Православний оглядач Нечестивим же немає миру, – говорить Господь (Ісая 48:22)
  • Києво-Печерська Лавра
  • Церква святого апостола Андрія у Львові
  • Козацькі могили під Берестечком
  • Свт. Іоан Златоуст звершує Божественну літургію

УМ: Ангел–охоронець українських миротворців

Джерело: Україна молода

Капелан ІракСім місяців життя, проведених на іракській війні у складі українського миротворчого контингенту, для отця Іоасафа Перетятька склалися в окреме маленьке життя. Так вийшло, що в 2004 році він опинився серед перших священиків, яким випало замінити на війні посаду комісара.

Йому доводилося причащати солдатів під свист куль і відпускати гріхи, не знімаючи бронежилет в умовах жахливої спеки. «Саме там, у «гарячій точці», я відчув, наскільки віра може допомогти людині вижити та зберегти свою гідність», — ділиться з «УМ» нинішній насельник київського Свято–Троїцького Іонинського монастиря Іоасаф Перетятько. На війну поїхав без роздумів, хоча рішення їхати до Іраку прийняв не самостійно. «Як київський чернець я підпорядкований священноначалію, — пояснює архімандрит Іоасаф. — І так уже склалося, що моя кандидатура підійшла за всіма параметрами: пройшов строкову службу і якраз був у віці 30 років. Викликали мене і сказали: «Їдь на війну. Як священик, ти там більше потрібний!».

Проміняв церковний спокій на армійську кашу

Під духовним заступництвом о. Іоасафа Перетятька, старлея і священнослужителя за сумісництвом, перебувало майже півтори тисячі військовослужбовців, зокрема українські табори поблизу міст Аль–Кут та Ес–Сувейра. Православний храм у вигляді намету серед нескінченних пісків та за умов майже 60–градусної спеки в далекому Іраку виглядав як фантастичний міраж. Проте за кілька років військових дій іракської війни жоден снаряд не влучив у цей символ нашої віри, розташований на території табору Сувейра. Саме там у 2004 році був облаштований загін українських миротворців. У скромному похідному храмі священик щонеділі здійснював Божественну літургію, сповідав і причащав усіх бажаючих і навіть хрестив.

— Перший раз на службу в храм прийшло багато солдатів, — згадує Іоасаф Перетятько. — Я запитав у заступника командира батальйону: невже так одразу всі виявили бажання помолитися в храмі? Той зніяковів: «Та ні, я їх у шеренгу вишикував, дав наказ, ось і прийшли всі строєм!». Довелося пояснити, що в храм по команді солдатів водити не потрібно. Адже тут головне — серце і душа. З тих пір на службу стало приходити значно менше солдатів. Зате я був упевнений: люди йдуть до храму з доброї волі, бо їм це дійсно потрібно.

З собою священик привіз багато книжок та фільмів.

— Специфічна духовна література цікавила військових мало, і це природно: більшість з них ніколи раніше не цікавилися релігією, — каже отець. — Мені чесно говорили: «Батюшко, це незрозуміло, нудно». Інша справа — фільми на духовні теми. Тут більше інтересу. Я часто приходив у роту або взвод і пропонував хлопцям подивитися фільм. Особливий інтерес викликали фільми про чудеса, наприклад сходження Благодатного Вогню. Багато хто про нього знав, щось чув або читав, але побачити навіч було цікаво всім. Так що цей метод проповіді я вважаю найбільш дієвим.

«Завдання — допомогти бійцеві залишитися Людиною»

— І все–таки, навіщо потрібен священик на війні? — запитую в отця Іоасафа.

— Існують такі поняття, як «військова криза» і «постармійський синдром», — пояснює він. — Хлопці не витримували щоденного навантаження, як фізичного, так і морального. Бувало, психологічні зриви відбувалися просто на війні, а бувало, вже після того, як людина поверталася до мирного життя. З появою священнослужителя ситуація змінилася на краще. От, приміром, був у мене такий випадок. Один боєць «утік на війну» від сімейних проблем. Думав, в армії знайде себе. А вийшло, що потрапив з вогню та в полум’я. Щоденний страх за своє життя, смерть бойових товаришів, екстремальні умови просто зламали його. Він відчув себе загнаним у глухий кут. У цій ситуації у людини з’явилося відчуття безвиході й притупилося почуття небезпеки. Як він мені сам зізнавався, він свідомо і спеціально був готовий нариватися на складні конфліктні ситуації. Якби не психологічна допомога, він реально приїхав би додому в цинковій труні. Ми стали з ним спілкуватися. Я пояснив йому: якщо в житті щось не виходить, необхідно змінитися духовно. Якщо бачиш безвихідь, це не означає, що треба йти вправо–вліво або повертатися назад. Можливо, варто підстрибнути і знайти для себе щось нове. Люди забувають про це. Їм звичніше дивитися праворуч, лiворуч. Тоді так, тупик. Як у лабіринті. Я йому дав почитати книгу англійського письменника Клайва Льюїса «Листи баламута». Після її прочитання людина змінилася до невпізнання. Він не просто став віруючим чоловіком, він ожив. Я побачив, що це духовна перемога, а ця людина додому повернулася живою. І таких випадків на війні було багато.

— Мені завжди здавалося, що миротворці — це такі міцні хлопці, яким не відомий страх. І на війну вони їдуть, у першу чергу, гроші заробляти...

— І це абсолютно нормальна практика! — каже Іоасаф Перетятько. — Якщо у людини є те, що називається «військова кісточка» і вона може цим заробити хороші гроші, то чому б і ні? В українських миротворців, які беруть участь у різних місіях, залежно від посади зарплата становить від однієї до двох тисяч доларів. Але гроші ці дістаються кров’ю і потом у прямому сенсі цього слова. Війна — це, в першу чергу, велика політика. Солдат там — маленький пішак, який просто повинен професійно виконувати свої обов’язки. Щоб ні тебе, ні твоїх друзів не вбило і не покалічило через халатність. А завдання священика — допомогти бійцеві залишитися Людиною.

Усі під Богом ходимо

Узагалі, за словами Іоасафа Перетятька, священик на війні — це лише для пострадянських країн екзотика. Наприклад, у поляків більша частина військовослужбовців — дуже набожні люди. Ставлення до католиків–священнослужителів особливо почесне. Та й в інших народів — те саме.

— Я зрозумів, що священик на війні — це не той, хто сидить у церкві, — каже отець Іоасаф. — А той, хто їздить з бійцями, живе їхнім життям. Тому як офіцер я нерідко вирушав на виїзди, і мені це подобалося. Командир батальйону дав на це мені свій дозвіл. Я багато їздив разом iз бійцями і помітив, що саме там у нас було дуже гарне дружнє спілкування.

— А чи часто зустрічалися серед солдатів забобонні люди?

— Із забобонами ми успішно боролися. Хоча одна прикмета віталася: коли я сідав у БТР, бійці завжди були спокійні й веселі. Говорили: якщо в машині з нами батюшка, то це щасливий знак. Значить, усі залишаться живі! Пригадую, одного разу мій друг, старлей і перекладач, у складі колони потрапив під обстріл. А ми з ним давно подружилися, бо обидва — завзяті гравці в шахи. І щовечора зустрічалися за шаховою дошкою, не зважаючи на звук обстрілів, що вже став «звичним». Того разу ситуація була серйозною — бійців вертольотом транспортували в німецьку клініку. Я дуже хвилювався. І був неймовірно радий, коли через кілька днів друг повернувся назад у батальйон: слава Богу, в нього була просто контузія. Як тільки він приїхав, відразу — до мене. Ще слабкий, але вже з посмішкою на обличчі. Я зрадів, запитую: «Ну що, живий?». А він у відповідь: «А що зі мною може трапитися, коли у мене в друзях сам православний батюшка!». Люди справді вірили: якщо православний священик твій найкращий друг — то це запорука того, що з тобою нічого не станеться.

Свої серед чужих

Про місцеве населення в отця Іоасафа теж збереглися цікаві спогади.

— Йду якось по батальйону, мене доганяє наш медик: «Батюшко, у вас є хрестик?». А я ще коли ми тільки приїхали у військовий табір в Сувейрі, в перший же день поговорив з бійцями про Бога і всім православні натільні хрестики роздав. Питаю: «Невже свій хрестик вже загубив?». А він у відповідь: «Та ні. Віддав арабу!». Виявляється, днями прибіг до наших українських військових медиків один араб зі сльозами на очах: «Мого сина поранили, допоможіть врятувати його життя!». Наші хірурги провели дуже складну багатогодинну операцію і врятували хлопця! А для араба син — це милість Божа. І немає більшого страждання, як пережити своє дитя. Коли хлопця врятували, той чоловік раптом попросив дозволу взяти хрестик лікаря. «Навіщо? Ви ж мусульмани!», — запитав тоді його. А він у відповідь: «Люди, які врятували мого сина — це мої брати. Їхня релігія не може бути поганою!».

Отець додає, що серед арабів дуже багато таких, хто свого часу жив в Україні й здобував вищу освіту в наших радянських вузах.

— Я навіть зустрів араба, який, як з’ясувалося, закінчив той же вуз, що і я! У мене перша освіта — Національний авіаційний інститут, а той араб у 70–ті роки закінчив саме цей інститут!

Війна назавжди «залишається в голові»

За словами Іоасафа Перетятька, після того, як повернувся в Україну з війни в Іраку — на собі відчув, що таке післявоєнна криза. Там, на війні, іноді знести тягар автомата, бронежилета та армійський розпорядок життя було легше, ніж «вписатися» в реалії сучасної дійсності. Якби не віра в Бога, пережити це було б дуже складно.

— Після того, як повернувся до мирного життя, зрозумів, що мені самому не вистачає багатьох знань із психології, — розповідає Іоасаф Перетятько. — Тому вирішив отримати додаткову освіту й вступив до Київського національного університету на факультет психології і соціології. Війна не проходить безслідно для людини. Мимоволі відбувається певна переоцінка цінностей. Господь милосердний, і якщо мені треба було через це випробування пройти, я його пройшов iз честю і змінився внутрішньо, переосмислив своє попереднє життя.

Отець Іоасаф каже, що коли буде потреба знову їхати кудись на війну, супроводжувати українських миротворців — він зробить це, не роздумуючи.

— Іноді дуже сумую за тими часами. Із задоволенням знову відвідав би Ірак. Хочу побувати і в Вавилоні, і в Багдаді. Ще раз проїхати вздовж ірано–іракського кордону. Всі ми ростемо духовно, життя йде вперед і нас чекає ще багато чого несподіваного і цікавого.

Ірина КИРПА  

To Top