Християнський оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • жнива

Один день у світі Св. Іоана Золотоустого

Ми живемо в мінливому світі. Навколо життя, смерть, минуле, старіння, переходи від одного етапу до іншого. Люди стають тими, ким були їх батьки, діти виростають у юнаків і перетворюються на дорослих, старики йдуть у землю, і всіх безжально переслідує привид смерті. Так було завжди з тих пір, як стоїть світ. Але наш стиль життя посилює зміни до такої міри, що деколи, якщо наші серця чуйні, цей танець непостійності болісно тисне, вона проникає в безсмертну душу і відкидає тінь небуття.

Уявімо собі, яким був трудовий день в світі святого Іоанна Златоустого, який написав стільки книжок, скільки не написали б і десять чоловік, і таких тлумачень, для осягнення яких потрібна вічність. Уявіть собі світ без єдиного механічного шуму, без машин, електричних лампочок, де глибоку нічну темряву прорізає лише самотня лампада, підвішена над масивним Письмом, зшитим з овечих шкір, або удари кінських копит об каміння бруківки. Світ без телевізора, інтернету, мобільного телефону, Facebookа, без поїздів, гудків; світ, де скреготу автоматизованої матерії не чути зовсім. Світ бездротовий, тобто без мереж, без звукових сигналів, без люмінесценції, але повний благодаті, дзижчання бджіл і блиску зірок. Світ без літаків на небі, але повний птахів.

День, що починався рано, але без будильника, а з співом птахів; світ з Божественною літургією, співаною протяжно, заспокійливо, без мікрофонів та динаміків, а голосами, що йдуть з грудей, повних міцного гірського повітря. Пригадую, як на Афоні святий старець Діонісій пошепки розповідав мені, що, коли співав великий Нектарій-протопсалт, перед ним утворювався сильний потік повітря, вітер, повний мелодійної візантійської гармонії, який воскрешає з мертвих навіть Святогірські мощі.

Повернемось до дня святителя Іоана. Після небесного причащання тіла Христового кілька тисяч голодних людей, що стовпилися навколо церкви, неспішно пригощалися від щедрот, зібраних викривальною проповіддю великого антіохійця.

Потім день продовжувався вивченням книг, довгим писанням, тлумаченнями, листами в різні куточки імперії, відсилав сьогодні, а доходили через рік, святительськими настановами, бесідами зі священиками з єпархії, довгою-довгою молитвою, вичитування денного кола церковного богослужіння, правилом, а потім читанням вночі при світлі лампи і сном на лавочці або на дерев’яному ложі.

У той час у людей не було окремих кімнат, на всіх була одна загальна кімната, яка одночасно служила і вітальнею, і їдальнею, і кухнею, і спальнею, так що по-братськи ділили все – від миски їжі до плачу немовляти серед ночі. Монах, однак, мав свою келію, наповнену світлом молитви і смирення.

Те, про що я говорю, можна пережити – звичайно, в дуже малій мірі, – якщо поїхати у відокремлений монастир, на якийсь час зануритися в його таїнство молитви і спокою. Але потім доведеться повернутися в міську штовханину. Так було і зі мною. Два місяці літніх канікул, проведених на Святій Горі, підійшли до свого неминучого кінця, і я змушений був знову піти по мирським шляхах: з Кареї до Дафні, Уранополісу і Солуня. Тут місто здалося мені жахливо галасливим, хоча в порівнянні з іншими містами воно спокійне. Всюди мене не покидало гостре відчуття говоріння без сенсу, самотності; люди волали про своє небуття, вони жестикулювали посеред вулиці і голосили без всякої користі. У мене боліли вуха від такого шуму, і кілька днів, поки я не звик, мігрень не залишала мене.

Бачите, яка колосальна різниця в стилі життя, яка прірва лежить між нашим способом існування і святих отців?! Скільки шуму по дрібницях тут, в XXI столітті, який крик землі, з якої вичавлені сили, скільки стомлюючої марності, виплеснутої на екрани і в серця і має видимість буття.

Шум електрозварювання, відбійного молотка або бензопили, гуркіт залізних коліс, включені мотори – все це наче хворобливий крик матерії, перевантаженої тяжкістю людського гріха і соромляться нав’язливого бажання людини захоплюватися без причини.

Вирішити повернутися до справжнього існування – це не значить зробити коротке замикання всіх технологічних зв’язків людства. Це означає почати уважніше прислухатися до голосу землі, глибше переживати таїнство життя, повернутися в село (за порадою святого Паїсія Святогорця), навчитися стародавніми звичаями, складовим фундаменту для душі, належати до храму і глибше дивитися на це диво життя, яке Бог не перестаючи виливає на нас, – щоб відчути Його безмежну любов.

Священик Іоан Валентин Істраті (Румунія)

Переклав священик Петро Політило

Джерело: Княжий Храм міста Львова

To Top