Християнський оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • жнива

75 років тому в Польщі руйнували православні церкви

Від середини травня до 16 липня 1938 р. (через 950 років від хрещення Київської Русі) на Холмщині та Південному Підляшші християнська Польща зруйнувала 91 церкву, 10 каплиць, 26 домів молитви – разом 127 святинь. Крім того, 3 церкви були передані римо-католикам, а 4 храми стали трупарнями. «Десять років пізніше (1947 р. – Я. П.) нікому було плакати за своїми святинями» (д-р Григорій Купріянович).

Польща руйнування православних храмів Руйнування церкви у селі Крилові. Архівне фото з сайту www.cerkiew1938

Початки цих подій сягають 1919 р., коли голова польської держави підписав Декрет про примусову державну адміністрацію (пол. Dekret w przedmiocie przymusowego zarządu państwowego), яким відібрав у Православної церкви право розпоряджатися своїм майном. Римо-католицька церква стихійно забирала православні храми: навіть там, де не було римо-католиків. Тоді саме православні втратили собор Різдва Пресвятої Богородиці в Холмі. Міністерство віросповідань і громадської освіти 1923 р. вирішило передати Римо-католицькій церкві монастир Св. Онуфрія в Яблочині, але цьому спротивився люблинський воєвода. Почалася хвиля руйнування церков у всій Польщі. До 1929 р. на Холмщині та Південному Підляшші 165 святинь стали римо-католицькими костелами, 96 – закрито, 24 – спалено, 25 – розібрано, 4 стали школами, а одна – звичайним будинком. Уся акція була драматичною, парафіяни захищали свої церкви, траплялися погроми та побиття селян. Акцію обґрунтовано тим, що нібито відбирають колишні латинські й уніатські храми. Відтак польська адміністрація 1929 р. вирішила ще знищити «непотрібні» святині. Але після протестів ієрархії Православної церкви, вірян та українських депутатів Сейму Польщі акцію припинили. Однак за той час були зруйновані 23 храми.

 Польща руйнування храмівЩоб закріпити національну й державну єдність багатонаціональної ІІ Речі Посполитої, влада вирішила полонізувати Холмщину і Підляшшя. На таємному з’їзді в Люблині в січні 1935 р., присвяченому українській меншині в Люблинському воєвідстві, вирішено, що треба сполонізувати Холмщину, а до цього треба використати Православну церкву.

 Люблинський воєвода сказав знаменні слова: «Роль Церкви мусить відповідати польським державним інтересам, а отже бути чинником, який діє в дусі цих інтересів, пов’язувати громадян передовсім з польською державою, а стосовно Люблинщини мусить бути чинником полонізації. Ми прагнемо полонізації православ’я». Для цього державна адміністрація 11 грудня 1936 р. утворила Координаційний комітет при Командуванні округи корпусу № 2 (Люблин). Командиром акції на Люблинщині став ген. Брунон Ольбрихт, який дав доручення створити план дій. Цей план отримав назву: «Основні директиви щодо полонізації Холмщини». Головним принципом акції була промовиста теза, що «всі православні Холмщини – це зросійщені (пол. zruszczeni – Я. П.) поляки, які через утиски загарбників відійшли від польськості», тому тепер треба їх повернути на лоно польського народу.

 Наприкінці 1937 р. акція повернення до католицизму почалася… на Волині, у прикордонній зоні. На Холмщині та Південному Підляшші вона почалася 1938 р.

 Акція мала йти двома шляхами: 1) «повернення до віросповідань своїх батьків, тобто конверсії з віросповідання й обрядів нелатинських на віросповідання й обряд римо-католицький»; 2) «полонізація православ’я – уведення польської мови до літургічного та щоденного життя Православної церкви, створення й підтримка руху православних поляків».

У період Великого посту і Великодня закривали позаштатні й нелеґальні храми, почалися утиски священиків, щоб проповіді були виголошувані польською мовою, почалося залякування православних мирян – бойові дружини вибивали вікна, місцева адміністрація шантажем вимушувала зміну віросповідання, у присутності військ та керівників місцевої адміністрації організовано офіційні масові урочистості переходу православних на католицизм: римо-католицький священик «приймав» застраханих селян у лоно Римо-католицької церкви.

Знесення храму здійснювали місцеві координаційні комітети. Розбирання церков організовували управи ґмін за доручення повітових старостів. Руйнування храмів проводили команди пожежників, в’язні, військові формування саперів, найняті робітники під охороною війська або поліції, яка часом прибувала з собаками. Поліцаї найчастіше були озброєні в палиці або карабіни. Учасники акції разом з представником місцевої влади переважно приїжджали в село вранці, а навіть зрідка вночі.

 Залякані селяни почувалися безпорадними і не могли захистити своїх святинь. Лише з жахом і риданням спостерігали процес руйнування, безрезультатно намагалися переконати службовців, щоб вони відмінили рішення. У кільканадцяти випадках віряни старалися захищати храми, стерегли вночі свою церковку й молилися. Поліція з використанням собак, ґумових палиць, карабінів з багнетами брутально розганяла зібране населення.

Польща руйнування православних храмівПротести і прохання Православної церкви до влади не принесли очікуваного результату. Митрополит Діонісій 6 липня в телеграмі особисто благав прем’єр-міністра Феліціана Славоя-Складковського і маршалка Едварда Ридз-Сміґлого «припинити руйнування домів Божих».

 Протестували українські депутати, польські інтелектуалісти (наприклад, Станіслав Цат-Мацкевич). Протестували православні в Західній Європі, Канаді, США і навіть у СРСР. Мали місце також звернення в цій справі дипломатичними каналами. На захист церков виступив греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, але, на думку Г. Купріяновича, обґрунтування було двозначне, тому що митрополит журився, що православні, які могли б перейти в католицтво, тепер будуть ненавидіти цю конфесію.

 Хоч західна преса про згадану подію багато писала, то польська мовчала, придушена цензурою.

 Проф. Тадеуш Хшановський написав промовистий спогад про ці події: «І з того часу зберігся в мене такий епізод: батько з пурпуровим обличчям кричить, хоч йому не можна було нервуватися, бо мав тяжку хворобу серця, але тоді саме кричав на уряд, на Славоя і на Мосцицького (президента ІІ РП – ред.), і навіть на Ридза, хоч мене вчили в школі, що вони мудрі й добрі, тож я переляканий слухав, як він пророкує, що нас тут русини виріжуть, без тіні милосердя виріжуть, що нам цього ніколи не забудуть».

 Про це все (і ще більше) говорив Г. Купріянович на відкритті виставки про руйнування церков, організованій у першій половині травня в Центрі православної культури ім. Кирила і Мефодія у Варшаві.

Більше матеріалів дивіться на сторінці: www.cerkiew1938.pl

Ярослав Присташ

Джерело: Наше Слово

 

 

To Top