Православний оглядач блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Матвія 5:9)
  • Києво-Печерська Лавра
  • Церква святого апостола Андрія у Львові
  • Козацькі могили під Берестечком
  • Свт. Іоан Златоуст звершує Божественну літургію

``Липківщина`` і перешкоди для визнання (та об`єднання) українських Церков

Архієпископ Іларіон (Огієнко)

Скрізь чуємо тривожливі запити: чому Українські Церкви не поєднаються? Скрізь бачимо ніби гаряче бажання: нехай наші Церкви поєднаються!

Але ці запити чуємо головно серед вірних, — серед Духовенства підіймаються вони мало. І всі ці за­пити й побажання позостаються го­лосом вопіющого в пустині, — Церк­ви не єднаються, навпаки, церковний хаос усе побільшується. Які ж тому причини, які перешкоди поєднати­ся? Перешкод цих не мало.

Митрополит Іларіон (Огієнко)

Митрополит Іларіон (Огієнко)

Першою й найголовнішою переш­кодою вважаємо те, що наші сучас­ні Українські Церкви мало дбають про чистоту Православія. Правильніше — загуби­ли міру цієї чистоти. Наша Церква за все своє тисячелітнє життя першою своєю ознакою завжди мала — чистоту свого Православія. Наша Православна Віра була чиста, як сльоза, була ясна, як кришталь, а тому наша Церква горіла, як ясна зоря, серед усіх інших Церков. Вона ввесь час займа­ла почесне місце в родині Вселенської Православної Церкви. Нас усі шанували, до нас усі приглядалися, бо наші світильники Віри палали яс­ним полум'ям, бувши налиті чистою оливою. Це було...

Православіє з Київщини рано було занесене й до Півночі, і незабаром воно почало там буйно розвиватися. Приєднання Київської Митрополії до Московської 1686-го ро­ку на ідеологію нашої Церкви поваж­но не вплинуло. До кінця ХVIII-го ст. Російська Церква взагалі жод­ного впливу на Церкву Київську не ма­ла, не мала його й далі. Був вплив адміністраційний, але не було впли­ву ідеологічного. Усі українські Ду­ховні Школи, Духовні Семінарії й Київська Духовна Академія національно найвиразні­ше відрізнялися від таких же шкіл російських, — у своїй більшості вони продовжували дух стародавніх київських шкіл.

Київ­ська Духовна Академія аж до року свого насильного упадку в 1919-м ро­ці духово й ідеологічно завжди виділялася, і дух цей був старокиївський. Ось тому й по 1686 році, по адміністраційному приєднанні Київської Церк­ви до Московської, головна ознака наша — чистота Православія не по­гасла, але палала так само, як і в давнину. І як і в давнину, до нас, до нашої Київської Духов­ної Академії й далі безпереривно приїздили студенти на науку зо всьо­го світу, а особливо зо світу слов'ян­ського, — болгари і серби, румуни, грузини, греки й ін. (под. роман Ів. Нечуя-Левицького "Хмари"). Наша Церква й далі світила на ввесь православний світ, і жодні перешкоди не могли ніколи затемнити нам наше церковне світло.

Отож, треба рішучо ствердити, що чистота Православія — найперша оз­нака Київської Церкви за всі віки її життя. Чистота Православія — це наша українська віковічна традиція, яка глибоко ввійшла в плоть і кров нашу. Відійміть цю традицію від українського народу — і він перестане бути українським, бо загубить саму душу свою, своє духове обличчя.

Чистота Православія виявляється в дотриманні основ його: Святого Письма, Святих Догматів, Священ­них Канонів і Церковного Передання. На зовні це виявляється головно в дотриманні всіх постанов семи Все­ленських Соборів, цебто в виконанні всіх Священних Канонів. І Київська Церква за всі віки свого довгого жит­тя завжди ретельно додержувалась Священних Канонів. І це у нас во­ни перше появилися на Сході в численних рукописних збірниках, т. зв. Номоканони або Кормчі, це у нас вони вперше були й видруковані. Це у нас появилася система нашої Віри, т. зв. "Ісповідання Віри" 1640 р. Ознакою українського народу з дав­ніх часів було — пильне дотримання всіх Канонів, глибока вірність постановам семи Вселенських Соборів.

Але прийшла Революція 1917-го року, і зашаліла по всьому Сході. Соціялістичний шал охопив увесь Схід, у тому числі й Україну. Прокинувся віковіч­ний український дух руїни, дух ла­мання всіх основ життя. Гору над життям захопили соціялісти, всякі ліві, а вони завжди проповідували безбожжя, завжди виступали проти Церкви, особ­ливо проти Духовенства. Розсудливі голоси мусіли були поховатися, го­ру взяли крикуни та руїнники, всякі демагоги.


 Родоначальник УАПЦ 1921 р. Василь Липківський

 Родоначальник УАПЦ 1921 р. Василь Липківський

Оці крикуни та руїнники відразу заходилися й біля нашої Церкви й відразу захопили її в свої руки. Скрізь потворилися т. зв. “Церковні Ради”, бо всі тоді захворіли на радофільство. Комуністи й більшовики чистої води, хоч українці з походжен­ня, зручно вперлися до цих "Цер­ковних" Рад, і при їх допомозі ста­ли розкладати Церкву в Її основах. Це вони перші голосно закричали: Геть з Канонами! Творімо свої Кано­ни! Це вони перші крикнули: Геть з Єпископатом! Вся влада в Церкві — Церковним Радам! Народоправство!

І натворили... Духовенство було за­лякане, безголосе, голодне, — і його потягли за собою крикуни з Церков­них Рад. Голосно скрізь кричали: оновити Церкву, Церква застаріла, геть з Канонами! Свідоме правдиве духо­венство змушене було мовчати, а ма­лодушне пішло за крикунами.

І трапилась трагедія 1921 року, — утворення УАПЦ. Церква цілком бу­ла захоплена в крайні ліві руки, яки­ми верховодили більшовики, свої й чужі. І в атмосфері соціалістичного чаду повстала УАПЦ, — Українська Автокефальна православна церква. Ця церква рішуче порвала і з тради­ційною многовіковою Київською Церквою, і з многовіковою українсь­кою традицією чистоти Православія. Вона, небувалий новотвір, рішуче порвала з самою душею Православія — з Канонами семи Вселенських Со­борів, і натворили "канонів" своїх. Наша многовікова церковна іде­ологія була грубо потоптана. Негра­мотні крикуни й демагоги назвали це "Відродженням Української Церк­ви", тоді як це був повний розрив з традиційною віковою старокиївською Церквою українського народу. Бо відродження — це відновлення того, що було, а такого, чо­го натворено в 1921 році ніколи в Українській Церкві за всі віки її не було.

Недоля хотіла, щоб на чолі церков­ного руху став у Києві Протоєрей Василь Липківський, церковний ре­волюціонер чистої води, особа, яка до глибини душі ненавиділа Єписко­пат і постановила вбити "старе Православіє". Його помічником став Во­лодимир Чехівський, загорілий соціял-демократ, який поза своїм соціялізмом світу не бачив. Це ж ні для кого не тайна, що В. Липківсь­кий так сильно пішов наліво в церковних справах, що навіть сама УАПЦ змушена була 24 жовтня 1927 р. замінити його Миколаєм Борецьким. В Канаді це багатьом відомо, що ще й року 1935 -го В. Липківський намагався вис­вятити Єпископа для Канади... листовно, через пошту...

І закрутилась церковна революція. І вдове Духовенство поженилося, появився жонатий Єпископат, Єпископів "висвятив" народ... На чолі Церкви стала світська “Церковна Рада”, як зверхній орган її... Митрополиту й Єпис­копам відняли віковічні титули, заз­начили їхні обов'язки (Канони УАПЦ §37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду... Священні Канони Вселенських Соборів поламали, ство­рили свої нові... Товаришу голові Церковної Ради наказали ("Ухвали", VII): "Скликати в м. Києві на 22 трав­ня 1922 р. підготовчу нараду з пред­ставників Автокефальних Православ­них Церков всесвіту" для скликання Вселенського Собору, і подик­тувати свої канони. Взагалі — "дог­нати й перегнати" застарілу буржуазну Вселенську Церкву...

Церкву цю назвали "соборноправною," розуміючи під цим не істори­чне керування Церквою її Соборами, а світське радо-правство. І утворили "канони 1921 року", — гарячий сором для України на віки вічні!

Як жилося Духовенству під цим "соборноправством", див. свідчення самих Митрополитів УАПЦ в "Слові Істини" ч. 26 ст. 18 — 20.

Ознакою Української Церкви видвигнули тільки, українську мову в Богослуженні, а многовікову ідеологію Православної Церкви відкинули й по­топтали. І стався нечуваний дивогляд: досить було кому з Духовенства чи Ієрархії так сяк зліпити яку пару українських слів, щоб це приймали за українське! До Єпископату нерід­ко входили невідповідні особи.

На Волині під Польщею утворило­ся кубло крайніх полонофілів, зо сво­їм органом "Церква й Нарід", вида­ваним на польські гроші, яке підтри­мувало канони УАПЦ, і голосно кричало про це. Польський Уряд добре розумів усю розкладову шкідливість УАПЦ 1921 р. для Православної Церк­ви й для самої України, тому обома руками підтримував волинських розкладових "діячів" (серед яких чільне місце займав депутат польського сейму Скрипник).

Року 1942-го немало з цих волиняків-полонофілів понадягали Єпископські митри, і на всю Україну кричали, що вони — УАПЦ, що вони піддержують ідеї УАПЦ 1921 р., що вони липківці, відновивши разом з останніми УАПЦ. Ко­ли ж вони вибралися з зачадженого терену й пішли в світ, то побачили, що цю УАПЦ ніхто ніде не визнавав за Церкву, і тому почали відгород­жуватися від "липківщини". Але це відгородження було вже запізненим, було неможливе, бо є тисячі свідків, що УАПЦ 1942 р. на початках своїх відкрито заявляла, що вона липківська, що саме липківське духовенство складало в ній основу і задавало тону.

Один з Єпископів цієї УАПЦ в Парижі 1947 р. на публичній Ака­демії прилюдно ствердив це, назива­ючи УАПЦ 1942 р. спадкоємицею Липківського. Так вони стверджують і зараз в усіх своїх офіційних документах. Серед Єпископату нової УАПЦ є чотири Єпископи, що прийняли єпископський сан, бувши жо­наті. Як наслідок відкритих заяв Єпи­скопату нової УАПЦ, що вони про­довжують "Церкву Липківського", а потім стали від цього відрікатися, й повстала 23. X. 1947 р. новіша "УАПЦ-Соборноправна".

І з старого Єпископату у вільному світі позосталися дві особі: Іван Теодорович в Америці та Д-р Іван Чинченко в Україні. Д-р Чинченко, опинившися на еміграції, цілком по­кинув УАПЦ і прийняв канонічну хі­ротонію на священика, а пізніше по­дався до уніятів, і тепер в Католиць­кій Церкві в Канаді допомагає вали­ти Православну Церкву. А Іван Теодорович ще з 1930-го року шукав "досвячення", і оце недавно знайшов йо­го, тим ствердивши, що УАПЦ не бу­ла благодатною.

Усе це надзвичайно сильно вдари­ло по повазі Української Церкви, й її ніхто тепер не визнає, і в кращому разі — ставляться до неї підозріло.

Революція, соціялістична дурійка 1917 — 1925 рр., більшовизм — усе це сильно розклало Українську Цер­кву, і вона ще з 1921 р. рішуче пор­вала з правдивою многовіковою Православною Церквою. Душі української в новій Українській Церкві нема, — її прибила революція.

Липківство, — цебто церковна анархія, церковний революціонізм, — глибоко охопило українські маси, особ­ливо соціялістичну інтелігенцію, охо­пило й наше Духовенство. І хоч з Церкви Липківського на зовні фактично нічо­го й нікого вже не позосталося, але воно чорним вороном літає над на­шою Церквою й до основ розкладає її з середини й донині... І це власне липківство сильно вда­рило по чистоті українського Православія й позбавило слави нашу Цер­кву...

Отак стоїть справа об'єднання Української Церкви. Усі бажають цього поєднання, але мало думають, як і з ким єднатися? Більшість теперішніх Церков — це УАПЦ, старі й нові, що порвали цілком зо стародавньою славною Київською Церквою, Цер­квою Св. Володимира. Власне ці Цер­кви, при допомозі занархізованих політиканів, головно бувш. полонофілів з Волині, Варшави та ін. Місць (Мстислав Скрипник, Полікарп Сікорський, Никанор Абрамович, Ігор Губа та інші), силою захопили Українську Церкву в свої руки, роблять її своїм знаряддям, і цим не допускають Їй стати на прав­диву церковну дорогу. І перешкоджають об'єднанню Церков.

Чи станеться, що всі Украї­нські Церкви таки зрозуміють свої найперші завдання, й помалу виду­жають від революційного чаду, і ста­нуть на ту дорогу, якою йшла Церк­ва Св. Володимира? Церква 1921 р. заявила, що Вірою вона ніби стара (Канони, §1), але Канонами нова, — вона відкинула важливі Св. Канони семи Вселенських Соборів (§ 2). Це була глибока помилка, бо наша Пра­вославна Віра стоїть на чотирьох під­валинах: Св. Письмо, Святі Догмати, Священні Канони й Церковне Передання. Викиньте з цього хоч одну під­валину, скажемо Св. Канони, і Віра перестає бути Православною.

Віра без прийняття Св. Канонів се­ми Вселенських Соборів — це протестанство. Ось тому Вселенська Церква не визнала Київської УАПЦ 1921 р. за православну й косим оком дивиться на УАПЦ нову, що також виводить своє походження від липківства

останній

Символ преємственності: останній "священник" липківського рукоположення Мефодій Андрущенко

урочисто зустрічає главу нововідродженої УАПЦ Іоана Боднарчука,

м. Київ, церква Миколи Притиски, 30 вересня 1990 р.

Оце найголовніша перешкода до визнання та поєднання наших Церков: порушен­ня чистоти Православія. Церкви, що бережуть чистоту Святого Православія, як зіницю ока свого, як душу свою, не можуть єднатися з тими, що відкрито порвали з тією чистотою.

Священні Канони семи Вселенських Соборів, — це душа Православія, і коли всі Українські Церкви це щиро визнають, тоді вони легко поєднаю­ться, бо не буде того, що поділило ці Церкви.

Вернімося до многовікової Київської Церкви, Церкви Св. Володи­мира, Церкви Св. Митрополита Іларіона, Церкви Воїнства київських Святих, з Антонія й Феодосія Печерських починаючи, — і тоді наша Церква негайно стане єдиною!

Одужаймо з соціялістичного чаду, залікуймо розпаношену в нас церков­ну демагогію, усуньмо від своїх церковних справ розкладове політиканство, — і тоді наша Православна Церква ста­не єдиною. Глибоко віримо, що це незабаром настане!

Терпкі слова довелося тут сказати, але ми обов'язані їх сказати, і то сказати голосно. Треба розпізнати недугу, а тоді й ліки знайдуться на неї.

Архієпископ Іларіон (Огієнко)

Часопис “Слово Істини”, Вінніпег, Канада, Ч. 3 (27), січень 1950 р., с. 3-10.


Митрополит Іларіон (Огієнко): Всесвітня трагедія. 500-ліття упадку Візантії

Митрополит Іларіон (Огієнко): Православна церква несла силу в Україну, а унія її розбивала

To Top