доброчесний студент, бачиш, що в тобі є багато пристрастей, багато труднощів, - і не можеш винести іншої людини. Ти не можеш стерпіти того, що він дихає! Не терпиш його.

Ти можеш заперечувати йому: «Як ти зі мною розмовляєш? Та ти знаєш, хто я? Або ким був?»Але ці речі в монастирі не проходять - ні хто ти такий, ні ким був, нічого. Тут немає нічого цього. Треба навчитися тому, що там ти будеш боротися. Ти вступаєш в боротьбу, ти виходиш на поле брані, і не чекай, що будеш проводити час у мирі, - ти даси кров, щоб отримати Дух, як кажуть отці.

Те ж саме і в шлюбі. У шлюбі ти віддаси свою кров, тобто не віддаси її - це в чернецтві ти її віддаєш, а в шлюбі з тебе її висмоктують, її вип'ють з тебе через соломинку, іншої можливості немає. І ти, природньо, із задоволенням віддаси свою кров. Це не так-то легко. Так що тримайте в умі, що цей шлях має певний сенс, що треба навчитися духовним чином повертати на користь свої труднощі там, де ти знаходишся. Як у шлюбі, так і в чернецтві, в Церкві.

Ти вступаєш в Церкву, стикаєшся з проблемами, труднощами, ти повинен нести хрест Церкви на собі, повинен нести хрест іншої людини, хто б він не був. Хто сказав тобі, що ти будеш займатися ангельськими сферами? Ти будеш займатися тільки людським світом, будеш боротися з цими речами. Ось що цінне в Церкві.

Чадо, це фальш, це велика неправда - уявляти собі, ніби ми бездоганні, як це уявляють протестантські деномінації: «Ах, як чудово!» Ідеш туди, і тебе зустрічають посмішками на весь рот і всі співають: «Ля-ля-ля». Ось такі от речі. Але хіба людину змінять широкі усмішки, слова і пісеньки? Тут потрібно боротися врукопашну з гріхом, з самим собою перш за все.

І багато православних, нещасні, йдуть туди і впадають в оману: «Я був там, там було так добре, навколо були усміхнені люди, вони такі чемні, ми співали». А потім бачиш якихось літніх дам з довгим манікюром ... які, нещасні, не знаходять сенсу в Церкві і кажуть: «Але у нас півчі погано співають, попи ходять бородаті, з довгим волоссям, у чорних рясах. Чому б їм не прикраситися трохи? .. »

Чуєш просто якісь божевільні речі. Ця людина не зрозумівши як слід каже: «Ми ходили в цю"церкву", і там було добре. Пастор був чемний, він зустрів нас при дверях, привітався з усіма, посміхнувся». Ну добре, це природно, що він тобі посміхається, але суть речей не в цьому, ти людей не зміниш таким чином.

Ви знаєте, діти, як це страшно, коли має місце лицемірство, іноді навіть у сім'ї? Ідеш в який-небудь будинок, виходить дружина і звертається до чоловіка: «Пане Ніколау». Але, чадо моє, скажи ти йому: «Йорго», «Коста» чи хто він там ще. Щоб ти зверталася до чоловіка свого по прізвищу? Або дитина до батька?

Це нагадує мені деяких моїх студентів, коли я викладав богослов'я, які, бідолахи, були в різних релігійних рухах, і якщо були заручені, то, представляючи нам свою наречену, говорили: «Це дівиця Ніколаіді!» Ну що це таке? У цьому є щось нездорове. Що це за слова, син мій? Та назви ти її ім'я! Що це з тобою? Лицемірство, мертві форми. У будь-якому випадку.

 

Ви Його любите, не бачивши, і віруєте в Нього, хоч тепер не бачите, а вірувавши, радієте невимовною й славною радістю(1 Пет. 1: 8).

В ту епоху були християни, які бачили Христа, і були такі, які ніколи Його не бачили. Апостол пише другим. Він сам бачив Його, і був з Ним.

«Ви Його любите, не бачивши». Тут я хочу трохи зупинитися і сказати вам, що в Церкві ми робимо саме це. І ви, якщо хочете знайти сенс у вашому шуканні Христа, повинні зрозуміти одну важливу річ: у Церкві ми не формуємо вірних людей, віра - це одна зі сходинок, але не досконала. У Церкві ми формуємо людей, які не просто вірують в Христа (і коли я кажу «вірують», я маю на увазі, що вони вірять, що Бог існує), а формуємо людей, які люблять Христа. Ми покликані возлюбити Христа, а не просто повірити в те, що Він існує.

Це велика проблема християн наших днів. Запитаєш кого-небудь, і він відповідає:

- Я вірю в Христа, звичайно!

Він не невіруючий - «я вірю в Христа». Він не любить Христа, бо не хоче робити нічого заради Христа, він хоче просто вірити в Нього і, щоб інші не вважали його невіруючим; або ж використовує Його, коли Він йому потрібен. Він каже:

- Ну звичайно, от подивися: я, коли тільки Бог був потрібен мені, молився Йому, і Він мене почув!

Бог - щось таке, що ми використовуємо. «Є у мене якась потреба - я молюся, і Він мене чує! І, природно, коли Він потребує мене, я Його теж чую! Тобто хоче Він, наприклад, щоб я відзанчив Його свято, - я роблю це! Хоче, щоб я раз на місяць ходив до храму, - йду! Хоче, щоб я виконував кілька елементарних заповідей, - я роблю це! У нас торговельні відносини з Богом: я працюю на Нього, Він працює на мене, і ми обидва в порядку. Ні у Нього немає великих нарікань, ні у мене великих претензій, і кожен з нас задоволений. Але без того, щоб я давав Йому багато свободи: нехай знає Свою міру, нехай знає Свої кордони! Бог повинен знати, що Він не може багато чого просити у нас: без грубості, нехай просить кілька речей, які ми можемо зробити, а понад те - нічого більше, тому що від цього щось може розладнатися».

І якщо хто-небудь обманеться і зробить що понад те, тоді починаються проблеми. Великі проблеми. І зізнаюся вам, що найбільші проблеми, які у нас є в церковному середовищі, виходять від цих людей, від цього типу так званих релігійних людей, для яких Бог - це релігія, тобто певний релігійний факт.

Христос для них - не Одкровення. Вони не люблять Христа. Чому? Тому що для них Христос - це ідеологія, релігія, сукупність ідей виключно хороших і чудових, золотих - але ніхто ніколи не може любити голу ідею. І ніхто до такої степені не недоумкуватий, щоб жертвувати своїм життям заради однієї ідеї. І люблять не тільки ідею. Чи є серед вас такий, хто може одружитися тільки заради ідеї? Не можеш ти одружитися заради однієї ідеї. Ти одружишся на іншій людині, іншій особистості, тому що в тебе є конкретні стосунки з цією особистістю.

У Церкві ніколи немає якоїсь ідеї, Церква проти всякої ідеології, проти будь-якої філософії, всіляких розумових конструкцій - це те, що ми повинні засвоїти собі дуже добре, тому що, нажаль, це сильно проявлялося в релігійних вченнях навіть у нашій країні. Для нас Бог був боргом, моралізмом, обов'язком. Ми не навчилися того, що для нас Бог - це улюблена Особистість, і людина люить Бога,  любить Христа, і любить сильно, вона любить Його так сильно, що ніяка інша любов не може встояти перед любов'ю до Христа, навіть любов до нашого «я».

Це любов, через яку Христос закликає нас пересилити всяку іншу любов. Ви бачите, що Він говорить? «Зважайте гарненько, - каже Христос, - хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той не гідний Мене» (Мф. 10:37). Христос приходить і каже тобі: «Якщо ти любиш батька або матір більше, ніж Мене, ти недостойний Мене. Якщо ти любиш життя своє більше Мене, ти недостойний». Чому?

Щоб показати, що ніхто не ненавидить своїх батьків, ми безкрайньо любимо їх, але в цій любові є певна ієрархія, і любов до Бога - це полум'я, це вогонь, він, коли спалахне в серці людини, поширюється на всіх. Ти не можеш ненавидіти нікого, якщо любиш Христа, але не можеш і заради любові до іншого погасити любов до Бога.

Іноді ми дійсно знаходимося у великій скруті. Мученики часто опинялися в таких труднощах.

Ось ми святкували пам'ять святого Калліопія. Це був 15-річний мученик. Язичники схопили його і запитали, чи він християнин, і він відповів ствердно. Вирішили вбити його. Його мати була там. Вирішили розіп'яти його на хресті. У Страсну п'ятницю розіп'яли його на хресті, не знаючи, що була Страсна п'ятниця. Його мати стояла під хрестом, і пішла вона туди, щоб дитина її не захиталася і не відріклася від Христа. Подумайте тільки, яку ієрархію любові мала вона в душі.

Те ж і з святими 40 мучениками і матір'ю самого молодшого з них, Мелітона. Коли їх витягли із замерзлого озера в Севастії і всі виявилися мертвими, син її був живий. 39 тіл мучеників складені були на віз, і їх повезли в якесь місце поблизу, щоб спалити там. Мати пішла, як написано, і, побачивши, що дитя її ще живе й ідолопоклонники не взяли його разом з усіма, звалила його собі на плечі і поспішила за возом, щоб встигнути покласти його з усіма і щоб він не позбувся мученицького вінця.

Свята Перпетуя була 20-річною молодою жінкою, вона тільки що народила. Вона була дочкою Синклитикія, тобто міністра, і коли її кинули в темницю і не могли змусити змінити свою віру, чоловік її прийшов, взяв дитину і сказав:

- Пожалій свою дитину. Що буде з ним, хто буде годувати його, хто виростить?

І не віддавали їй дитину, щоб зламати її дух.

Тобто ви тільки подумайте, що це за боротьба була, але попри все мученики залишалися непохитними. 

У святого Іоана Златоуста є хороше слово про Соломонію, у якої було семеро дітей (святі брати Макавеї), всіх їх убили в неї на очах. Одного кинули в киплячий котел, іншого повісили, третього обезголовили. Вона була єврейка, говорила єврейською і сказала їм:

- Дивіться не зречіться своєї віри! Залишіться вірні Богу і не бійтеся тимчасової муки, а майте перед очима Божу любов!

І ми чекаємо зустрічі з Христом, ви пройдете через муки, і тоді ми зустрінемося з Христом, не бійтеся.

І святий Іоан Златоуст говорить їй похвалу: «Подивися на мученицю. Після цього вона сама загинула мученицькою смернтю, померши перш сім разів мученицьки як мати, коли вбивали її дітей. О, блаженна мати та, що перемогла природу!»

Найсильніше почуття на світі - це материнство. Хто може заперечувати це? Навіть у самої малої пташки є материнське почуття. Ти йдеш по своїх справах, а мати малого пташеняти нападає на тебе. Попри все, це найсильніше почуття відступає перед Божої любов'ю і надає сенс всього іншого.

В кінцевому рахунку в Церкві те, що скріплює світ і нас, - це не віра в яку-небудь ідею (ми не ідеологи жодною мірою,  не філософи, що не мислителі, не люди абстрактного мистецтва), а конкретні стосунк. У Церкві ти розвиваєш конкретні відносини любові з особистістю Ісуса Христа, тобто те, про що святий апостол Петро каже: «Ви, хоча і не бачили Христа особисто, любите Його!»