Про досвід реабілітації католицьких священиків-алкоголіків у Польщі

О. Вєслав Кондратович: Священиків, які борються зі своєю залежністю, парафіяни особливо поважають

У польського католицького священика о. Вєслава Кондратовича особливе служіння - майже два десятиліття він допомагає побратимам - священикам, що страждають на алкоголізм, позбутися залежності. Як це може бути - священик - алкоголік? У Польщі з цього не роблять таємниці: клірики, як і всі люди, схильні до цього страшного недугу. Але до тих, хто намагається зцілитися, ставляться з особливою повагою.

- О. Вєслав, розкажіть, будь ласка, про ваш реабілітаційний центр.

- У нас це називається Єпархіальний центр душпастирства про тверезість. Він створений на базі приходу св. Бартоломея в Ковальовому, під Плешевим, в Калішській єпархії. Серед різних напрямків роботи цього центру найважливішим є терапія священиків - алкоголіків. Наш центр діє майже 20 років. За цей час 750 священиків пройшло у нас терапію. В основному, це польські священики, в тому числі ті, що служать місіонерами в різних країнах: в Африці, Європі, Америці. І з Росії теж католицький священик був. Головне, щоб всі говорили польською, тому що у нас вся терапія на цій мові.

- Як будується реабілітаційна програма? У чому особливості терапії для священиків?

- Священики проходять у нас шеститижневий курс терапії, а потім приїжджають раз на місяць на посттерапевтичні зустрічі. Терапія складається з трьох напрямків, і за один день людина послідовно проходить усі. Наприклад, з ранку з ним працюють світські професіонали (фахівці з «психотерапії залежності»). Потім за справу беремося ми - три співробітника Центру, ми всі - одужуючі священики з великим стажем тверезості, що мають свій досвід боротьби із залежністю. Ми займаємося вже другою терапією - її можна назвати духовно-релігійно-священицькою: ми торкаємося алкогольних проблем в контексті церковного життя, священицького служіння. І говоримо про те, на що треба звертати увагу після терапії, коли людина буде сам одужувати. Третій етап - це пастирська робота одужуючих священиків на парафії: щодня вони служать літургію, приймають сповідь, проповідують.

- А як таких священиків сприймають парафіяни?

- Ні для кого з прихожан не секрет, що це священики, що проходять реабілітацію, що вони вирішують свої проблеми з алкогольною залежністю. І це не тільки не відштовхує людей від них, навпаки - їх дуже поважають за це. З усієї околиці до нас у храм приїжджають люди і кажуть: тут добре сповідують, проповіді хороші читають... Адже важливо не те, чи є у людини проблема, а те, що вона з нею робить. Тому священики - алкоголіки користуються дуже великою популярністю - і це змінює погляд людей на хворобу. А для священиків, які одужують і знають, що всі про це знають, це дає можливість розібратися з почуттям провини і з соромом - з тими двома ранами, які є у всіх алкоголіків і які є рушійними силами хвороби.

- Які обмеження є у вашому Центрі?

- Наш Центр відкритий, у нас немає замків. Ми приймаємо тих, хто знає, для чого приходить. У священиків свої автомобілі, вони у вільний час можуть від’їжджати. Наприклад, поблизу в місті є критий басейн, вони їздять туди, це дуже заохочується з точки зору терапії. У них із собою телефони, телевізор можна дивитися. Тільки інтернет ми не дозволяємо, щоб це не відволікало, тому що основний принцип - концентрація на терапії. Було, звичайно, кілька випадків, коли священики приїжджали, купували випивку, але їх відразу довелося відправити додому.

- Чи правильно я зрозуміла, що ідея допомагати священикам - алкоголікам народилася з вашого особистого досвіду подолання залежності? Ви пам'ятаєте той момент, коли ви зрозуміли, що вам потрібно позбавлятися від недуги, шукати лікування?

- Так, я добре пам'ятаю цей день - 30 квітня 1980. Я тоді був молодим священиком, служив всього шість років. Напередодні був мій останній жахливий запій, який закінчився скандалом: я ганебно напився на весіллі, куди мене запросили як священика. Я прокинувся наступного дня і, на щастя, пам'ятав (це бувало далеко не завжди), що напередодні відбулося. І я сказав собі: «Досить, я так більше жити не хочу». Я пішов до місцевого лікаря, мені допомогли знайти адресу психолога Марії Матушевської, яка курирувала тоді групу Анонімних алкоголіків (АА). Вона мені поставила діагноз «алкоголізм» і запропонувала відвідувати групу АА в Познані. І на перших же зборах я зрозумів, що це те, чого я шукав, і що я буду тверезим. Тому що немає алкоголіка, який би не хотів кинути пити. Кожен хоче, але не всі зізнаються в цьому. Ось так все почалося.

- А як виник ваш Центр?

- Почалося з того, що як член групи АА маючи вже кілька місяців тверезості я опинився на реколекціях у відомого в Польщі священика Франциска Блахніцького. Це людина, яка заснувала рух «Оазис» («Світло і життя»), він і для тверезості багато робив. Він мені сказав: «Як тільки зміцнишся в своїй тверезості, тобі треба зайнятися священиками». Уявляєте, йому було достатньо дізнатися, що я видужую в АА, і він дав мені таке доручення! І ось з 1983 р., коли я працював в Познані, я вже почав займатися з колегами-священиками, спираючись на програму «2 кроків». Потім архієпископ Познанський на моє прохання послав мене на прихід в с. Мийоміци і туди почав надсилати мені священиків з алкогольними проблемами. Спочатку нас було тільки двоє, потім стало більше. Ми разом жили, все робили спільно, разом видужували. А потім мене звідти перевели в нову Калішську єпархію, в Ковальов, єпископ Станіслав Наперала дав мені будино, ще не добудований до кінця, благословив робити центр реабілітації. Він знав мене ще з Познані, знав про нашу роботу. І в 1994 р. ми відкрили наш центр.

- Як ви шукали методики, програми терапії, на що спиралися?

- Перше - моє власне тверезіння в АА, програма «12 кроків». Мій стаж тверезості в АА - уже 33 роки. У нас перша група АА з'явилася в 1957 р., а масово цей рух став поширюватися майже 40 років тому. У 1986 р. до мене приїхав американський священик, який був директором реабілітаційного центру для священиків з Бостонської єпархії. Він два тижні у мене жив і навчав мене. Потім протягом двох років я навчався на курсах психологічної допомоги. А в 2001 р. ми з доктором Вороновичем (відомий у Польщі фахівець по залежності - примітка Е.Н. Проценко) поїхали разом до Америки вчитися. Так ми готувалися. Ну, а все інше - милість Божа і Дух Святий.

- Ваш Центр - це перший досвід у Польській Католицької Церкви? Чи є ще подібні центри?

- Був ще один подібний центр, але зараз його керівник пішов на пенсію, і все якось... розсмокталося. Зараз для священиків наш Центр один-єдиний. Але це не означає, що у нас є патент на допомогу священикам - алкоголікам! Деякі з них йдуть в інші, світські центри, разом з усіма іншими.

 

- Ті священики, які йдуть в звичайну групу АА - вже герої, тому що зізнатися, що ти священик і з такою проблемою... Священикам складніше це визнати?

- Набагато складніше! Ще й тому що бути священиком у Польщі - це почесне заняття, від священика очікують, що він буде авторитетом, буде, як пастир, вести інших людей. Коли я пішов на групу АА, я відразу сказав, що я священик. Хоча, до речі, мене ніхто про це не питав. І я чекав, що ці 20 осіб на мене раптом як подивляться, як зроблять великі очі! І навіть розчарувався, бо ніхто й уваги не звернув (сміється). Тільки потім, після зборів мені сказали: ось дивись - це актор, цей книжки пише, цей інженер, а цей - лікар. Ти як священик тут просто один з усіх - це нормально.

А взагалі з бажанням видужувати у всіх алкоголіків, в основному, однаково: алкоголік не хоче лікуватися, у нього працюють захисні механізми. Вважається, що для того щоб визнати свою проблему, кожен алкоголік повинен досягти дна. Але це не означає, що він обов'язково повинен опинитися в канаві. Це дно можна «підняти»: щоб він об це дно «вдарився», «відштовхнувся» від нього раніше.

- Як це зробити?

- Як правило, через роботу з близькими, з оточенням алкоголіка, шляхом так званої «твердої любові», яка, якщо коротко сказати, означає: ти п'єш - значить, ти сам несеш всі наслідки цього. А вже наслідки змушують іти на терапію. І дуже важливо, щоб люди і в Церкві, і в суспільстві розуміли, що від них багато в чому залежить, як себе далі буде поводити алкоголік. Щоб у нього було достатньо смирення, щоб він розумів, що алкоголізм - це смертельне захворювання. Як кажуть, все алкоголіки перестають пити, але деяким це вдається за життя.

- Смирення в цьому контексті - дивовижне слово...

- Слово «смирення» походить від латинського humus - ґрунт, земля. Найчастіше буває, що близькі своєю любов'ю і турботою не допомагають, а тільки заважають алкоголіку «заритися в землю» - це відбувається тоді, коли сума кризових ситуацій навколо нього накопичується, і тоді приходить усвідомлення, що це розплата за випивку. «Тверда любов» у тому й полягає, щоб не допомагати алкоголіку пити. Але для цього потрібна інформація, потрібно підготуватися. Наприклад, дружин алкоголіків відправляють в терапевтичні групи співзалежних. І коли в цю хвору сім'ю (а коли в сім'ї алкоголік, хворіє вся сім'я) повертається дружина, яка вже почала видужувати, вона вже якось може регулювати цю хитку ситуацію і допомагати своєму алкоголіку.

- А хто може допомогти католицьким священикам? У них немає дружин...

- Але у них є колеги-священики, єпископи, які теж повинні знати, що робити з цією хворобою. На конференції я розповідав про наш досвід владиці Пантелеймону (єпископ Руської Православної Церкви, голова Синодального відділу з соціального служіння та благодійності - ред.). У вашій Церкві є одружені священики, і якщо у когось з них виявляться проблеми з алкоголізмом, то необхідно проводити терапію для дружин і дітей, паралельно з його власним одужанням.

- Чи можна говорити про спадкову схильність до алкоголізму?

- Мені важко сказати напевно. Але наведу вам свій приклад: мій дідусь так пив, що просто валявся на вулиці, спав на вокзалі і помер в наркологічній клініці. Я його бачив тільки один раз в житті і завжди дуже боявся, як би мені не стати таким. Але Бог по-іншому розпорядився: з цієї хвороби зробив для мене таке благословення. Я вдячний Богу, що я алкоголік, бо саме через це я познайомився з чудовою програмою, прекрасними людьми і завдяки цьому почав по-новому жити, по-новому сприймати Євангеліє і допомагати іншим. Як тут не бути вдячним Богу! Як кажуть, на всякого бродягу у Бога є свій спосіб.

- Думаю, почути це від вас важливо для читачів в Росії (і в Україні, ПО). У нашій Церкві ця проблема теж існує, але про неї не прийнято говорити.

- Важливо робити все, що від нас залежить, а решта - як Бог влаштує, всіх відразу ми не витверезимо. До речі, я дещо розумію російською і щодня читаю російською мовою молитву про душевний спокій, яку так люблять в співтоваристві АА: «Боже, дай мені розум і душевний спокій прийняти те, що я не в силах змінити; мужність змінити те, що можу, і мудрість, щоб відрізнити одне від іншого».

Розмовляла Юлія Зайцева

 

Джерело: blagovest-info.ru

Переклад українською: Православний Оглядач