Монах Серафим продав квартиру, щоб збудувати храм на смітнику

На колишньому смітнику у Вапнярці 39-річний монах Серафим збудував монастир з храмом. Стартовим капіталом стали кошти від проданої власної квартири. Закінчували роботи на пожертви віруючих, тільки от монахами місцеві мешканці ставати не хочуть

Десять років тому у Вапнярку приїхав монах Серафим. Він створив парафію УПЦ Київського патріархату, а згодом на вилучені гроші з проданої власної квартири побудував монастир на сміттезвалищі. Архімандрит розповів журналісту RIA про свій шлях до чернецтва, про монастирське життя і плани Вапнярської обителі.

На місці смітника

Монастир у Вапнярці постав на місці колишнього смітника. Тут раніше було приміщення клубу. Але будівля розвалилася, залишилися тільки стіни. У них зробили сміттєзвалище. 

- Нам влада дала можливість вибору, - каже настоятель монастиря. – Або в центрі міста отримати ділянку у шість соток, ми її спочатку взяли. Або на місці руїни і смітника 16 соток. Ми вибрали це місце, бо тут хоча б стіни збереглися. Та й місце спокійніше. На околиці менше суєти, більше спокою. Так що починали з розчищення Авгієвих конюшень, з вивезення сміття. 

Неподалік від монастиря залишився фундамент ще одного православного храму – стародавньої церкви 1747 року забудови. Храм був дерев’яний, згорів. Залишилося джерело, до якого дотепер ходять люди. Вважають воду цілющою. Після того, як отець Серафим висловив готовність відновити на фундаменті старої церкви невелику каплицю, влада передали територію монастирю. Тут вже встановили хрест.

- Маємо намір, крім каплиці, збудувати шість келій і трапезну, - розповідає отець Серафим. – Тут буде наш монастирський скит. Посадимо сад, вирощуватимемо городину. Тут більше місця, ніж біля монастиря. Дасть Бог сили – оживе забутий храм. А почнемо із впорядкування могили священиків, які залишилися у запустінні бездоглядними після того, як не стало храму.

Не хочуть бути монахами

За словами настоятеля, будувати монастир було дуже важко, але ще важче навернути людей до чернецтва. З двадцяти бажаючих чоловіків, які проходили випробування чернецтвом, монахом не став жоден. 

- Не витримали правил проживання за монастирським статутом, – каже настоятель Серафим. – Зате отримали постриг і стали монахинями двоє представниць жіночої статі. Нині вони обрали для себе іншу обитель – перейшли в жіночий монастир.  

Троє послушників продовжують випробування з надією, щоб стати монахами. Двоє з них знаходяться в монастирі, один навчається в духовній семінарії, після закінчення якої має бажання повернутися до Свято-Феодорівської обителі.

Проміняв Київ на Вапнярку

- Що гріха таїти, переді мною відкривалися деякі перспективи, коли я здобув вищу духовну освіту, - каже отець Серафим. –  Навчався в богословській академії вже тоді, коли мав парафію у Вапнярці. Священики теж люди, багатьом хочеться на службу на вже обжиту парафію, де не треба перейматися будівництвом, облаштуванням обителі.  У мене було все навпаки – мені пропонували Київ, а я вибрав Вапнярку. 

Вапнярку отець Серафим обирав два рази. Патріарх Філарет під час зустрічі пропонував монаху Серафиму йти на службу в один з Київських монастирів, або тих, що знаходяться в Київській області. Схоже, монах здивував його. Сказав, що хоче спробувати все з нуля, щоб перевірити себе, на що здатний. При цьому запитав у владики, де є такі місця, що там відсутні храми церкви Київського патріархату. Серед названих адрес було селище залізничників Вапнярка. Чернець сказав, що у такому місці велика міграція людей, а отже, є багато нужденних. Саме там потрібен монастир.

Ненадовго повернувся до Києва

Перші роки перебування у Вапнярці службу проводили у житловому будинку. В одній половині проживав отець Серафим, в іншій облаштували храм. А через п’ять років отримали землю і взялися за будівництво монастиря. Якраз тоді отець Серафим отримав диплом магістра богослов’я. І його залишили на службу в одному з кращих монастирів держави, що знаходиться при Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирі, що в самому центрі столиці при Свято-Михайлівському соборі. 

- Якщо говорити відверто, мабуть, не знайдеться такий священик, який би не хотів служити у такій святині, - розповідає отець Серафим. – Монастир був споруджений внуком Ярослава Мудрого, київським князем Святополком. Більшовики безжальною рукою зруйнували вікодавню святиню. Але з Божою поміччю і храм, і монастир відродили до життя. Сталося це у 1999 році. Нині він належить до УПЦ Київського патріархату. У храмі кожен день служать Божественну літургію. Це було одним з моїх обов’язків. Та навіть за таких умов добре налагодженого життя в столиці, мене не покидала думка про Вапнярку. Дуже хотілося довести до завершення задуману справу. Та й віруючі не раз просили – і по телефону, і під час приїздів у Київ, щоб не залишав їх. 

На прохання священика, його відпустили звершувати задуману справу з будівництвом монастиря. Так він вдруге повернувся у Вапнярку. Каже, з Божою поміччю і при підтримці віруючих через п’ять років постав у селищі залізничників монастир.

Ніколи не думав, що стане священиком

У родині отця Серафима ніколи не було священослужителів. Принаймні, нині живі родичі не пам’ятають такого. Батько за фахом інженер, працював на різних підприємствах, старший брат обрав таку само спеціальність, нині проживає в Києві, займається бізнесом, мати вчителювала, була завідувачкою у дитячому садку

- Милість Божа на тисячу поколінь простирається, - каже отець Серафим. – Тільки він один знає, ким були мої далекі предки. Можливо, колись хтось молився і це дало свої сходи, на мені відобразилося. Бо так просто в нашому житті нічого не робиться. Ні в дитинстві, ні в молодості, коли вчився в університеті, я майже не цікавився духовним життям. З бабусею інколи ходив до церкви, і тільки. Справжній інтерес з’явився, коли став учителювати. Якось мама розповіла, як мене хрестили. Захотілося більше дізнатися, що воно таке, хрещення. Став шукати літературу. Вирішив дізнатися про християнські течії. Ходив на їхні зібрання. Але тільки у православній церкві відчув, що все тут рідне, що саме тут відчуваю душевний спокій, блаженство. Почав співати у церковному хорі, став їздити по монастирях. Потихенько-помаленько хилився до православної церкви, аж поки всеціло не влився в її лоно.  

Батьки бачили, що молюся, живу церковним життям. Думали, ходить до церкви, то нехай ходить. Не знаю чому, але мав намір податися в монастир. Можливо, тому, що не бачив ідеалу у сімейному житті. Дівчата, з якими зустрічався в університеті, не здавалися такими, з якими можна створити гарну сім’ю.  Які бувають сім’ї, я знав, а ось яким є чернече життя – це хотілося спізнати на собі. Мабуть, саме цікавість позначилася на остаточному прийнятті рішення йти в монастир. 

Після постригу без їжі, води і сну 

Перед тим, як отримати чернечий постриг, треба пройти випробування і фізичних, і духовних сил. Одразу після постригу на монаха чекає ще один непростий іспит.

- До того, як стати послушником, я вже більше року виконував у монастирі різну роботу, - каже співрозмовник. – Тих, хто добровільно і безкорисливо трудиться, але не є монахами, називають трудниками. Це перший крок до монастирського життя. Якщо остаточно визначився з намірами, стаєш послушником. Раніше період послушництва становив три роки. Тепер термін визначає настоятель, залежно від того, як проявляє себе людина. Послушник виконує всю роботу, яку йому доручають у монастирі. Переважно, це фізична робота. При цьому він не має права лихословити, палити, про спиртне взагалі не йдеться. Відлучатися за територію монастиря дозволяється тільки з благословіння настоятеля. Навіть коли хотілося прогулятися лісом, запитував дозволу. Обов’язковим є щоденне читання молитви. 

Як каже співрозмовник, нині  монастирський устав не такий строгий, як колись. 

- Владика Філарет розповідав, що коли він був монахом, у ті часи не дозволялося навіть спілкуватися з рідними, хіба що вітальну листівку на день народження можна було надіслати,  - каже отець Серафим. – Нині додому монахів відпускають один раз на рік або коли трапляється щось непередбачуване в родині. 

Як роблять подстриг

Обряд постригу здійснюється після того, як послушник пройшов випробування, виписані в монастирському статуті. Процедура дещо незвична. Але вона встановлена не нині і не вчора. Традиція передається з давніх часів чернецтва. Здійснює її настоятель монастиря або владика єпархії. Відбувається вона у храмі у присутності монахів, віруючих, які прийшли на службу. Послушника одягають у довгу сорочку білого  кольору. Мають бути повністю закриті руки й ноги. Від одного кінця храму до іншого він має проповзти на ліктях і на колінах. В цей час над ним тримають довгу ряднину чорного кольору, шлейф якої залишається на тому місці, по якому проповз послушник. Він піднімається на ноги перед тим, хто здійснює обряд. Читає молитву. Його запитують, чи добре він подумав про намір стати ченцем. Той має відповісти чітко, щоб всі присутні почули його слова. Виконавець обряду тричі кидає на землю ножиці і просить послушника подати їх. Постриг волосся на голові здійснюють у чотирьох місцях. Після цього на нього одягають чорний одяг, в якому він буде знаходитися надалі в монастирі. 

Коли ченці і віруючі розходяться після служби, новоприйнятий монах залишається в храмі. Весь час він читає молитву. Він має це робити денно й нічно до того часу, настільки йому стане сил. Без їжі, без води і без сну. На допомогу йому залишають когось із послушників. Протягом двох-трьох діб витримують таке випробування монахи.

- Навіть вмиватися не можна у такий час, - говорить отець Серафим. – Я витримав таке випробування протягом трьох діб. Чи потрібно це людині? Зараз можу з певністю сказати: потрібно. Будь-які випробування роблять людину добрішою, людянішою, додають сил і віри в себе. Якщо все робити з Богом у серці – Бог дає силу навіть на важкі випробування. Оглядаючись на десять років свого чернецтва, можу сказати, що жодного разу не пошкодував про такий вибір. Лягаю спати і прокидаюся щасливою людиною. 

У Вапнярському монастирі обряд постригу пройшли дві монашки. Як пояснив настоятель, у чоловічому монастирі мають право знаходитися черниці, яким уже за п’ятдесят років.

Як стати монахом

- Кожен, хто вирішив присвятити своє життя церкві, може вибирати між білим і чорним духовенством, - розповідає отець Серафим. – Біле духовенство - це одружені священики, чорне – чернецтво. Вибір треба зробити перед тим, як маєш поклястися на престолі. Визначитися, якого життя бажаєш – або чернецтво, або одруження. Бо після клятви на престолі не можна давати клятву жінці.

Для тих, хто приходить послушником до нашого монастиря, ознайомлюю з уставом і прошу, щоб залишили свій підпис під тим, що вони ознайомлені з вимогами і обіцяють їх дотримуватися. Нічого особливого від послушників не вимагаємо. Ось деякі з цих правил: не лихословити, не палити, не вживати спиртні напої, вихід за територію монастиря тільки з дозволу настоятеля, спілкування з представницями жіночої статі, які приходять на службу, не повинно бути таким, що передбачає продовження стосунків у подальшому. Користуватися мобільним телефоном дозволяється тільки після вечірньої служби. Телевізори є в келіях, але вмикати їх можна з дозволу настоятеля. Переглядають в основному новини. В монастирській бібліотеці є багато дисків з фільмами на релігійну тематику. Їх можна дивитися у вечірні години. Відхід до сну о 22-й годині. Щоденна молитва і робота – основна вимога до послушників, як і до монахів, тільки в нинішній час у монастирі ченців нема, як уже згадувалося вище, є лише послушники. 

- Час підйому у нашому монастирі о сьомій годині, - каже настоятель. – В кожній обителі свій розпорядок. Є, що прокидаються о четвертій ранку. Обов’язкова годинна молитва. Потім сніданок - і до роботи. Вдень обідаємо. Увечері знову молитва. 

 

У кожного монаха обитель з євроремонтом 

У монастирі є три келії - одна для настоятеля і дві для монахів. Це сучасні споруди з євроремонтом. Передбачено, що проживатимуть монахи кожен в окремій обителі. Закладено фундамент під будівництво ще чотирьох келій. Облаштовано трапезну. Одразу при вході праворуч за воротами - будиночок для варти, а в сусідній кімнаті вхід у погріб, де закладають на зберігання овочі, фрукти, частину з яких вирощують на невеликій монастирській ділянці. Під монастир виділено 16 соток землі. Навпроти планують збудувати їдальню для бідних і подорожніх, які опинилися у скруті. Вапнярка є великим залізничним вузлом. До монастиря найчастіше звертаються люди, в яких виникли проблеми в дорозі, – когось пограбували в поїзді, просить грошей на дорогу, комусь ніде переночувати, хтось хоче їсти. Тричі на тиждень – у четвер, суботу й неділю – у монастирському храмі проходить служба Божа.

З Московського патріархату перейшов до Київського

Архімандрит Серафим 39 років тому народився у далекому Іркутську, разом з батьками проживав у Киргизії, у тодішній столиці місті Фрунзе (нині Бішкек), навчався у Мінську й Києві. Родина батька походить з Сумщини. Саме туди повернулися батьки після багатьох років переїздів, пов’язаних з роботою. Після закінчення Білоруського державного університету приїхав до них і молодший син, який згодом став монахом. Перед тим він працював у сільській школі – викладав російську мову і літературу. За фахом він вчитель російської філології, був на посаді заступника директора школи. Але через сім років пішов у монастир Глинська Пустинь – один з найстаріших на Сумщині чоловічих монастирів. Тут, у 400-річній обителі, що знаходиться в лісі, далеко від людської суєти протягом року ходив у послушниках, після чого отримав чернечий постриг. Згодом висвятили на ієродиякона і став священослужителем, був помічником священика на одній з парафій УПЦ Московського патріархату.

Зустріч з патріархом УПЦ Київського патріархату, що відбулася у Києві у кафедральному Свято-Володимирівському соборі, змусила до подальших роздумів молодого священика. Після цього він перейшов на службу до Київського патріархату. Закінчив Київську богословську академію, отримав диплом магістра богослов’я. Пройшов усі щаблі церковної ієрархії: від ієродиякона до архімандрита. Має нагороди УПЦ Київського патріархату.

Віктор Скрипник

Джерело: 20minut.ua