Християнський оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • жнива

Митрополит Антоній (Паканич): Юридично УПЦ ніби і не існує

З 2 по 5 лютого 2013 року в Москві працював Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, у роботі якого взяли участь і єпископи Української Православної Церкви (МП). Собор привернув до себе особливу увагу українських засобів масової інформації. Портал «Православіє в Україні» попросив Керуючого справами Української Православної Церкви (Московського Патріархату), Першого вікарія Київської Митрополії митрополита Бориспільського Антонія (Паканича) розповісти про роботу Собору в Москві та про прийняті ним рішення.  

Антоній Паканич— Ваше Високопреосвященство! Розкажіть, які питання обговорював Архієрейський Собор? Які було прийнято рішення?

— Перш за все, я б хотів наголосити, що Архієрейському Собору, згідно з діючим Статутом Руської Православної Церкви, належить вища влада у віроучительних, канонічних, богослужбових, пастирських, адміністративних та інших питаннях. Тому Архієрейські Собори РПЦ скликаються регулярно. З 1990-х років склалася практика збирати їх раз на два роки. У роботі Архієрейських Соборів РПЦ бере участь і єпископат Української Православної Церкви у повному складі. Українські єпископи мають на Соборі рівне право голосу з усіма єпископами з Росії та з інших країн, де існують канонічні структури Московського Патріархату.

Отже, Архієрейський Собор 2013 року був абсолютно плановою подією, про яку було відомо заздалегідь. Протягом кількох місяців обговорювався його порядок денний, були у відкритому доступі проекти документів, які готувалися для прийняття Собором.

Щодо головних рішень Собору, то він прийняв виправлену і доповнену редакцію Статуту РПЦ, положення про обрання Патріарха Московського і всієї Русі, нову редакцію положення про нагороди. Також було прийнято документи про позицію Церкви з питань реформи сімейного права та проблем ювенальної юстиції, з актуальних проблем екології та у зв’язку з розвитком технологій обліку та обробки персональних даних. Усі ці документи попередньо обговорювалися в Міжсоборній присутності та пройшли широке загальноцерковне обговорення.

— Чи були в порядку денному Собору якісь питання, що торкаються церковного життя в Україні?

— Питання внутрішнього життя Української Православної Церкви на Соборі не обговорювалися. Однак у програмній доповіді Святішого Патріарха Кирила було приділено окрему увагу специфіці державно-церковних відносин та деяким іншим аспектам церковного життя в різних країнах пострадянського простору. Звісно, що Його Святість звернув увагу і на українську ситуацію. На підставі доповіді Святішого Патріарха Собор включив в свої підсумкові документи кілька важливих положень, які стосуються України.

— А що це саме за положення?

— Перш за все, Собор підтримав Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира та єпископат Української Православної Церкви в трудах щодо збереження церковної єдності і подолання церковних розколів. Крім того, Собор відмітив необхідність отримання Українською Православною Церквою як релігійним об’єднанням статусу юридичної особи, забезпечення прозорості і ефективності системи державної реєстрації релігійних громад в Україні, законодавчої підтримки реституції церковного майна, державного ліцензування і акредитації духовних навчальних закладів УПЦ та введення у Збройних Силах України інституту капеланів.

— А чому саме Архієрейський Собор РПЦ виступив із такими ініціативами?

— Це не є ініціативами Архієрейського Собору РПЦ. Це вимоги, які Українська Православна Церква вже неодноразово висловлювала у своїх офіційних заявах та у зверненнях до перших осіб нашої держави. Наприклад, у своїй доповіді на Ювілейній міжнародній конференції «Українська Православна Церква на межі тисячоліть» 27 травня 2012 року в Києві Блаженніший Митрополит Володимир уже вкотре озвучив майже ті самі ініціативи, які тепер зафіксовано і в постановах Архієрейського Собору РПЦ. Отже, Архієрейський Собор у Москві лише підтримав ті програмні вимоги, з якими Українська Православна Церква виступає вже не перший рік.

— Щодо реституції церковного майна, визнання дипломів духовних шкіл, запровадження інституту капеланів — ці вимоги цілком зрозумілі. А навіщо Українській Церкві потрібен статус юридичної особи?

— Чинне українське законодавство не передбачає можливості надання релігійним об’єднанням статусу юридичної особи. Згідно Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» статус юридичної особи можуть мати лише релігійні громади, управління, центри, монастирі, братства тощо. А ось, наприклад, Українська Православна Церква як об’єднання цих громад, центрів, монастирів, братств такий статус отримати не може. Це призводить до парадоксальних наслідків.

Наша Церква як така не може бути суб’єктом правовідносин у господарчій, соціально-культурній та інших сферах життя. Фактично, це означає, що Церква не є рівноправним партнером у відносинах з державою. Бо ж юридично Української Православної Церкви ніби і не існує! При цьому цілком легітимно існують її парафії, монастирі та єпархіальні управління. Ми вважаємо цю дивну ситуацію наслідком атеїстичної епохи, коли Церква була штучно вилучена з суспільного життя. Тому вимога набуття нашою Церквою статусу юридичної особи — це прагнення встановити історичну справедливість та остаточно подолати спадщину часів державного атеїзму.

— На Соборі в Москві Ви зачитали доповідь Блаженнішого Митрополита Володимира. Якою була головна мета цієї доповіді?

— З певних поважних причин Предстоятель Української Православної Церкви не зміг бути присутнім на Архієрейському Соборі особисто. Проте в програмі всіх Соборів, які останні два десятиліття відбувалися в РПЦ, неодмінно присутнє його повідомлення про стан Українського Православ’я. Тож і цього року за дорученням Його Блаженства перед членами Архієрейського Собору була виголошена Його доповідь з інформацією про найважливіші події з життя УПЦ за останні два роки (тобто з часу проведення попереднього Архієрейського Собору РПЦ у 2011 році).

— Доповідь Його Блаженства викликала різні відгуки в українських ЗМІ. Говорили навіть про принципові зміни в позиції Української Церкви зі стратегічних питань…

— Ще раз хочу наголосити, що головним завданням цієї доповіді було висвітлення тих подій, які відбулись в житті нашої Церкви протягом останніх двох років. Тому якщо уважно читати текст доповіді, то можна легко помітити, що вона містить, головним чином, констатацію фактів. Більшу частину доповіді займає офіційна статистика УПЦ, відомості про наші зв’язки зі світовим Православ’ям, про взаємини між Церквою і державою в Україні, про діяльність Синодальних установ тощо. Звісно, що Його Блаженство висловив і те, що турбувало нашу Церкву останнім часом. Тому в доповіді сказано і про ті виклики, які сьогодні стоять перед Українською Православною Церквою. Однак, про якісь принципові зміни позиції нашої Церкви в доповіді не йдеться.

— Мабуть, найбільшу дискусію в ЗМІ викликала та частина доповіді, в якій говориться про взаємини між Українською Православною Церквою та Українською Греко-Католицькою Церквою. Загалом, яким Вам бачиться розвиток відносини між православними і греко-католиками в Україні?


— Перше, на що я б хотів звернути увагу, що у своїй доповіді Блаженніший Митрополит Володимир констатував, що сьогодні взаємини між православними і греко-католиками вже не є такими напруженими, як, скажімо, на початку 1990-х років. За останні 20 років ми пройшли тут значну еволюцію. Однак при цьому окремі конфліктні ситуації виникають і сьогодні. Його Блаженство згадав два конфлікти між православними і греко-католиками, які набули останнім часом помітного розголосу в українських ЗМІ. Однак у цілому наші взаємини є спокійними і конструктивними. Дякувати Богу, нам вдається зберігати в Україні міжконфесійний мир. І це є для нас важливим пріоритетом. Ми відкриті до конструктивних взаємин з УГКЦ.

Ми вважаємо, що наші відносини з греко-католиками мають ґрунтуватися на досвіді православно-католицького діалогу, який триває вже протягом кількох десятиліть. У цьому діалозі є важливі надбання, які ми маємо втілювати в міжхристиянських контактах і в Україні. Це важливе завдання для обох сторін. І православні, і греко-католики в сучасній Україні мають навчитися справжній християнській відкритості.

— Дуже жваво обговорювалась проблема визнання греко-католиками таїнства хрещення, звершеного в УПЦ-КП. Як би Ви прокоментували тут позицію Української Православної Церкви?

— Цілком очевидно, що у своєму листі (від 1 листопада 2012 року) на адресу колишнього митрополита Філарета (Денисенка) голова УГКЦ верховний архієпископ Святослав (Шевчук) виклав традиційне католицьке вчення про таїнство хрещення. І тут немає нічого дивного. Дійсно, Католицька Церква, частиною якої є і УГКЦ, вважає, що дійсність таїнства хрещення не залежить від особи того, хто його звершує. Головне, щоб звершувач хрещення використав правильну матерію (тобто воду), вірно вимовив хрещальну формулу та мав вірні наміри (тобто, щоб він мав намір саме хрестити). Тому, з точки зору УГКЦ, дійсне хрещення можуть звершувати не тільки християни, але й мусульмани, юдеї або навіть невіруючі. І офіційні представники УГКЦ неодноразово відкрито про це говорили.

Однак для Православної Церкви такий підхід є неприйнятним. У Православній Церкві здійснити таїнство хрещення може лише той, хто сам належить до Церкви Христової. І це є принциповою різницею у підході до таїнства хрещення між православними і католиками. Тому для православних питання про дійсність таїнства хрещення безпосередньо пов’язане з питанням про межі Церкви. Проблема визначення «кордонів» Церкви є однією з найскладніших богословських проблем, яку не слід спрощувати. Ми маємо розглядати її в контексті східної богословської традиції. І католицькій підхід тут нам навряд чи допоможе.

Однак, у своїй доповіді Блаженніший Митрополит Володимир говорить не про богословські аспекти цієї проблеми. Він звертає увагу лише на той факт, що православно-католицький діалог триває вже не одне десятиліття. І за цей час в ньому склалися певні правила міжконфесійної взаємодії. Наприклад, аби не ускладнювати діалог, до участі в ньому не запрошуються ті церковні структури, які не мають офіційного визнання. Це стосується як православної, так і католицької сторони. Зокрема, в цьому діалозі не беруть участь ті спільноти, які не мають євхаристійного спілкування зі світовим Православ’ям. Тому, наприклад, до участі в православно-католицькому діалозі ніколи не запрошувалися і українські розкольницькі церкви (зокрема, і УПЦ-КП). І ми маємо це враховувати, будуючи міжконфесійні відносини в Україні

— У доповіді Його Блаженства особливу увагу було приділено питанню пастирської опіки української діаспори. Чому це питання є сьогодні актуальним?

— Актуальність цього питання цілком зрозуміла. За останні два десятиліття сотні тисяч наших співвітчизників опинилися за кордоном. Серед них значну частину становлять члени нашої Церкви. Вони сьогодні потребують особливої уваги з боку Церкви. Ці люди прагнуть зберегти свій зв'язок із Церквою, вони хочуть регулярно брати участь в богослужіннях, приймати Святі Тайни. Однак, за кордоном це стає нелегким завданням. Буває, що від найближчої православної парафії їх відділяють сотні кілометрів. Крім того, в храмах, що належать до юрисдикції інших Помісних Церков, наші співвітчизники стикаються з незвичними для них традиціями, з богослужінням іншими мовами, які їм не завжди зрозумілі. Усе це вимагає від нас зусиль щодо створення мережі православних парафій за кордоном у місцях перебування українських мігрантів. Багато що нам вже вдалося зробили в цьому напрямку. Однак, ще більше роботи попереду. Механізм створення закордонних парафій і призначення на них священників, на наш погляд, потребує спрощення або, як сьогодні кажуть, «оптимізації».

— У ЗМІ були повідомлення, що на підсумковій прес-конференції після Собору обговорювалось питання богослужбової мови, яка має використовуватися в Українській Православній Церкві. Яка Ваша позиція в цьому питанні?

— Дійсно, це питання мені ставили 6 лютого у Москві під час прес-конференції. Тут наша позиція цілком зрозуміла. Вона сформувалася вже багато десятиліть тому. Богослужіння в православних парафіях на території України може звершуватися тими мовами, які є найбільш зрозумілими для парафіян. Тому сьогодні в нас є парафії, в яких служать і грузинською, і румунською, і іншими мовами. Що стосується української мови, то, як зазначав Блаженніший Митрополит Володимир у вже згаданій доповіді 27 травня 2012 року, звершення богослужіння українською мовою було офіційно санкціоновано ще в 1921 році.

6 червня (24 травня старого стиля) 1921 року Синод єпископів України дозволив звершувати богослужіння українською мовою в тих парафіях, де цього бажають парафіяни більшістю у дві третини голосів. Законність цього рішення визнав і Святіший Патріарх Московський Тихон. Ця норма і сьогодні залишається в силі. В нас є парафії, які звершують богослужіння українською мовою. Зокрема, чимало таких храмів на Волині. Тут ще з 1920-30-х років, коли Волинь перебувала у складі Польщі, склалася традиція україномовного богослужіння. І с тих пір вона фактично ніколи не переривалася.

Тому я б хотів наголосити, що тут не йдеться про якусь богослужбову реформу чи про примусове запровадження тієї чи іншої мови богослужіння. Самі парафії мають визначитися, яку мову богослужіння вони вважають для себе більш прийнятною, а вища церковна влада завжди готова піти на зустріч побажанням церковного народу.

Разом із тим, загальна практика церковного життя доводить, що церковнослов'янська мова попри віки не втрачає свого значення для сприйняття богослужіння в усій його повноті. Традиція церковного співу в тих розпівах, які поширені на території різних регіонів України, надзвичайно тісно переплетена з темпоритмом безпосередньо церковнослов'янського тексту. Тому переважна більшість наших вірян віддають перевагу саме цій традиційній мові православного богослужіння.

Слід зауважити, що церковнослов'янська є богослужбовою мовою не лише в Росії та в Україні. Вона широко використовується у Болгарській, Сербській, Польській Помісних Православних Церквах. І хоча дискусія щодо її сприйняття сучасними християнами існує в церковному середовищі, проблема полягає більше в недостатній обізнаності пересічних громадян щодо подій Біблійної історії й церковного віровчення, котрі оспівуються в богослужбових текстах. Тому важливим завданням сучасної Церкви є розвиток катехізичної діяльності, покликаної подолати прогалину в елементарних богословських знаннях. Це неодмінно полегшить сприйняття церковнослов'янської мови у всій її красі та мелодиці.

Підготувала Ольга Мамона

To Top