Спогади про отця Іоасафа (нині митрополита Івано-Франківського і Галицького)

(із книги Сосніної Л. М. “Артемієво-Веркольський монастир”)

18 жовтня 1990 року з благословення єпископа Архангельського і Мурманського Пантелеймона в обитель прибув священик Іоан Василиків. Два роки по тому він прийняв монаший постриг з іменем Іоасаф. Громада зустріла отця з радістю. Запропонували переночувати у Верколі, проте він попросив, щоб його одразу ж перевезли через річку на човні у монастир.

Директор Веркольської школи Віра Василівна Степанова так пригадує першу зустріч із Отцем Іоаном:

- Було вже холодно, мороз, а я його побачила в пальто, капелюсі і літніх черевиках з маленькою валізою в руках. Подумала: як він виживає? Виявилося, що теплих речей в нього із собою жодних нема. Пам’ятаю, коли ми в 1978 році приїхали з чоловіком Олександром Борисовичем і сином жити та працювати у Верколу, то з першої зарплати відразу ж купили валянки, овчинні кожухи, шубники і шапки. Ми дали отцю Іоану валянки, проте він від них категорично відмовився. У всіх монастирських будівлях вікна були вибиті. Ми запропонували отцю пожити в ігуменському корпусі, де знаходилася школи і наша сім’я. Але він відповів, що йому потрібне не тимчасове житло, тому що він приїхав сюди працювати і жити на довгий час.

Він знайшов келію з цілими шибками. Ми із чоловіком принесли постільну білизну і дрова. Натопили в печі, довго з ним сиділи. Після того як ми пішли геть, він сам закрив заслінку, але, напевно, вранці стало чадно. Проте батюшка все-таки зумів встати. Якось в сильні морози у нього волосся примерзло до подушки. Ми знову стали кликати його до себе, але він так і залишився у своїй келії.

***

Обійшовши всі монастирські володіння, отець Іоан вирішив відразу ж взятися за відновлення обителі. Робити йому це довелося не з нуля, а з великого мінуса. В той час Артемієво-Веркольський монастир представляв собою доволі сумну картину. Успенський собор стояв без даху і вікон. Склепіння верхнього і нижнього храмів покриті грибком, підлоги розкриті. Церква в ім'я праведного отрока Артемія була без куполів і дзвонів. На трапезному Казанському храмі теж “знесли” дах і куполи, а всередині все згнило і впало вниз.

На четвертий день після свого приїзду отець Іоан при великому скупченні народу відслужив подячний молебень і панахиду за всіма загиблими жителями Верколи. Із приїздом настоятеля життя в монастирі різко змінилося. У теслярських роботах о. Іоасафу старанно допомагав учитель місцевої школи Олександр Борисович Степанов – чоловік директора школи, їх сім’я жила в ігуменському корпусі. Димитрій Михайлович Клопов заготовляв ліс для монастиря. Петро Максимович Мінін і Борис Олексійович Яковлєв возили колоди. Для отця Іоана склали хорошу піч. Вчителі та школярі стали проводити суботники, під час яких прибирали непотріб. Громада у Верколі почала допомагати. Галина Север’янівна Постнікова, керівник народного хору, Раїса Прокопівна Малкіна, Ніна Афанасіївна, Олександра Андріївна, Євстолія Василівна Клопови та інші виносили сміття, відмивали Артеміївський храм, наводили в ньому чистоту.

Добра звістка про духовне відродження монастиря швидко облетіла все Пінежжя, і люди потягнулися до монастиря. Селяни несли сюди ікони, церковне начиння, одяг для трудівників.

Переїду, щоб удома зі справами впоратися, та ще й на роботу встигав у радгоспі, сіно косив, грубником працював, водієм, ліс возив. А як звільнюся, відразу знову в монастир переправляюсь. Потім в Архангельськ їздив, привіз літературу, підсвічники та панікадило ”.

Благодійники почали надавати допомогу. У Ново-Лавелє заготовили ліс. Брус, вагонку і дошки привезли з Соснівки, весь монастирський двір був ними завалений. Народний депутат РРФСР Юрій Корнійович Каранець, директор Новолавельського ліспромгоспу, допоміг з матеріалами для перекриття даху собору. У корпусах і храмах не залишилося жодного скла. Двері скинуті. Замовили двері і вікна у Ваймуші, в трапезній все було заставлено рамами. Дмитро Михайлович Клопов привіз три машини віконного скла. “Сам нарізав, нікому не довіряв, - розповідає він, - тому що скло ламали, а я, слава Богу, жодного не зламав. Різав без лінійки, на око. Отець Іван не міг дивитися, відходив убік, він тільки штапики прибивав. Я весь монастир засклив. Вівтар у Артемієвському храмі зробили. Пічки полагодили, глиною замазали. Я привіз оцинковане і чорне залізо. Оцинкованим закрили дахи. Чорне пішло на пічні труби, вони всі розмокли, тому довелося замінити. У мене був свій човен. Переїду, щоб удома зі справами впоратися, та ще й на роботу встигав у радгоспі, сіно косив, грубником працював, водієм, ліс возив. А як звільнюся, відразу знову в монастир переправляюсь. Потім в Архангельськ їздив, привіз літературу, підсвічники та панікадило “.

Взимку їздили в Архангельськ, зверталися за допомогою.“Консервфіш” постійно давав кілька бочок оселедця. Архангельський рибзавод добре допомагав свіжою рибою.

У 1991 році Олексій Євгенович Алін з колегами по Ленінградській студії документальних фільмів зняли два десятихвилинних сюжети для кіножурналу “Північні зорі”, присвячених відродженню Артемієво-Веркольського монастиря. Вони записували, що люди думають про монастир, як отець Іоан живе.

***

Учителька Тетяна Олександрівна Ларіна (тепер директор) 51-ї школи Архангельська стала приїжджати з дітлахами в монастир. Вони виконали дуже велику роботу з очищення храмів. Ось як згадує вона про їхнє перше відвідування обителі:

 “У березні 1993 року 25 старшокласників приїхали на батьківщину Федора Олександровича Абрамова у Верколу. Коли ми йшли від Верколи до обителі, у всіх було відчуття, що йдемо до незвичайного, святого місця. Це важко пояснити, але всі дуже хвилювалися (потім ми ділилися цими відчуттями між собою). Коли побачили монастирські будівлі, то це було як одкровення, як диво якесь. Як у настільки віддаленому від цивілізації місці змогли побудувати такий величезний монастир! Він тоді щойно почав відроджуватися. І хоча отець Іоасаф зі своїми подвижниками вже багато чого встигли зробити, але стан обителі ще залишався невтішним: руїни, скрізь холодно, ікон практично немає.

У будівлі для паломників нам виділили одну з відносно збережених кімнат, де можна було розтопити піч і облаштуватися. Стіни покривав іній. Спали на підлозі. У перші роки нашого відвідування монастиря житлових приміщень практично не було. Але, незважаючи на такі умови проживання, настрій у дітей був хороший: дівчатка готували їжу і наводили порядок в келії, хлопчаки займалися більш важкою роботою. Наших учнів не потрібно було ні про що просити, вони самі пропонували: давайте ми приберемо те, зробимо це. Допомагали мити вікна в церкві, рили канави, тягали цеглу, пололи в городі, виносили величезні купи сміття з храмів.

Найсильніше враження на хлопців справив намісник монастиря отець Іоасаф. Дуже яскрава особистість, подвижник, рідко можна зустріти таких людей. Він приніс їм магнітофон із записами ієромонаха Романа, розуміючи, наскільки вони для них важливі. Багато говорив з дітьми про найголовніше в житті людини, про сенс буття. Слухали його, затамувавши подих, адже раніше з ними на такі теми ніхто не розмовляв. Побували діти і в надзвичайно цікавій бібліотеці у отця Іоасафа. Тим, хто брав участь у перших поїздках, зараз вже близько тридцяти років, і вони всі ходять до храму. Чоловік десять в ті роки похрестились в монастирі, причому прийняли таке рішення абсолютно самостійно”.

***

Тетяна Миколаївна Седунова в перші роки відбудови монастиря працювала завідуючою клубом в селищі Соснівка. Молоді соснівчани подружилися з настоятелем обителі отцем Іоаном, активно йому допомагали. Про ті часи у Седунової збереглися найсвітліші спогади:

- Ми дізналися, що в Веркольский монастир приїхав священик. Для нас це було нове, оскільки всі виросли в робочому селищі, і ніхто з нами на православні теми не говорив, а навпаки, все тільки проти Бога. Мені стало цікаво: хто такий священик, що він за людина. Ми, тридцять хлопців та дівчат, у віці 19-21 року зібралися і поїхали в монастир. Був грудень, холодно, тільки крига на річці замерзла. Відстань від Соснівки до Верколи 90 кілометрів.

Приїхали. Виходить батюшка. Ми здивувалися, що чоловік у “жіночому” одязі. А він навіть руками сплеснув, коли побачив, як нас багато. Встали в ряд, дружно сказали: “Здрастуйте!” І замовкли, бо ніхто не знав, як розмовляти зі священиком. Я завжди виступала в ролі ведучої, тому запитала, як його звуть. Він відповів: “Отець Іван, можна просто батюшка”. Для нас це було незвично. У кожного з нас є батько, отець, і до абсолютно незнайомої людини так звертатися було спочатку складно. Але ми швидко звикли. Попросили дати нам якусь роботу. Отець Іван сказав: “Привезли машину дров, якщо ви її розколете, то буду дуже радий”. Ми всі молоді, гарячі відразу пішли колоти дрова. Хлопці дрова кололи, а дівчата складали. Стояв мороз, холоднеча страшна. Для ночівлі нам батюшка виділив дві кімнати. Там багато років не топили, стіни всі промерзли. Ми палили, палили, але в першу ніч все одно “закоцюбли”. Привезли з собою продукти, приготували вечерю і запросили батюшку. Він приніс пакет сухарів. Ми пили чай з сухарями і розмовляли. Усім було цікаво, як він живе, чому вирішив стати священиком, чи з дитинства вірить у Бога. Чому він, молодий, красивий, приїхав в таку глушину? Тепер я розумію, які дурні питання ми задавали. Але він від якихось вміло ухилявся, а на інші дохідливо нам відповідав.

Назавтра ми знову попросили роботу. Він сказав, що потрібно з Артемієвского храму, в якому був спортивний зал, прибрати баскетбольні кільця. Хлопці все зробили. Нам дуже сподобалися вечірні бесіди за чаєм, вони запали в душу і підштовхнули до якихось нових роздумів. Ми від’їжджали звідти під величезним враженням.

У 1992 році організували з'їзд православної молоді Північного Заходу. Батюшка благословив розбити наметове містечко в полі недалеко від монастиря. Приїхали 96 людей з Брянська, Ржева, Северодвінська, Архангельська та інших міст. Володимир Рудольфович Бивальцев, він тоді працював в М-200, притягнув польову кухню. Ми зробили дуже велику роботу. В Успенському соборі були величезні купи землі, її всю вручну винесли.

Пригадую ще такий випадок. Дзвонить батюшка: “Тетяна, у мене дров немає”. Я побігла до майстра на нижній склад: “Женька, в монастирі дров немає, батюшка замерзає”. Він мені каже: “Я можу тільки вночі дати машину, щоб завтра вранці вона була на роботі”. Нас чоловік десять прийшло. Завантажили її. Самі залізли зверху на цю відкриту машину і поїхали. До Верколи 90 кілометрів. Лід на Пінезі був ще тонкий, і машини через річку не ходили. Ми на санках всі дрова вночі перетягнули і поїхали назад. Вранці машина стояла на робочому місці. Нікого не треба було вмовляти, все на одному підйомі і так задоволені.

Батюшці пожертвували зелене скло. Він мене запитав: “Де можна знайти скляра?” Я привезла до монастиря свого однокласника, дуже хорошого тесляра Толіка Чорноусова. Він вирізав шибки і вставив у вікна Артемієвского храму у вигляді хрестів.

Як чудово, що молодь тоді приїжджала в монастир. Ми завжди вечорами чекали батюшку. Він самовар приносив. Чай з сухарями біля самовара і розмови стали традиційними.

 Якось мене викликали на бюро райкому партії і стали говорити про те, що я неправильно себе веду: підступний, злий отець Іоанн обманним шляхом охмуряє соснівську молодь, а завідуюча клубом цьому сприяє. Я їм відповіла: «До нас приїжджало багато різних лекторів і жоден з них не зібрав такої аудиторії, нікого з них так не слухали, як отця Іоанна. Він говорить про любов до ближнього, про те, що ми повинні допомагати один одному. А як його слухають! І хто його слухає? Молодь». Дивно, але мене тоді не вигнали з роботи і не виключили з комсомолу. Аналогічно вчинили і з першим секретарем райкому комсомолу Володимиром Рудольфович Бивальцевим. До речі, це він першим познайомився з отцем Іоаном і сприяв нашим поїздкам в монастир. Коли я почала займатися бізнесом, отець Іоасаф сказав мені дуже хороші слова: “Таня, я бажаю, щоб ти не стала залежною від грошей і з легкістю розлучалася з ними на добру справу. Господь тебе не залишить». Я зараз з такою ностальгією згадую той час.

 ****

Першим у Веркольскій монастир приїхав отець Іоан, було йому в той час 35 років. Іван Кузьмич Василиків родом з України. Строкову службу проходив матросом на кораблях Північного флоту в Сєвероморську, потім на Біломорській військово-морській базі під Архангельськом. Після демобілізації прийняв рішення стати священнослужителем. Його висвятили в диякона. Спочатку він ніс послух у храмі Всіх Святих, а потім у Свято-Іллінському кафедральному соборі Архангельська.

У 1990 році ієрей Іоан з благословення єпископа Архангельського і Мурманського Пантелеймона став настоятелем храму в ім'я праведного отрока Артемія. Пізніше він був призначений намісником Веркольського монастиря. 25 березня 1992 отець Іоан прийняв чернечий постриг з ім'ям Іоасаф, і незабаром його висвятили в сан ієромонаха. Через кілька років за старанність і успіхи в справі відновлення монастиря він отримав чин ігумена.

Ось що розповіли про нього ті люди, які так чи інакше допомагали йому у відродженні обителі:

- Отця Івана швидко прийняли за свого і у Верколі, і в районному центрі Карпогорах. У монастирі, крім служб і треб, він сам склив вікна, ремонтував печі, упорядковував підлоги, штукатурив стіни ... Якось у шугу отець Іоанн знімав з мілини човен по коліно у холодній воді і сильно застудився. Одного разу йому довелося одному розвантажити цілу машину цегли, і він “заробив” радикуліт. Своїм невтомним прикладом батюшка надихав на добрі справи багатьох людей, і вони стали його активними помічниками. Він був дуже товариський. Постійно їздив по пінежських селах і селищах, в Архангельськ, Москву, Санкт-Петербург, шукав зацікавлених людей, щоб допомогти відродженню монастиря. Отцю Іоасафу, звичайно, було дуже важко. Він практично самотужки проробив величезну роботу. Батюшка підкорював всіх своєю доброзичливістю і спокоєм. До того ж він був прекрасним духівником.

****

Коли в монастир приїхав священик отець Іоан і сказав, що можна прийняти Таїнство хрещення, охочих виявилося дуже багато. Якщо в перші роки радянської влади новонароджених діточок хрестили принаймні бабусі, то через кілька десятиліть цього зробити вже ніхто не міг.

***

Тоді ж, у перші роки відродження обителі, у настоятеля монастиря отця Іоана стало з'являтися все більше і більше помічників і в основному вони всі були нехрещені. Приїжджали навіть з таких далеких селищ, як Соснівка, який знаходиться від обителі за 90 кілометрів. Наступного разу юнаки та дівчата прибули в обитель 9 травня 1992 на теплоході. Як завжди активно працювали, прибирали сміття, зіскоблювали стару фарбу.

Тетяна Седунова згадує: “Батюшка запитав, чи хрещені ми? Серед нас практично нікого хрещеного не виявилося. Отець Іван пояснив, як ми повинні підготуватися до цього Таїнства. А я йому сказала, що не буду стояти босоніж і взагалі не буду роздягатися. Він засміявся і відповів, щоб на мені обов'язково була спідничка і хустинка. Звичайно ж, ми одяглися, як він велів. І батюшка багатьох з нас, хлопців та дівчат, похрестив у себе в келії. Було страшенно холодно! Але ми стояли босоніж, і ніхто не захворів. Так були мені відкриті двері в Православ'я, і я думаю, що не тільки мені, але і дуже багатьом».

Потім купіль привезли. У храмі стало тепло. І люди з усіх сіл і селищ записувалися в чергу, щоб похреститися.

Нерідко отець Іоан сам їздив у віддалені населені пункти, щоб там люди теж змогли прийняти Таїнство хрещення. Коли він приїхав перший раз до Соснівки, зал в клубі на 200 місць був повний, причому прийшли не лише бабусі, а й молодь, і люди середнього віку, і така тиша стояла. Батюшка розповів про Православ'я, а потім йому задавали дуже багато питань. Виконуючи прохання соснівчан, він знову приїхав через два тижні і в клубі похрестив 30 дітей. Отець Іван не тільки хрестив сіверян, а й вінчав їх, і соборував.

Валентина Іванівна Мініна розповіла: «Через рік після нашого хрещення ми вирішили йти на соборування. Народу було дуже багато. Отець Іван зрадів, що ми прийшли. І змусив нас під час соборування співати різдвяні колядки. Тепер я знаю, що так не співається. Але тоді співали. Потім жінки до нас підходили, просили списати слова, так їм сподобалося».

****

Спочатку отцю Іоану в богослужінні допомагав Олексій Євгенович Алін. Він працював кінооператором на Ленінградській студії документальних фільмів. Кілька разів знімав фільми про Верколе і монастирі. А початку 1992 року став постійно жити з родиною у Верколі. Олексій Євгенович так згадує про той час: “На службі було нікому співати, а у мене голос гучний, і отець Іоан покликав до себе. Трохи підучив, і я став у нього півчим. У мене, доречі, запис про це в трудовій книжці є. Він іноді говорив: “Ти сьогодні якось по-новому заспівав, але мені сподобалося. Співали ми, треба сказати, від душі. У отця Іоана голос чудовий, правда, як і у мене, теж далекий від ідеального. Я навіть намагався співати на великодніх і різдвяних службах “.

А потім отець Іоан звернувся за допомогою до веркольского народного хору, який славився далеко за межами району і навіть Архангельської області. Керувала ним Галина Северянівна Постнікова. Вона працювала в Будинку культури художнім керівником. Хор виконував фольклорні пісні. Зараз його очолює Валентина Іванівна Мініна. А в той час, коли тільки почав відроджуватися монастир, вона працювала завідуючою дитячим садом і була багаторічної учасницею колективу.

Ось що вона розповіла про ті події, які відбувалися у Верколі півтора десятка років тому: “Коли почалися розмови про відродження монастиря, ми вважали, що це казка якась. Щоб у нас, на півночі, наш закинутий монастир і відродився - нам аж ніяк не вірилося. Але з'явився настоятель храму. Енергійний, бойовий, молодий. З усіма став знайомитися, до нас на хор приходив.

Одного разу отець Іоан нам і сказав: «Давайте співати наше, тобто церковне». Він не питав, чи будемо ми співати. А так ствердно говорив: «Будемо співати!»

Стали піснеспіви вчити. Про Літургію нам розповідав. А для нас це не тільки дійство нове, але і слово-то нове. На репетиції приходив. Тон дасть, а наші жінки - слухачі хороші і поведуть мелодію. Кілька співів обов'язкових з нами розучив. Тексти приносив - і тропарі, і кондаки, ми все акуратненько в зошити собі переписували, підкреслювали, де хор співає.

Спочатку ми на службу не ходили, адже налаштування духу має бути особливе. Але знайшлися серед нас відважні. Пенсіонерки, вихователька і медсестра з дитячого саду - вони перші “ризикнули”. Одна пішла хреститися, а інша - вінчатися зі своїм чоловіком, це в похилі-то роки. Вони нам так розповідали! Ми, звичайно, зацікавилися. Коли перший раз прийшли в храм, то здивувалися: треба ж, вже щось є, й ікони висять. А отець Іоан змусив нас всі прошення підспівувати. Він службу веде і нам рукою махає, диригує. Для нас все було як концерт. Ми тільки думали, де вчасно підхопити. Одна служба, друга. Потім він почав нас до свят готувати. Поступово став вводити в більш серйозну службу, вимог пред'являти побільше.

 У отця Іоана такий характер був, що він міг “запалити” на будь-яку справу. Давайте, каже, виступимо у Верколі з благодійним концертом.

Зал на 150 чоловік виявився повний, нас це так здивувало. Для людей все нове. Ми виконували церковні піснеспіви, а він до кожного з них давав пояснення. Отець Іоан сказав веркольцям, щоб обов'язково приходили в храм. На тому концерті ми ще виконали і різдвяні колядки. Квитки на наш виступ не продавали, а дівчатка Юля Абрамова, Юля Мініна і Марина Полєнкова в народних костюмчиках ходили по залу і збирали, хто скільки дасть. Їм повні підноси грошей наклали, а тоді ж повне безгрошів'я було.

Отець Іоан запропонував нам поїхати по Пінежжю з концертами. Ми виступали в Кушкопале, Ваймуше, Єркін, Кевроле, Сурі, Карпогори, Ново-Лавеле. Багато людей збиралося, їм дуже подобалося. Батюшка скрізь говорив проповідь, відповідав на запитання, а ми співали. Бувало так, що їдемо в нижній кінець, ближче до Карпогори, в день два, а то й три концерти дамо. Наша староста, Надія Павлівна Мініна, всі грошики складе і батюшці вручить. Він такий радісний, а ми ще більше, ніж він, що вдалося допомогти монастирю. Таким чином наш хор для обителі кілька тисяч заробив, а тоді тисяча дорога була. Отець Іоан нам завжди подаруночки після виступу робив: то іконку, то хрестик, то молитвослов. Стільки подарунків пам'ятних залишилося ...

Сьогодні отець Іоан став уже Митрополитом Івано-Франківським і Галицьким Іоасафом (нове ім’я священик прийняв при постригу в монахи) та очолює Івано-Франківську єпархію УПЦ КП.

Народився він 7 лютого 1955 року в селі Грушів Дрогобицького району Львівської області. Середню школу успішно закінчив у 1971 році. В 1973 році був призваний в ряди Воєнно-Морського Флоту, демобілізований у 1976 році. З 1976 - 1988 р.р. працював на автокрановому заводу в місті Дрогобичі. У лютому 1988 року поступив на послух в Архангельську єпархію. 23 квітня 1989 року єпископом Архангельським і Мурманським Пантелеймоном рукоположений в сан диякона і пострижений в рясофор.

7 жовтня 1990 року єпископом Архангельським і Мурманським Пантелеймоном рукоположений в сан ієрея і призначений настоятелем парафії села Веркола Пінєжського району Архангельської області. 24 березня 1992 року єпископом Архангельським і Мурманським Пантелеймоном пострижений в чернецтво. Згідно рішення Священого Синоду РПЦ МП від 30 березня 1992 призначений намісником Артемія-Веркольського монастиря. 15 квітня 1992 році за ревне служіння Церкві Божій патріархом Московським Алексієм ІІ нагороджений наперсним хрестом. Указом від 24 березня 1995 року патріархом Московським Алексієм ІІ возведений в сан ігумена.

9 січня 1997 року згідно поданого прохання на ім’я єпископа Архангельського і Холмогорського Тихона звільнений від послуху намісника монастиря у зв’язку із переїздом на Україну. 6 квітня 1997 року рукоположений Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом в сан єпископа. Від 10 квітня 1997 року призначений єпископом Донецьким і Луганським. Закінчив Львівську духовну академію Української Православної Церкви Київського Патріархату та Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника. Рішенням Священного Синоду УПЦ КП від 28 жовтня 1997 року призначений єпископом Івано-Франківським і Галицьким.

23 січні 2000 році патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом нагороджений Орденом Архістратига Михаїла. 7 січня 2001 року нагороджений орденом Хреста Спасителя. 9 грудня 2002 року за труди в розбудові УПЦ КП піднесений до сану архиєпископа.

23 січня 2004 року патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом нагороджений Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

22 липня 2008 року нагороджений Президентом України орденом  "За Заслуги"  II ступеня.

23 січня 2012 року Указом Святійшого Патріарха Філарета возведений в сан митрополита.

 Джерело: Православ`я в Прикарпатті

Переклад українською: Православний Оглядач