Релігійні чинники народження Козацької України

Сергій Шумило

Джерело: Релігія в Україні

 

У середньовічній Європі інколи межі приналежності тих чи інших племен до того чи іншого народу визначались межами поширення тої чи іншої помісної церковної юрисдикції на певні терени. Саме так було, зокрема, на Русі, де всі племена (незалежно від етнічного походження) після навернення до християнства і введення їх до юрисдикції Руської Церкви починали вважатися приналежними до руської народності.

Як справедливо зауважує з цього приводу проф. В.Ричка, «у другій половині ХІІІ-ХІV ст. зберігалася конфесійна єдність всієї території Київської Русі, що живила у масовій свідомості уявлення про неї як про єдине етноконфесійне й політичне утворення» [Ричка В. «Київ – другий Єрусалим» (з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі). – К.: Інститут історії України НАНУ, 2005. – С.216].

Водночас, саме цей вплив меж церковної юрисдикції з часом призвів до народження двох різних і одночасно споріднених народів – українського та російського. Початком такого розділення у до того духовно єдиному народі став розкол у Руській Церкві в XV ст. на дві окремі митрополії – Київську і Московську.

Розкол у Руській Церкві стався в результаті прийняття митрополитом-греком Ісидором, слідом за Константинополем, Флорентійської унії з католицьким Римом 1439 р. До того часу землі як Києво-Литовської Русі, так і Московської Русі, були об’єднані під омофором єдиного Митрополита Київського і всея Русі. Одиничні, локальні випадки обрання окремих митрополитів у Литві чи Московії глобально на ситуацію не впливали. Ситуація кардинально змінилася після подій Флорентійської унії.

Прийняття унії митр. Ісидором викликало на Русі велику смуту. Північна (московська) частина Руської Церкви не визнала унії і проголосила про відокремлення (автокефалію) від уніатського Константинополя, тоді як києво-литовська частина Руської Церкви деякий час (з певними перервами) продовжувала залишатись у підпорядкуванні уніатських патріархів Константинополя.

За таких обставин у Москві утвердилась окрема від Константинополя митрополія. Першим її предстоятелем був свят. Іона, який певний час іще продовжував об’єднувати православні єпархії обох частин Русі (Київської і Московської). Він був останнім первосвятителем на Півночі, який зберігав за собою титул «митрополита Київського і всея Русі», і ці повноваження за ним були згодом визнані антиуніатським православним патріархом Константинопольським Геннадієм Схоларієм. Проте наступники свят. Іони (митр. Феодосій та інші) вже офіційно титулували себе лише «митрополитами Московськими» та категорично відмовились отримувати канонічне затвердження навіть від антиуніатських православних Константинопольських патріархів.

Одночасно, невдовзі після прийняття унії, Візантія впала під тиском османських орд, а Константинополь став столицею магометанської Османської імперії. Москва, яка на той час виявилась єдиним незалежним православним політичним центром, починає дивитись на себе як на “Третій Рим” і центр Східного Православ’я, оскільки і Константинополь, і Київ були у полоні «невірних», до того ж прийняли унію з Римом. Проте, поза увагою зостається той факт, що імперсько-ідеологічне самоствердження Москви та ідея «Третього Риму» були породжені навіть не Москвою, а саме католицьким «першим» Римом, ідеологами Флорентійської унії. Швидше за все, якби не унійні авантюри латинян і греків, подібного самоствердження в Північній Русі могло і не статись. І хід історії міг піти зовсім іншим шляхом. Проте сталось так, як сталось. Аби прибрати під свою залежність Москву, саме папа Павло ІІ та його наступник Сикст ІV ініціювали династичне одруження московського князя Іоана ІІІ з племінницею двох останніх візантійських імператорів – уніаткою Софією (Зоєю) Палеолог, помовка якої була урочисто здійснена у Римі. Разом з порфірородною дружиною до Північної Русі був перевезений і символ Візантійської імперії – двоголовий орел, який відтепер стає офіційним гербом Московського князівства. За задумом Риму, ця акція мала сприяти утвердженню унії в Північній Русі, а звідти – і в Києво-Литовській Русі. Але переїхавши до Москви, Софія Палеолог, передавши московському князю всі символи спадковості візантійської династії та імператорської влади, одночасно зреклася унії і прийняла Православіє.

На цей час Флорентійська унія, не маючи підтримки ані серед греків, ані в обох частинах Русі, вже фактично припинила своє існування. Династичні акції Риму на Москві були останніми спробами реанімувати мертвонароджену унію.

Як і митр. Ісидор, уніатський патріарх Константинопольський змушений був проживати не за місцем своєї кафедри, а в Римі. В самому ж Константинополі новий патріарх Геннадій Схоларій не лише скасував унію з Римом, але й піддав її анафемі. Слідом за ним і Київська Митрополія (яка була залежна від Константинополя) 1465-67 рр. також остаточно зреклася Флорентійської унії, не дивлячись на перешкоди і тиск з боку польсько-литовської католицької влади. Проте Московська Митрополія вже більше не повернулася до складу Києво-Руської Митрополії, ставши автокефальною і почавши свій окремий, самоізольований поступ поза впливами київської традиції. Яскравим прикладом такого розриву був арешт на Москві в 1482 р. поставленого православним Константинопольським патріархом антиуніатського митрополита Спиридона Київського, який намагався відновити єдність обох частин Руської Церкви та повернути їх під омофор православного Константинопольського патріархату. Арештований за посягання на московську автокефалію, цей антиуніатський київський святитель провів у московському полоні близько 20 років, де і помер на 92 році життя в 1503 р., залишивши по собі неоціненну літературну і богословську спадщину.

З цього часу в Руській Церкві остаточно оформлюється окреме існування митрополії Київської (Мало-Руської, підпорядкованої Костянтинопольському патріархату) і Московської (велико-руської, автокефальної), яка через 100 років отримала статус “руського патріархату”. Окремий поступ розвитку церковного життя обох частин колись єдиної Київської Русі помітно вплинув і на формування окремих народів в межах цих двох незалежних одна від одної православних юрисдикцій.

Отже, цілковитий розрив з Константинополем спричинював остаточний розподіл до того єдиної Руської Церкви на дві окремі частини. А оскільки, як ми відзначали вище, єдність давньоруського народу визначалась в межах саме Руської Церкви і Церквою, то цей факт зумовлював і початок формування двох різних гілок колись єдиного давньоруського народу. За цих умов північно-східна Велика Русь духовно починає орієнтуватись сама на себе, а південно-західна Мала Русь, за старою київською традицією, на Константинополь. Це спричинює духовний розрив на Русі, який поступово вилився і в культурно-національний.

З цього ж часу (з метою виокремлення і уникнення плутанини) за києворуськими землями остаточно утверджується використовуваний візантійськими імператорами і патріархами ще з часів монголо-татарської навали термін “Малая Русь” (тобто центральна, внутрішня, в сенсі “малая батьківщина”), тоді як за північно-руськими землями поступово починає закріплюватись також запроваджений греками термін “Великая Русь” (тобто “зовнішня”, як “велика околиця” центральної, “малої батьківщини”). Саме в такому, суто географічному сенсі в тодішній давньоруській та інших мовах розумілись слова “мала” й “велика” щодо країн і їх земель. Більше того, подібний поділ використовувався поодиноко ще від самого світанку Київської Русі: візантійській імператор Багрянородний в одному з своїх документів поділяє Русь на “внутрішню” (центральну: Київщина, Чернігівщина, Переяславщина), і “зовнішню” (західні та північно-східні околишні землі). Подібних поділів у добу середньовіччя знали й інші країни. Так, скажімо, термін “Мalopolska” – тоді ж використовується щодо історичних центрально-польських земель в басейні верхньої і середньої течії Вісли, а термін “Wielkopolska” – щодо польських земель в басейні рр. Варта і Нотец. Так само у Візантії “Малою Грецією” називалися власне землі історичної Еллади, тоді як під терміном “Велика Греція” розумілися терени (метрополії) Візантійської імперії. Знівелювання й перекручення самого значення цих термінів відбулось вже значно пізніше, в ХVIII-ХІХ стт., а остаточно в ХХ ст. через поширення революційних, безбожно-антиклерікальних та антимонархічно-республіканських ідей, зокрема й націоналізму, коли відбувалось формування буржуазних націй. “Нація” та її “інтереси” почали ставитись вище, а то й протипоставлятись Богу, Церкві і традиційній християнсько-монархічній державності, заступивши тим традиційні християнські цінності та виплеканий ними староєвропейський консерватизм. На цьому ґрунті в Європі постають буржуазні націоналістично-шовіністичні ідеї “великих націй”, ідеї “Великої Німеччини”, “Великої Франції” тощо. Під їх впливом і у нас в ХІХ-ХХ вв. поступово в свідомості нової буржуазії та інтелігенції історичні самоназви “Малая Русь” і “Великая Русь” починають викривлятись, втрачаючи своє первісне географічне значення. Тепер термін “велика” – помилково стає синонімом величі, першості і зверхності (т.зв. “старшого брату”), а термін “мала” – синонімом маловартісності, другорядності і неповноцінності (т.зв. “меншого брату”), часто навіть вбираючи в себе образливого, принизливо-насмішливого значення на рівні з “хохлом”. Подібне знівелювання початкового значення імен, нерозуміння і викривлення їх в добу формування буржуазних націй та революцій спричинило поступову заміну історичної самоназви країни “Малая Русь” на побутуючу на Слобожанщині назву “У-країна” (в сенсі “Козацька Країна”, “Край”).

Термін “Україна” у політичному тлумаченні з’явився у Речі Посполитій. Під ним Варшава розуміла прикордонні з Великим степом землі, заселені вольним людом – козаками. Це вольне населення прикордоння, яке складалося переважно з біглого руського люду, у Варшаві почасти називали “українцями”, українним людом. Опираючись на козацтво (українство) в охороні прикордоння (україн) Речі Посполитої від набігів татар, королівська влада виокремила його в окремий становий прошарок, якому були надані відповідні привілеї. Таким чином “Україна” поступово виростала з “Малою Руссю” (Київщиною, Чернігівщиною, Переяславщиною, Волинню, Галичиною). Причому термін “Україна” у ті часи іще не стосувався цих давньоруських земель, але відносився виключно до степового прикордоння, де й зародилася козацька вольниця – Запорізька Січ.

З часом козацтво переросло рівень звичайного вольного, українного люду, який у якості наймитів охороняв прикордоння Речі Посполитої. З часів Берестейської унії козацтво все більше стає тою культурно-політичною силою, яка постає на захисті давніх звичаїв та віри києворуської народності, в обороні їх від зазіхань чужих польсько-католицьких впливів. Взявши на знамено оборони батьківської православної віри, козацтво поступово отримало в цілому руському народі таку підтримку, що стало його авангардом і провідником. Власне, саме занурення до православної традиції та оборона її послужили причиною підйому козацтва на історичну височінь та зародження цілком нової козацької цивілізації.

Вплив козацтва на подальший культурний і політичний розвиток києворуської народності виявився настільки вирішальним, що коли відбулось Велике повстання козаків під проводом Богдана Хмельницького і козаками було утворено власну гетьмансько-козацьку державу зі столицею у Чигирині, то козацькі терміни “Україна” і “українці” почали поступово поширюватись і на визволені ними терени “Малої Русі”.

Власне, з цього часу і слід відраховувати початок народження нової Козацької Країни (України), становлення якої розпочалося з заміни еліт у києворуському суспільстві.

З виникненням нової козацько-старшинної аристократії, яка замінювала спольщену та покатоличену аристократію староруську, з утворенням Гетьманщини та запровадженням полково-козацького устрою, влада новонародженого козацького суспільства поширилася на землі колишньої Київської Русі, яка так само (як і прикордоння) тепер стала землею козаків, а отже і “Україною”. Відтак нова Козацька Країна (Україна) виросла на теренах колишньої славетної Київської Русі, а термін “У-країна” поступово почав як синонім співіснувати у цих землях разом з історичною самоназвою “Русь”.

«Украсно красна Украіна Малоросійская», «украінниє доми Божиі і столица Києв, також части сіє Малия Руси нашея», - так Б.Хмельницький пише в своїх документах про відроджувану країну.

“Країна Малая Русь”, “Козацька Країна”, “У-країнське Козацтво”, “У-країнство” народжені в боротьбі з унією, за Святе Православіє. По суті, українство було народжене в боротьбі за Православіє і Православієм. Це один з небагатьох прикладів у світовій історії, коли саме релігійна боротьба, власне релігія народжує нову націю. Власне, з післяберестейських подій і починається цілком окрема, самобутня і героїчна історія малоруського, козацько-українського народу. Рубежами, що, з одного боку, трохи не спричинили смерть, а з іншого – прокинули до творчої надактивності і нового народження, були обидві унії (Флорентійська 1439 р. та Берестейська 1596 р.), в героїчній боротьбі з якими наш народ таки вирвався з полону смерті, виправдав і самоствердив своє повноцінне і окреме духовне буття.

Насильницьке запровадження поляками унії, гоніння на Православіє, репресії та утиски з боку польсько-католицької окупаційної влади, не дивлячись на всю трагічність тих подій, в результаті призвели до виведення Малої Русі зі стану тривалого внутрішнього занепаду та розкладання.

Унія виявилась закономірним наслідком довготривалого духовного занепаду в нашому народі. Вона, мов проказа, розколола його на два ворогуючі табори. Але водночас її насильницьке запровадження спричинило до небувалого прокинення народу зі сплячки, його творчої самоконцентрації, самовизначення і активності. До нового сплеску, який згодом спричинив до перевороту всього подальшого ходу історії в цілій Європі.

Напевно, без Берестейської унії і тих трагічних подій, що вона викликала, відродження, самоорганізації та самоствердження українсько-козацького народу не відбулось би. Він і далі творчо і духовно загибав би, аж поки остаточно не став розмовляти польською мовою і ходити до польсько-католицьких костелів.

Запровадження унії – було тією гранню, за якою вже слідувала повна національно-релігійна катастрофа і смерть. Унія вимагала повної світоглядної переорієнтації русичів, зречення самих себе, власних духовних надбань, спадщини, самодостатності, в кінці кінців – зречення власного духовного центру (Києва як “Руського Єрусалиму”) та його святинь, власних духовних ідеалів (Святої Русі), прабатьківських духовних заповітів, а отже і власної, викришталізованої у віках, народженої в хрещенській купелі кн. Оскольда, кн. Ольги та кн. Володимира Великого києворуської православної народності. Вона вимагала переорієнтації на новий, чужий і не властивий її православному духу центр – Рим. Все це загрожувало цілковитим виродженням києворуської народності як такої, що, певною мірою, трохи не почалось, коли наш народ під гнітом загарбників почав ледь не вичерпуватись духовно і втрачати сили до опору, самоорганізації і самоствердження. Ще трохи, і наші пращури остаточно перетворились би на “східних поляків” та “католиків східного обряду”, а потім лише треба була б ще одна унія, аби офіційно їх визнати “повноцінними католиками”. Реалізація цих польських планів “на знищення Русі” означала б остаточну й безповоротну загибель києворуської цивілізації.

У цій ситуації потрібні були час, довготривалі митарювання по пустелі, неймовірні страждання й втрати, так би мовити визрівання, аби згодом таки зірвати терпець, пробудити в собі майже приспаний, притлумлений і задавлений києворуський волелюбний дух. Дух повстання, героїзму, боротьби і самопожертви, в яких наші предки, вийшовши з затяжної депресії, таки відстояли й ствердили своє право на місце під Небом, заново звернувши власні погляди до свого історичного, прабатьківського духовного центру – Києва, Єрусалима Святої Русі. Для цього життєво необхідне було якесь національно-духовне потрясіння, катастрофа, розрив. Що і було спровоковано польсько-католицькими загарбниками у формі нав’язаної силоміць унії. Бажаючи остаточно знищити києворуську православну народність і духовність, поляки на свою голову збудили бурю, що згодом стерла з поверхні і саму Річ Посполиту. В тій небаченій до того довготривалій і саможертовній боротьбі проти асиміляції, опольщення та окатоличення наші пращури не тільки відстояли свою свободу і православну віру, але й остаточно самоствердились як окремий народ – козацько-український, малоруський (тобто “центрально-руський”, “києворуський”).

Сьогодні Україна так само, як і 300-400 років тому, знову переживає добу духовно-цивілізаційних розривів і катастроф. А отже слідом за ними має шанс і на нове духовне пробудження. Як і кілька сот років тому, таке духовне, культурне і політичне пробудження зосереджується в нашому віковічному, хоча і приспаному, волелюбному козацькому дусі, у нашій споконвічній православній духовності і вірі.

Сергій Шумило

Джерело: religion.in.ua

Україна потребує повернення Хреста