Про з’єднання Православної та Католицької Церков, яке готується Ватиканом

Про автора: Архімандрит Георгій (Капсаніс) – один із найбільших сучасних грецьких богословів, авторитетний церковний діяч. На російську мову перекладені його роботи: «Пастирське служіння по священними канонами» (М., 2006), «Обоження як сенс людського життя» (Вид. Володимирської єпархії, 2002).

Прояв дружнього ставлення деяких кіл всередині Православної Церкви до Римського папи викликало б менше заклопотаності у великої кількості небайдужих православних людей, якби були помітні якісь зміни в політиці Ватикану.

Однак унія все більше набирає обертів, першість і непомильність папи декларуються з усякого приводу і без, а ватиканська дипломатія робить все можливе, щоб сприяти об'єднанню з православними на основі рішень Флорентійського і II Ватиканського Соборів, які закликали православних братів - «схизматиків» повернуться в лоно «істинної» папської Церкви. 

Папізм, який враховує не тільки рішення семи Вселенських Соборів єдиної Церкви до схизми, але, перш за все, яки є пов'язаним постановами чотирнадцяти власних «вселенських» Соборів, не може шукати іншого шляху до об'єднання з православними, крім їх «повернення».

Так, у рішеннях II Ватиканського Собору, незважаючи на деякі незначні кроки Ватикану в бік православних, догмати про першість і непомльність папи анітрохи не обмежуються і не замовчуються, але, навпаки, їм надається ще велика значущість у порівнянні з рішеннями I Ватиканського Собору. 

«II Ватиканський Собор не забув додати ще більший авторитет положенню папи, причому до такої міри, що деякі його захоплені шанувальники на Соборі давали зрозуміти, що головою Церкви є вже не Христос, а Петро, ​​а через нього і Папа» [1].

Що ж стосується зміни поглядів Римо-Католицької Церкви, то слід мати на увазі, що «йдеться про зміну зовнішньої політики і громадського образу Римської Церкви, а не про внутрішню реформу її віровчення» [2]. 

Самі римські папи час від часу підтверджують непохитну рішучість папізму відстоювати свої догмати. Так, папа Павло VI у своїй першій після обрання енцикліці «Ecclesi amsuam» (від 6 серпня 1965 р.) заявив: «Помиляються ті, хто думає, що ми відмовляємося від своїх привілеїв, даних нам апостолом Петром» [3].

І папа Іван Павло II в енцикліці «Lumen Orientalis» (від 25 березня 1995 р.) стверджує те ж: «Кожне обговорення можливості об'єднання Церков передбачає беззастережне визнання першості папи, яке встановлено Богом, як "вічного", видимого начала і основи єдності» [4].

Так що навряд чи варто плекати ілюзії про можливість досягнення угоди між Римо-Католицькою та Православною Церквами на основі не модернізованої, але апостольської віри, тієї, яку зберегла до цього дня Православна Церква. 

Кожен, хто уважно вивчить стадії, що пройшли відносини православних і римо-католиків, помітить, що у Ватикану є план, який буде поступово здійснюватися, поки не відбудеться «об'єднання». Про план Ватикану здійснити об'єднання православних і католиків професор Іван Карміріс писав: «Папа Павло VI і близькі йому католицькі богослови виробили добре продуману широку програму римоцентричного екуменізму, близького латинській еклезіології» [5].

Митрополит Перістеріонський Хризостом уточнює, про яке об'єднання йде мова: «Брати-католики прямо або побічно дають зрозуміти, що Православна Церква може об'єднатися з Римо-Католицької за допомогою консолідації, подібної і паралельної тим процесам, які існують між нею та уніатами» [6].

Відомий грецький богослов отець Іоан Романідіс розповідав про довірчу бесіду з католицьким єпископом, який повідав йому план Ватикану, відповідно до якого об'єднання Церков відбудеться не зверху (тобто не через єпископів, богословів і діалоги між ними), а знизу - за допомогою так званого народного екуменізму. 

Для реалізації римоцентричного плану об'єднання вже зроблені наступні кроки. 

1. Зняття анафем 1054 року, але не відмова від спірних догматичних позицій. 

2. Обмін візитами церковної ієрархії і принесення в дар Ватиканом святих мощей та ікон. Таким чином створюється враження, що Ватикан дружньо налаштований до Православ'я. 

3. Початок богословського діалогу. Його мета - взаємне визнання таїнств, священства і апостольського спадкоємства, в кінцевому підсумку визнання Церков як «сестер». 

4. Незважаючи на припинення міжцерковного діалогу в зв'язку з уніатською проблемою (Балтімор, 2000 р.), він був відновлений без вирішення проблеми унії. (Більше того, уніати брали участь в діалозі з православними як повноцінні учасники переговорного процесу.) Очевидно, що, хоча унія як метод об'єднання на словах і засуджується, на ділі вона нав'язується католиками як єдиний шлях до єдності (відповідно до рішень II Ватиканського Собору) . 

Папа, Бенедикт XVI, у посланні до уніатського архієпископу України Любомира Гузара вітав боротьбу уніатів за збереження своєї своєрідності і незалежності: «У греко-католицької церкви, що знаходиться в повноцінному спілкуванні з спадкоємцем апостола Петра, подвійне завдання, що складається в збереженні східної традиції в рамках Католицької Церкви та сприянні зближенню двох традицій, засвідчуючи, що вони не тільки близькі, а й становлять глибоку єдність у своєму різноманітті»[7].

У Ефесі той же папа знову виступив на підтримку унії, «яка, на його думку, є кращим шляхом до єдності Церкви» [8]. 

Та обставина, що папізм заснував уніатські «церкви» на канонічній території всіх стародавніх Церков Сходу, свідчить про збереження курсу на унію як на спосіб і еталон «об'єднання» і «повернення» православних та інших християн Сходу в лоно Риму. 

5. Вироблення, демонстрація та підтримка нових теорій, відповідно до яких догмати про Filioque, першість і непомильність папи трактуються римо-католиками таким чином, що стають «прийнятними» для православних [9].

Близько 40 років тому я брав участь у зборах православних богословів Афін. На цю зустріч був запрошений і відомий клірик Римо-Католицької Церкви П'єр Дібров. Тоді він сказав нам: «Ми сформулюємо догмат про першість папи таким чином, що ви його приймете».

Я наголосив, що має значення не формулювання, а суть. Ми ніколи не приймемо догмат про першість в тому сенсі, в якому його має на увазі папа Римський. 

6. Проведення спільних православно-католицьких богословських конференцій, які пропагують нібито православну духовність і які б насаджували ідею прагнення єдності, незважаючи на всі догматичні розбіжності. 

До цих пір більшість православних богословів виходило з того, що між Православ'ям та Католицизмом лежать певні догматичні протиріччя, без вирішення яких жодного об'єднання бути не може. Тепер же і деякі православні заговорили про те, що у нас єдина віра, єдина традиція та існують певні передумови, за яких ми зможемо визнати першість папи.

Тут хотілося б, перш за все, підкреслити: Православна Церква ніколи не визнавала, що після схизми у православних і католиків залишилася єдина віра і єдина традиція.

Свідчать про це великі ієрархи та богоносні отці, такі як святий Григорій Палама, святий Марк Ефеський, святий Мелетій Пігас, преподобний Никодим Святогорець, святий Нектарій Егінський, Досифей Єрусалимський і багато-багато інших ( в Росії, це святителі Ігнатій Брянчанінов, Феофан Затворник, Іоан Кронштадський та багато інших, - ПО).

Свідчать про це соборні рішення православних патріархів в 1848, 1868, 1895 роках.

Та й прості православні люди, незважаючи на труднощі турецького панування і систематичну латинську пропаганду, а також тиск, який час від часу чиниться унією, не змінили свою віру, а залишилися вірними догматам своєї Церкви. 

Підготовлюване об'єднання, яке ось вже кілька десятиліть ретельно опрацьовується Ватиканом, не буде прийнято більшістю православних, та лише призведе до розколу, оскільки в основу цього об'єднання передбачається покласти не вирішення догматичних розбіжностей, не відмову католиків від єретичних догматів (Filioque, першість папи, тварну благодать... чистилище, Непорочне зачаття Lіви Марії, індульгенції, пристрасна латинська лжедуховність і т.д.), а їх нове трактування. 

Звичайно, наше суспільство, одурманене ідеями глобалізації і «нового світового порядку», не має, на жаль, духовної чутливості тих православних, які не прийняли колись Флорентійської унії. Але й сьогодні достатньо свідомих православних, які протистоятимуть будь-якій спробі об'єднання, яке здійснюють не на основі істини, збереженої у Православ'ї. 

Занепокоєння, яке у багатьох православних викликають події останніх років, доводить, що православна самосвідомість як і раніше жива. Так що тим, хто сьогодні прагне до об'єднання, варто задуматися: чи не доб'ються вони, замість подолання розбіжностей, розколу єдиної православної пастви.

Митрополит Патріарху Варфоломію: Ви зайшли далеко… Прислухайтеся і схаменіться!

[1] Καρμίρη Ι. Ορθοδοξία και Ρωμαιοκαθολικισμός. Αθήναι, 1964. Τ. Ι. Σ. 25. 

[2] Καρμίρη Ι. Указ. соч. Τ. ΙΙ. Σ. 170.

[3] Ενθ’ ανωτ. Σ. 171.

[4] Παναγόπουλου Ι. Το Βατικανό και η Ένωση των Χριστιανικών Εκκλησιών. Εφημ. Καθημερινη. 30/7/1995.

[5] Καρμίρη Ι. Указ. соч. Τ. ΙΙ. Σ. 170.

[6] Χρυσοστόμου-Γεράσιμου (Ζαφείρη), μητροπολιτου Περιστερίου. Ορθοδοξία και Ρωμαιοκαθολικισμός. Ο αρξάμενος Θεολογικός Διάλογος. Γεγονότα και σκέψεις // Θεολογία. Τ. 53 (1982). Σ. 77.

[7] Καθολική. Φ. 3046/ 18-4-2006.

[8] Ορθόδοξος Τύπος. 8/12/2006.

[9] См.: Γεωργίου (Καψάνη), αρχιμ. Καινοφανείς θεολογικές απόψεις εν όψει των διαλόγων // Παρακαταθίκη. Τ. 43/2005; Δημητρίου (Γρηγοριάτου), ιερομ. Η Ρωμαιοκαθολική Clarification (Διασάφησις) επαναβεβαιώνει το Filioque // Παρακαταθίκη. Τ. 52/2007.

Переклад з грецької Афанасія Зоітакіса спеціально для «Православія.Ру»

Переклад українською: Православний Оглядач