Діоклетіан і Сталін: брати-близнюки

Християни IV століття називали конкретне ім'я свого ката - Діоклетіан. Чому в нас сором'язливо кажуть, що Церкву гнала якась "влада", а при згадці Сталіна переводять стрілки на перемогу у війні та індустріалізацію? Після протестів православних Якутії проти встановлення пам'ятника Сталіну, ці питання знову стали актуальними.

За довгу історію християнства Церква вже мала справу з "ефективними менеджерами", які ставали Її гонителями. В останні роки правління римського імператора Діоклетіана, державника, який щиро намагався зробити імперію могутньою і процвітаючою, почалося жорстоке переслідування християн.

До Діоклетіана його молодші сучасники християни, і тим більше, подальша традиція відноситься безкомпромісно.

Ще Лактанцій у своєму творі про смерть гонителів вводить цього римського імператора в похмуре коло безумців, які бажали знищити Церкву. Ось перші рядки VII частини його твору: "Діоклетіан, майстер злодійств і винуватець лих, після того, як сокрушив усе, не зміг утримати руку навіть від Бога".

Негативне ставлення християнина до імператора настільки велике, що він записує Діоклетіанові "в мінус" навіть ті реформи, які багато істориків вважають правильними і рятівними для держави (поділ Римської імперії на кілька частин для зручності керування, введення системи співправителів, підвищення ефективності армії і чиновників) .

На думку Лактанція, гоніння на християн, за яке Діоклетіан нестиме особисту відповідальність перед Богом, перекреслюють всі його досягнення в інших областях. Божевілля правителя, яке стало явним після появи едикту про початок переслідування кліриків і мирян, з точки зору автора тексту про смерть гонителів, виявлялося і раніше у всіх реформах Діоклетіана.

"Святий Себастьян докоряє Діоклетіану". Паоло Веронезе, 1558

Куди більш обережний у своїх оцінках Євсевій Кесарійський - сучасник Костянтина Великого, автор "Церковної історії". У VIII книзі він вказує на час початку гонінь за допомогою імені правителя: "Йшов дев'ятнадцятий рік правління Діоклетіана, коли в місяці дистрі (у римлян це березень), напередодні свята Страстей Господніх, всюди був розвішаний імператорський указ, веліли руйнувати церкви дощенту, а Писання спалювати і оголошував людей, що трималися християнства, позбавленими почесних посад; домашня прислуга позбавлялася свободи".

Перед нами традиційне в античності датування подій по роках правління імператора, але Євсевій чітко говорить про те, що причиною гонінь став "імператорський указ", тобто говорить про особисту відповідальність правителя за те, що відбувалися страшні переслідування.

Чітко пов'язує епоху гонінь з ім'ям Діоклетіана і така важлива частина церковного передання, як Житія святих. Ось уривок з житія святителя Миколая, складеного А.В. Бугаєвським за рукописами IV-Х століть,: "Але завидющеє око диявола не може спокійно дивитися на процвітання благочестя. Ворог роду людського завжди намагається заподіяти шкоду Церкві Христовій. І на цей раз він не залишив її в спокої. Злий демон вселився в царів, які тримали скіпетр Римської імперії, і почалося шалене гоніння на Церкву: всюди були розіслані укази імператорів Діоклетіана і Максиміана, розпорядчі християнам відректися від віри в єдиного Бога".

Ми свідомо вибрали в якості прикладу не мученицький текст, щоб показати поширеність негативної характеристики особистості Діоклетіана в церковному переданні. Цей римський імператор уподібнюється дияволу, а його дії пояснюються за допомогою класичного житійного топосу - мотивування вчинку лиходія втручанням бісів. З точки зору агіографів, а значить і всієї Церкви, Діоклетіан - абсолютний лиходій, подібний до Іуди Іскаріота.

Іншими словами, вже до першої половини IV століття, тобто вже через кілька років після смерті Діоклетіана, християни ставилися до цієї людини негативно. Церква однозначно сприйняла його як гонителя і назавжди пов'язала особистість правителя зі стражданнями мучеників і сповідників. "Краще гонителі, але свої, римські, з легіонами, наукою і танцями, ніж варвари і занепад держави? А Церква як-небудь виживе", - чи був подібний настрій притаманний християнам, які пережили за століття після Міланського едикту і реванш язичництва при Юліані Відступнику , і боротьбу Православ'я з аріанством, і занепад економіки держави, і готів замість римлян на провідних посадах, і жахливе розшарування між багатими і бідними? Прощали вони своїх колишніх катів? Так, але стокгольмський синдрому стосовно до них не відчували.

Свт. Амвросій, протестуючи проти вимог Сіммаха відновити Вівтар Перемоги у римському Сенаті, дає таку відповідь: "Те, що ми вважаємо перемогою, вони розцінюють як поразку. Ніколи язичники не принесли нам більшої користі, ніж у той час, коли за їхнім наказом мучили, виганяли і вбивали християн. Релігія зробила нагородою те, що невірство вважало покаранням. Яке велич душі! Ми виросли завдяки втратам, завдяки нужді, завдяки жертвам, вони ж не вірять, що їхні звичаї збережуться без грошової допомоги ... "(Лист XVIII, імператору Валентиніану II про Вівтар Перемоги)

Для нього римська держава - фундамент, на якому будується нова християнська імперія, її досвідом можна користуватися. Для майбутнього, а не для ностальгії: "Поки язичники вимагають відновити те, що було, їхній приклад нагадує нам, з якою повагою християнські імператори повинні ставитися до релігії, якій вони слідують; адже колись язичницькі імператори все приносили в жертву своїм забобонам".

У випадку ж із Сталіним цього так і не сталося. Ми як і раніше не відкриті для нового, а намагаємося згладити гострі кути минулого.

Якщо ми відкриємо сучасні житія новомучеників, то переслідування християн ніяк не пов'язується з ім'ям Йосифа Сталіна. Ось уривки з життєпису мучениці Ніни Кузнєцової, які вказують на гонителів: "У 1932 році влада заарештувала Олексія і Ганну. Ті, будучи вже в похилих літах, не витримали тягот ув'язнення, і незабаром померли. Збиралися заарештувати і Ніну, але під час арешту батьків її розбив параліч ".

У цьому фрагменті нічого не говориться про масовість гонінь, навпаки, йдеться про індивідуальний арешт конкретних людей, які зробили безлика "влада".

Також невизначено згадується про закриття монастиря, з яким була пов'язана свята: "Після закриття Коряжемського монастиря братія його перебралася до Лальска". Це замовчування про причини знищення обителі принципово, оскільки воно знімає для читача будь-яку відповідальність за переслідування християн з конкретних представників влади.

Настільки ж невизначено йдеться і про політику держави щодо Церкви. Опонентами конкретних святих стає безлика сила: "За молитвами блаженної Ніни собор у Лальску довго не закривався, хоча влада не раз робила кроки до припинення в ньому богослужіння. Нарешті на початку 1930-х років вона все ж розпорядилася закрити собор, але блаженна стала писати в Москву рішучі листи, зібрала і відправила ходоків і діяла настільки твердо і невідступно, що владі довелося поступитися і повернути собор православним. 31 жовтня 1937 співробітники НКВС заарештували блаженну, але звинувачень проти неї зібрати не змогли .... ".

На відміну від стародавніх мартиріїв, де мученик завжди зазнає свої страждання за наказом конкретного, хоча іноді й безіменного чиновника, сучасні агіографічні тексти роблять все, щоб за переслідування віруючих не відповідали конкретні люди. Це стосується навіть тих, хто відправляв віруючих у в'язницю або на розстріл: "3 листопада 1937 трійка НКВС засудила блаженну Ніну до восьми років ув'язнення у виправно-трудовий табір".

Подібне прагнення до абстрагування призводить до того, що в церковному переданні не формується уявлення про особисту відповідальність Сталіна за те, що відбувалося з країною і Церквою.

Ще більш цікава в цьому відношенні служба новомучеників і сповідників Російських, складена святителем Афанасієм Ковровським.

Цей текст також не містить жодних конкретних вказівок на те, ким були спровоковані гоніння, і хто саме несе відповідальність за переслідування Церкви. Ось уривок з 6 пісні канону, присвяченого новомученикам:

«Хвилі безбожного нечестянамагалися потопити корабель Церкви Російської, / Ти ж, Дійсний Керманич, спас єси бувших на ньому молитвами страстотерпців Російських, кричущих: / Господи Сил, із смертоносної глибини виведи нас.

Безбожнії онуки Каїнові святині церковні нарузі та вогню віддали, / обителі розорили, храми, яко овощния сховища, зробили, / христолюбивих людей в темниці заточили і замучили. / Ви ж, страстотерпці, з любов'ю навчали: / це сталося по гріхам нашим, людіє, покайтеся.

Нажаль нам, нажаль, вопіяли сповідники Російські, / убачивши, як шалено богоборці святині землі нашої розоряють, / обителі в’язницями роблять/ храми Божі в скверні і ганебні місця перетворюють/ і кров християнську в них проливають. / Через це опустошилися серця нечестивих / і життя їхнє до  пекла наблизилось».

Зрозуміло, сам священноісповідник Афанасій (Сахаров), що писав цю службу в радянські часи, не міг безпосередньо назвати Леніна чи Сталіна відповідальними за гоніння. У ті роки саме порівняння влади з "онуками Каїна" вже було дуже сміливим ходом.

Але в наші дні, коли минуло вже більше 20 років з моменту зникнення СРСР і зміни політичного ладу, вже можна називати речі своїми іменами і вводити в церковне передання тексти про особисту відповідальність радянських вождів за гоніння. Але навіть у нових офіційних житіях новомучеників поки зберігається прагнення до неназивання імен.

В результаті, віруючий, навіть читаючи житія новомучеників і відвідуючи службу просто не дізнається, що епоха великого терору щодо Церкви пов'язана з іменами Леніна або Сталіна. Зате в церковному і навколоцерковних переданнях він знайде достатню кількість текстів, які безпосередньо пов'язують з ім'ям Сталіна зміну церковної політики після 1943 року. Мало хто знає про те, що "відлига" церковно-державних відносин була недовгою, зате всі чудово пам'ятають апокриф про те, що "вождь народів" радився з блаженною Матроною і не покинув Москви в 1941 році та відкривав храми.

Це дуже сумна ситуація. До тих пір, поки в офіційно визнаному церковному переданні (агіографічні тексти, богослужіння) не з'являться вказівки на особисту відповідальність Леніна, Сталіна, або Хрущова за те, що відбувалося з Церквою, фігура "вождя народів" так і буде викликати запеклі суперечки серед православних.

Зрозуміло, що не варто переглядати існуючі богослужіння або переписувати їх у антисталінському або просталінському дусі. Православна Церква не політична партія, і об'єднує віруючих з різними політичними поглядами. Храм - не місце для політичних маніфестацій, але сказане не означає, що укладач житій або богослужбових текстів повинен знімати відповідальність з тих, хто розв'язав гоніння.

Андрій Зайцев

Джерело: Нескучный Сад

Переклад українською: Православний Оглядач

Офіційна і таємна Церква в СРСР

Промова Московського Патріарха в день похорону Сталіна

Про радянську церкву

Православні Якутії виступили проти пам`ятника Сталіну

Якутський єпископ РПЦ розуміє ініціатора встановлення пам’ятника Сталіну