Архієпископ Полтавський Федір: Сповідь позбавляє душу від мук

Гріхи, які ми накопичуємо впродовж свого життя, спричиняють нам  душевний біль та страждання. Нерідко вони так потьмарюють життя, що людина починає відчувати незвичайний страх, стає дратівливою, у неї трапляються нервові зриви, зникає відчуття внутрішньої твердості. Людина ніби перестає володіти собою і часто навіть не усвідомлює причину цього. А вона полягає в тому, що на совісті людини несповідані гріхи – стверджує архимандрит Лазар (Абашидзе) у книзі «Про таємні недуги душі».

Як і чому треба сповідуватися, ми попросили розповісти архиєпископа Полтавського і Кременчуцького Федора (Бубнюка).

– Ваше Високопреосвященство, що ж таке Сповідь?

– Сповідь – одне із Таїнств Церкви. А Таїнство – це священнодія, коли під якимось видимим дійством невидимо, таємно сходить на людину благодать Божа для того, щоб людину духовно оновити і допомогти в духовному житті. Сповідь –можливість очиститися від гріхів. У цьому Таїнстві, при щирому бажанні людини покаятися через священнослужителя Господь відпускає і прощає людям їхні скоєні гріхи.

– Чому у людини виникла необхідність сповідатися?

– У Біблії написано, що перші люди згрішили, відпали від Бога. А Бог, як визначено у Священному Писанні, є Любов. Через Свою благість Бог хотів дарувати радість буття духовно-розумній і вільній істоті, якою є людина. Тому створив її за Своїм образом і подобою. Також Він створив для людини і заради людини світ. Людина, спілкуючись зі своїм Творцем, мала б вдосконалитися. В якому плані? Людині даровані як розум, так і свобода волі, свобода дії. Відчуваючи любов Божу, людина мала б добровільно обрати свого Творця і найтісніше спілкуючись з Богом, вкорінюватися у добрі й жити в такому блаженному стані вічно. Але через намову диявола, який у вигляді змія спокусив Єву, сказавши, що ви будете як боги, людина пішла шляхом самообоження. І сьогодні світ іде цим шляхом – людина проголосила себе центром Всесвіту, їй не потрібен Бог, не потрібне покаяння, вона сама є мірилом правди й істини. Але цей шлях є шляхом скорбот і смерті, бо Бог є Джерелом життя і щастя для людини.

Коли людина відпала від Бога, її стан докорінно змінився, у наше життя увійшов гріх. Але Господь не залишив людину у такому стані. Він послав у світ Свого Сина, Котрий народився від Пресвятої Богородиці і став Людиною. Це Ісус Христос – Син Божий, тобто Бог. Він добровільно помер на хресті, воскрес із мертвих, і тим самим оновив людську природу і дав нам можливість прилучитися до цього оновленого життя через Церкву, до якої ми прилучаємося через Хрещення. Церква Христова – Божественна інституція, де звершується спасіння і єднання людини з Богом через віру в Ісуса Христа, духовний подвиг і Таїнства. Таїнства – це свого роду «лікувальні засоби» для хворої гріхом людини. Для того, щоб повернутися до Бога, стати на шлях спасіння, нам дароване Таїнство Сповіді. Воно називається також Таїнством Покаяння.

– Скажіть, будь ласка, чи всі християни потребують Сповіді?

– Ми грішимо всі, бо усі без винятку схильні до гріха. Тому маємо потребу в Сповіді. Сповідаються і єпископи, і священики, і миряни. Інколи людина настільки відчуває в собі бруд гріховного життя, що її пронизує душевний біль, який відчувається на фізичному рівні. Вона має потребу в тому, щоб скинути з себе цей гріховний тягар, щоб покаятися перед Богом. Тому всі православні християни повинні обов’язково сповідатися.

– Якщо у людини виникло бажання сповідатися, але раніше вона цього ніколи ще не здійснювала, що вона має зробити?Чи потрібно для цього спеціально готуватися?

– Людині, яка вперше приступає до Сповіді, перш за все потрібно знайти православний храм, в який вона має намір ходити. Бажано поспілкуватися зі священиком. Тиждень перед Сповіддю називають періодом говіння. Протягом цього тижня людина має, хоча б мінімально, але виконувати молитовне правило, а також провести середу і п’ятницю у пості. Для цього треба придбати в православному храмі молитовник, в якому є ранкові й вечірні молитви, і намагатися їх читати зранку і ввечері. Читати уважно і, власне, молитися, щиро звертатися цими словами до Бога. Ці молитви складені святими подвижниками Церкви і у них найкраще сказано те, що нам потрібно просити у Бога.

Для Української Православної Церкви Сповідь традиційно завершується Причастям. Тому християнин повинен підготувати себе і до Причастя. Звечора прочитати канон, а вранці – молитви до Причастя. В молитвословах це молитовне правило називається «Послідуванням до Святого Причастя».  Якщо людина вперше приступає до зазначених Таїнств, то я рекомендую читати тільки послідування, а інколи і просто молитви перед Причастям. Якщо ж людина уже достатньо воцерковлена, то може читати звечора, окрім вечірніх молитов, канони Ісусу Найсолодшому, Пресвятій Богородиці, Ангелу-Охоронителю та інші, вміщені у повних молитвословах. Якщо це зробити за один раз фізично тяжко, то можна ці канони прочитати протягом тижня.

Ще слід зазначити щодо посту. Зазвичай його сприймають як обмеження у їжі, але справжній піст – утримання себе від усього, що руйнує душевний мир і чистоту: кінофільми, розважальні телевізійні програми, порожні балачки і пересуди, гнів, чвари, заздрість, лінивство і тому подібне. Водночас піст – це спонукання себе до добрих справ, таких як читання Євангелія, додаткове спілкування зі своїми дітьми, відвідування стареньких батьків і всіх, хто потребує уваги, ввічливість, допомога тим, хто потребує, тощо.

Після 12 години ночі напередодні Сповіді та Причастя не можна ні їсти, ні пити, ні тим більше курити. А насамперед треба проаналізувати своє життя: що я вчинив, які гріхи. Чим більше ми осудимо себе на Сповіді, тим більше будемо виправданими перед Богом. Надалі треба намагатися не чинити ці та інші гріхи.

– Кажуть, що іще однією умовою перед тим, як приступити до Таїнства Сповіді, є примирення  з усіма тими, з ким виникали конфлікти.

– Дійсно, це дуже важлива умова неосудного Причастя Тіла і Крові Христових. Людина має щиро налаштувати себе і зробити все можливе для того, щоб примиритися з тими, кого образила, попросити у них прощення. Це можна зробити чи при зустрічі, чи по телефону. Якщо ж немає такої можливості, треба від щирого серця покаятися перед Богом в образі ближнього. А при першій можливості попросити у людини вибачення. Християнин, який приступає до Причастя, повинен зробити все можливе, щоб примиритися. Ми повинні усім простити і попросити прощення.

А вже від інших залежить, чи простили вони нам, чи ні. Якщо не прощає і має смертну образу, це не повинно стати нам на перешкоді Сповіді, бо це буде особистий гріх тієї людини.

– Владико, будь ласка, розкажіть про саму «технологію» Сповіді з боку того, хто сповідається. Наскільки докладно треба розповідати про свої гріхи?

– Сповідь – не духовна бесіда. Часто кажуть, мовляв, священик не приділив мені належної уваги на Сповіді. Якщо людина хоче отримати якусь пораду від священика, то потрібно про це домовитися заздалегідь. Обов’язок кожного православного священика – вислухати людину і наскільки він може, дати людині адекватну пораду або ж спрямувати її до відповідної літератури тощо. АСповідь – це вже узагальнення нашого внутрішнього самоаналізу. Сповідник повинен підготувати себе до Сповіді, можна, навіть записати на папері ті гріхи, які вчинив і у яких каєшся. На Сповіді не потрібно детально описувати, як відбувалися ті чи інші гріхи, якщо тільки в цьому є необхідність. Не потрібно виправдовуватися, що я зробив те, але в силу таких-то обставин. Треба чітко вказувати: я винуватий в тому-то, я зробив таке-то й таке, сказати який гріх і що ви в ньому каєтеся. Тому сповідь повинна бути достатньо лаконічною, але, звичайно ж, суттєвою.

Друге, на що слід звернути увагу – не потрібно, бажаючи ніби скоротити Сповідь, надто узагальнювати. Інколи люди можуть сказати, що грішні всім. Є випадок із життя преподобного Амвросія Оптинського, коли до нього прийшла жінка і сказала, що грішна усім. А він запитує в неї: «А коней ти крала?». «Ні», – відповідає вона. «То чому ж ти кажеш, що грішна усім?», – зауважив преподобний. Тобто треба конкретно говорити те, в чому я згрішив, а не казати, що я грішний як усі чи усім.

Важливо також не приховувати певні гріхи, у яких соромно признатися. Краще викрити їх і покаятися в них тепер, аніж вони будуть викриті на Страшному Суді. Тому що одна справа, коли ми «самі собі» прощаємо гріхи, каючись у своєму серці (це дуже важливо, і з цього починається Сповідь), але надзвичайно важливо довершити цю внутрішню Сповідь у присутності священика й отримати відпущення.

– Тож перед ким ми сповідаємося під час здійснення цього Таїнства – перед священиком чи перед Богом?

– Священик є лише свідком вашої Сповіді, а сповідаєтеся ви Ісусу Христу. Господь дав дар прощати і відпускати гріхи апостолам, апостоли ж передали цей дар єпископам, а через них – священикам. Тож Господь відпускає наші гріхи через священика, який читає над сповідником відповідну молитву.

– Кожній людині, яка прийшла на Сповідь, та ще й уперше, напевно, дуже соромно говорити про свої гріхи, тим паче промовляти їх вголос. Чи можна написати їх на папері і подати священику,який сповідує? Чи буде дійсною така Сповідь?

– На Сповіді треба говорити про свої гріхи. На папірці можна написати, щоб не забути наголосити на тому чи іншому. Це Таїнство і називається Сповіддю, бо людина визнає вголос свої гріхи, каючись у них. Тоді вона відчує полегшення, душевне зцілення від Бога.

Слід пам’ятати, що священик не має права розповідати сповідь людини, це тяжкий гріх для священика. Зі своєї практики я не знаю, щоб хтось із священиків порушував цю заборону.

– Священик не має права розповідати про почуте, навіть якщо сповідувалися, скажімо, у вбивстві?

– Так, навіть якщо сповідувалися у вбивстві, священик не має права розповідати цю Сповідь. У той же час людина, яка кається в такому гріху, не повинна лукавити: розказати про це на Сповіді і потім відчувати, що її совість чиста. Справжній християнин, покладаючись на Божу милість і підтримку, має зізнатися у цьому гріхові і понести визначене законом покарання. Священик повинен спонукати його до такого вчинку.

– Чи кожному священику можна сповідуватися і хто має право відпускати гріхи?

– Кожен православний священик, якщо він не перебуває за якісь порушення під канонічною забороною від архиєрея, має право звершувати Таїнство Сповіді.

– А чи може священнослужитель не відпустити гріхи людині, яка сповідалася?

– У Православній традиції є таке поняття як єпитимія. Це свого роду виховний засіб для того, щоб людина, докладаючи згідно з єпитимією додаткові зусилля, спробувала подолати свою гріховну звичку або ж усвідомила глибину свого гріхопадіння. Це можуть бути додаткові молитви, земні поклони, щоденне читання Псалтирі, Священного Писання, Добротолюбія тощо. Людина повинна виконати цю єпитимію, і лише після цього вже прийти на Сповідь і, отримавши дозвіл, приступити до Таїнства Причастя. Якщо священик наклав на вас єпитимію, не потрібно бентежитися, треба це щиро прийняти і з ретельністю виконати.

– Скажіть, як часто треба сповідатися?

– За традицією, сповідатися вимагають хоча б один раз на рік. Але я скажу, що цього дуже мало. Я завжди повторюю віруючим, що, якби ми ходили раз на рік до школи чи університету, якби один раз в рік прибирали б у квартирі чи був би з того якийсь результат? Абсолютно ніякого. Так само і в духовному житті. Сповідатися потрібно достатньо часто, хоча б раз на місяць або на два тижні, можливо, навіть і частіше – це залежить від духовного життя людини. Я хочу сказати, що чим частіше сповідатися, тим більше буде в чому сповідатися людині. Чим рідше, тим менше гріхів, тому що ми їх не пам’ятаємо. Ми стаємо настільки черствими, закостенілими, що просто не бачимо своїх гріхів і втрачаємо цей дар покаяння.

– Ваше Преосвященство, Ви вже сказали, що сповідуватися краще часто. А робити це краще в одного і того ж священика, чи це не має суттєвого значення?

– Краще було б все-таки мати одного священика, в якого ми сповідаємося, з яким, можливо, спілкуємося, який може щось порадити. Але якщо такої можливості немає, то будь-який православний священик, котрий законно звершує своє пастирське служіння, може сповідати віруючих.

– А як бути людині, яка хворіє і не може ходити до церкви?

– Якщо людина через хворобу чи старість не може приходити до храму, то може закликати священика додому. Існує спеціальний чин Сповіді та Причастя хворих людей.

Розмову вела Тетяна Кружко

Довідка. 

Архиєпископ Федір (в миру Бубнюк Валентин Леонідович) народився 21 липня 1978 року в селі Липно Ківецівського району Волинської області у сім’ї вчителів.

У 1995 році закінчив Липненську ЗОШ І-ІІІ ступенів і в тому ж році вступив до Волинської Духовної Семінарії.

У 1999 році закінчив Волинську Духовну Семінарію і вступив до Київської Духовної Академії.

6 травня 1999 року Високопреосвященнішим митрополитом Луцьким і Волинським Яковом був рукоположений у сан диякона, а 23 травня того ж року – в сан священика.

З червня по листопад 1999 року ніс священицьке служіння на парафії Вознесіння Господнього в селі Рокині Луцького району Волинської області.

15 листопада 1999 року перейшов до кліру Київської єпархії для продовження свого навчання на стаціонарному відділенні Київської Духовної Академії. З благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета призначений настоятелем парафії святого Іоана Золотоустого с. Півні Фастівського району Київської області.

18 квітня 2002 року був призначений штатним священиком Святопокровського храму на Солом’янці м. Києва.

У червні 2003 року закінчив Київську Духовну Академію і здобув науковий ступінь кандидата богословських наук, захистивши дисертацію “Зовнішня діяльність Російського Святійшого Синоду в кінці ХІХ – поч. ХХ століття”.

26 серпня 2003 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Федора і був зачислений братій Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря.

29 серпня 2003 року був призначений помічником інспектора та викладачем Київської Духовної Академії.

27 квітня 2004 року був призначений на посаду секретаря Вченої Ради КДАіС. 10 березня 2005 року Священним Синодом УПЦ Київського Патріархату був призначений Головою Синодального управління у справах молоді.

9 березня 2006 року, указом Святійшого Патріарха, був призначений намісником Святофеодосіївського ставропігіального монастиря м. Києва та Секретарем Святійшого Патріарха.

20 жовтня 2006 року рішенням Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату був обраний єпископом Полтавським і Кременчуцьким. 12 листопада 2006 року у Святоволодимирському патріаршому кафедральному соборі м. Києва хіротонізований у сан єпископа Полтавського і Кременчуцького.

23 січня 2012 року указом Святійшого Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета єпископ Полтавський і Кременчуцький Федір був піднесений до сану архиєпископа.

Джерело: orthodox.pl.ua