Християнський оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • жнива

Єпископ Марк: Ведемо боротьбу, фактично із найвищою владою

Уже півроку прихожани храму Рівноапостольського князя Володимира, що в Новоархангельську, судяться із обласною владою за свої права, бо їхню громаду незаконно хочуть перереєструвати з Київського на Московський Патріархат. Нещодавно відбулося ще два судових засідання. Про непрості релігійно-владні перипетії ми розпитали у керуючого Кіровоградською єпархією УПЦ КП владики Марка.

 – Розкажіть про судову тяганину в Новоархангельську.

– Влітку 2012 року на нашого настоятеля почали тиснути, щоб він перейшов у Московський Патріархат. Які були причини цього тиску, я говорити не буду, бо мені достеменно про це не відомо. Так захотілося пану Демішкану чи пану Кожухарю (голова райдержадміністрації) чи, може, іншим особам. Виникла досить напружена ситуація, – усі документи були на руках у пана Демішкана чи у пана Кожухаря, чи то в інших осіб, а існування громади опинилося під загрозою. 2 серпня, коли я був на святкуванні іменин настоятеля, ми відслужили літургію й після цього зібрали збори парафіян, де я доповів про ситуацію, що склалася. Вихід із цього становища ми знайшли у поновленні редакції статуту. Попередній статут (2001 року) був недосконалий у юридичному плані. Це не тягнуло за собою ніяких змін віровизнання громади, чи якихось її прав. Це були просто норми, які слід було ввести в статут, щоб удосконалити його з правової точки зору. І коли ми ці рішення прийняли, я привіз ці документи в облдержадміністрацію. Із цього моменту почалося затягування справи. Я здав 2 серпня, а зареєстрували аж 6- го серпня.

Закінчувався місячний термін реєстрації, а руху ніякого немає. Я звернувся із запитом, чому затягується справа. 1 вересня мені відповіли, що є документи з іншої громади, тож треба розглянути й прийняти якесь рішення. 4 вересня надіслали відповідь, що не можуть швидко розглянути це питання, бо надійшла заява від засновників громади і документи про перехід в УПЦ Московського Патріархату. На суді виявилося, що ця заява прийшла 6 вересня. Тобто облдержадміністрація повідомляла нам про якусь заяву, якої фактично не мала. І це здивувало суддів, але в подальшому на їхнє рішення це аж ніяк не вплинуло. Дізнавшись, що ми можемо відновити документи і певна група осіб втратить контроль над парафією, вони заднім числом написали, що провели збори, на яких нібито прийняли постанову перейти у іншу конфесію, але зборів по факту не було, про що говорять свідки. Збори ніби провели 14 липня, а подали ці документи аж 6-го вересня. ОДА нам ніби відмовила, але не до кінця, бо рішення про відмову так і не було, але зміни зареєстрували. Тому ми опинилися у якійсь ненормальній ситуації: громада й настоятель де-факто є (адже він ніким не звільнений), а де-юре немає.

Де-юре – якась фіктивна громада від Московського Патріархату, яка заявляє про свої права. Ми подали кілька різних позовів – від громади, що вказувала на те, що ОДА затягує розгляд нашої справи. Іще один позов подала громада, як юридична особа, проти розпорядження керівника області, адже вона нікуди не переходила. Був позов і від мене, архієрея, адже мої права порушили, бо всі зміни до статуту робляться виключно з мого дозволу. Тож, перший суд об’єднав 2 позовні заяви – від громади, від настоятеля та від парафіян. Суд тривав дуже довго – два засідання було в минулому році, й два – у цьому, по десять годин кожне. 4-го лютого суд прийняв рішення з цієї справи, яке нас вибило з колії. Як казав мій знайомий юрист, це певна форма садизму, коли справа слухається й ти переконаний у тому, що правий і ніби питаннями суддів це підтверджується й свідки це підтверджують, і все йде до того, що ти ось-ось виграєш, а результат зовсім протилежний.

– Що прийняли на останньому засідання суду, 8 лютого?

– Громада просила дати оцінку діям ОДА й зобов’язати зареєструвати наші зміни. Суд, власне, прийняв для нас непогане рішення: зупинив провадження, доки апеляційний суд не дасть свого висновку щодо першого рішення. На цьому судовому засіданні було кілька позивачів – ми й московська громада, що набула статусу позивача.

– Як поводилися на суді ваші опоненти?

– Представник цієї громади вимага відкликати справу, бо між самими позивачами була неузгодженість, і судді, вийшовши в дорадчу кімнату, прийняли рішення, щоб відмовити у відкликанні справи через конфлікт інтересів, інтереси третіх осіб, які порушуються й зупинити справу до набуття чинності першої постанови.

– Ви особисто знаєте людей, які входили в цю групу?

– Я їх побачив на суді. Говорити про їхнє релігійне життя не маю можливості, про це можу знати тільки зі слів отця Іллі й парафіян, які відвідують храм. Один із них взагалі заявив на суді, що не боїться Бога, коли я запитав у нього: «Чи не боїтесь Бога обманювати?».

– Тож за чиї кошти будувався храм?

 – Опоненти кажуть, що храм збудували пан Демішкан (колишній керівник «Укравтодору») та іще дев’ять чоловік, забуваючи, що на нього пожертвували сотні людей. Так, ці десять чоловік – це ті хто дав найбільше грошей на будівництво. Але дуже багато людей у той важкий час віддавали свої кровні, важко зароблені гроші. І коли у 2007 році виникло питання про перехід у Московський Патріархат, то люди сказали «ні». І коли Демішкан нагадав про свої гроші, то люди відповіли, що вони вдячні за його гроші, але вони теж віддавали свої, і що вони не знають походження його грошей, проте вони віддавали ті, що важко зароблені, і мають таке ж право вирішувати. Для церкви кількість пожертв не є суттєва, сам акт пожертви є суттєвим. У Євангелії сказано, як Христос оцінив пожертви вдови, яка дала дві лепти, це дуже мало було порівняно з тим, скільки дали інші, але Господь якраз її й оцінив. Вона давала те, що мала. Цей приклад я наводив на одній прес- конференції, на що мені олександрійський єпископ, відповів – не треба розказувати казки, тут, мовляв, люди такі гроші вклали... Мене це відверто шокувало.

– Чи можете назвати подібні випадки на Кіровоградщині, як-от із храмом у Новоархангельську?

– Це, напевно, перший випадок в Україні, де парафію переводять в іншу конфесію без відома настоятеля й без згоди самої громади. А на Новоархангельщині є багато таких порушень, які мені важко зрозуміти. Ось, наприклад в с. Надлак громада Київського Патріархату вже років з десять будує храм. У цьому селі це єдина православна громада. А минулого року ОДА зареєструвала за адресою цього храму московську громаду. На моє питання щодо підстав такої реєстрації відповіли, що було надано довідку, що в селі будується храм. А ким будується, в довідці вказано не було.

– Вони принесли довідку від сільради, що там будується храм.

– А ким будується?

– Там не вказано в довідці.

-          Тобто, зрозуміло, громада зареєстрована за іншою адресою, а тут за цією адресою зареєстрували московську громаду. От, наприклад, у тому ж Новоархангельському районі, селі Надлак живе громада, єдина громада Київського Патріархату в селі, яка вже років з десять будує собі храм. Минулого року ОДА зареєструвала за адресою цього храму московську громаду. Я питаю їх, на підставі чого ви це зробили?

– Ви говорили особисто з екс-очільником області Сергієм Ларіним про ці обставини?

 – Єдина була зустріч з ним. У нього була така позиція, що він розбереться. Я йому сказав: мені відомо, що він у курсі цієї справи, зустрічався з паном Демішканом, з владикою Іосафом і вирішував ці питання. Він це заперечив.

– Кому вигідні усі ці дії?

– Мені важко це зрозуміти. Можливо, владика Іосаф хотів показати свою діяльність, що він здобуває храми Київського Патріархату. Я тільки так можу це пояснити. Напевно, у нього є можливості впливати на тих людей, які мають право вирішувати.

– Тобто, можна говорити про політизацію релігійного життя?

– Так. У нас більшість членів громад – і парафіяни, і засновники - - це справді люди віруючі, яким нічого втрачати. Московська ж громада реєструвалася людьми, підлеглими панові Демішкану.

– Непроста історія…

– Так, непроста, бо ми розуміємо з ким ведемо боротьбу, фактично із найвищою владою. Мені дуже сумно, бо якщо із церквою так поводяться, то що говорити про звичайних громадян? Де вони можуть добитися правди? Я розумію суддів, у якій вони ситуації перебувають, у якій ситуації ціла країна перебуває. Свої висновки судді читали з похиленими головами.

Висновки ці абсурдні: громада, як юридична особа, вказує, що вона нікуди не переходила, суд вирішує – ви перейшли. Настоятель каже, що нічого не знає й нічого не підписував. Суд – заява прийшла від вашої організації. Громада говорить, що зборів не було, суд вирішує – ні, ви збиралися.

– У чому полягає різниця між Київським і Московським патріархатами?

 – Різниця не в богослів’ї, а у світогляді. Якщо російська церква, а її філія в Україні УПЦ Московського Патріархату, має якісь свої світоглядні позиції щодо нашого майбутнього, щодо нашої мови, то Київський Патріархат має зовсім протилежні до них позиції. Ми шануємо свою історію, ми стверджуємо, що наша держава має бути незалежною й повинна мати свою помісну церкву. Ми за те, щоби мати добрі стосунки з будь-якими країнами, але не за рахунок нашої волі й свободи. Російська церква не приховує, що розглядає Україну як певне тимчасове непорозуміння. Акцент робиться на тому, що російська мова є вища, аніж українська – це видно з їхніх проповідей, служби теж ведуться чужою мовою.

– Що б відбулося, якби Київський і Московський Патріархати об’єдналися ?

 – Це наші мрії, щоб відбулося об’єднання. Але ми маємо різні позиції: Московський Патріархат чекає нашого повернення, мовляв, визнайте, що ви помилилися, повертайтеся у наш патріархат. У нас є позиція, щоб Московський Патріархат об’єднався з нами на рівних правах і створив би справді єдину помісну УПЦ. І це було б вагомим аргументом для світового православ’я. Бо, виходить, що світове православ’я не може вирішити, що з нами робити, українцями, коли ми між собою роз’єднані. Ми не проти, щоб для росіян була своя церква, але тоді повинна бути й відповідна назва – Російська православна церква в Україні. І тоді це нікого не вводило б в оману. Я хочу зазначити, що найбільшу біду в нашій країні роблять не українці й не росіяни, а так звані малороси, хохли, бо українець любить свою державу й поважає інших. Росіянин любить свою державу, він може мати певні імперські амбіції, але більше турбується тим, що робиться в Росії. А є цілий прошарок людей, які є українцями, але ненавидять Україну й усе українське. Більша частина духовенства, яка є в проросійській церкві в Україні – вихідці із Західної України. На своїй малій батьківщині вони співають українських пісень, а тут таке витворяють, що диву даєшся.

– Які висновки роблять люди, спостерігаючи за таким втручанням у церковне життя?

– Люди дивляться на це, як на дивні речі. Тобто, коли священик проповідує любов Христову, всепрощення й милосердя, а потім говорить, що ось такі ви розкольники, такі не благодатні й треба вас перехрещувати – для людей це шок. Слова проповіді про любов і дії розходяться. Для мене особисто показником віруючої громади завжди було те, як вона ставиться до інших. Ми завжди кажемо нашим віруючим, щоб вони молилися за людей, які, можливо, не згодні з вами, але ніколи не проявляйте до них агресії, бо агресія – це те, що руйнуватиме людину всередині. Все, що об’єднує людей навколо московської церкви – це бажання відновити Російську імперію. Питання про Христа там другорядне.

– Що ви плануєте робити далі?

– Я – оптиміст за характером, але інколи мого оптимізму вже бракує. Та це спонукує мене не впадати в розпач й не опускати руки, а боротися. Навіть якщо суди будуть несправедливі, ми йтимемо в апеляційні, касаційні, європейські суди. Будемо шукати можливості довести свою правоту законними способами. З іншого боку, я думаю, це мало би стати прикладом для багатьох людей, щоб вони не опускали рук, а добивалися правди.

Ось ця несправедливість, яку я бачу – це докір і мені, бо церква формує моральність. Значить, ми куштуємо плоди, які самі й виростили. Коли чиновник чинить гріх, краде, наприклад, а церква йому нічого про це не говорить, то в чиновника виникає почуття безкарності, і у цьому є гріх церкви, адже вона, ту людину підтримує. Грішник, може, собі думає, що церква відмолить йому гріхи... У нас всі вищі чиновники – православні, але поряд з тим ми маємо найбільшу корупцію. Більшість чиновників мають своїх духівників, з якими радяться, а де є те, що священик мав би сказати грішнику в очі? Біблія говорить, що якщо хтось чинить гріх, ти маєш йому сказати про цей гріх, якщо ти йому сказав, і він тебе не послухав, то це його провина перед Богом, якщо ти йому сказав, і він тебе послухав, – ти врятував брата свого. Якщо ти йому не сказав, то на тобі провина.

Юлія Овчиннікова

Джерело: "Перевесло"

To Top