Студент духовного закладу УПЦ (МП): Як почати православний діалог в Україні

На сайті Уповноваженого Української Православної Церкви (Московського патріархату) з питань вищої освіти і науки з’явилася стаття студента  V курсу УУБА – КаУ Іллі Михайлова, в якій він пропонує шлях початку розв’язання церковного розколу в українському Православ’ї. Приклад для цього він обрав незвичний – протестантсько-католицька спільнота «ТЕЗЕ».

Пропонуємо читачам «Православного Оглядача» ознайомитися із цією статтею і висловити свої міркування з цього приводу (якщо вони є) в коментарях на сторінці ПО в Facebook або Вконтакте.

Чому українські Церкви не здатні розпочати конструктивний діалог? Хто заважає єдності Київської Церкви: зовнішні сили чи внутрішні чинники?

Виникнення Церковних розколів 90-х років в Україні стало тяжким випробуванням для Православ'я, поставивши гострі питання в загально-церковній та соціальній сферах життя всього суспільства. Розділ, ще нещодавно єдиної церкви, змусив пересічних українців відчувати справжні духовні і ментальні страждання. І хоч, ієрархи Церков майже відразу вирішили розпочати діалог, але, на жаль, до позитивних результатів це не призвело. Майже всі проекти так і залишилися на рівні теоретичних задумів, або проіснували досить недовго.

Тоді яким чином сприяти вирішенню спірних питань між церквами? Без сумніву, на це питання намагаються дати відповідь дуже багато людей як глибоко віруючих, так і ні. Тож не дивно, що точки зору, також найрізноманітніші, проте якихось доречних ідей серед них, поки що, занадто мало. Блаженнійший митрополит Володимир з цього приводу дуже точно висловився: «Сьогодні є таке бажання, але немає механізму цього». Слушність цієї думки не викликає заперечень, отож можна зробити висновок, що цілком універсального засобу врегулювання розколів в Україні просто не існує - настільки багатогранними та заплутаними є реалії цієї справи, прямо пов'язанні з сьогоденним життям Церкви.

Вирішення цього питання можливе тільки при розробці цілої низки заходів, спрямованих на режим діалогу та співдружності. Ця і без того тяжка в розв'язанні задача, ускладнюється постійною конфронтацією між українськими церквами. Досі немає відповіді, що спричиняє такі загострені відносини між ними, але одне відомо точно - якщо не проводити ніяких досліджень у цій сфері, то можна чекати тільки погіршення.

Що ж можна назвати тим, відносно універсальним, механізмом, який може посприяти початку утворення міжцерковних зв'язків?

Одним з таких механізмів може бути створення нейтрального фундаменту для спілкування. Створення такого поля буде справжнім проривом у відносинах між християнськими утвореннями України. Таким прикладом може бути діяльність релігійного християнського об'єднання «Тезе». «Тезе» є тим самим полем, де різні християнські течії (інколи навіть протилежні) збираються, щоб знайти щось спільне; те, що допоможе в подальшому більше розуміти одне одного. Безперечно, що церкви не повинні погоджуватися з усіма ідеями «Тезе», яке за суттю є новоутворенням західного зразка, призвана згладити гострі відносини між католицькою та протестантською церквами. Але їхня система поглядів на поняття єдності і діалогу є цілком сумісною з тими ж самими питаннями в Україні. Єдність вони розуміють як поняття збірне, яке неможливо підвести під одну ідею. Іншими словами, єдність може виникнути тільки там, де є якась різноманітність. У тому числі це стосується і питань церковної єдності. За ідеями «Тезе», щоб об'єднати церкви України, треба бачити не супротивника, а потенційного співрозмовника, який теж має право на власну думку. Те, що ця система ідей, цілей та цінностей працює, можна побачити, якщо подивитися на статистику діяльності «Тезе» - тільки у 2011 році на своїх Різдвяних зборах, які тривають всього декілька днів, вони прийняли 30 000 молодих людей як католиків, так і протестантів. Цифра говорить сама за себе.

Ця система поглядів являється тільки одним із прикладів, відштовхуючись від яких Україна має створити свою самобутню систему діалогу між найкрупнішими християнськими церквами на своїй території (маються на увазі УПЦ МП, УПЦ - КП та УАПЦ). Іншого способу, окрім ведення переговорів, скоріш за все, просто не існує. Але не завжди навіть такі важливі для всієї Церкви проекти втілюються в життя. Дивним чином вони зустрічають сильну протидію. Поволі виникає питання: що заважає розпочати бесіду та кому вигідно, щоб Церква і далі продовжувала «хворіти на розколи»? Тим більше, що державні утворення України 90-х років демонстрували підозрілу активність щодо Церкви. Деякі дослідники вважають, що такий погляд на проблему не відповідає дійсності. Їх точка зору базується на тезисі, що Церква відділена від держави, тому вплив останньої зводиться до мінімуму і не може враховуватися як діючий фактор.

Але реальність підказує, що цей погляд є, як мінімум, необ'єктивним. Чому саме так? Соціальні проблеми є однією зі сфер життя, в яких завжди дуже активно працює Церква, але інколи Церква сама починає відчувати вплив пересічних людей. Відкидати цей фактор просто неможливо. Вплив проявляється, насамперед, у ідеях релігійного сепаратизму, коли Церкву намагаються наштовхнути на ідеї непритаманній Їй агресивності. Ця форма мислення підсвідомо проектується і на ставлення Церков не тільки до зовнішніх зв'язків, але у відносинах між собою. Тож, не дивним є факт проявів наносної агресивності в діалозі досить близьких за духом Церков. Спроби переговорів між УПЦ МП та новоутвореною тоді УПЦ - КП 1992-1993 років - це нагальний приклад такої агресивності, яка зовсім непритаманна Церкві в широкому Її розумінні. Більше того, жодна зі сторін майже не хотіла цього конфлікту, але втручання людей, які не мали належної підготовки в вирішенні питань такого характеру, призвели до тих сумнозвісних подій. Цього і варто було очікувати, тому що внутрішній світ Церкви, яка є Боголюдським організмом, дещо відрізняється від навколишнього, звичного нам простору. І тому ті закони, які діють на рівні загальнодержавних, майже завжди неможливо адаптувати для вирішення питань Церкви. Цим і поясняються провальні спроби уряду якось допомогти Церкві в Її внутрішніх справах.

Безперечно, уряд Л. Кравчука працював у складних умовах формування нової держави, коли рішення треба було приймати дуже швидко. Консолідувати народні маси, дати їм стабільну систему управління та насадити у самосвідомість українців ідеї самостійності та самобутності - ось основні задачі українського уряду того часу. Але мета не завжди виправдовує засоби, тому і в своїх спробах досягнення мети треба бути вкрай обережним, тому що від створення можна дуже легко перейти до руйнування.

Українська Церква на той час переживала дуже складні часи, але навіть у такому тяжкому стані тільки вона могла з'єднати свідомість багатьох людей і привести їх до ідей єдності. Але малася на увазі єдність у Христі. Можливо, парламентарі з тільки-но утвореної Ради це розуміли. Проте, вони вирішили спробувати перенаправити вектор церковного руху у політичну колію. Це підтверджується різноманітними зустрічами та переговорами уряду з лідерами колись єдиної Української Церкви. Так, достовірно відомо, що Л. Кравчук особисто зустрічався з Митрополитом Філаретом (Денисенко), предстоятелем УПЦ - КП в його резиденції по вулиці Пушкінська 18 у м. Києві, а також вів переговори з патріархом Мстиславом (Скрипник), предстоятелем УАПЦ та Митрополитом Володимиром (Сабадан), предстоятелем УПЦ МП. Невідомо, до яких результатів привели ці переговори, але атмосфера спілкування між церквами ще й досі дуже загострена.

Проте, не вірним буде і теза, що тільки втручання «третіх сил» призвело до таких конфліктів. Не останню роль відіграли і особисті стосунки між предстоятелями церков. Напруженість в соціальній і церковній сферах поволі передалася і церковним діячам. Велика відповідальність завжди іде у супроводі з сильними перевантаженнями, особливо у той час. Тому, не дивно, що ця напруга підсвідомо була спроектована і на характер переговорів.

Ще одним фактором, який відіграв не останню роль, був занадто сильний ажіотаж, який піднімали ЗМІ. Не проходило і доби, щоб газети або телебачення не висвітлювали інколи неперевірені та необ'єктивні факти, привертаючи недоречну увагу суспільства до глибоко особистих справ Церкви.

Ця сукупність факторів ще і донині продовжує впливати на Церкву. А відсутність активних церковних органів, створених спеціально для вирішення цього питання, тільки затягує можливість виникнення діалогу між церквами і не дає можливості створити чіткий план дій, який буде призваний довести цю справу до конкретних результатів.

Отож, аналізуючи цю проблему, можна зробити висновок, що однозначної відповіді на питання, що заважає церквам вести діалог, немає. Занадто багато потужних конфліктних факторів задіяні в цій справі, а тому однозначно зазначити один з них, не втративши при цьому об'єктивнє бачення проблеми, не є можливим. Тому тільки подальші дослідження та активна діяльність у цьому напрямку зможуть вирішити цю ситуацію.

 

Ілля МИХАЙЛОВ,

студент V курсу УУБА - КаУ

Джерело