Християнський оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • жнива

Блогер: Останні слова Миколи ІІ - це вигуки подиву: Що?! Що?!.

Стаття про не настільки важливе

Цар Микола ДругийЄпископ Іона (Черепанов), намісник київського тезоіменитого монастиря, написав невелику статтю "Чому невірно називати царствених страстотерпців мучениками?"

На початку статті йдеться про те, що вони "серед всіх новомучеників, прославлених Православною Церквою", а потім читаємо, що вони не мученики, а страстотерпці.

Але то таке, напівтехнічне питання.

"Вражає їх подвиг применшення (умаления)"

Якщо капітан під час критичної небезпеки для корабля кине свою посаду, відмовиться від капітанства і спуститься в пасажирські каюти, то зможе там самоумалитися до простого пасажира. А якщо через це корабель ще й піде на дно, тоді це взагалі вельми.

"Cмерть вони прийняли покірливо"

Вони про свою смерть, що наближається дізналися лише за мить до неї - між зачитуванням  їм смертного вироку і пострілами катів. І просто фізично не встигли б нарікати - адже навіть не встигли зрозуміти, що відбувається. Останні слова Миколи Другого - це вигуки подиву: "Що?! Що?!".

Якби вони всерйоз очікували страти, як очікують її засуджені, з тривогою прислухаючись до кожного звуку в коридорі, то подібного подиву у них би бути не могло. Зате могла б бути можливість для прояву тієї самої покірливості і "смиренного прийняття того способу, яким безбожники вирішили переселити їх в інший світ".

"Якщо почитати його щоденники, в його думках не було ні трагізму, ні безнадії"

Але і роздумів про наближення смерті у нього там теж не було. А був рутинний пофігізм.

"Будь-яка інша людина в його ситуації могла б дійти до того, що наклала би на себе руки"

Далеко не будь-яка, і вже тим більше не такий фаталіст як він. Гра в карти, про яку пишеться в його передсмертному щоденнику, набагато приємніше самогубства.

І знову те ж саме моє запитання: як духовно і просто психологічно можуть поєднуватися в душі людини розваги (ігри, читання "Шерлока Холмса", Салтикова-Щедріна та ін.) з одночасним претерпінням страстей, подібним Христовим (адже саме такі пристрасті зазнають страстотерпці)? Поки що ніхто мені не відповів.

Якийсь диякон А.К. у своїй древній статті  "Що гідне наслідування в житті імператора Миколи?" (В якій так і не дав конкретної відповіді на заголовне питання), чесно відбракувавши всі інші можливі доводи, вивів сухо-залишкове обґрунтування для прославлення Романових:

/ При цій канонізації вдивляються не стільки в те, що відбувалося в душі Царя, скільки в те, як його сприймали його кати, і як сприймуть акт його сьогоднішнього прославлення наші сучасники. Найнезаперечніший аргумент на користь канонізації пояснює: цар канонізований тому, що його імідж у свідомості катів зливався з образом Росії і Церкви. Стріляли не в громадянина Романова. Стріляли в Росію і в Церкву. Ось Церква і каже: ті хто, стріляли в Царську сім'ю (і віддавали наказ про цей розстріл), саме вважали, що стріляють у мене. Значить, Царська Сім'я заради мене постраждала, і тому я не можу їх образи прибрати зі своєї пам'яті, не можу не бачити їх поруч з Христом. А тому й співаю їм не тільки "вічну пам'ять", а й величання. /

Не знаю, наскільки міг бути образом Церкви правитель, звільнення від якого сама Церква зустріла подихом полегшення. Але він точно був образом тієї монархічної Росії, яку емігранти-зарубіжники, які першими канонізувати Миколу Другого, втратили. При цьому те, що відбувалося в його душі має, як читаємо, лише другорядне значення. (І нікому взагалі не цікаво, які там страсті й наскільки покірливо зазнавали їх розстріляні разом з Романовими їх православні слуги - слуги монарха не є символом священної монархії).

Василій Оболонський

Джерело: dekarmi.livejournal.com

Переклад українською: Православний Оглядач

Єресь «царебожників»

 

To Top