Народження Заходу

З історії Римської Церкви XI-XII століть 

У своєму розвитку європейський Захід у Х столітті досяг глибини розкладання. Всюди панували міжусобиці, розбій; нормани і угорці своїми набігами довершували картину загального хаосу. Однак після 1000 року ситуація стала дещо поліпшуватися. Апокаліптичні очікування, пов'язані з цим роком, не виправдалися. З XI століття в Європі почалося потепління, що продовжувалося близько двох століть. У цей час Захід відчував економічний підйом, темпи якого пізніше будуть перевершені лише у XVIII столітті. Разом з тим старі політичні форми розпадалися. Королівська влада різко ослабла, її зв'язок з місцевими магнатами і єпископами став примарним. До XII століття влада короля надбала практично домашній характер. Місцеві вотчинники стали справжніми господарями становища. Західна Європа покрилася замками – видимими втіленнями реальної влади.

Саме в цих обставинах починається створення та розвиток потужних монастирських корпорацій, першою з яких була Клюнійська. Монастирі відокремлювали себе від світу, але аж ніяк не збиралися усуватися від панування над ним. З часом вони взяли в свої руки всю «ідеологічну» і «інформаційну» сферу життя Заходу. В першу чергу потрібно створити єдину вертикально організовану ієрархію. Клюнійці відкинули принцип впливу світської влади і народу на обрання папи, який з 1061 став обиратися конклавом кардиналів.

Папа Григорій VII (1073-1085) сформулював вчення про абсолютну духовну владу папи («Диктат папи»). Той, хто приймав титул «верховного понтифіка», яким раніше іменувався головний жрець язичницького Риму, ставав також «вікарієм Христа», «наступником князя апостолів», «верховним первосвящеником Вселенської Церкви» і навіть «царюючим у славі». Панування вибудовувалося з верху до низу. Сільські парафії передавалися під контроль монастирів. Повсюдне запровадження целібату проводило чітку грань між духовенством і паствою, протиставляло «Церкву, яка навчає» «Церкві, яка навчається». Одружених священиків за папи Григорія VII змусили розлучитися з дружинами. Документація, книги, освіта контролювалися монастирями, враховуючи тотальне панування латини; наявність єдиної мови, недоступної нікому, крім кліру, було принципово важливим.

Саме політична та економічна міць нової церковної організації спровокувала боротьбу між папством і німецьким імператором за інвеституру - право затвердження єпископів на імперській території. В цілому імперія цю боротьбу програла. Укладений у 1122 році в Вормсі конкордат закріплював васалітет німецьких єпископів у відношенні імператора, але поставлялися вони Римом. Крім того, в руках папи опинилися чернечі ордени, що сформувалися в XI-XIII століттях: вже згадані клюнійці, а також бенедиктинці, цистерціанці, домініканці, францисканці ... Розвал традиційної церковної структури спровокував масові народні релігійні рухи, боротися з якими і були покликані ордена.

Не менш важливим було догматичне закріплення римського вчення. На рубежі XI-XII століть єпископ Ансельм Кентерберійський (активний учасник норманського розгрому Англійської Церкви при Вільгельмі Завойовникові) в полеміці з греками вперше створив чітке обґрунтування Філіокве. Згідно з цим вченням, Бог-Отець і Бог-Син ізводили Духа Святого «єдиним диханням». Такий погляд привносив в уявлення про Пресвяту Трійцю цілий ряд спотворень: по-перше, він розходився з ясно вираженою євангельською істиною («Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене». - Ін . 15: 26), по-друге, заперечував єдиноначальність як основну Троїчну властивість Бога-Отця, від Якого народжується Син і виходить Дух; по-третє, вводив ототожнення двох Осіб Пресвятої Трійці в Їхньому відношенні до Третього (імперсоналізм); по-четверте , принижував Святий Дух, підпорядковуючи Його відразу двом об'єднаним Особам Пресвятої Трійці (субординаціонізм). Рівність за честю Осіб Пресвятої Тройці, затверджена Другим Вселенським Собором (381), порушувалася. Однак Ансельм вирішував в першу чергу політичне завдання: йому було важливо довести єретечність  греків, які не визнавали тотальну владу Риму.

Наслідки нового вчення були трагічними. В результаті на Заході, на відміну від Сходу, так і не склалося розвинуте вчення про Святого Духа. Замість обоження (стяжання Духа Святого) латинські містики вчили про «наслідування Христа». Замість єднання в Дусі створювалося єднання в папі. «Таємниця ця велика є» (Еф. 5: 32), - свідчив апостол Павло про союз Христа і Церкви. Яка таємниця залишалася в союзі Церкви з папою? Принцип єдиної організації брав гору над єдиним упованням. Зовнішнє ставало більш важливим, ніж внутрішнє.

Нові завдання - нова духовність

Під нові політичні завдання було сформульовано і нове вчення про месу. Було переосмислено саме співвідношення між духовенством і Божественною службою: якщо з часів заснування Церкви духовний сан і вся церковна ієрархія мали літургійну основу і походження, то тепер на Заході меса ставала головним привілеєм кліру. Тепер уже не ієрархія існувала для Євхаристії, а сама вона відбувалася для підтримки і зміцнення влади ієрархії. Народ перестав бути обов'язковим учасником таїнства. Запроваджувалася практика причащання мирян «під одним видом». Практика приватних мес, яка з’явилася трохи раніше, стала повсюдною: для Євхаристії вже не потрібно було зібрання всієї Церкви. Виникло інструментальне уявлення про месу, фактично вона стала перетворюватися в одну з треб. Священик тепер міг на замовлення щодня служити будь-яке число мес на одному і тому ж престолі. У політичній боротьбі з імперією папство стало вдаватися до інтердикту - заборони на вчинення таїнств в якій-небудь місцевості. Храми закривалися, хворих не соборували, померлих не відспівували - до жаху богобоязливого народу, який у своєму світському правителі бачив джерело прокляття і лих. Меса перетворювалося в магічну зброю.

Магічне ставлення до меси призводило до навмисного протиставлення  «видимого» і «невидимого». Із суперечок IX-XII століть про те, яким чином відбувається перетворення хліба і вина на літургії, народилася західна схоластика - спекулятивне розумування про те, що розуму недоступно. На Сході це питання не задавали, сповідуючи те, що відбувається, і шануючи, як вимовляється на літургії, Божественні, Святі, Пречисті, Безсмертні, Небесні і Животворящі, Страшні Христові Тайни. За вченням Православної Церкви, претворення хліба і вина відбувається таємниче, сходженням Святого Духа на приготовлені дари. По західним ж вченням, пресуществлення, тобто зміна субстанції (сутності) хліба і вина без зміни їх акціденцій (видимих ​​властивостей), відбувалося при «установчих словах» священика («Це є Тіло Моє ... Це є Кров Моя ...»), тобто його власною надприродньою - по суті магічною - владою. А в народній свідомості сказані священиком на латині слова «Hoc est Corpus Meum» («Це є Тіло Моє») просто трансформувалися в чарівний «фокус-покус».

Святі Христові Тайни, згідно зі словами Самого Господа, завжди приймалися і споживалися всією Церквою «на відпущення гріхів» (див.: Мф. 26: 26-28) і є не віддільними від самої Церкви та її окремих членів: Тіло і Кров Христові, що перебувають у нас, і є самою безпосередньою єдністю Церкви. Святі Дари шануються споживанням. У західній практиці, навпаки, виникло особливе поклоніння не споживаним Святим Дарам як зримим свідченням особливої ​​влади і могутності церковної ієрархії.

Уже згаданий вище Ансельм Кентерберійський розробив західну доктрину спокути (викуплення), в рамках якої було абсолютизувані перенесені на літургіку юридичні - тобто світські - уявлення. Меса служилася для умилостивлення Бога-Отця, Якому людина своїм первородним гріхом завдала невідкупну образу. Природа людини до невпізнання пошкоджувалася гріхом, після чого не грішити вона вже не могла. Ісус Христос брав на себе гріхи людства і ставав необхідною для прощення людини Жертвою. Центральною подією меси ставав не Великдень (вечеря Великого четверга і Воскресіння Христове), а Страсна п'ятниця. Літургія переставала осмислюватися як з'єднання в Церкву і преображення в Дусі. По суті, це було повернення до дохристиянських уявлень про жертвопринесення. У результаті виникло також уявлення про те, що число мес має принципове значення для людини у відкупленні її гріхів. Святим велике число вже було не потрібно - і у них з'являлися «надзаслуги», якими Рим в решті-решт почав торгувати, продаючи грішникам індульгенції - компенсацію недостатніх заслуг для спокутування минулих і майбутніх гріхів. Така компенсація було необхідна тим, хто хоче уникнути «чистилища», куди, згідно оформлениого в XIII столітті вчення, потрапляла душа, яка розкаялася у гріхах, але не мала перед Богом відповідних заслуг.

Первородний гріх розглядався на Заході не як неміч, ослаблення людської природи, а як її мутація, невід'ємна властивість впалої людини. На підґрунті такого вчення про первородний гріх вже в Середні віки на Заході виникло (а в XIX столітті отримало на Заході силу догмата) уявлення про те, що Пресвята Богородиця не мала на Собі цього гріха, бо інакше Вона не могла б не передати його Своєму Синові . Так складався догмат про «непорочне зачаття Діви Марії». Іншими словами, Її Різдво проголошувалося більш чудесним, ніж Різдво Христове. Інакшість тіла Христового, його відмінність, відокремленість від нашого, підкреслювалася використанням на месі опрісноків: закваска вважалася символом пошкодженості, гріговності.

Доктрина викуплення зайняла те місце, яке в стародавній Церкві і на православному Сході мало навчання про обоження людини як її головне покликання. Покаяння перестало сприйматися як духовна зміна власного стану, воно стало лише душевним скрушенням над своїми слабостями. Духовне підмінялось душевним. Наголос робився на постійному усвідомленні непереборної провини і емоційному переживанні. Звідси народилася західна практика медитації, в рамках якої було потрібно психологічно і фізіологічно відчути святі Страсті Христові. Ті хто не досягли успіху в психосоматичної еквілібристиці могли обмежитися самобичуванням. Ті хто досягав  успіху могли сподобитися стигматів. Чи варто дивуватися, що  Франциск Ассизький (1182-1226), який отримав їх перед смертю не розумів, у чому ж йому власне потрібно каятися, - він уже не знав за собою ніяких гріхів і, ймовірно, вважав, що досяг повноти святості. Пізніше посіяний ним новий ідеал чуттєвої «безгрішності» дав рясні сходи в католицькій аскезі.

Історичні наслідки 

Найважливішим політичним завданням папського Риму в XI столітті було взяти під контроль збройну силу. З 990-х років клюнійска корпорація активно організовувала «собори примирення» для знаті. За допомогою Клюні для підтримки миру і порядку на Заході розцвітає культ реліквій. У кінцевому рахунку було знайдено найбільш зручне рішення: направити «благородну» кримінальну масу на зовнішнього ворога. Папа Миколай II (1059-1061) оголосив хрестовий похід проти сицилійських арабів. Папа Григорій VII збирався оголосити хрестовий похід на Єрусалим, але боротьба з імператором Генріхом IV відволікла його. Похід відбувся через два десятки років. Папство стверджувало ідеал «священної війни» і формувало образ «справжнього лицаря». У XI-XII століттях з'являється традиція освячення зброї на месі. Духовенство саме також озброювалося і брало активну участь у бойових діях. Створювалися церковні війська, підпорядковані папі і місцевим єпископам.

Однак Рим діяв не тільки страхом і силою. Поява на Заході єдиного центру привела і до створення єдиних політичних «правил гри». В їхню основу було покладено писане право. Вже у другій половині XI століття монастирські конгрегації домагаються вирішення земельних спорів зі світськими магнатами не шляхом насильства, а на основі писаного права. Безумовно, це було вигідно монастирям, тому що саме вони були сховищами документів і оплотом грамотності. Крім того, саме там створювалися численні фальшиві акти, які можна було використовувати в боротьбі. Однак у результаті до кінця століття з'явилася традиція записувати звичаї і фіксувати повинності, відродився інтерес до римського права, почався розвиток освіти серед світських осіб і відбувалося швидке зростання числа вчителів. У 1087 році для вивчення законів імператора Юстиніана був створений перший в Західній Європі Болонський університет. У XII столітті на Заході почався бурхливий розвиток юриспруденції. Поняття закону ставало найважливішим поняттям західної цивілізації.

Як вже говорилося, саме юридична наука з часів Ансельма говорила про людську душу. Однак де закон, там і обов'язок, а де обов'язок, там незмінно заговорять і про права. У 1119 році Клюні уклало з французьким королем договір, який передбачав взаємні зобов'язання сторін. З цього часу на подібних умовах у Франції починають укладатися й договори сеньйорів і їх васалів. По суті це і означало оформлення класичного західноєвропейського феодалізму - корпоративного суспільства, побудованого на основі особистих взаємних зобов'язань. Тоді ж, в XII столітті, Флоренція в інтересах папського Риму почала здійснювати перші великі лихварські операції. Саме тут в наступні два століття зародилися капіталістичні відносини.

Раціоналізм, введений Римом в XI столітті в релігійний догмат, неминуче випливає з нього юридизм (законництво), що породив, в свою чергу, індивідуалізм і поняття про приватну власність - саме вони стали основними принципами подальшого розвитку Західної Європи. Іншими словами, Захід як унікальне і відокремлений явище народився разом з Філіокве. У свій час апостол Павло перестерігав галатів, чиї предки прийшли в Малу Азію з Європи: «Це одне хочу знати від вас: чи ви прийняли Духа ділами Закону, чи із проповіді про віру? .. Що ж Закон? Він був даний з причини переступів, аж поки прийде Насіння, якому обітниця дана була; він учинений був Анголами рукою посередника.... Отож, чи ж Закон проти Божих обітниць? Зовсім ні! Якби бо був даний Закон, щоб він міг оживляти, то праведність справді була б від Закону! Та все зачинило Писання під гріх, щоб віруючим була дана обітниця з віри в Ісуса Христа. Але поки прийшла віра, під Законом стережено нас, замкнених до приходу віри, що мала об'явитись. Тому то Закон виховником був до Христа, щоб нам виправдатися вірою. А як віра прийшла, то вже ми не під виховником. Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса! Бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися!»(Гал. 3: 2, 19, 21-27). У ті ж роки, коли в Римі перемогла клюнійска традиція, що ставила закон понад дари Духа Святого, митрополит всієї Русі Іларіон виголосив у Києві своє «Слово про закон і благодать». Осмислюючи слова апостола язичників, святитель говорив: «Так, іудеї тінню і законом виправдовувалися, але не спасалися, християни ж істиною і благодаттю не виправдовуються, а спасаються. Бо в іудеїв - виправдання, у християн же - спасіння ».

9-й член Нікео-Царгородського символу віри говорить: «Вірую ... в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Римська Церква стверджувала свою єдність через створення жорсткої централізованої структури, нової догматики та ідеології, проклинаючи і заперечуючи всіх, хто не визнає влади Риму. Вже в 1054 році Константинопольський патріарх був відлучений папою від імені всієї Церкви за невизнання Філіокве. Святість, тобто непомильність, тепер переносилася з Церкви на папу. Церква Апостольська перетворювалася на Церкву Петрову, точніше в Церкву «наступника князя апостолів». Відтепер справжнім християнином, на думку Риму, був тільки той, хто був у єдності з папою. Саме він, а не Дух Святий, ставав мірилом кафоличності. Так зароджувалася нова еклезіологічна єресь. Її можна було б назвати клюнійскою - за місцем появи - або григоріанською - по імені папи Григорія VII

Соборна - значить Кафолична, Вселенська, яка охоплює всіх. Аж до XVI століття Римська Церква зазвичай іменувала себе саме Римської і тільки в боротьбі з протестантами воліла використовувати ім'я Кафоличної (Католицької). Чи ж заслуговує вона цього?

 Федір Гайда

Про автора: Федір Гайда - Кандидат історичних наук, доцент історичного факультету МДУ ім.М.В.Ломоносова. Лауреат першої премії фонду пам'яті митрополита Макарія (Булгакова) в номінації «Історія Росії» за 2005 рік. Сфера наукових інтересів - політична історія Росії початку ХХ століття; російський лібералізм; влада і суспільство в революційну епоху; Церква і революція. Закінчив з відзнакою Історичний факультет МГУ (1998). У 2001 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Питання про владу в постановці російської ліберальної опозиції (1914 - весна 1917 р.)» (науковий керівник - проф. Л.Г.Захарова).

 Джерело: Православие.ru

Переклад: Православний Оглядач

Чи змінився католицизм?

Європейське Просвітництво і Православна Церква

Чи можуть допомогти нам індульгенції (відпусти)?

Сім православних римських пап

Чому саме Православ’я є істинною вірою?

Безглуздо чекати світла з того боку, де сонце заходить

Чому Православна Церква не святкує Непорочне зачаття Діви Марії

Чи можна молитися разом з католиками або протестантами?