Чи змінився католицизм?

Федір Гайда, кандидат історичних наук, доцент історичного факультету МДУ ім. М.В.Ломоносова.

Нинішні події в світі розвиваються в такому ключі, що всі, хто ще не втратив голову від страху або фанатизму, починають потихеньку збиватися разом. І Ватикан, який в російській (і в українській, - ПО) свідомості мав цілком певну й сторіччями заслужену репутацію, починає сприйматися мало не як потенційний союзник в моральному протистоянні злу. Оскільки можливостей у нього більше, зрозуміло, що він стає силою центральною, до якої слід лише примкнути - ну а потім і ототожнити себе з нею. З такою перспективою ми непомітно починаємо забувати себе. Наші відмінності вже здаються не настільки істотними. Чи справді так? Чи тільки полемічний запал заважає нам обійняти своїх колись втрачених і «несподівано знову набутих» братів? Чи достатньо одних зовнішніх обставин, нехай бурхливих, щоб уже не помічати справжніх причин поділу, який стався давно?

 

Будь-яка догматична критика католицизму зазвичай зосереджена на його «середньовічних гріхах». І тому вона часто не досягає мети, бо сучасний католик, що виріс в епоху II Ватиканського собору, відповідає: я не впізнаю в цій критиці своєї віри. Дійсно, критика не стосується сучасності, а націлений на «все справді прогресивне» католицизм, з тих пір нібито сильно змінився. Крім того, в нинішньому католицизмі догматична свідомість взагалі ослаблена: як часто і буває на Заході, віра стає занадто вже інтимною справою, деякі її відмітні «особливості» усвідомлюються як незручні пережитки, і до них вже немає серйозного ставлення. Тим більше, що власний парафіяльний священик (якщо такий є) дивиться на речі приблизно так само, з легкою іронією сприймаючи набридлу в достатній мірі догматику. Та й зовнішній лібералізм робить Католицьку Церкву такою, що вона мало різниться від протестантизму. Головне - не догматика, а душевна єдність і соціальне служіння. Бути доброю людиною - ось справжнє завдання ... Це, безумовно, благородно. Але цього недостатньо. 

Отже, у масовій свідомості Заходу догматика пішла в минуле. Сучасна людина може бути «справжнім християнином» і без неї. Наприклад, середньостатистичний сучасний католик не бачить зовсім ніякого значення в Філіокве і вважає суперечку про нього якимсь середньовічним схоластичним пережитком. У кращому випадку розмови на цю тему викликають посмішку співчуття, з якою зазвичай дивишся на людину безнадійно відсталу. У гіршому, ваш співрозмовник спробує змінити тему. Отже, наскільк «середньовічні гріхи» Католицької Церкви актуальні нині?

Догмати Православної Церкви мають тільки один сенс - сотеріологічний. Чому ми сповідуємо в єдиній Іпостасі (Особі) Христа дві природи - Божественну і людську? Тому що тільки так - за допомогою Боголюдства - стає можливим наше спасіння. Людина без Божества не змогла би не згрішити. Але і Бог без людської природи не зміг би за нас піти на смерть. Він не зміг би нас і судити. «І дав Йому силу чинити і суд, бо Він - Людський Син» (Ін. 5: 27). У чому сенс догмату про іконопочитання, якщо не у визнанні реальності і повної достовірності все того ж факту Боговтілення? Якщо Слово втілилося, то Його можна зображувати. Якщо Воно зобразиме - то богоспілкування стає можливим і через фарби. І прості людські руки створюють Образ Того, Хто єдиносущний нам по Своєму людству. «Я вже не називаю вас рабами, бо раб не знає, що робить пан його; але Я назвав вас друзями, тому що сказав вам усе, що чув від Отця Мого. Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і поставив вас, щоб ви йшли і приносили плід, і щоб плід ваш зостався, щоб, чого не попросите від Отця в Моє Ймення, Він дав вам» (Ін. 15: 15-16). 

Католицька догматика, яку стали формулювати близько 1000 років тому, навпаки, завжди мала інструментальне значення і вводилася виходячи з політичних потреб римської ієрархії. Вчення про Філіокве, незалежно від початкових причин появи самої цієї вставки в Символ віри, було розроблено Ансельмом Кентерберійським (XI-XII ст.) з дуже чіткою метою - для звинувачення греків, які не підкорилися Риму, в єресі. Філіокве з цього часу стало символом духовного диктату папства. Ніякого іншого сенсу в цього догматі не було. Колись, тисячу років тому, всякий хто не визнавав Філіокве, за римським вченням, не мав шансу на спасіння. Зараз подібна теза лише викликає гуманістичний острах або ввічливе мовчання з боку самих католиків. Тепер, виявляється, це питання не так вже і важливе ... 

Сформульована тоді ж Ансельмом легалістична  «спокутна (викупительна) доктрина» і створені на її основі вчення про чистилище,  надзаслуги та відпусти (індульгенції) мали на меті утвердити духовну владу римської ієрархії над західним світом. Переживання колективної провини за Адамів гріх вимагало потреби в підпорядкуванні. Не в покаянні і не в виправленні, тому що навіть трохи в повній мірі це просто неможливо. Але саме у визнанні тієї сили і тієї влади, яка магічним чином звільнить тебе від прокляття з боку «безмірно ображеного» Бога.  Адже, у кінцевому рахунку, саме верховний понтифік має на Нього прямий вихід. Саме так влада ключа перетворювалася на владу меча. Ту ж мету переслідувало і вчення про месу, остаточно закріплене Тридентським собором. Меса ставала зброєю кліру. Таким чином, в центрі догматичної доктрини Католицької Церкви було не спасіння людини, а закріплення влади Риму, надання їй догматичного характеру. Основною умовою спасіння ставало не загальне уповання в Святому Дусі, а беззаперечне підпорядкування «святому престолу».

 

Тереза ​​Авільська

Коли в XVI столітті римська монополія на Європу завалилася, брутальні засоби неминуче змінилися більш вишуканими. Відтепер ставка була зроблена на «почуття», освіту, єзуїтську інтригу. Раціоналізм, посилена робота над собою, перемежається з еротичними дослідами в дусі Терези Авільської, які принесли свій плід: в боротьбі з протестантами Рим не просто встояв - він здобув приголомшливу перемогу, зберігши за собою кращу частину тодішньої Європи, найбагатші і найзаселеніші країни. Духовні політтехнології  Тридента обплутали і придушили вельми наївних проповідників Біблії, що зберігали віру в слова і цитати. Лише програвши, вони зрозуміли, що всі цитати летять за вітром без міцної опори на реальну силу і капітал. Але і тоді протестантизм не домігся реваншу. Наступний претендент на панування знову вийшов з надр самого католицизму - виряджаючись в ліберальний одяг секулярної тиранії нуворишів*. Але той, для кого «двоногих тварюк мільйони» були лише німим знаряддям влади, добре розумів, що справжня влада не може спочивати на гуманізмі та атеїзмі, їй потрібні інші, більш тверді основи. І саме тому генерал Бонапарт став Наполеоном, «імператором французів». Традиція затвердженої папством імперії франків не давала спокою. До самого папи, зрозуміло, поставилися дуже зневажливо (все-таки, XIX століття - вік прогресу та свобод), але і обійтися без нього в подібній справі було не можливо. Адже не від безликої «богині Розуму» епохи Французької революції приймати верховну владу? Владу треба брати від того, хто сам втілював у собі Владу в Європі протягом тисячі років. 

У міру зміни політичних умов римська догматика еволюціонувала, відкидаючи або видозмінюючи найбільш одіозні свої елементи. Перестали продавати індульгенції. Тим часом цікаво відзначити: нещодавно був виданий декрет Католицької Церкви в Німеччині, за яким всі, хто не платить церковний податок відлучаються від церковних таїнств. За спасіння таки треба заплатити ... Сильно змінилося також католицьке вчення про месу: Тридентські постанови були фактично дезавуйовані II Ватиканським собором, якій сформулював вчення, формально близьке православному. Інша справа, що на практиці сучасна меса мало відрізняється від протестантського обряду. Але це протиріччя лише православному здасться протиріччям: коли ритуал втрачає свою ідеологічну силу, він може бути відкинутий - але не повністю, оскільки ще інколи зустрічаються наївні люди, які вважають богослужіння чимось значущим, чимось, що не може бути замінено простим зібранням невимушених і приємних у спілкуванні людей. Залишається і целібат, досить важливий для католицької практики, оскільки він зберігає непереборну межу між кліром і світом. Але в міру посилення секулярного духу (а перешкод цьому не залишилося) ця риса стає все більш формальною, а відносини духовенства і пастви, навпаки, все менш формальними і все більш сумнівними. І гучні скандали останніх років – вагомий  тому доказ. 

Однак чи варто дивуватися, що, незважаючи на зовні настільки химерні модифікації догматики, незмінною залишається одна обставина. Це «диктат Риму» - той старий принцип, який був озвучений ще в XI столітті папою Григорієм VII. Тоді він виявився настільки зухвалим, що догматично був закріплений лише в XIX столітті. Однак, як показує практика, принцип прижився і став у нагоді. Сучасна західна людина з трудом може зрозуміти одну обставину, яку православний навіть не помічає: у світі існує більше десятка Помісних Православних Церков, які не мають жодного адміністративної зв'язку, але зберегли єдність віри. На Заході давно відбулося би одне з двох: або Церкви розійшлися б у своєму богослов'ї (як це зробили протестанти), або вони  склали б єдину організацію з єдиним адміністративним і віроучительним центром (як у католиків). «Таємниця ця велика є» (Еф. 5: 32), - свідчив апостол Павло про союз Христа і Його Церкви. Але західній людині потрібні додаткові гарантії - більш зримі. Такі як «святий престол». Навіть якщо відношення до нього критичне, заміни йому не видно. 

Однак політичні ігри з догматикою мають дуже серйозні і дуже сумні наслідки. По суті, папа в римському вченні замінює собою Святого Духа. «Зволилося нам і Святому Духу», - говорили на Вселенських соборах святі отці. Зволилося собору і мені - стверджує Ватикан. Саме його, папи, «непогрішна» воля узаконює рішення католицьких «вселенських соборів». Хоча папа й іменується «єпископом Риму», але повноваження «верховного первосвященика» і «пастиря всієї Церкви» зовсім не відповідають єпископським. Іменування папи єпископом - всього лише безнадійно застаріла формальність. Він - «наступник Петра», «намісник Христа» і «видимий глава всієї Церкви», що володіє в ній «повною, найвищою і універсальною владою, яку він вправі завжди вільно здійснювати». Також говориться, що він наділений «верховною, повною, безпосередньою і універсальною владою для піклування про душі». Це не середньовічні формулювання, вони входять до постанов II Ватиканського собору (1962-1965), що став символом католицького аджорнаменто («оновлення»). Владі папи повністю підпорядковані і єпископи. Святий Дух також виступає підпорядкованою силою: папа керує Церквою та здійснює над нею свою універсальну владу, а Дух Святий «безперестанно зміцнює її органічну структуру і згоду» [1]. 

При всіх внутрішніх змінах католицтва папський стрижень, який скріплює його, залишається незмінним. Більш того, всі навмисні зміни якраз і спрямовані на те, щоб «диктат папи» продовжував існувати. Схоже, це дійсно найцінніший елемент католицької духовності. Неможливо уявити собі такої мети, заради якої Ватикан відмовився б від своєї тотальної влади. Численні вибачення за колишні гріхи відбуваються лише в світлі основного завдання - будь-якою ціною зберегти або посилити свою духовну владу. Зворотним боком такої політики виступає екуменізм: все людство покликане схилитися перед «одним пастирем» [2]. Якщо ви думаєте, що це Господь наш Ісус Христос, то можете бути спокійні: залік по католицькій догматиці ви вже провалили.

Як відомо, папський статус заснований на двох вченнях: про «примат Петра» («верховної влади» Петра над апостолами) і про його успадкування папами. Але чи варто говорити, що апостол Петро ніколи не володів в Церкві тією владою, яку привласнює собі Римський понтифік? «Великим Первосвящеником» в Новому Завіті іменується не Петро, ​​а Сам Ісус Христос (Євр. 4: 14). Часто в разі необхідності Петра урезонює, навіть дорікаючи в лицемірстві, апостол Павло (див.:. Гал 2: 11-17). Хто, в такому випадку, є «наступником Павла» в Римській Церкві? Якщо папа бере на свою адресу слова Христа: «Ти – скеля, ​​і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, - і сили адові не переможуть її» (Мф. 16: 18), то доречно згадати і про інші слова Спасителя, сказані відразу після цих: «Із того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників і книжників, і вбитому бути, і воскреснути третього дня. І, набік відвівши Його, Петро став Йому докоряти: «Змилуйся, Господи, - такого Тобі хай не буде!»  А Він обернувся й промовив Петрові: Відступися від Мене, сатано, - ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мф. 16: 21-23). Та й насправді, «папський диктат» виник саме як наслідок земних думок. І як втілення еклезіологічної єресі. 

Завдяки своїй організації Римська Церква, звичайно, багато в чому досягла успіху. Цілі народи були хрещені за останні століття. Безумовне благо полягає в тому, що вони наверталися в Христову віру. Але якщо їх в першу чергу вчили підкорятися папі? «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те стається, то робите його сином геєнни, вдвоє гіршим від вас!» (Мф. 23: 15). Обставини ХХ століття змінили правила гри і змусили змінити риторику. II Ватиканський собор проголосив: «Умови цього часу ставлять перед служінням Церкви невідкладне завдання, а саме: щоб всі люди, нині тісніше згуртовані різноманітними громадськими, технічними і культурними узами, здійснили і повне єднання у Христі» [3]. «Єднання у Христі» пов’язали із сучасним соціальним прогресом. Звичайно, така постановка питання зовсім не дивна, достатньо просто згадати, що саме католицизм колись спровокував процеси, в тому числі й такі громадські та культурні явища, як антиклерикалізм, секуляризація, безбожництво. Але все ж питання з'являються. Невже «єднання у Христі» дійсно обумовлено «багатоманітними суспільними, технічними та культурними узами»? І невже завдання такого «єднання у Христі» виникло тільки зараз? Апостол Павло спростовує і те, й інше, коли каже: «Не пристосуйтесь до віку цього, але перемініться оновленням вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, - добро, приємність та досконалість» (Рим. 12: 2). Так що ж робила Римська Церква раніше? Стверджувала свою владу і «єднання в папі»? Хоча «єднання в папі» та «єднання у Христі», як стверджує той же II Ватиканський собор, суть одне і те ж [4]. 

Папська тема - занадто сокровенна. Вона становить якусь езотеричну істину католицизму: і зізнатися непосвяченому незручно, і обійтися без неї ніяк не можна. Але важливо пам'ятати: будь-яке братання з православними для Ватикану - лише засіб духовного підпорядкування. Поки існує Ватикан.

Федір Гайда, к.і.н

Джерело: Православие.ru

Переклад українською: Православний Оглядач

[1] Священный Вселенский Ватиканский собор II. Догматическое постановление о Церкви. Гл. II. 14, 15; гл. III. 18, 22; Декрет о пастырской должности епископов в Церкви. Введение. 2; гл. I. 1; гл. II. 11.

[2] Там же. Догматическое постановление о Церкви. Гл. II. 15.

[3] Там же. Гл. I. 1.

[4] Там же. Гл. II. 15.

Довідка.

Федір Гайда - Кандидат історичних наук, доцент історичного факультету МДУ ім.М.В.Ломоносова. Лауреат першої премії фонду пам'яті митрополита Макарія (Булгакова) в номінації «Історія Росії» за 2005 рік.  Сфера наукових інтересів - політична історія Росії початку ХХ століття; російський лібералізм; влада і суспільство в революційну епоху; Церква і революція.  Закінчив з відзнакою Історичний факультет МГУ (1998). У 2001 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Питання про владу в постановці російської ліберальної опозиції (1914 - весна 1917 р.)» (науковий керівник - проф. Л.Г.Захарова).

*Нувориш (з фр. Nouveau riche — новий багатій) — зневажлива назва людини з низьких верств, яка швидко розбагатіла. Появу цього виразу варто співвіднести з буржуазними революціями в Європі, епохою зародження капіталізму, і пов'язаного з ними «первісного накопичення капіталу». Слово спочатку мало відтінок зневаги аристократії до культурного рівня і манер нових багатіїв, що походили, головним чином, з неаристократичного середовища.