Християнський оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • жнива

Обличчя Тернополя: Євгеній Заплетнюк не любить просити вибачення

На сайті інтернет-видання «Погляд» триває проект «Обличчя Тернополя». В його рамках, щодня, о 9.00 ранку, наші читачі знайомляться з тими людьми, котрі мешкають у файному місті Тернополі.

Також, в цьому проекті ми відкриватимемо обличчя і тих яскравих та сонячних людей, котрі живуть в межах нашої області. Бажаємо читачам приємного знайомства з життям, мріями та настроями тернополян, і не тільки…

Обличчя Тернополя – Митрофорний протоієрей Євгеній Заплетнюк.

Євгеній Заплетнюк

 1) Чим займаєтесь, де працюєте?

Це неймовірно, але cкоро вже буде п’ятнадцять років, відколи я служу Богу в сані православного священика. В перші роки свого священства я з непереборною ревністю намагався змінити світ, хотів якомога більше народу навернути та охрестити. Правда, вже з часом мій невиправданий оптимізм змінився більш поміркованим реалізмом. Тим не менше, я й досі не втратив своєї фанатичної ревності в служінні Церкві. За півтора десятка років я суттєво позбувся месіанських амбіцій, збагнув та змирився з тим, що оскільки змінити світ мені, на жаль, вже ніколи не вдасться, зараз я просто хочу, щоб світ сам не змінив мене. То ж намагаюсь робити для цього все можливе, а часом, таки й неможливе.

Знаєте, я – реаліст, і якщо вже не можу приводити до Церкви та Бога нових людей, то хоча б намагаюся себе вести так, щоб ті, хто вже там, через мене Її не покидали. Думаю, це досить твереза думка для всякого служителя. Гляньте новини і ви чудово зрозумієте, що саме я маю на увазі. В мене немає бажання всім подобатися. Не впевнений, що це взагалі можливо нелукавим людям. Однак, ті, хто мене добре знають, дуже часто довіряють мені свою душу зовсім не тому, що я священик, а тому, що мені просто можна довіряти, як людині. Переконаний, що це багато вартує і надалі я старатимусь залишатись людиною у будь-якій ситуації. В рясі чи без неї, під час служби чи серед своїх друзів у миру. Дуже часто до священика приходять сотні людей не тому, що він кращий, а тому, що він просто географічно ближче до них. Я б не хотів стати для когось черговим “зручним”, “формальним” священиком. Для “галочки” краще піти в спортзал, аніж у церкву. Користі буде реально більше. І я дійсно так вважаю.

2) Хобі?

Якщо друге та третє питання в цьому списку мають якось принципово відрізнятися, то в цьому пункті скажу, що я бібліофіл та графоман. Серед моїх друзів напрочуд мало людей, які люблять читати та колекціонувати книги на моєму рівні. Я регулярно витрачаю багато грошей на книги. Окрім цього, мені подобається писати. Похвалюсь, що декілька років тому, я вперше отримав гонорар за те, що я пишу. Звісно, добре жити за одні гонорари виходить не в багатьох. Тим не менше, вже одна думка про те, що в наш час можна заробляти хоч щось своїм розумом мене дуже стимулює до праці над собою. Як публіцисту мені важливо не тільки, щоб мені за все платили, але й щоб дослухались до моєї думки. Кілька разів мені пропонували писати до світських видань, але в мене це не виходить. Я можу писати тільки про те, чим я реально живу та у що вірю. В цьому я бачу ще одне підтвердження того, що мій сан – це зовсім невипадкове рішення, а поклик Христовий. Господь дозволяє мені використовувати свої таланти тільки в Церкві. Те, що я в Церкві роблю більш-менш добре, поза Нею в мене виходіть взагалі жахливо :)

3) Що любите робити?

Напевне дуже малий відсоток людей, відповідаючи на це питання, писали про себе правду і про те, як вони люблять багато спати, багато їсти, сидіти в інтернеті та осуджувати інших. Насправді, щоб я не робив, намагаюся боротися з собою так, щоб одного дня міг чесно сказати, що всі ці пристрасті мені цілковито чужі. І це зовсім не показна правда. Як християнин я чудово знаю, що після смерті буде суд, на якому даватиму відповідь за всі свої вчинки, думки та наміри. І, що головне, Суд – це зовсім не інтерв’ю для сайту “Погляд”, де можна буде злукавити коли захочеш. Бога – точно не обманеш. То ж з наближенням часу Великого посту тут, принагідно, хотілося б попросити вибачення у всіх, кого я образив свідомо чи несвідомо. Вже що-що, а просити вибачення я точно не люблю. Однак, знаю, що багато хто хотів би почути це від мене навіть просто зараз. Тому, користуючись чудово нагодою, я це роблю. Я визнаю, що можу помилятися. Як і те, що готовий стати кращим заради спільної користі. Правда, для повноцінного прощення потрібна добра воля обох сторін.

 4) Чого боїтесь?

Як не дивно, але це одне з найбільш глибоких богословських запитань, на які мені доводилось відповідати. Якщо світ разом з Еврипідом запитує нас: “скажи мені хто твій друг, а я скажу хто ти”, то Церква може запитати нас про те, чого ми боїмось і дуже точно скаже нам, які ми з вами християни. Я не боюся бідності, бо ніколи не був багатим. Я не боюся багатства, бо завжди був досить бідним і ніколи не фанатів від грошових знаків. Я не боюся хвороб, бо ніколи не був цілком здоровим. Я не боюся слави, бо не раз низько падав. Я не боюся падати, бо навіть коли був високо, чудово розумів, що все минає. Я не боюся бути зрадженим, бо знаю, що грішним людям це властиво. З кожним новим днем я все більше переконуюся, що в цьому житті нам варто боятися лише двох речей: гріха та Бога. Звісно, в моменти малодушності до мене теж приступає фізичний страх за себе та своїх близьких, а сам я можу бути в тривозі чи паніці. Але все це відходить від християнина, як тільки він віддасть своє життя в Руки Бога. Навіщо боятися того, чого змінити не можна, та який сенс турбуватися про те, чого ще немає та й невідомо чи взагалі буде? Якщо я з Богом, а Бог зі мною, то що мене може налякати? Хіба тільки власні гріхи.

5) Ваші мрії?

Знаєте, Церква вчить, що мрійливість – це гріх. Коли я був молодшим, я не розумів чому це так. Мені потрібно було трохи більше життєвого досвіду щоб навчитись розрізняти між собою власні мрії та плани. Мрії – це наші ілюзії, вбиті лінивством та пасивністю. Плани – це те, що ми розпочинаємо втілювати в життя вже сьогодні. Більшість важливих речей, які мені таки вдавалося втілити, були плодом важкої праці. В таких випадках в мене не було часу мріяти та вибудувувати в голові повітряні замки. Натомість, більшість з тих речей, про які я собі багато фантазував, на жаль, досі фантазіями так і залишились. Тому, зараз охоче ділюся цим досвідом з читачами : ніколи не фантазуйте, якщо справді хочете чогось досягнути. Хочете стати відомим письменником? Ніколи не уявляйте в себе руках власну книжку в твердій палітурці з золотим тисненням. Просто сідайте та й пишіть. Мрієте про ідеального чоловіка та не знаєте, як позбутися свого? Ніколи не заздріть комусь та не думайте, що добрі чоловіки бувають тільки в сусідки. Почніть, врешті, розмовляти з власною половинкою. Можливо це через вас він став саме таким, яким є зараз. Вам не подобається робота і ви хочете її покинути? Зробіть так, але тільки тоді, коли вас уже приймуть на нову. Мрійливість – це гріх, а гріх – це те, що робить наше життя нестерпним.

6) За що любите місто?

Насправді, більш-менш тривало я жив лише в кількох містах України, хоча побував в багатьох регіонах, тож “професійно” порівнювати їх між собою мені досить складно. Однак, про Тернопіль в мене давно склалося особливе враження. Ось, на мою думку, Київ має холеричний темперамент і саме холерикам у ньому особливо затишно. Львів – вічний меланхолік, Івано-Франківськ – сангвінік. Наш рідний Тернопіль за віки став флегматиком. І саме людям з цим темпераментом в ньому особливо комфортно. І хоча сам я холеричний сангвінік, по житті мені дуже комфортно з флегматиками. Та й навіть без цього Тернопіль, як відомо, – “це казка в якій ми живемо”. Це дійсно казка, усіма її дивацтвами та теплими тротуарами. Тернопіль – це наш родич, якого не варто якось особливо осмислювати та шукати в ньому потрійне дно. Тернопіль треба сприймати просто таким, яким він є. Це правда, що живучи в Тернополі можна багато мріяти про Париж. Але не варто забувати, що жити в Парижі та мріяти про Тернопіль – багато страшніше.

7) Побажання землякам?

Бажаю всім нам побільше відповідальності. Тільки з цим у нас буде шанс стати по-справжньому повноцінним суспільством. Дорослі люди не повинні вести себе наче діти. І тим більше, не варто змушувати власних дітей вести себе наче дорослі. Всьому свій час і своє місце. Вперте небажання приймати ці прості правила найчастіше приводить до хаосу. Повноцінні та психічно здорові люди мають брати відповідальність за свою родину, за свій будинок, за під’їзд, за дотримання не лише Божих заповідей, але й правил дорожнього руху та банального етикету за столом. Ну, причому тут Президент, Верховна Рада чи Сергій Віталійович Надал до вашого поганого життя, якщо у власній шафі ви востаннє прибирали три роки тому, а люстру від засохлих мух мили ще влітку 2006-го? Церква навчає, що не може бути християнином той, хто всю свою праведність використовує тільки в храмі. Після богослужіння свою побожність потрібно забирати з собою в світ, а не залишати там, де ви щойно молилися. Ми називаємо себе християнами не тому, що знаємо на пам’ять другий антифон, а тому, що любимо інших та прощаємо їм навіть тоді, коли вони на це зовсім не заслуговують. Тернопіль та Тернопільщина – край тисячі церков та капличок. Але поки ми не будемо втілювати любов до ближнього на практиці, в повсякденному житті, всі вони будуть говорити лише про одне – ми вміємо добре бувати, але не вміємо молитися. Ми – кращі муляри, а не християни. Багато церков у хамовитому суспільстві – це ніяка не заслуга, а докір всім нам загалом та кожному персонально.

І насамкінець. Щодня читайте інтернет-видання “Погляд”. Це одне з небагатьох видань Тернопільщини, яке я сміливо можу порекомендувати своїм родичам та друзям, ніколи про це не пожалкувавши. “Погляд” роблять люди, варті довіри та любові. Я їх знаю. І якщо ви не любите цього сайту, то ви або негідник, або конкурент. Я мало кого хвалю, але коли це вже роблю, то роблю щиро та без лукавства!

Дякую за увагу, любі друзі :).

To Top