30 вересня – річниця української перемоги в Битві під Городком (1655)

Чергова виснажлива війна з поляками розпочалася навесні 1653 року. У березні коронний обозний польського війська Степан Чарнецький зі своїми вояками ступив на територію нинішньої Вінниччини – тодіш­ню Брацлавщину. Це були землі Української Козацької держави, гетьманував на них Богдан Хмельницький.

Поль­ський командир завзято вигукував, що "на лік не залишить русина”. Зрештою, початкові бої були вдалими для зайди. Перша невдача спіткала поляків під Монастирищем. Вони зу­міли взяти місто в облогу, але полковник Іван Богун настільки надійно укріпив його, що вороги тричі безуспішно брали населений пункт штурмом. І не лише зазнали при цьому поразки, а й втратили шість сотень душ. Навіть поранений у плече Богун не припиняв боротьби: з полком кінноти він напав на поляків, які втекли, залишивши всю здобич.

Улітку до бою вирішив стати й сам польський король Ян-Казимир. Однак мусив відступити. Наприкінці року, в грудні, підкуплений поляками татар­ський хан Іслам-Гірей уклав із ними мир. Так татари отримали право брати з українських земель ясир.

Навесні 1654 року вже згаданий Степан Чарнецький знову рушив походом на україн­ські землі. Населення боронилося завзято, іноді до останнього подиху. Але поляки нищили на своєму шляху геть усе – палили села й міста, вбивали селян і городян.

Богдан Хмельницький зрозумів, що в нього недостатньо сил, щоб протистояти цим нападам, відтак мусив шукати допомоги ззовні. Вона прийшла від російського царя. Так було підписано союзний договір із Московщиною. Один із його найважливіших пунктів – допомога воїнів московського царя у боротьбі проти поляків. Уже в березні, через два місяці після підписання договору, тритисячне військо росіян прибуло до Києва. Проте майже рік вони не брали участі в боях і походах, а були зайняті побудовою фортеці.

На початку 1655-го росій­ський цар Олексій Михайлович оголосив війну Польщі. Московські та козацькі війська мали одночасно вдарити й на Вільно, й на Львів. Полковник Іван Золотаренко разом із вісьмома козацькими полками подався на північний фронт. На території Білорусі створили ще один козацький полк, який назвали Могилівським. Цей похід був дуже вдалим для Москви.

Тим часом підбурений ра­ні­ше Богданом Хмельницьким король Швеції Карл Х Густав улітку 1655 року напав на Захід­ну Польщу. Шведи розбили військо під командуванням польного гетьмана Станіслава Лянцкоронського. Варшава здалася майже без бою. Польський король Ян-Казимир утік за кордон, аж у Сілезію. А шведи 7 жовт­ня захопили древню польську столицю – Краків.

Зважаючи на ці обставини, а також на те, що на той момент Литву захопив московський цар, а Польщу – шведський король, Богдан Хмельницький вирішив вирушити на захід і приєднати Галичину до України. Відтак у липні 1655 року гетьман разом із московським воєводою Бутурліним вирушили з-під Кам’янця-Подільського в напрямку Львова.

Гетьман Потоцький не мав сміливості вступити в бій із козацьким військом, а тому відходив щораз далі на захід. Коли ж Хмельницький отримав інформацію про те, що польське військо разом із воєводами з Глинян рушило до Львова, то разом із Бутурліним теж подався в цьому напрямку. Однак львів’яни не впустили Потоцького до міста, тому він відступив до Городка і 22 вересня отаборився із військом на шляху від Городка до Кам’яноброда.

Українська козацька перемога

Коли 26 вересня Богдан Хме­ль­ницький зі своїм вій­сь­ком підійшов до Львова, то від полонених отримав інформацію про розташування поляків під Городком. Відтак через два дні відправив туди частину козаків під проводом полковника Григорія Лісницького та час­тину московського війська під командуванням воєводи Григорія Ромадановського. Крім того, для гетьмана важливим було не допустити об’єднання поляків із загонами "посполитого рушенія” – наказ про загальну всепольську мобілізацію проголосив король Польщі. Станіслав Потоцький, своєю чергою, дуже розраховував на об’єднання з цими військовими частинами. Саме тому він зупинився у Городку, а його військо – 40 тисяч (майже всі вершники) – із західної сторони, між Городком і Кам’яно­бродом. Польський гетьман вважав, що вибрав правильну позицію, а тому не зважав на поради, які лунали на вій­сь­ковій нараді – відступити до Карпат.

Козаки ж розташувалися за ставом зі східного боку. Полковник Лісницький розробив план нападу. Відповідно до нього, кілька сміливих козаків сіли в рибальські човни й допливли до міста. Там вони підпалили найближчі хати. Полум’я було сигналом до початку штурму оборонних валів і львівської брами. Місцеві мешканці та час­тина варти брами нічого не підозрювали, тому кинулися гасити пожежу. Відтак козаки розпочали раптовий штурм, увій­шли до міста. У Городку по­чалося щось страшне... Перелякані польські офіцери спішно втікали греблею до свого табору.

29 вересня козаки повністю заволоділи містом. Але ще потрібно було дістатися до поль­ського табору та перемогти його. Поляки всю ніч відбивали козацькі атаки на греблі, тож козаки вирішили шукати інший шлях до табору супротивника. Місцеві мешканці показали дорогу через болота між Кам’я­нобродом і Дроздовицьким ставом. Щоб дістатися на інший бік, козаки розібрали кілька прибережних дерев’яних хат і по цьому дереву пробиралися трясовиною через болото.

По обіді 30 вересня 1655 ро­ку розпочався бій.Вишикувавшись у бойовий порядок, визвольні війська вдарили в центр польських сил, де були найсильніші полки поляків. Польській кавалерії вдалось стримати наступ московських рейтар і перейшовши в контратаку змусити їх до відступу. Коли польське військо почало їх переслідувати, козацька піхота керована полковником Г.Лісницьким вдарила з флангів. Навальною атакою, разом із свіжими козацькими силами, що постійно переправлялись через болото, вони розгромили обидва крила армії Потоцького. А надвечір був розбитий і польський центр.

В книзі польського мемуариста „Пам’ятки Миколая Єймоловського” (Львів, 1850) автор пише, що розбиту армію козаки з москалями гнали аж до містечка Брухналь (тепер с. Тернавиця, Яворівського р-ну). Коронний гетьман С.Потоцький пробував оборонятися, але в брамі Брухнальського замку мало не загинув і мусів далі втікати з рештками війська через Яворів аж під аж під Ярослав, де розбите військо нарешті змогло зупинитись. 

В битві під Городком визвольні війська знищили значну частину армії Речі Посполитої, багато взяли в полон. Зокрема, виногородського старосту Гуревича, трьох ротмістрів, брацлавського воєводу Яна Потоцького, воєводу Сєрадського Биховського, знатних шляхтичів Балабана, Маковського. Від повного розгрому поляків врятувала ніч.

А вже 1 жовтня 1655 року всіх загиблих у цій битві поховали поряд із місцем бою. Над покійними насипали високий курган. На заупокійній Літургії були присутні козацькі старшини, а полковник Григорій Ліс­ницький наказав подарувати місцевій православній церкві Євангеліє. Це і не дивно, бо ж козаки воювали в обороні православної віри. Свята книга зберігалася тут аж до липня 1944 р., коли церква повністю згоріла.

Звістка про перемогу облетіла цілу Україну, Річ Посполиту, Московщину, Швецію та інші країни. Перемога в Городоцькій битві мала велике значення: тепер і Західна Україна, та Білоруські землі були визволені від польських окупантів. Українсько-російські та шведські війська на жовтень 1655 р. майже розгромили сили Речі Посполитої. 

На жаль українці звикли більше вшановувати свої поразки і місця,де вони відбулися, тому пам'ять перемоги під Городком майже зникла з історичної свідомості народу. 

За матеріалами: bratkozak